Релігієзнавство - Кислюк К.В. - 9.6. ІСТОРІЯ ПРОТЕСТАНТИЗМУ В УКРАЇНІ

Історія протестантизму в Україні умовно можна поділити на кілька "хвиль", що припадали нарізні періоди української історії.

"Першахвиля". Протестантизм почав проникати в Україну вже через кілька десятиліть після свого виникнення в країнах Західної Європ и через територію Польського королівства (як частини союзної держави Польщі та Литви — Речі Посполитої). У самій Польщі прибічниками Реформації Церкви виступали — щоправда з суто економічних і політичних міркувань — представники шляхти (близько 20% вже у 60-ті рр. XVI ст.). На відміну від Західної Європи, протестантизм в Україні був позбавлений підтримки широких народних мас.

Вони здебільшого вороже ставилися до нововірства як чужого народній традиції, як "віри панів", що часто-густо запроваджувалась насильницьким шляхом.

Існувало два основних шляхи занесення нових релігійних ідей до України:

• навчання шляхетського і навіть міщанського юнацтва за кордоном (наприклад, найвідоміший український гуманіст Оріховський-Роксолан, навчаючись в університеті німецького міста Віттен-берг, мешкав у будинку основоположника Реформації Мартіна Лютера):

• місіонерська пропаганда через проповідь, відповідну літературу, організацію протестантських громад за підтримки якого-не-будь шляхтича або впливового і заможного купця, ремісника, мішанина.

Першими організаційно оформленими протестантськими течіями в Україні стали лютеранство І, особливо, кальвінізм. Вони з’явились у ЗО—40-х рр. XVI ст. Відомо, наприклад, що у 1539 р. у Вільні (сучасни й Вільнюс) відкривається школа на 50 учнів при тамтешній лютеранській громаді. Період найбільших успіхів протестантизму цієї "першої хвилі" припав на 60—80-ті рр. XVI ст., коли на всіх українських землях діяло тільки до 500 кальвіністських (реформатських) громад.

У цей час протестантизм об’єктивно сприяв національно-культурному піднесенню України через розвиток освіти, науки, книгодрукування, утвердження самодостатності рідної мови, пропаганді віротерпимості та свободи совісті.

Друга половина XVIІ — початок XVIII ст. — період найбільших втрат протестантизму в Україні. Це було спричинено передусім Руїною, постійними військовими діями на українській землі, занепадом економічного і культурного життя. Із західноукраїнських земель на протестантизм вівся наступ з боку Римо- Католицької Церкви, яка спромоглася поновити панівні позиції у Речі Посполитій. Зі східноукраїнських земель протестантизм відтіснявся Руською Православною Церквою, яка наприкінці 1680 рр. підпорядкувала собі Православну Церкву в Україні. Не дивно, що у першій половині XVIII ст. переважно на західноукраїнських землях залишалося фактично близько 20 лютеранських і реформатських зборів.

Нова, "друга хвиля" протестантизму, в Україні розпочалася з другої половини XVIII ст. Центр діяльності переходить з правого берега Дніпра на лівий. Протестантизм втрачає свій переважно "західноукраїнський" характер І стає фактором релігійної історії всієї України. У цей час лави українських протестантів поповнили десятки тисяч родин іноземних переселенців, яких уряд запросив для господарського освоєння південноукраїнських земель, відвойованих у Кримського ханства і Туреччини. З другої половини XIX ст. в Україну, де формувався індустріальний район гірничодобувної і машинобудівної промисловості, почали запрошувати також іноземних інженерів, значна частина яких теж сповідувала різні напрями протестантизму. Поселенці та інженери не тільки істотносприяли розвитку народного господарства України, а й поширювали свою віру серед тисяч українських робітників, які працювали на їхніх чималих земельних наділах, або під їхнім керівництвом на заводах і шахтах.

Протестантські організації діяли на засадах самоврядування і контролювалися цивільною владою Російської імперії. Ставлення російського уряду до протестантів будувалося на принципі цілковитої віротерпимості. Постійно існувала лише заборона на вільну проповідь свого вчення серед "осіб іншого сповідання" (вважай—православних), і деякі обмеження стосувал ися змішаних шлюбів. До 1917 р. протестанти становили 3% населення Російської імперії (п’яте місце серед інших конфесій). Сприятливе політичне середовище призвело до створення у протестантів розгалуженої релігійної організації церковного типу. Найбільшим розмахом відзначалася діяльність остаточно конституйованої 1832 р. Євангелічно-Лютеранської Церкви, до складу якої входили й українські лютерани.

