Релігієзнавство - Сидоренко О.П. - Розділ 9. ОСНОВНІ НАПРЯМИ СУЧАСНОЇ РЕЛІПЙНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Існування богів є хитрою вигадкою, насправді їх немає".

Демокріт

Впродовж значної частини своєї історії релігія співіснує і взаємодіє з філософським еволюційним процесом. У релігії і філософії багато спільного, але й розбіжності між ними суттєві. У них, наприклад, спільний об'єкт дослідження: світ людини і людина у світі. В процесі його інтерпретації релігія і філософія змушені розмірковувати над аналогічними за своєю суттю питаннями про походження світу і людини, про життя і смерть, про джерела і межі пізнавальної діяльності людини, про справедливість і щастя, добро і зло, любов і ненависть тощо. Однак відповіді на ці питання вони дають різні, здебільшого протилежні.

Важливим елементом як релігійного, так і філософського світогляду є уявлення про картину світу. Як сукупність найбільш загальних релігійних поглядів на світ, його походження, будову і майбутнє релігійна картина світу розробляється всіма релігіями, але найдетальніше — розвиненими релігійними системами. Головною її ознакою є поділ світу на природний і надприродний, але за умови абсолютного панування другого над першим. Іудаїзм, християнство, іслам та багато інших релігій визнають триярусну будову світу — небеса, земля, пекло. Небеса — світ досконалий, земний — тлінний, reo- і антропоцентричний. Іншими елементами релігійної картини світу вважаються креаціонізму тобто твердження про створення Богом (щоразу з нічого) душі людини і поєднання її з тілом у момент народження людини, та есхатологія — ідея "другого пришестя", кінця світу, кінця історії людства. Описано релігійну картину світу в "священних книгах" — Ведах, Біблії, Корані. Християнська картина світу була сформована шляхом синтезу біблійних ідей творення і Божого промислу, космологічних елементів давньогрецької філософії і низки природничо-наукових уявлень давнини, що ввійшли до геоцентричної системи Птолемея (бл. 90 — бл. 168).

На відміну від теологів, представники філософської картини світу виходять із твердження, що світ завжди був, є і буде; що він існує як об'єктивна реальність (незалежно від волі та свідомості людини); що його єдність полягає в його матеріальності; що світ є дійсністю, яка має внутрішню логіку свого існування й розвитку і реально пізнавана свідомістю окремих людей і цілих поколінь. Крім того, вони доводять, що релігійна картина світу принципово догматична, а філософська — обов'язково творча.

Свого часу принципи і закони механіки, що були сформульовані І. Ньютоном (1643—1727) у його головній праці "Матеріалістичні основи натуральної філософії" (1687), заклали основи механістичної картини світу (макросвіту), яка ознаменувала революційний переворот у пізнанні Всесвіту. Цей переворот був пов'язаний з переходом від натурфілософських здогадів і гіпотез про "приховані" якості макрокосму та спекулятивних роздумів про всі процеси, що відбуваються у ньому, до експериментального природознавства, в якому всі припущення, гіпотези і теоретичні моделі перевіряються за допомогою спостереження і досвіду. Механічний рух, таким чином, був зведений до точного математичного опису; для цього необхідно і достатньо було визначити початкові координати тіла, його швидкість або імпульс і рівняння руху. Всі наступні стани тіла визначались конкретно у будь-який момент часу. Це стосується і минулого, оскільки у рівнянні руху знак часу можна було легко змінити на зворотний. Після цього всі механічні процеси поставали детермінованими, точно й однозначно визначеними попередніми станами, а простір і час — незалежними, абсолютними і не пов'язаними з рухом тіла.

Отже, механіцизм зруйнував релігійну картину світу і сприяв розвиткові науки і філософії. Проте він виявився обмеженим через абсолютизацію механічної форми руху матерії і метафізичне філософствування. Конкретним її вираженням стало визнання Ньютоном і його прихильниками з числа вчених і філософів "першого поштовху" як причини появи руху у світі, хоча вони й відмовляли Богові в подальшому втручанні у створення сонячної системи.

