Релігієзнавство - Лубський В.І. - Релігійний культ стародавніх греків.

Антропоморфне уявлення греків про своїх богів неминуче викликало відповідне ставлення до них — в їх очах боги були зрозумілі і близькі людиноподібні істоти і бажали те ж, що бажають люди. Жертву богу грек приносив сам і сам висловлював, що бажає одержати: конкретну допомогу чи що реальніше, пораду чи якусь гарантію на майбутнє. Жерці були більше адміністраторами, ніж священиками.

Вони доглядали за храмом, організовували релігійні збори, процесії, церемонії. Дуже важливою була їх роль у розшифровці передбачень, наслідків ворожіння. Як вже сказано, спадкового стану жерців не було. Жерцями були окремі державні особи (архонт тощо), а також особи за вибором, на певний строк.

Дуже важливим елементом давньогрецького релігійного культу були храми. Найбільш стародавні храми у греків були побудовані ще в XII ст. до н. е.

Для стародавніх греків храм був житлом богів, які були уособлені в скульптурах. Своє походження грецький храм бере від мегарона — жилого будинку. Спочатку для богів виділяли звичайні житлові будинки. Вони були скромними і невибагливими. Потім спеціально будувалися у місцях традиційного поклоніння богам на гірських вершинах, біля священних дерев і джерел, у священних гаях і дібровах. Оскільки храм розглядався як житло богів, то він споряджався усім потрібним для цієї мети з певними змінами: домашнє вогнище набрало вигляд олтаря, для зберігання храмового начиння і посуду відводилося невелике приміщення позаду — опістодом ("задня кімната"), в передній частині виділялися сіни — пронаос, центральна частина храму звалася наос чи целла, її великий розмір викликав застосування колон, з'явилися згодом колони на фасаді, утворився тип храму з колонами біля входу, так званий тип "простіль", храм з колонами і на задній стороні звався амфіпростилем, а з колонами на обох боках периптером ("з усіх боків обкрилений"), а якщо було два ряди колон — диптером. Будівництво храмів, прикраса їх колонами і статуями стимулювали розвиток архітектури і скульптури, вони стали головними напрямками давньогрецького мистецтва і надовго визначили шлях розвитку всього мистецтва Європи в цілому.

Для стародавніх греків храм, що був місцем відбуття релігійного культу, разом з тим був і важливим громадським приміщенням. В ньому зберігалися державні і приватні гроші і коштовності, твори мистецтва, різні документи, архіви, на кам'яних плитах були викарбувані тексти законів, а також тексти, присвячені видатним подіям. В храмах і поруч з ними відбувались народні збори, оголошувались рішення царів, архонтів, інших керівних осіб. Храм був не тільки культовою спорудою, але і певним політичним символом. Звідси зрозуміло, чому в архітектурі стародавнього світу, зокрема у греків, їх споруді приділялась велика увага. Серед семи чудес стародавнього світу називають споруду релігійного призначення: храм Артеміди Ефеської, статую Зевса Олімпійського І Колосса Родоського.

Однією з грандіозних культових споруд стародавнього світу була статуя бога Сонця, що її побудував Херес на острові Родосі біля 290 р. до н. е. Статуя мала в висоту 32 м, такої споруди стародавні греки не знали. Але в 223 р. до н. е. землетрус зруйнував її, уламки колосса здобули з води, але Хереса вже не було в живих, поновити статую було нікому. В 672 р. н. е. Мустафа — вождь турок-сарацін, що володіли тоді островом, продав її східному купцеві.

Релігія античної Греції

Релігія античної Греції. Продовжимо наш історичний огляд. П'яте і четверте століття до нашої ери — це період класичної Греції. Головні події розгортаються в області, яку звуть Аттіка (гр. — узбережна країна). Щедро обдарована природою, населена енергійним і працелюбним, мислячим і хоробрим народом, що добре надбав історичний досвід, Аттіка стає вузловим пунктом економічного, політичного і культурного розвитку, ЇЇ столиця Афіни — центром всіх подій. Ось тому цей час в розвитку Стародавньої Греції ще звуть аттічним.

Роль Афін серед інших полісів дуже зросла внаслідок перемог афінян в греко-перських війнах (5000 — 499 рр. до н. е.). Афіни тоді очолили Делоський союз держав. В самих Афінах підсилилася демократія. Влада належала Раді п'ятисот (буле), народному суду (гелії) і народним зборам (екклесії). Це був суверенітет народу. Релігія була під наглядом держави. Так, нагляд за священним майном здійснювали архонти, які поступилися своїм впливом стратегам, але саме вони здійснювали керівництво релігійними процесіями, жертвоприношенням і спортивними змаганнями, які мали релігійне забарвлення.

Саме ці заходи і єднали афінське суспільство. Участь в релігійному культі для всіх громадян була обов'язковою, політичне безправ'я рабів і метеків (іноземців, що проживали в Афінах) автоматично виключало їх з цієї участі.