"Третя хвиля" протестантизму на території України наприкінці XIX — першій третині XX ст. пов’язана з поширенням нових протестантських течій — баптизму, адвентизму, згодом — п’ятидесятницт-ва, атакож поновленням діяльності лютеранських і кальвіністських об’єднань на західноукраїнських землях. Від початку свого існування ці течії зазнавали переслідувань. Руська Православна Церква вбачала в їхніх поглядах близькість до однієї із заборонених єресей. А царський уряд на цій підставі взагалі спочатку оголосив баптизм "однією з най небезпеч ніших у церковному і державному відношенні сект". Легального статусу вони набули після знаменитого маніфесту Миколи II "Про дарування населенню непорушних основ громадянської свободи на засадах реальної недоторканості особи, свободи совісті, слова, зборів і союзів" від 17 жовтня 1905 р.

Не було в нових протестантських течіях порозуміння між собою. Не існувало злагоди між ними й традиційними протестантськими визнаннями (лютеранством і кальвінізмом). Основною причиною було те, що лави кожного з цих напрямів поповнювались з одного й того самого середовища.

Офіційною датою започаткування баптизму в Україні вважається 1867 р. Цього року під впливом баптистських місіонерів із Німеччини, що вели свою діяльність серед іноземних поселенців на Півдні України, водне хрещення за баптистських обрядом прийняли Три-фон Хлистун та Іван Царенко із с. Карлівка Єлизаветградського повіту. У 70—80-х pp. XIX ст. підготовлений попередніми протестантськими впливами баптизм поширювався у багатьох населених пунктах Лівобережної та Південної України. На початку 80-х pp. XIX ст. перша група україн ні в-бапті істів виникла у Західній Україні. В усій Україні у цей період налічувалось 20 тис. баптистів. З 90-х pp. XIX ст. розпочався процес формування його ідейно-догматичної системи, вироблення норм внутрішньо- тапозарелігійного життя.

Першою зареєстрованою баптистською громадою у 1907 р. стала київська. Чисельні баптистські громади (від 100,200і більше членів) утворилися в інших великих містах України. З 1905 по 1911р. чисельність баптистів зросла тут до 50 тис. віруючих. Україна неодноразово ставала місцем проведення з’їздів Союзу руських баптистів. Західноукраїнських баптистів об’єднували Союз зборів німецьких баптистів й Союз зборів слов янських баптистів з центром у Варшаві. У 1905—1917 pp. у Петербурзі діяли Біблійні курси для професійної підготовки служителів культу в баптистських громадах.

Перше післяреволюційне десятиріччя самі духовні керівники баптизму називають "золотим десятиріччям". Зайнята боротьбою із Руською Православною Церквою, Радянська влада не занадто переймалась справами інших конфесій. Тому в цей час спостерігалося швидке зростання і поширення по Країні Рад баптистських громад, створення ними колективних господарств, комун і кооперативів, організації Баптистської спілки молоді (Бапсомол у). У Мелітопольському районі Бапсомол об’єднував, до речі, 90 % молоді.

У травні 1921 р. відбувся II Всеукраїнський з’їзд баптистів. На ньому було засновано Всеукраїнський союз баптистів. Наступного року він увійшов до складу відповідного всесоюзного об’єднання. До Всеукраїнського союзу на федеративних засадах входили інші регіональні союзи. Всеукраїнський союз очолювало правління, що складалося з 12 пресвітерів і мало низку відділів. Старший пресвітер керував діяльністю громад на території певної області. Хоча кожна громада мала свою церковну раду, вона була зобов’язана виконувати рішення старшого пресвітера, а через нього — центрального проводу.

Найвищим законодавчим органом братства вважався з’їзд, який обирав правління і затверджував план його роботи у міжз’їздівський період. В Україні видала вся журнал "Баптист України", постійно виходили друком поетичні збірки, календарі, релігійно-етичні брошури. Баптисти створили й власну освітню мережу підготовки "професійних кадрі в". Вона скл адал ась із короткострокових курсів на місцях й стаціонарних Біблійних курсів у Москві. Вони діяли з 1927 до 1929 рр., і серед 50 їхніх слухачів 12 студентів були з України.

За баптистською статистикою 1930 р., на західноукраїнських землях діяло 23 громади Союзу зборів слов’янських баптистів, що налічували приблизно 4 тис. віруючих. Союз володів 19 молитовними будинками, орендував 42 зали для зібрань, мав 37 дитячих і юнацьких гуртків, 65 недільних шкіл, видавав низку газет і журналів. У серпні 1928 р. тут було створено перший національний осередок баптизму — Союз українських євангельськиххристиян-баптистів. Союз об’єднував понад 60 баптистських громад, видавав самостійні періодичні видання, друкував серію біблійно-тлумачних і поетичних збірок рідною мовою. Головним осередком Союзу була Колонія Баптистів (селище під Белзом), де баптисти мріяли створити своє рідну оазу ре -лігійної свободи та успішного фермерського господарювання.