Наступні успіхи науки і філософії ознаменувалися створенням електромагнітної картини світу. Біля її витоків стояв відомий англійський фізик Дж. Максвелл (1831—1879). В основу його теорії було покладене поняття про "поле" (раніше, у ньютонівській механіці, роль фундаментального елементу надавалася лише речовині). В ній макрокосмічні заряди і струми розглядаються як сукупності мікрокосмічних зарядів і струмів, що створюють власні електричні й магнітні мікрополя. Вони безперервно, з плином часу, змінюються у кожній точці простору. Макрокосмічні поля є посередніми мікрополями. Опосередкування мікрополів відбувається у значно більших часових межах, ніж періоди внутрішньоатомних процесів, а їх об'єми значно перевищують об'єми атомів і молекул. Електричні й магнітні взаємодії, що відбуваються за участю електромагнітного поля, поширюються з кінцевою швидкістю, що дорівнює швидкості світла у певному середовищі. При цьому речовина дискретна, має скінченну кількість ступенів свободи, а поле безперервне, кількість його ступенів свободи нескінченна. Таким чином, створення електромагнітної картини світу теж суттєво сприяло утвердженню наукових поглядів на його виникнення.

Однак релігійні і філософські погляди не тільки протилежні у питаннях про побудову світу, а й принципово відрізняються за світоглядами. Центром будь-якого релігійного світогляду є пошук вищих цінностей, справжнього шляху життя людини. Але ті цінності і життєві шляхи, що ведуть до них, переносяться ним у трансцендентний, потойбічний світ, не в земне, а у "вічне" життя. Усі справи і вчинки людини, навіть її помисли, оцінюються, схвалюються чи засуджуються за цим вищим, абсолютним для неї критерієм. На відміну від релігійного, філософський світогляд вбачає цінності життя у ньому самому, а ціннісні орієнтації людей — у мірі відповідності їх життєвих позицій об'єктивному історичному процесу.

Крім того, релігійна свідомість — завжди масова, а філософська — завжди теоретично оформлена. Релігія не вимагає доказів і розумового обґрунтування своїх положень. Вона надає пріоритет істинам віри над істинами розуму. Філософія — це завжди робота думки. Релігія відображає дійсність фантастично, а філософія (наукова) — об'єктивно й адекватно. Водночас, якщо мати на увазі гуманістичний аспект релігійної свідомості, вона була першим людським поглядом у вічність, первісним усвідомленням єдності людського роду, глибоким розумінням універсальної цілісності буття, хоч і догматичним, навіть у процесі трактування його центральної ідеї. У християнстві — це есхатологічні ідеї; у буддизмі — ідеї нірвани, що означає "згасання" життя і водночас прагнення до нього; в ісламі — думки про абсолютну владу над світом єдиного Бога, воля якого назавжди визначила долю кожного.

Взаємовідносини філософії і релігії ніколи не були однозначними. Проте філософія завжди здійснювала пошук основ і причин виникнення, поширення і функціонування релігії, аналізувала її функції у суспільстві, вивчала міру її впливу на процес соціалізації особистості, а релігія, у свою чергу, намагалася філософськими засобами пояснити систему своїх догматів і принципів віри. В результаті у філософії стосовно релігії склалися дві сфери знання: філософія релігії і релігійна філософія.

Філософія релігії впродовж усієї своєї історії вивчає психологічні, гносеологічні, соціальні, об'єктивній суб'єктивні умови походження та існування релігії; онтологічну, пізнавальну і моральну її сутність; співвідношення релігійної віри і знання; місце релігії у духовному житті суспільства й особистості.

Антична філософія трактувала релігію в цілому наївно-раціоналістично. Згідно з її натуралістичною концепцією, що виходила від Теагена Регійського (VI ст. до н. е.), боги — алегорії зовнішніх природних явищ. Інша концепція, антропологічна, стверджувала, що Боги — це обожнені стародавні царі та герої. її автором вважається Евгемер із Мессени (бл. 340 — бл. 260 до н. е.). У наш час відома книга Евгемера "Священна грамота", в якій у жанрі розповіді про мандрівки по морях розповідається про щасливий острів Пангею і надпис давнього царя Пангеї Зевса, що в ньому йдеться про Урана, Кроноса і Зевса — могутніх царів Пангеї, які заслужили своїм благодійництвом божественні почесті. Евгемер розповідає і про те, як вони обдарували людей усіма досягненнями цивілізації, описує, як Зевс об'їздив з цією метою всю Землю. Авторство ще однієї концепції приписується, наприклад Платоном (428—348 до н. е.), афінському тиранові Крітію (460— 408 до н. е.). Це — політична концепція релігії, або концепція омани. Вона вбачала у релігії знаряддя управління, винахід стародавніх законотворців для керування через жерців справами людей. Від Секста Емпірика (друга пол. П ст. — поч. ПІ ст,)бере свій початок договірна концепція релігії, в якій та розглядається як результат домовленості правителів і жерців з народом. В античній філософії зародилася також психологічна концепція, що пов'язувала виникнення релігії зі страхом людей перед стихійними природними силами.

