Релігієзнавство - Мозговий Л.І. - 2. Види етнічних релігій

1. Характерні риси етнічних релігій.

2. Види етнічних релігій.

1. Характерні риси етнічних релігій

На зміну родоплемінним віруванням приходять етнічні релігії, які ще називають національними чи національно-державними. Обов'язковим історичним підґрунтям їх є наявність у суспільстві спільнот, народжених соціальною диференціацією, і консолідація їх у формі держави. Етнічні релігії - це такі релігійні вірування, які, як правило, охоплюють своїм впливом всі прошарки населення в межах однієї національної держави. Не всі народи пройшли етап етнічних релігій. Деякі сприйняли у своєму світогляді якусь світову релігію, знаходячись ще на стадії родоплемінної. Так, більшість арабських і африканських народів не проходили стадію етнічних релігій і відразу прийняли одну із світових.

У національних релігіях конфесійні й етнічні кордони, як правило, збігаються, хоча за певних умов і обставин їх прихильниками можуть бути інші національності. Існуючи на конкретному етнічному ґрунті, вони тісно переплелися з елементами національної культури, традицій і звичаїв народів, які їх сповідували чи сповідують. Національні релігії справляють значний вплив на формування менталітету народу, регламентують поведінку і побут його представників, сприяють розвитку та збереженню відповідного етносу, перешкоджають його культурній і мовній асиміляції. Функціонуючи в межах певних етнічних визначеностей, релігія так тісно переплітається з ними, що можна говорити про певний етноконфесійний синкретизм.

Витоки етноконфесійних утворень пов'язані з тривалим існуванням релігій на ґрунті різних історичних типів спільностей людей від первісних племен до сучасних розвинутих націй. Формування зв'язків між ними переростає в етноконфесійні спільноти, які є наслідком взаємодії певної релігії з елементами етносу. Під впливом етнічних і релігійних традицій у етноконфесійній спільноті складається відносно замкнутий тип її життєдіяльності, специфічні риси побуту. Для етноконфесійних утворень характерний високий ступінь ізоляції від інших етносів і релігій, який підтримується забороною міжнаціональних і міжконфесійних шлюбів, ревнивим захистом своєї етнічної винятковості та істинності власної віри.

Етап етнічних релігій пов'язаний переважно з домінуванням політеїзму, а то й генотеїзму. На цьому етапі вже відбулося чітке розмежування касти жерців-служителів етнічного культу. Значно спрощуються, але вже оформляються в сувору систему дотримання обрядового дійства, інших форм набирає жертвоприношення. Етнічні релігії мають письмову традицію, з'являються їх "священні тексти". Утверджується вчення про потойбічну відплату кожному за його земне життя.

Не всі етнічні релігії збереглися. Їх, як правило, витіснили світові релігії. Ті ж, що збереглися, зазнали значних трансформацій і не постають у своєму первісному вигляді.

2. Види етнічних релігій

Характерною особливістю духовної історії різних народів світу є те, що вони на певних етапах своєї історії створюють свою власну релігійну систему. Розглянемо коротко деякі з них.

Давньогрецька релігія - це система політеїстичних вірувань і культів племен та народів Стародавньої Греції, що з'явилися і оформилися в період виникнення й розвитку рабовласницького суспільства. Характерними особливостями цієї релігії були уособлення й одушевлення явищ природи (анімалізм), пов'язані з ними людиноподібні боги та тлумачення їхньої поведінки за допомогою міфів. Все, що оточувало стародавніх греків, за їхніми уявленнями, було заселене божествами. Особливо шанувалася у них годувальниця всього Гея, що відображало вплив матріархату. За панування родової знаті дрібні місцеві божества були замінені олімпійськими божествами, ієрархію яких очолив Зевс - "батько людей і богів", який втілював у релігійній формі риси патріархального владики: панував над небом, землею, морем і пеклом. Пантеон давньогрецьких богів описали Гомер (viii ст. до н.е.) в "Іліаді" та "Одисеї" і Геосид (vii ст. до н.е.) у "Теогонії", тобто "Родоводі богів". На початку нової ери стара грецька віра поступається християнству, яке більше відповідало вимогам часу і духовним потребам людей.