У Росії народилася ще одна течія баптизму—євангельське християнство. Воно виникло у 1970-ті рр. XIX ст. у великосвітських петербурзьких салонах під впливом проповідей англійця Гренвілла Ред-стока. Однак дуже швидко євангельська проповідь втратила свій вплив на соціальну верхівку й звернулася до більш широких верств населення. У1880 р. у Харкові з’явилась перша громада євангельських християн. У1892 р. організувалася громада в Севастополі, що об’єднувала портових робітників і матросів, згодом - громади у Катеринославі, Сімферополі, Ялті та Києві. У1908 р. в Одесі пройшов перший з’їзд течії, у якому взяли участь 14 представників від 9 громад, хоча реально громад євангельських християн в Україні було значно більше. Невдовзі І. Прохановим у Петербурзі був створений Всеросійськийсоюзєвангельських християн. Ця організація, однак, не мала істотного впливу на релігійні процеси в Україні.

Громади євангельських християн існували також у Західній Україні. Перша з них утворилась у 1909 р. у Ковелі на Волині внаслідок місіонерства найближчих соратників і. Проханова. У1920 р. був конституйований Союз слов ’ямських зборів євангельськиххристи-яну Польщі, до якого ввійшли поляки, українці, росіяни, чехи, котрі жили у Західній Україні. У1933 р. це об’єднання євангельських християн було найзначнішим на західноукраїнських, білоруських та східнопольських землях. Воно налічувало 66 громад, мало у своєму розпорядженні 181 приміщення та 346 місійних пунктів, налічувало понад 12 тис. віруючих. Ним видавався україномовний журнал "Євангельський християнин".

Поява в Україні адвентизму (переважноу вигляді адвентистів сьомого дня) пов’язана з діяльністю європейських центрів течії, насамперед у Гамбурзі. Тут у другій половині XIX ст. були створені Міжнародне трактатне товариство, Що розповсюджувало адвентистську літературу, а також біблійна школа, де готували місіонерів для роботи у Східній Європі. В Україні перші групи АСД з’явилися у місцях найбільшого зосередження німецьких колоній. У 1886 р. місіонер Луї Конраді (з 1910р. — голова Європейського дивізіону Генеральної конференції адвентистів сьомого дня) став пресвітером першої громади АСД у колонії Бердубулат (тепер с. Привольне) в Криму. Упродовж наступних трьох років виникли інші громади у Таврійській, Херсонській, Київській, Полтавській губерніях, на Волині, Кубані, Донеччині. У 1896 р. у Російській імперії налічувалось 779 адвентистів, у 1906 р. — 2261, у 1911 р. — 4 тис. Напередодні революції їх кількість зросла до 6 тис. Вони були об’єднані у 269 громад, в яких працювало 78 пресвітерів. У1907 р. відбувся Перший Всеросійський з’їзд АСД, що поклав початок самостій ної Російської церкви АСД. У 1908 р. вона була виділена в Російський уніон Всесвітнього союзу АСД з центром у Ризі. У1924 р. офіційна статистика налічує 11500 адвентистів у СРСР, 1925 р. - 12282, 1928 р. - 13404.3 них в Україні налічувалося 5073 члени громад АСД, серед яких більшість "крамарі, ремісники, робітники". Разом із членами родини адвентистів їхній вплив поширювався на 40 тис. осіб.

На початку 1920-х pp. утворилося Всесоюзне об’єднання АСД. Воно налічувало 605 громад ідо 1929 р. встигло провести шість з’їздів. У1925 р. розпочало свою діяльність Всеукраїнське об ’єднання А СД. Крім розв’язання за гал ьновіросповідних та організаційних проблем, його завдання полягали у створенні біблійного Інституту АСД у Києві, короткострокових біблійних курсів у різних містах України, видання адвентистської літератури, розповсюдження українських Біблій і збірників духовних пісень українською мовою.