Філософія Середньовіччя сформувалася в умовах, коли церкві належала функція загального синтезу духовних цінностей і вжиття вирішальних санкцій відносно особистостей і суспільних інститутів . Вона була схоластичною й апологічною, повністю підкореною релігії служницею Богослов'я, еклектичним поєднанням догматичних теологічних передумов з раціоналістичною методикою, характеризувалася особливим інтересом до формально-логічної проблематики. Вона припускала, що будь-яке знання має два рівні: надприродне знання, що випливає з "одкровення", і природниче знання, що набувається людським розумом. Змістом першого є тексти Біблії з авторитетними коментарями "отців церкви", тобто релігійних філософів; а другого — тексти Платона й особливо Арістотеля з відомими коментарями пізньоантичних і арабських філософів. На обох рівнях знання потенційно ґрунтується "вічна істина". її потрібно актуалізувати, тобто за допомогою умовиводів якомога повніше віднайти у текстах логічні побудови. Цим займалися схоласти, які використовували зазвичай силогізми — дедуктивні умовиводи. Завдяки схоластиці середньовічна філософія сприяла виникненню логіки: досягнення схоластів передували сучасній постановці у ній багатьох питань, зокрема проблем математичної логіки.

Своє основне призначення середньовічна філософія вбачала в обґрунтуванні догматів релігійної віри. З її погляду, гармонія віри і розуму досягається за умови першості віри, оскільки її джерелом є божественне "одкровення". Проте і в таких жорстких умовах близькі до істини філософські оцінки релігії наполегливо і не без боротьби торували собі дорогу. Філософський реалізм середньовіччя відкривав шлях раціоналізму з його пантеїзмом і деїзмом, а номіналізм — емпіризму з його атеїзмом; "єретичний" аверроїзм відкидав реальність особистої душі і дотримувався думки щодо існування у всіх істот єдиної інтелектуальної душі, позбавленої індивідуальних рис. В. Оккам (бл. 1285—1349) зі своїми прихильниками наполягав на теорії двоїстої істини, що руйнувала схоластичну "гармонію" віри і розуму.

У Новий час, особливо в епоху Просвітництва (ХУШ ст.), філософія заявила про свою "емансипацію" від релігії, а потім, в особі найбільш радикальних атеїстів, вчинила справжню атаку на релігію та ц догмати. У XIX ст. по-новому вирішувалось питання про ставлення до релігії у німецькій класичній філософії. І. Кант (1724—1804) розмежовував функції віри і розуму, релігії і філософії. Проблеми реального існування релігійних об'єктів він не торкався, а необхідність релігії доводив з практичних позицій. Релігія, згідно з його вченням, необхідна для обґрунтування принципів моралі та норм поведінки людей.

Г. Гегель (1770—1831), який був людиною помірковано-релігійних поглядів (протестантом-лютеранином), відносив релігію і філософію до найвищих форм духу, але на вершину піраміди ставив понятійне мислення, тобто філософію, а релігії відводив друге місце.

Л. Фейєрбах (1804—1872) вбачав джерело релігії у роздвоєності людини, у відчуженні від реальної людини її "родової сутності". У головній філософській праці "Сутність християнства" він доводив, що не Бог створив людину, а людина створила Бога. Водночас, за Фейєрбахом, релігія, що є продуктом людської неосвіченості, має й чимало позитивних якостей.

У марксистській філософії релігія визначається як фантастичне відображення у головах людей тих зовнішніх сил, що панують над ними у повсякденному житті, відображення, що в ньому земні сили набувають форми неземних. Згідно з цією філософіею, релігія — явище історичне, неминуче породження умов життя суспільства на певному ступені його розвитку. В процесі зникнення цих умов релігія з необхідністю "відмирає", однак не внаслідок насильницького запровадження у суспільстві атеїзму, а в результаті подолання сил, що поневолюють людину. Марксистська філософія прогнозує "відмирання" релігії у досить віддаленому від нас майбутньому. Що ж до сучасної філософії, то вона, маючи на увазі загальну домінуючу тенденцію подальшої секуляризації суспільного життя, постійно досліджує як ті чинники, що послаблюють релігію або викликають трансформацію її традиційних форм, так і ті, що живлять її, сприяючи збереженню і зростанню її впливу.