Давньоєгипетська релігія як політеїстична система вірувань і культів сформувалась у VІ-ІV ст. до н.е. У кожній області (но-мі) Єгипту були свої пантеони та культи богів, втілених у небесних світилах, камінні, деревах, звірах, птахах, зміях і т. ін. Пізніше місцеві божества групуються у вигляді тріад на чолі з богом-деміургом (фіванська тріада - бог Сонця Амон, його дружина Мут - богиня неба, їхній син Хонсу - бог Місяця; мемфіська - Птах, його дружина Сехмет - богиня війни, їхній син Нефертум - бог рослинності і т. ін.). Значну роль у давньоєгипетській релігії відігравали уявлення про загробне життя як безпосереднє продовження земного, але тільки в могилі. З часом виникають уявлення про те, що душі (ба) померлих подорожують по світу. Характерною рисою цієї релігії є обожнювання тварин. Серед найбільш шанованих - втілення різних богів - бик (Апіс, Мневіс та ін.), корова (Хатор, Ісіда), баран (Амон, Хнум), змія, крокодил (Себек), кішка (Баст), сокіл (Гор), ібіс (Тот) і т.д. За уявленнями стародавніх єгиптян, світ спочатку мав вигляд хаосу, був водною безоднею, з якої вийшли боги, які створили землю, небо, людей, тварин і рослини. Тут на перше місце бога деміурга виступає Сонце. Традиції давньоєгипетської релігії обожнювання фараонів, які важалися "служителями Гора", впливали на династійність царювання.

Давньоіндійська релігія - сукупність релігійних поглядів та обрядів, які виникають у ii тис. до н.е. в середовищі так званих індо-аріїв. У становленні цієї релігії виділяють ведичну та брахманську добу. Перша з них характеризується створенням Вед - священних книг, де описуються пантеон богів, важливі сторони ритуалу та обрядовості. Весь пантеон складається з 33 богів (хоча згадуються й інші числа), які поділяються на земних, атмосферних та небесних. Важливе місце у цей період посідають також різні божества як уособлення абстрактних понять, напівбоги, мі-фологізовані діячі, ворожі сили. Головний сенс обрядовості - жертвоприношення (яджна) як вживання священного напою сома або принесення в жертву богам рослин, тварин, людей. Світ, за Ведами, створений або з води ворожими силами (девами і асура-ми), або з яйця богом Праджапаті, чи Брахманом. Всесвіт складається з п'яти елементів - води, землі, вогню, повітря, ефіру (акаша). Брахманська доба відзначається зміною ритуалу, створенням коментарів до Вед - брахманів та аран'як, а також брахманів, поширюється явище аскези. Світ, згідно з ученням цього періоду, керується загальними законами карми, якій підкоряються боги й люди. Панівною стає концепція реінкарнації (переселення душ) та необхідності звільнення від нескінченних змін своїх станів (сансара).

Джерелами вивчення давньоіндійської релігії, зокрема брахманізму, є: 1) чотири збірки Вед ("Рігведа", "Атхарваведа", "Самаведа", "Яджурведа"); 2) Брахмани - тексти-коментарі до відповідних Вед; 3) Аран'яки - тексти, пов'язані з Брахманами; 4) Упанішади - релігійно-філософські тексти періоду брахманізму. Головний принцип світосприйняття брахманізму - обожнювання природи. Більшість богів пантеону Вед втілюють окремі природні явища та стихії. Вони поділяються на земних, атмосферних і небесних. Богам-девам протистоять демонічні істоти - асури, пані, даса та ін. Першоосновою світу і діючих у ньому законів, універсальним принципом Всесвіту, якому підкоряються боги і люди, є Ріта. Йому протистоїть принцип Анріта - безладдя, хаоси, відсутність істини. Пізніше в брахманізмі Ріта дасть поштовх до появи концепції карми і дхарми.

Привілейованим станом в давньоіндійському суспільстві були жреці-брахмани. Спочатку основна їх функція складалася з виконання обрядів та промовляння або співання молитов. Але з розвитком релігійного мислення вони монополізують практично всі сфери життя суспільства. З цього часу в брахманізмі починається перехід від багатопланового пантеону Рігведи, в якому був відсутній центральний образ, до системи, зафіксованої в Упанішадах, яка зводила всі прояви буття до безособового космічного абсолюту - Брахмана.

Поява в VI ст. до н.е. таких релігійних систем, як буддизм і джайнізм, призвело до ослаблення брахманізму і поставило перед ним завдання реформації. Наслідком цієї реформації була поява наприкінці І тис. до н.е. індуїзму.

Давньоіранську релігію називають ще зороастризмом (інколи - парсизмом). Ця дуалістична релігія виникла в Х^її ст. до н.е. і поширилась у Середній Азії та Азербайджані. Її засновником вважають пророка Заратустру (Зороастра), якому приписують створення священної книги Авести і об'єднання основних релігійних уявлень стародавніх персів. Основна ідея цієї релігії - визнання боротьби двох існуючих сил - Ахурамазди

(уособлює світло, добро, істину і життя) і Анхра-Майнью (темрява, зло, омана і смерть). Ареною боротьби цих сил є світ. В ній беруть участь і люди, які володіють свободою вибору. Зусилля прибічників Ахурамазди повинні привести зрештою до перемоги світла і добра. Праведним життям, вартим спасіння, в зороастризмі вважалося примноження матеріальних благ за допомогою землекористування. Культ зороастризму зводиться до визнання безсмертя душі, загробного життя і кінця світу, вшанування священного вогню, якому присвячувались храми (вогонь розглядається ними як "сила, що очищує"). В наші часи ця релігія збереглась у парсів (Індія) та у вогнепоклонників (Іран).