Адвентизм був поширеним і в Західній Україні. Перша громада АСД виникла у 1890 р. під Луцьком. її членами стали німецькі поселенці, а керівником — К. Рейвен, емігрант з Таврійської губернії. В основному осередки адвентизму засновувались зарубіжними місіоперами або адвентистами-переселенцями із південних областей України. У1922 р. західноукраїнські адвентисти об’єднались у Союз АСД у Польщі, що увійшов до Східноєвропейського дивізіону. У Бєльську у 1926 р. відкрилась біблійна школа, що готувала проповідницькі кадри для східних теренів Польщі. У Варшаві, Лодзі, Львові видавалась німецькою, польською, російською мовами адвентистська загальна віросповідна та біблійна література (насамперед численні твори засновниці АСД Елен Уайт), часописи і журнали. За обмеженими територією Волині відомостями, у 1932 р. тут діяли 1103 адвентисти.

Перші кроки іГятидссятіїиіггва на Україні пов’язані із іменем Івана Воронаєва, який у 1921 р. приїхав до Одеси з Північної Америки, де кілька років знаходився в еміграції. Він розпочав активно проповідувати новий протестантський напрям серед баптистів, адвентистів і православних, навернувши до нової віри багато прихильників. У 1922 р. в Одесі відкрилась перша п’ятидесятницька громада, члени якої розгорнули місіонерську діяльність, подорожуючи по всій Україні. У1926 р. було створено Всеукраїнський союз християн євангельськоївіри(ХЄВ), який наступного року налічував 350 громад і 17 тис. віруючих. 31928 р. почав виходити журнал "Євангеліст". Однак сформувати церковну структуру в Україні п’ятидесятникам до Другої світової війни не вдалось. У 1930-х рр. керівники Союзу ХЕВ були заарештовані (доля самого І. Воронаєва досі лишається невідомою), громади закриті, їхнє майно конфісковане.

У 1920—1930-х рр. на Волині і Галичині, знову-таки завдяки проповідницьким зусиллям закордонних місіонерських центрів, була започаткована ще одна п’ятидесятницька течія - християн віри євангельської(ХВЄ). Перший з’їзд п’ятидесятників Східної Польщі, Західної Білорусі та Західної України відбувся у 1929 р. На ньому було прийняте рішення про створення Союзу зборів християн віри сван-гельськоїз центром у Лодзі. Союз у 1937 р. налічував 500 громад і 18 197 віруючих. Він мав власну мережу з 30 недільних шкіл. По суті, Союз ХЄВ встановив у Західній Україні єдину організаційну п’яти-десяти ицьку мережу.

Повернення в Україну лютеранства і кальвінізму пов’язане насамперед з процесами, що відбувались у 1920—1930-х рр. XX ст. Події Першої світової війни, революції в Росії та Європі, розвиток в Західній Україні національно-визвольного руху й активізація національно-культурної діяльності численних громадських, кооперативних, освітніх, наукових організацій—все це зумовило загальне політичне й духовне піднесення українського населення регіону, урізноманітнення його релігійного життя. Польська влада до середини 1930-х pp. доволі терпимо ставилася до релігійних рухів поза офіційною Римо-Католицькою Церквою. Нарешті, новоутворені українські лютеранські і кальвіністські громади спиралися на матеріальну, моральну, організаційну підтримку українських емігрантських Церков у США і Канаді, допомогу протестантських об’єднань Західної Європи.

Підґрунтям українських лютеранських і кальвіністських громад стали неукраїнські ранньопротестаитські Церкви, що діяли на етнічних українських землях і мали серед своїх прибічників чимало українців. Йдеться про Варшавську та Віденську євангельсько-аугс-бурзьку консисторії (48 тис. членів у громадах великих українських міст) та Союз церков євангельсько-аугсбурзького і гельвецького визнання (СЦАГ). Останній у 30-х pp. об’єднував понад 100 громад з 26,5 тис. членів.

За допомогою СЦАГу у 1925 р. створилася Українська церковна рада, перейменована згодом в Українську євангельсько-аугсбурзьку місійнурадуз центром у Станіславі. До початку 30-х pp. раді вдалося створити свої осередки у більше як 20 населених пунктах Галичини та Волині, які нараховували понад 1,1 тис. членів. Упродовж наступних восьми років ця цифра відчутно не збільшилась.

Першу українську реформатську громаду в Західній Україні створив у 1922 р. у селі Молодятині селянин Роман Кваснюк. Підчас Першої світової війни він опинився у полоні, де познайомився з кальвінізмом. Через кілька років реформатські громади діяли майже у всіх навколишніх селах. Загалом на початку 30-х pp. вони існували вже у кількох десятках населених пунктів, у тому числі у Львові, Коломиї, Станіславі, об’єднуючи у своїх лавах 1,5 тис. українців-кальвіністів. У1931 р. у Молодятині відбувався перший з’їзд українських кальвіністів, цього ж року—конференція у Коломиї, де було розв’язане питання їхнього об’єднання у Союз українських євангельсько-реформованих громад (СУ ЄР). 31933 р. він діяв як незалежна церковна організація з центром у Коломиї. До його складу входило 68 релігійних осередків з 2760дорослими віруючими. Під його опікою перебувало 20 недільних шкіл з 360 учнів. Головним друкованим органом СУЄР був часопис "Віра і Наука", що виходив тисячним накладом у Коломиї у 1926— 1939 pp.