У XX ст. філософію релігії розвивали багато філософських напрямів, течій і шкіл: екзистенціалізм досліджував католицизм та іудаїзм; філософська феноменологія намагалася застосувати метод Е. Гуссерля (1859—1938) до вивчення релігійної свідомості; герменевтика з'ясовувала абстрактно-повчальні та ідеально-містичні змісти релігійних текстів; філософська антропологія використовувала релігію з метою створення базисної філософської науки про людину тощо. Досягнення філософії релігії очевидні. Вони сприяють формуванню пізнавального й активного ставлення поколінь людей до дійсності, в тому числі до релігії як феномену духовної культури людини і суспільства.

На відміну від філософії релігії, релігійна філософія сакрально (від лат. — священний) тенденційна. Своє головне завдання вона вбачає у примиренні релігійної віри і знання, релігії і науки, в обґрунтуванні релігії філософськими теоретичними засобами. Оскільки таке примирення принципово неможливе, релігійна філософія була і залишається екзегетичною (від гр. — тлумачу), тобто мистецтвом тлумачення та пояснення положень релігійних догм і текстів.

Релігійний соціальний простір є плюралістичним. Плюралістичною є й релігійна філософія, яка представлена багатьма напрямами, течіями та школами. Кожна конфесія з метою захисту загальної значущості свого віровчення намагається мати власну філософію. Разом із тим релігійна філософія надає певні можливості для розв'язання онтологічних, гносеологічних, космологічних, соціальних та інших проблем філософії. Так, у буддійській філософії існують дві основні течії: хінаянська і махаянська. Базисним у хінаянській філософії є вчення про дхарми — вічні та незмінні елементи всього існуючого. Вони непізнаванні, можуть перебувати або в "належному бутті" (в стані абсолютного спокою, "нехвилювання"), або в "неналежному бутті" (в русі, "хвилюванні"). Нескінченний у часі й безмежний у своєму зростанні потік буття, усі його композиції, "справи і речі" утворюють комбінації дхарм, що "хвилюються". їх "хвилювання" короткочасне і навіть миттєве. Тому кожного разу виникають інші композиції буття. Людина, її існування — також результат дхарм, "що хвилюються". Супроводжуються усі "хвилювання" людськими стражданнями. Звільнитись від них можна лише через "заспокоєння" дхарм. Це можливо за умови отримання людиною "вищої мудрості", тобто знання закону усунення страждань, і виконання медитації. Після реалізації цих умов людина стає "архатом" (святим). У процесі досягнення нірвани вона спочатку перебуває у ній "із залишком", оскільки ще володіє фізичним тілом, а потім, з розпадом тіла, — в нірвані "без залишку", в якій його дхарми повністю "заспокоєні".

Більш повно положення хінаянської філософії викладені у трактаті найвидатнішого індійського буддійського філософа Васубандху (V ст.) "Абхідхармакош".

Буддійська філософія досягла найвищого рівня розвитку в махаяні а її школах. В основі махаянської філософії — ідея "Абсолюту" — "тіла дхарми". Воно нематеріальне, безмежне в часі і просторі, всепроникне. Якщо у хінаянській філософії Будда — людина на ім'я Шак'ямуні, то в махаянській — прояв, еманація "тіла дхарми". Отже, особистісного Будду замінює безособовий "Абсолют". Ототожнена тут з "Абсолютом" і нірвана: це не "заспокоєння дхарм", не припинення земного існування, а подолання людиною ілюзорності світу матеріальних і духовних феноменів, здобуття нею незалежності від "справ і речей" як джерела страждань. Мешкаючи у реальному, земному світі, людина, за цією філософією, завжди перебуває у нірвані, хоч і не усвідомлює цього, а нірвана сприймається як певний стан психіки буддиста.

Суперечності і міфічність — характерні особливості й християнської філософії, представленої трьома її основними напрямами: православним, католицьким і протестантським.