Давньоримська релігія значною мірою відображена у римській міфології, яка зазнала впливу грецької. З утворенням Римської держави боги (їх було близько 30) стали загальнодержавними, не пов'язаними з певною територією. Найвищим серед цих богів вважався Юпітер, який уособлював могутність Риму. У Римі для всіх громадян був встановлений обов'язковий культ так званої трійці (Юпітера, Юнони й Мінерви). Перетворення Риму на середземноморську державу спричинило помітний вплив східних культур з культами їхніх богів, зокрема мітраїзму. Криза ж суспільного ладу в Римі на початку нової ери і особливо в Ш-У ст. н.е. викликала глибокі соціальні та світоглядні зміни, спричинила перехід величезних мас населення до християнства.

Індуїзм в його класичному вигляді сформувався в середині І тис. н.е. внаслідок еволюції і злиття ведичної і брахманістської традицій. В основу його віровчення покладено релігійні і філософські ідеї брахманізму (дхарма, карма, сансара, мокша, реін-карнація). Серед богів в індуїзмі найбільш шанованими є Брахма, Вішну і Шива. Вони складають "тримурті" - тріаду головних індійських богів і уособлюють три основні функції - творчу, охоронну і руйнівну. Сьогодні самостійний культ Брахми майже відсутній. Перевага віддається богам Вішну і Шива, які доступні і близькі простим віруючим. Шанувальники цих богів - вішнуїти (вайшнави) та шиваїти складають дві основні групи індуїстів. Бог Вішну з'являється в багатьох образах і має десятки різних імен. Восьмим втіленням (аватарою) Вішну був Крішна, дев'ятим - Будда, прихід десятої аватари - Калкі - лише очікується. Шива поєднує в собі протилежні, але водночас близькі риси: він і носій смерті, і переможець її, він знищує і дарує життя. В індуїзмі популярним є культ богинь, які виступають у ролі дружин основних богів. Крім того, кожний індуїст обирає для поклоніння власного бога серед трьох тисяч існуючих.

Культова практика індуїзму така ж різнорідна, як і саме вчення. Але спільним є визнання трьох шляхів (марги) вшанування Бога, наближення до нього і спасіння: кармамарга (праведне життя у відповідності з релігійними настановами), джнянамарга (правильне пізнання Бога через філософствування і роздуми), бхактімарга (наближення до Бога через безмежну любов до нього). Всі об'єкти пошанування в індуїзмі - священні камені, рослини, тварини, Боги - мають свої храми, часовні, вівтарі, яких в Індії налічується тисячі з різними культурними традиціями та архітектурними формами. ^

В індуїзмі відсутня єдина церковна організація. Його функціонування забезпечується інститутом жрецтва, високий авторитет якого зберігається й досі. Храмові жреці відправляють культ у храмах, місцях масових молінь, домашні - наглядають за релігійним життям у родинах. Індуїстів нині у світі близько мільярда. Його сповідує 85% населення Індії, він поширений у Пакистані, Малайзії, Шрі-Ланці, Непалі, Бангладеш, деяких країнах Африки. Є прихильники і серед європейців та американців, які сповідують його, найчастіше в реформованих чи модернізованих варіантах. В Україні неоіндуїзм репрезентують громади Товариства Свідомості Крішни, Саї-Баби, Шрі-Чінмоя, Товариства Всесвітньої Чистої релігії та ін.

Китай презентують дві національні релігії - даосизм і конфуціанство.

Даосизм (від кит. дао цзя - школа дао) виник у другій половині І тис. до н.е. Згідно з традицією засновником його вважається Лао-цзи. Даосизм як релігія базується на вченні про дао (шлях, вічний, абсолютний і загальний закон спонтанного виникнення, розвитку і зникнення Всесвіту). В основі практики лежить принцип наслідування Дао, який дістав назву "у вей" (недіяльності). Даосизм увібрав у себе магію, алхімію, лікування, демонологію та інші елементи народних культів і шаманських вірувань. Абсолютизація ідеї безсмертя стимулювала пошуки даосами різних способів продовження життя (цан шен) за допомогою сексотера-пії, дієти, пневмотерапії тощо.