Цікавою ознакою кальвіністського руху в Західній Україні стало набуття ним виразних національних рис. Недарма вся усна та друкована пропаганда, проповідь і культ велися тільки рідною мовою.

Свою ідейну програму СУЄР офіційно визначив як таку, що повинна будуватися на "базі національного принципу". Подібна позиція, власне кажучи, стала чи не найголовнішою причиною переслідувань українських лютеран і кальвіністів середини 1930-х рр. спершу польською владою, а незабаром, після приєднання Західної України та Західної Білорусі до СРСР, — Радянською владою.

У 1930-і рр. всі протестантські течії незалежно від їх територіального розташування та напрямів діяльності спіткала однакова доля: керівників громад і найактивніших віруючих було вислано до Сибіру, закатовано у тюрмах чи таборах ГУЛАГу, декому пощастило емігрувати, а ті, хто залишався, змушені були провадити свою діяльність під повним контролем влади.

З часів відносного пом’якшення політики режиму у релігійному питанні і до кінця 1980-х рр. функціонування протестантської конфесії відбувалося, по суті, на двох рівнях:

• Перший — офіційний, або легальний; до нього належали громади, що сприйняли законодавство, були зареєстровані в органах влади.

• Другий – неофіційний, або нелегальний. Сюди входили час-тиналідерівта віруючих фомадхристиян-баптистів, п’ятидесятників, адвентистів-реформістів. їхню діяльність було оголошено протизаконною. Окрім цихнезареєстрованих осередків, діяла низка менших сект і навіть просто груп по кілька десятків віруючих визначеної або наиіввизначеної конфесійної орієнтації. Істотного впливу на загаль-і іу релігійну ситуацію в Україні та розвиток протестантизму вони не мали.

Осередком офіційного протестантизму був Союз євангельських хрисшиян-баптистів. Він був створений у 1944 р. ідо 1963 р. об’єднав у своїх лавах основні протестантські течії. Союз буду ва вся на федерати вних принципах, тобто його окремі осередки мали право на місцеві, регіональні, республіканські утворення, однак підпорядковувалися єдиному центрові — Всесоюзній раді євангельських християн-бап-тистів (В РЄХБ) у Москві. Раду обирали на з’їздах Союзу, що проходили щоп ’ять років. Усією поточною діяльністю керувала президія на чолі з генеральним секретарем. Для підготовки кадрів священнослужителів у структурі Союзу з 1968 р. відновили діяльність Біблійні курси. Шість разів на рік регулярно виходив журнал "Братський вісник". Союз ЄХБ входив до Всесвітньої ради баптистів. На початок 90-х рр. він об’єднував 2500 громад і близько 300 тис. віруючих.

Поза межами Союзу ЄХБ у повоєнний період існувало ще дві легальні протестантські структури. Перша структура — автономно зареєстровані п’ятидесятницькі громади, які отримали на це дозвіл тільки на початку 1970-х рр. і впродовж наступних десяти років діяли переважно у східних і південних регіонах України. Станом на 1 травня 1989 р. вУкраїні існувало вже 652такі громади, з яких тільки четверта частина були належним чином зареєстрована.

Друга структура — громади адвентистів сьомого дня. Вони утворились після ліквідації у 1960 р. Всесоюзної організації АСД. Дез-інтеграційні процеси у середовищі адвентистів тривал и до середини 1970-х рр. Відтоді організаційну кризу вдалось подолати. В 1979 р. вже було зорганізовано 11 обласних і міжобласних союзі в та об’єднань на чолі із старшими проповідниками. Україна мала власне Республіканське об ’єднання церков А СД. Кількість віруючих у ньому, за офіційними даними, становила близько 20 тис. осіб. Республіканське об’єднання церков АСД працювало у спілці з іншими республіканськими об’єднаннями, підпорядковуючись загальному органові — З’їзду (або нараді) церков АСД в СРСР. У грудні 1988 р. була створена єдина Всесоюзна Церква адвентистів сьомого дня. У 1990 р. на 55-му Всесвітньому з’їзді Генеральної Конференції Всесвітньої Церкви АСД в американському Індіанаполісі за участі 35 делегатів від радянських адвентистів за ними був визнаний статус світового відділення (дивізіону).