Православна філософія зародилася у Візантії, її перші представники Іоанн Дамаскін (675—753), патріарх Фотій (бл. 820 — бл. 891) та багато інших на засадах арістотелівської логіки зробили спробу обґрунтувати істинність і неминучу цінність християнського віровчення. На Русі тривалий час центрами створення і поширення цієї філософії були Києво-Могилянська і Московська слов'яно-греко-латинська духовні академії. На початку XIX ст. сформувалась течія, що отримала назву академічної філософії, її загальні принципи були розроблені професорами кафедр філософії, у тому числі Київської духовної академії П.Д. Юрке-вичем (1827—1874) і С.С. Гогоцьким (1813—1889). Завданням своєї філософії вони вважали вивчення особливостей релігійного світогляду. Ця філософія визнавала його істинним тільки у тому разі, коли релігійний світогляд спирався не на емпіричне, а на раціональне наддосвідне знання про Бога. Згідно з цією філософією, єдність світу — поза світом, в Абсолютній сутності, тобто в Богові; людина — вінець Господнього творіння, її безсмертна душа — образ і подоба Бога, що слугує доказом його реальності, оскільки без нього безсмертя душі неможливе.

Ще одна течія у православній філософії під назвою "Метафізика всеєдності" пов'язана з іменами таких видатних російських і вітчизняних філософів, як B.C. Соловйов {1853—1900), П.0. Флоренський(1882—1937), С.Л. Франк (1877—1960), Л.П. Карсавін (1888—1952).

Всеєдність усього — одна з центральних категорій деяких філософських систем. Вона виражає досконалу єдність множинності, якій притаманна повна взаємопроникність і водночас взаємоподільність усіх цих елементів. У філософії B.C. Соловйова єдність усього — це єдність Творця і творіння. В онтологічному аспекті вона у нього виступає як Бог у трьох іпостасях: у гносеологічному — як нерозривний взаємозв'язок емпіричного (наукового), раціонального (філософського) і містичного (споглядально-релігійного) знання; в аксіологічному — як єдність істини, добра і краси; у соціальному — як єдність всесвітньої церкви і монархічної держави, злиття яких, на думку філософа, має привести до вільної теократії.

Православний священик, богослов, вчений і філософ П.О. Флоренський свої погляди обґрунтовував на принципі божественної любові. Без цього, зазначав філософ, може настати лише психічний і моральний розлад особистості, який він називав другою смертю — відокремленням душі від духа, на відміну від природної смерті, яка відокремлює душу від тіла; людина без любові до Бога втрачає власну субстанційну основу, свої творчі здібності, інтерес до життя.

Православна філософія час від часу оновлюється, пристосовується до змін в обставинах життя. Відомими представниками релігійно-філософського оновлення були Л.І. Шестов (1866— 1938), Н.О.Лосъкий (1870—1966), М.О. Бердяев (1874—1948), С. Булгаков (1871 —1944), Д.С Мережковський (1865—1941), В.В. Розанов (1865—1919), Д.В. Філософов (1875—1929), Н.М. Мінський (1855—1937) та ін.

М. О. Бердяев свою позицію виклав у працях "Філософія волі", "Досвід есхатологічної метафізики", "Самопізнання" таін. У їхній основі — поняття універсального, абсолютного буття. Воно, на думку автора, трансцендентне, не має просторових і часових визначень, не підпорядковане законові необхідності. Гріхопадіння призвело до створення вторинного буття — тимчасового, народжуваного і смертного, просторового і відчуженого, предметного. Первинне буття пізнається шляхом містичної інтуїції, вторинне — шляхом об'єктивації. Безперспективно, на думку М.О. Бердяева, змінювати суспільні умови життя всупереч божественній творчості. Братерство людей можливе лише у Христі та через Христа, а колективізм реальний тільки у соборних зборах церкви , оскільки коріння людських бід закладене у гріховній природі людини і світу.

Отже, апологетична функція релігійної православної філософії очевидна. Та ж функція є у центрі релігійної католицької філософії, представленої нині неотомізмом, неоавгустинізмом, тейярдизмом і низкою інших релігійно-філософських течій у християнстві.

Неотомізм (від лат. — новий і томізм) — офіційна філософсько-теологічна доктрина католицької церкви, в основу якої покладено вчення систематизатора середньовічної схоластики Фоми Аквінського (1225—1274). Серед філософів-неотомістів найбільш відомі Ж. Марітен (1882—1973), Е. Жільсон (1884—1978), Г. Марсель (1889—1973), М. Бубер (1868—1966), П. Тілліх (1886-1965), Р. Нібур (1892—1971).

