Релігієзнавство - Сидоренко О.П. - 3.4. Релігія давніх слов'ян

Релігійні уявлення слов'ян-праукраїнців еволюціонували так само, як і в інших давніх народів. Історична література свідчить про те, що вже у IX ст. вздовж середньої течії Дніпра жили поляни, на лівобережжі Дніпра і берегах Десни — сіверяни, на узбережжі Бугу — бужани, навколо річки Дністер — уличі, між Бугом і Прутом — тиверці, біля берегів цих та інших річок проживали ще кривичі, ільменці, радимичі та ін. їхній світогляд релігієзнавство визначає як сукупність антропоморфного анімізму, тотемізму і магії. Підставами для таких визначень є як давні літературні джерела, так і пережитки ранніх народних вірувань у народів сучасних України, Білорусі, Росії.

Документи підтверджують, що у світовідчутті та світорозумінні праслов'ян усі явища природи (неживі предмети, представники рослинного і тваринного світу, природні явища) "жили" таким самим життям, як і людина. Вони уявляли їх здатними відчувати, наділяли властивостями боротися за своє існування подібно людині. Наприклад, у "Слові о полку Ігоревім" вся природа з розумінням ставиться до нещастя братів-князів: квіти прив'яли, дерева похилились до землі, ворони не каркали, гави замовкли, сороки не скрекотіли, дятли показували Ігореві шлях до річки; з вітром, Сонцем, Дніпром і Донцем Ярославна й Ігор розмовляють як з живими істотами, звертаються до них із проханнями і наріканнями. Для світогляду праукраїнців не було суттєвих відмінностей між людиною та іншими представниками живої природи. Вважалося за можливе народження одного виду живих істот від іншого (корова, кабан, собака, бик могли народити людину; з яєць могли вилупитися діти і, навпаки, жінка здатна була народити тварину; уявлялись можливими шлюби між людиною та іншими природними істотами: ведмідь живе з бабою, змії літають уночі до жінок тощо). Навіть сьогодні в українських казках можна прочитати, що вовк зніс яйця, свиня їх висиділа, а вилупилися з них три пари волів і бугай. І в наш час у деяких селах корова вважається наймитом, їй дають хліб-сіль як наймитське "відхідне", а на Великдень христосуються з нею і дарують їй яйце.

Наші пращури поклонялися й лісу, бо там, на їх думку, живе лісовик; воді, оскільки в ній живе водяник; полю, тому що в ньому хазяйнує польовик. Вони поклонялися також дереву, дотик до якого вважався цілющим, приносили йому в жертву хліб, сіль, яйця, прикрашали як живу істоту стрічками, нитками тощо. Поклонялись і померлим. Праукраїнці, як і інші стародавні народи, вважали померлих живими, але наділяли їх властивостями, що робили їх небезпечними. На їхню думку, мерців можна побачити, їх можна зустріти на горі, якщо там ховали померлих; утопленики продовжують жити під водою і не проти того, щоб затягнути на дно людей, які купаються. Мерців треба годувати, задовольняти їхні бажання та примхи і попереджати їх, бо інакше вони можуть наробити безліч неприємностей; на перехрестях доріг потрібно ставити камінь, щоб мерці під час своїх подорожей могли присісти й відпочити; слід пам'ятати, що вони не відмовляться помитись у бані, а тому необхідно ввечері, напередодні миття, натопити її і приготувати воду та віники; мерці одружуються і виходять заміж, тому, про всяк випадок, померлу дівчину або померлого парубка одягали як до вінця. Мерці ходять селами до крику півня, умертвляють людей, але вміють і воскрешати їх своїми чарами. Українська казка розповідає, як один солдат насилу врятувався від мерця, якого мав поховати. Вночі, коли солдат віз небіжчика до попа, мрець піднявся з домовини і накинувся на солдата, але той заховався на дубі. Мрець підгриз той дуб, і тоді солдат перескочив на інший дуб. Мрець підгриз і цей дуб, і солдат врятувався лише на третьому дереві, бо якраз заспівали півні. Казка — свідчення того, що закопування мерців у землю колись вважалось засобом захисту від них і що мерці нібито це розуміли. Але мрець може і допомогти своєю силою: відкрити людині скарб, зцілити від хвороби, зарадити лиху.

З часом анімістичні, тотемістичні і магічні вірування еволюціонували у праукраїнців до культів і міфів. Перш за все це були землеробські культи у придніпровців, переважно полян, і спеціальні культи військово-купецької аристократії.

Основна особливість землеробської дохристиянської релігії полягала у домінуванні в ній практики магії і культу над міфологією; практика була багатою і відзначалась суворим традиційним ритуалом, міфологія ж, навпаки, мала безсистемний, уривчастий характер. Міфологічна систематизація відбулася лише за християнської епохи, коли розмиті, неоформлені образи божеств були конкретизовані, отримали імена. У християнській землеробській релігії слов'ян не було міфічних Деметри, Д іоні ся, Осіріса, Адоніса та інших богів землеробського циклу. Земля залишалася матір'ю-годувальницею, силою, яку варто поважати і якій слід поклонятися. Із землею можна було розмовляти, чекати від неї відповіді щодо майбутнього врожаю. Вважалося, що вона певним чином відповість, потрібно лише прикласти до неї вухо і слухати. Якщо почується, що іде віз із вантажем, то буде врожай, якщо ж почується гуркотіння порожнього воза, то буде голод.

Шанування землі спостерігалось також в інших обрядах, наприклад, у зверненні до неї з вибаченнями, присяганні землею, покладанні на голову шматка дерну або поїданні його на знак правдивості сказаного або правильності зробленого. Вважалося, що порушення клятви, брехня та відмова від звернення до землі за пробаченням караються неврожаєм.