В період правління стратега Перікла з 443 до 430 рр. до н. е. (цей період вважають золотою епохою афінської демократії) вплив релігії лишається незмінним і дуже вагомим. На Акрополі в 447 — 438 рр. до н. е. був збудований Парфенон (архітектори Іктін і Каллікрат) у величному храмі розмістили статую Афіни, покровительки міста, яку виготовив скульптор Філій. На щиті Афіни Філій зобразив себе і Перікла, за що був звинувачений у кощунстві, ув'язнений і помер у в'язниці. На Акрополь були змуровані мармурові сходи, сам храм прикрашений чисельними статуями. Храм вистояв всю античну епоху. В 5 ст. н. е. він став християнським храмом, в 15 ст. — мусульманською мечеттю, в 1686 р. був зруйнований венеціанцями. Тепер ми можемо милуватися лише його руїнами, але і вони вражають своєю красою.

В той час був перебудований храм Деметри в Єлевсіні. Він простояв до 396 р. н.е. і був зруйнований готами.

Кінець 5 ст. до н. е. затьмарив розквіт античного світу — суперництво двох могутніх держав Афін і Спарти привело до тривалих міжусобних воєн, які дістали спільну назву Пелопоннеські війни 431 — 404 рр. до н. е. Як наслідок, Афіни зазнали поразки, але і Спарта не стала гегемоном. Війна загострила соціальні суперечності, послабила демократію і полісну мораль. Релігія стародавніх греків не вберегла їх від кривавих зіткнень, хоч у сторін, що воювали, були спільні боги і спільні храми.

Виникає затяжна криза стародавнього грецького полісу: дрібні військові сутички і війни, перевороти і деспотії. А на Сході тим часом виникає Перська імперія. З 4 ст. до н. е. серед грецьких держав відбувається піднесення Македонії. Після Коринфського з'їзду 337 р. до н. е. Македонія стала панувати в Греції. В 334 р. до н. е Олександр Македонський розпочав свій похід до Азії. Блискучі перемоги навіки прославили ім'я видатного полководця. До часу його смерті в 323 р. до н. е. казково склалась світова імперія, яка так само казково розпалася після його смерті.

Релігія в епоху еллінізму.

Сам по собі азіатський похід Олександра Македонського мав певне значення для розвитку світової цивілізації. Разом з військом в нові країни йшли філософи, історики, природознавці, жреці. Завойовані культури не знищувалися. Олександр не заперечував релігії завойованих країн, брав участь у їх культі, вів лінію на обожнення своєї особи в усіх культах. Він мріяв про створення греко-перської народності. Столицею нової держави він обрав Вавілон, там мав бути і головний храм нової держави. Але доля не дала часу Олександрові Макелонському на здійснення всіх його замислів: не склалася нова світова держава, не утворилася нова народність, не виникла нова релігія. Для таких процесів потрібні століття співпраці багатьох народів, потрібен особливий соціальний прошарок, якмй був би рушієм цих процесів. Але походи Олександра Македонського дали могутній поштовх процесам зближення культу і релігій античного світу і Близького Сходу.

Після Олександра Македонського почалася епоха еллінізму -1 це час від смерті Олександра Македонського до встановлення гегемонії Риму. В цей час відбувається занепад Греції, Македонії, Епіру, на Сході виникають держави Птоломеїв і Селевкідів, що несуть нові форми соціального прогресу.

В 3-ому ст. до н. е. на заході від Еллади починається формування нового міцного державного об'єднання — Римської республіки, яка веде активні загарбницькі і громадянські війни і яка напередодні своєї кризи 133 — 131 рр. до н. е. в 147 р. до н. е. перетворює Македонію в свою провінцію, згодом вся Греція переходить під владу Риму.

Елліністична епоха має свої особливості релігійної історії.

Перш за все — це період повсюдної релігійної терпимості. Культи східних божеств поширюються в Греції, грецькі боги одержують нових прихильників на Сході, грецька міфологія стає загальновизнаною, вона одержує національне забарвлення в Малій Азії, в Східному Середземномор'ї, в Єгипті і Двуріччі.

Відбувається також оживлення місцевих культів, місцеві боги одержують імена загальновідомих богів і місцевий епітет. Це свідчить про об'єктивну необхідність релігійного синкретизму в процесі зміцнення зв'язків між народами.

Історик релігії стародавності І.ССвінцицька зазначає, що в елліністичний період підсилилось поширення міфів про богів-рятівників, які позбавляють людей від тягаря смерті чи гарантують надію на потойбічне врятування. Такі риси набрали боги Осіріс, Діоніс, Arrie. І одночасно посилюється шанування богині Тіхе (Долі), що свідчило про соціальну нерівновагу, невизначеність.

Нарешті, слід сказати і про те, що в елліністичну епоху відчутно виявився зв'язок прогресу релігійної свідомості з іншими формами життя духовного суспільства.

Релігія стародавніх греків в значній мірі одержувала поштовх від розвитку старогрецької науки і мистецтва. Про такий зв'язок можна більш впевнено говорити, ніж про зв'язок науки і мистецтва у Дворіччі та Єгипті. "Начала" Евкліда і "Альмагест" Птоломея зробили всі попередні математичні та астрономічні досягнення здобутком історії і поклали початок нової епохи в науковому розвитку. А що до стародавньогрецького мистецтва, то про нього нічого і говорити в такому ж відношенні.