Неотомізм започаткований у 70-х роках XIX ст. Його мета визначається заповіданою Ф. Аквінським методологічно-цільовою настановою: примирити догматичні основи християнської віри з вимогами мислячого розуму, з раціонально-логічною силою знання і таким чином захистити християнське віровчення від зростаючого авторитету науки та просвіти. Згідно з неотомізмом, релігійна віра без розуму перетворюється на сліпе поклоніння божествам і забобони, а розум без віри — на гординю. Але ця філософія тільки проголошує такий своєрідний погляд на гармонію віри і розуму; насправді вона реалізує варіант підкорення розуму вірі. У неотомізмі безумовні й абсолютні тільки "істини" віри. Вони недоступні раціональному пізнанню, недоказові, надрозумові, відкриваються людині лише в акті релігійного переживання; розум же теоретично оберігає чистоту віри, захищає її від зневіри та помилок логічними аргументами. Лише віра, згідно з неотомізмом, відповідає на питання про самосущу природу Бога, а обмежений у своїх можливостях розум пізнає Бога опосередковано, через "виключення", заперечення у природі всього того, що не є Богом. Душа в неотомізмі — також продукт Господнього творіння. Кожну душу Бог створює індивідуально, наділяє її свободою вибору і вміщує в тіло для випробовування: доля людини залежить від неї самої, від того, як вона поведеться зі своєю свободою — використає її для служіння Богові чи впаде у боговідступництво. Природну і соціальну детермінацію історичного процесу неотомісти відкидають, історичні події проголошують непередбачуваними, науку про суспільство, здатну прогнозувати майбутнє, не визнають. Історія у них є таїнством і промислом Божим, а людське суспільство — "містом Божим", земною подобою якого є католицька церква.

У середині XX ст. неотомісти зрозуміли необхідність модернізації своїх теоретико-догматичних засад. З одного боку, вони тепер намагаються асимілювати деякі наукові ідеї і відкриття, поставити досягнення науки на службу релігії і так укріпити "союз віри і розуму", а з іншого — антропологізувати свою доктрину. В останнє десятиліття неотомізм значно активізувався, утверджуючи добрі начала людського існування і миру між народами. Йому належать деякі ініціативи з питань ядерного роззброєння, співпраці людей різних переконань на підставі загальнолюдських цінностей. У теоретичному аспекті очевидна орієнтація неотомізму на синтез своїх принципів з положеннями екзистенціалізму, феноменології, філософської антропології.

Неоавгустинізм — течія у сучасній католицькій філософії, яка розвиває філософську традицію середньовічного християнського теолога і філософа Лаврелія Августина (354—430). Вона представлена численними школами: філософія дії М. Блонделя (1861—1949), персоналізм Ж. Лакруа (1900—1986), філософія духа Л.Лавеля (1883—1951), активізм І. Гессена та ін. Усіх їх об'єднує прихильність до вчення про безпосередні стосунки між Богом і людиною, зосередження уваги на проблемах окремої особи, абсолютизація емоційно-інтуїтивних засобів пізнання реальності. З позицій філософії дії поєднання розуму, пізнавальні можливості якого вона обмежує світом явищ, і релігійного одкровення, спрямованого на надприродний світ, розкриває людині сутність її життя і вищі релігійні цінності. Головними з цих цінностей, за вченням М. Блонделя, є дії. Бути — означає діяти, тобто вступати в контакт із зовнішнім світом, перетворювати його, створювати матеріальну і духовну культуру. При цьому кожна дія у М. Блонделя визначається трансцендентною силою або, навпаки, божественним одкровенням, осмислення якого настає лише тоді, коли людина приходить до розуміння залежності духовного світу і взаємовідносин з іншими людьми від власного ставлення до Бога.

Поширеним у неоавгустинізмі є персоналізм (від лат. — особистість). Він визнає особистість первинною творчою реальністю і вищою духовною цінністю, а весь світ вважає проявом творчої активності Верховної Особистості — Бога. Сутність особистості персоналізм вбачає у безмежному і єдиному началі — Богові. Згідно з цією філософією, особистість може утвердити себе в житті тільки шляхом вільного волевиявлення, завдяки волі, яка долає і скороминучість життя людини, і соціальні обмеження; питання про закономірності соціального розвитку неможливо розв'язати за допомогою раціонального пізнання: рішення завжди виходить із особистості, передбачає спрямованість волі, вибір, моральну оцінку; внутрішнє самовдосконалення — головний спосіб самоутвердження людини.

Отже, персоналізм є утопічною спробою конкретизувати християнський ідеал особистості в умовах сучасного суспільства.

Основна його проблематика розробляється також феноменологією, екзистенціалізмом, філософською антропологією, герменевтикою.