Культи військово-купецької аристократії праукраїнців мали переважно міське походження. Вони присвячувались богам з власними іменами і зображеннями, тобто ідолам. Ідол вважався не просто зображенням божества, але також його вмістилищем. Ідоли — це вже не звичайні фетиші, що їх періодично виробляють і викидають, а постійні та вимогливі боги.

Літописи свідчать про ідолів двох богів — Перуна, культ якого панував у Києві, і Велеса, або Волоса, бога скотарства, кам'яний ідол якого стояв у Ростові ще на початку XI ст. Перун — це блискавка, таким є первісне значення цього імені. Він же — бог-воїн, Бог — покровитель військових і торгівців, саме йому присягала частина дружини князя Ігоря на одному з київських пагорбів. Кияни звертались до Перуна з проханням про допомогу під час захисту від нападів ворога. Отже, слов'яни шанували Перуна, як греки Зевса, а римляни Юпітера. Вплив візантійських вірувань простежується й у ставленні до інших богів: бога Сонця — Дажбога, вогню — Сварога, вітру — Стрибога. Загалом, слов'янський пантеон мав такий вигляд:

Авсень (Овсень) — бог зміни пір року і початку весни та осені;

Белбог — бог світла, добра, вдачі, щастя;

Берегиня — велика богиня, мати всього існуючого;

Велес (Волос) — син Сварога, бог скотарства, уособлення господарської мудрості;

Громислав — бог-велетень, помічник Сварога під час створення Землі;

Дажбог — син Сварога, бог Сонця;

Денниця — старший син Сварога;

Діверкіз — заячий бог;

Дід — бог подружнього кохання;

Діділія — богиня жіночої родючості, покровителька вагітних жінок;

Догода — бог тихого вітру і ясної погоди;

Додола — богиня літа і молодості;

Зевана — богиня звірів і мисливства;

Зімцерпа (Зірниця) — богиня ранкової зорі;

Злебог (Злодій, Худіч) — бог вічних мук злодіїв після смерті;

Золота баба — богиня тиші і спокою, домашнього статку;

Карачун — підземний бог, повелитель морозів;

Квасура — бог виноробства;

Кришень — бог знань;

Купало — бог літа, плодових дерев і літніх квітів;

Лад — бог злагоди, примирення і дружби;

Лада — дружина Сварога, богиня краси, кохання і шлюбу;

Лед — бог зими;

Лель — бог кохання;

Магура (Перуниця) — покровителька воїнів;

Марцана — богиня смерті тварин;

Мокоша — богиня родючості;

Морена — богиня смерті;

Ніян — бог покарань;

Озем — бог підземного царства;

Переруг — бог розбрату і сварок;

Перун — бог-громовержець, управитель грому і блискавок;

Подага — бог гарної погоди;

Позвізд — бог бур і непогод; Полазник — бог щастя у Новому році;

Полеля — бог шлюбу;

Поренута — бог — покровитель мореплавців;

Припекало — бог блуду і розпусти;

П'ятниця — покровителька померлих;

Радегаст — бог війни;

Радогост — бог гостинності;

Род — бог-творець видимого і невидимого світу;

Родомисл — бог мудрості і красномовства;

Руевіт — бог — покровитель воїнів

Сварог — верховний володар Всесвіту, родоначальник богів;

Святобор — бог лісів, покровитель мисливства;

Сева — богиня плодових садів;

Стрибог — бог вітрів;

Сумерала — богиня підземного царства;

Триглава — богиня землі;

Тур — бог землеробства;

Уд — бог любовних зв'язків;

Услад — бог веселощів і насолоди;

Усуд — бог — вершитель долі;

Хворост — бог хвороб;

Хорс — бог світла;

Ярило — бог кохання і веселощів;

Яровіт — бог весняного грому, хмар і вихору.

Культ міських богів зумовив не тільки спорудження їхніх зображень (ідолів), а й будівництво цілих споруд — святинь. їх створювали під відкритим небом, оточували частоколом, у центрі ставили високий стовп з людським обличчям головного бога, а навколо — стовпи з його "дружинами" і "дочками". Після приїзду до міста купець приносив високому ідолові у жертву хліб, м'ясо, цибулю, молоко, хмільний напій і просив бога послати йому багатого покупця. Якщо торгівля йшла погано, то жертва повторювалась, але звернення спрямовувалося вже до "жінок" і "дочок" бога з проханням про заступництво перед їхнім повелителем. У випадку успіху приносилось щедре пожертвування: білували овець і волів, їхні голови чіпляли на частокіл позаду богів. При цьому богів уявляли полігамною сім'єю, як і сім'ї князів, такими ж слабкими перед особами жіночої статі, як і їхні людські прототипи. За свідченням літописців, у надзвичайних випадках жертвою бували й люди.

Такими були особливості вірувань праукраїнців перед прийняттям Київською Руссю християнства.

Отже, в історії людства існувало багато різноманітних релігій. Етнографічні та історичні дослідження виявили дивовижну різнобарвність вірувань і обрядів у різних народів і на різних щаблях їх історичного розвитку. Релігієзнавство описує їх, створює каталоги, класифікує і систематизує на підставі виявлення подібних та спільних їхніх характеристик і відмінностей. При цьому кожну конкретну релігію воно розглядає у контексті всієї сукупності умов її існування — матеріальних, політичних, правових, етичних, естетичних, філософських й інших. З позицій наукового релігієзнавства, історія релігії є послідовним і спадкоємним еволюційним процесом, що пройшов шлях від політеїзму до монотеїзму, від ранніх вірувань, через родоплемінні культи-, міфологію і національні релігії, до світових релігій.