Пантеон даосизму налічує тисячі безсмертних духів, героїв місцевих культів та інших істот. Цей пантеон очолювався спочатку трьома абстрактними містичними символами: Тай-чу, Тай-су, Тай-і, а за іншою версією - Тянь-і (небесний початок), Ді-і (земний початок) і Тай-і (вище єдине). У процесі розвитку даосизму і поглинання ним народних культів абстрактні категорії цієї тріади були персоніфіковані в образах Лао-цзи, Хуань-ді і Пань-чу (іноді Тай-і).

Конфуціанство (власне жу цзя - школа учених книжників) - найбільш впливова релігійно-філософська течія Китаю, заснована філософом Конфуцієм. Це своєрідне етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідають питання моральної природи людини, її життя в родині, суспільстві, державі. Важливе місце в своїй системі Конфуцій відвів концепції "неба" і "небесного веління". "Небо" - це частина природи, але й вища духовна сила. Людина, обдарована "небом" певними етичними якостями, повинна жити в злагоді з ними, з моральним законом (дао) й удосконалювати їх за допомогою навчання. Мета удосконалення - досягнення рівня "благородного чоловіка" (Цзюнь-цзи), який має п'ять "шляхетних якостей": Жень (людяність), І (обов'язок), Лі (норми поведінки), Чжи (знання), Сінь (вірність). Ці якості мають базуватися на принципі Сяо - любові сина до своїх батьків. Після смерті Конфуція його течія поділилася на вісім шкіл.

Національною релігією японців є синтоїзм (від японськ. синто - шлях богів). Вона сформувалася у УІ-УІІ ст. на базі родоплемінних анімістичних культів і шаманства. Синтоїсти поклоняються сонму божеств і духів (камі), які, згідно з їхніми уявленнями, оживляють природу і здатні втілитися в будь-який предмет (спис, фігурку божества, дзеркало та ін.), що стає об'єктом поклоніння (синтай - дослівно "тіло бога"). Найважливішою серед божеств в синтоїзмі є сонячна богиня Аматерасу Омікамі. Головне в синтоїзмі - поклоніння численним камі, які спочатку були уособленням тварин і рослин, предметів і явищ природи, душ предків. Згідно із синтоїзмом зв'язок між камі і людьми здійснюється через представника богині Сонця на Землі - імператора (мікадо), який вважається родоначальником усіх японців. Священною книгою синто є збірник легенд "Код-зікі".

Складовими державного синтоїзму в Японії стали тенноїзм - культ імператора (тенно) і його предків; династичний синтоїзм, тобто культ, що особливо вшановується імператорською сім'єю, яка нібито перебуває в родинних зв'язках з богами; храмовий синтоїзм - культ різних богів у храмах; домашній синтоїзм - культ богині Аматерасу в кожній "вірнопідданій" сім'ї.

Метою життя, згідно із синтоїзмом, є здійснення ідеалів предків. На відміну від буддизму, який визнають багато японців, що вбачають у ньому гарант свого потойбічного благополуччя, з синтоїзмом вони пов'язують свої надії на краще земне життя. З 1946 року синтоїзм в Японії відокремлений від держави. Формально був відкинутий культ імператора, хоча покійні імператори продовжують вшановуватися як "боги" і на їх честь споруджено багато храмів.

Класичним зразком національної релігії є іудаїзм, поширений головним чином серед євреїв. Формування іудаїзму починається в II тис. до н.е. і відзначається розвитком принципово нової релігійної концепції - ідеї єдиного Бога-творця і володаря Всесвіту. Традиційну космогонічну міфологію давніх вірувань заступає вчення про створення світу творчою волею Бога та історична епопея, у центрі якої - формування народу Ізраїлю і його заповіт з Яхве - богом племені Уди, яке відіграло головну роль у формуванні давньоєврейської держави. В ній він перетворюється на загальнодержавний культ, а згодом - культ єдиного Бога. Ці уявлення відтворені у трикнижжі Мойсея (Торі), яке письмово зафіксувало багатовікову еволюцію вірувань євреїв.

Важливий етап у розвитку іудаїзму пов'язаний з коментуванням його священної книги - Біблії законовчителями, внаслідок чого була вироблена галаха - частина Талмуду, яка регламентувала життя єврея і стала найповнішим вираженням його релігії. Основними засадами іудаїзму є віра в єдиного, живого, всюдисущого, ненародженого, не вмираючого і не воскресаючого Бога, віра в месію, воскресіння мертвих, необхідність дотримуватися 613 заповідей (365 заборон і 248 настанов). Комплексне формулювання їх здійснив Маймонід. Емансипація європейського єврейства у Новий час спричинила різні реформи в іудаїзмі, виникнення реформістської, консервативної, реконструктивістської течій. Згідно з даними ООН, у сучасному світі нараховується близько 14 млн прибічників іудаїзму.