Тейярдизм — течія у католицькій філософії, заснована французьким філософом, вченим (геолог, палеонтолог, археолог, антрополог), теологом Тейяром де Шарденом (1881—1955). Своє життєве покликання він вбачав у суттєвому відновленні християнського віровчення згідно з досягненнями сучасної науки. Тейяр де Шарден відкидав старозавітний міф про створення Богом першолюдини, заперечував народження Ісуса Дівою Марією, вважав еволюціонізм центральним методологічним принципом мислення. Він розмежовував три послідовні, але якісно різноманітні стадії еволюції неорганічного й органічного світу: переджиття (літосфера), життя (біосфера) і феномен людини (ноосфера). Людина у нього — найбільш удосконалений результат тривалої еволюції органічного світу, який, у свою чергу, розвинувся на засадах еволюції неорганічного світу. Людина — не завершення еволюції, а ключ до удосконалення світу. Еволюціонізм цього філософа теологічний. Рушійною силою еволюції є в нього цілеспрямована свідомість до Бога ("точки Омега" — Христа). Христос — осередок любові. Людство не сформувалося б, доводив він, якби не було земної любові людей. Любов знімає політичні, національні, мовні та інші перепони на шляху до їхнього об'єднання. В результаті виникають єдині загальнолюдські цінності — культура, техніка, релігія, мораль тощо. Таким чином, філософія Тейяра перетворилася на вчення про долю світу і людини.

За ідеї, відмінні від традиційних релігійних настанов, представники католицької церкви позбавили Тейяра права публікувати свої твори і викладати. Він був вигнаний з Франції, понад 20 років прожив у Китаї, а потім у США. Його вчення набуло значного поширення серед інтелігенції Франції і багатьох інших країн. Тейярдизм став найвпливовішою теологією, що протистоїть неотомізму.

Протистоїть неотомізму також сучасна протестантська філософія. Вона виникла у період Реформації (XVI ст.), коли один із її вождів, основоположник лютеранства як різновиду протестантської церкви Мартін Лютер (1483—1546) проголосив своє вчення "Про виправдання вірою". У ньому людський розум виносився за межі релігійної віри, а філософія втрачала навіть своє схоластичне призначення бути "прислугою теології": розум, за Лютером, може тільки підготувати віру, але відкривають людині Бога лише віра і Біблія. Отже, протестантська філософія розглядає релігійну віру як особистий зв'язок людини з Богом. За змістом вона суперечлива та еклектична. В історії філософії і теології вона відома і як протестантська ортодоксія М. Лютера і М. Кальвіна (1500—1564), і як ліберальна теологія І. Землера (1725— 1791), і як діалектична теологія К. Варта (1886—1968), і як секулярна теологія Д. Бонхьоффера (1906—1945), і як деконструктивна теологія Д. Зьолле (нар. у 1920), і як есхатологічна теологія Е. Блоха (1885—1977), і як фундаменталізм, і як контекстуальна теологія тощо. Якщо І. Землер доводив історичну недостовірність біблійних повідомлень, визнавав за ними лише наставницько-моральний зміст, заперечував богодуховність Біблії, раціоналістично тлумачив біблійні дива, то фундаменталісти проголошували незмінність релігійної догматики, вимагали буквального прийняття чудес і пророцтв, що містяться у священних книгах, надавали перевагу сліпій вірі над висновками розуму. Засновник діалектичної теології К. Барт намагався удосконалити богослов'я за допомогою екзистенціальної філософії. За його уявленнями , абсолютні суперечності між людиною і Богом може подолати тільки Бог, повідомляючи людині про себе словами проповідей Христа і біблійних текстів.

Ще далі шляхом екзистенціалізму пішов німецько-американський теолог і філософ П Тілліх. У головній праці "Систематична теологія" він закликав відновити втрачений синтез християнства з удосконаленою свідомістю і культурою; доводив, що Бога потрібно шукати не у потойбічному світі, а в глибині буття світу і людини. Людина, стверджував Тілліх, відчужена від Бога, від світу, від самої себе; мета історії — подолати це відчуження, і зробити це повинен Ісус Христос — не Бог, який став людиною, а людина, якою вона повинна бути.

Отже, сучасна християнська філософія продовжує виконувати апологетичну функцію. Вона перестала бути "прислугою богослов'я", однак залишається догматичною, консервативною, традиціоналістичною. Модернізується вона вкрай повільно, головним чином у напрямку пристосування до даних науки і наукової філософії, а також шляхом зближення позицій різноманітних її течій і шкіл.

Щодо мусульманської філософії, то з кінця XIX ст. у ній весь час зростає інтерес до середньовічного спадку арабської філософської думки. Його інтерпретація є нині предметом ідейної полеміки і гострих дискусій. Мислителі традиціоналістської спрямованості закликають до відродження "справжнього" ісламу часів його засновника Мухаммеда. Вони підкреслюють незмінність традицій минулого, суперечливість думок релігійних авторитетів, не визнають тих учень середньовічних арабо-мусульманських філософів, які орієнтувались на античні моделі філософствування, вважають їх чужими ісламу. Опоненти традиціоналістів, навпаки, вбачають у релігійному і філософському спадку минулого позитивний чинник еволюції суспільної думки і світогляду людей. У ньому вони особливо відзначають роль розуму як вищої інстанції у розв'язанні світоглядних проблем, утвердженні свободи людської волі, закликають до усвідомленої діяльності.

Із середини XX ст. у мусульманській філософії активізувалась її панісламістська течія. Вона надала нові імпульси інтегративній функції ісламу. Водночас гасла панісламізму були взяті на озброєння силами крайньої реакції певних мусульманських країн і громад для прикриття політичної експансії проти так званих "невірних". Нерідко вони використовуються і з метою консервації віровчення і культу ісламу, його закликів до обмеження прав жінок, орієнтації на жорсткі норми шаріату, повного контролю над духовним життям народів, аж до джихаду — війни за віру, продиктованої Кораном.

Для релігійної філософії XX ст. характерні також різноманітні надконфесійні, синкретичні течії і школи, тобто ті, що формуються під час змішування різноманітних віровчень і культів, у процесі взаємовпливу релігій у їхньому історичному розвитку. Основою цих течій і шкіл є філософський комплекс окультизму (від лат. — таємний) — містико-філософського вчення про існування прихованої за матеріальними процесами і явищами вищої реальності надприродних сил, які персоніфікуються під впливом магії, кабалістики, астрології, алхімії, френології, мантики тощо. Головний трактат з окультизму "Ізумрудний зошит" приписується міфічному Гермесу Тримотису. Елементи окультної філософії знайдено в єгипетській, індійській і китайській передфілософії, зороастризмі, у піфагорійців, у філософії Платона, а потім у Агріппи Неттепсхеймського (1486—1535), Ф. Парацельса (1493— 1541), Я. Бьоме (1573—1624), Л.К. Сен-Мартена (1743—1803), Е. Сведенборга (1688—1772) і багатьох інших. У XXI ст. найбільш відомими течіями цієї філософії є теософія і антропософія.

Теософія (від гр. — бог і мудрість) — релігійно-філософське вчення про можливість безпосереднього осягнення Бога за допомогою містичної інтуїції й одкровення, доступних певному колу посвячених осіб. Його теоретичну основу становить пантеїстичне уявлення про єдиний, безособовий, всеохопний абсолют, про божественну сутність усіх речей. Практичний аспект цього вчення виражається у "містичних видіннях" і магії. Теософи визнають можливість безпосередніх контактів з надприродними, потойбічними силами, перевтілення душі; проповідують ідеї загальнолюдського братерства, терпимості до всіх релігій; ставлять за мету "розвивати надчуттєві сили людини". Всі науки вони поділяють на теоретичні, що вивчають зовнішню форму явищ природи, та езотеричні, що досліджують їхню внутрішню сутність, доступну тільки посвяченим людям.

Виникнення теософії як особливої філософської системи пов'язане з діяльністю російської письменниці О.П. Блаватської (1831—1891)та її послідовників. У1876 р. вона і американський полковник Г. Олкотт заснували в Нью-Йорку теософське товариство. Його вплив поширився на багато країн Європи і Америки. В 1879 р. центр товариства був перенесений в Індію (з 1882 р. — у передмістя Мадраса). Члени товариства намагалися об'єднати різноманітні віросповідання через розкриття й ототожнення усіх релігійних символів, створити на цій підставі "універсальну релігію", не пов'язану з будь-якою догматикою. Згідно з теософією, кінцевим завданням життя людини є досягнення окультного "знання" і надприродних здібностей. На початку XX ст. керівники товариства новим "рятівником" людства проголосили Криш-намурті (1895—1986) — індійського мислителя і поета. В1909 р. він, тоді ще хлопчик, вразив членів теософського товариства, де працював його батько, умінням впадати у транс, був вихований під наглядом президента (на той час) товариства А. Безанта і визнаний теософами месією. Але в 1929 р. Кришнамурті відмовився від будь-якої участі в організ