Еристика - Хоменко І.В. - 1.7. Сучасний стан розвитку мистецтва суперечки

Еристика - це міждисциплінарна дисципліна. Аргументативну проблематику досліджують фахівці, які працюють у різних галузях. Це і логіки, і філософи, і психологи, і філологи, і політологи, і юристи. Саме це зумовлює той факт, що нині існують різноманітні підходи до її вивчення, які відрізняються за ступенем концептуалізації, за теоретичним та практичним опрацюванням проблематики. Серед найважливіших напрямів у цій царині в наш час можна назвати такі:

o формальна логіка;

o теорія аргументації С. Тулміна;

o "нова риторика" Х. Перельмана і Л. Ольбрехтс-Титекі;

o неформальна логіка;

o формальна діалектика;

o прагмадіалектика.

Формальна логіка репрезентує формальний підхід до вивчення аргументативної проблематики, в той час як інші напрями можна розглядати як неформальні підходи дослідження аргументації.

Формаль на логіка. Еристика завжди була тісно пов'язана з формальною логікою. Будь-який підручник з логіки, як правило, містить розділ, у якому розглядають аргументативну проблематику. До недавнього часу формальний підхід був домінуючим при її аналізі засобами логіки.

Логіка на традиційному етапі свого розвитку в концепціях різних авторів розглядалася або як метод пізнання, тобто органон мислення, або як метод обґрунтування, тобто як канон мислення. Якщо як органон логіку розглядали не в усіх теоріях традиційної логіки, то як канон, тобто засіб аргументації, - практично в усіх. Навіть Кант, який розробляє свою трансцендентальну логіку, не заперечує цієї функції формально-логічного знання.

Сучасну логіку насамперед асоціюють з образом суто теоретичної дисципліни. Такий образ склався під впливом праць відомого логіка Г. Фреге, який наприкінці XIX сторіччя вів боротьбу з психологізмом у логіці. Його головною метою було створення мови чистого мислення. Далі цей образ уточнився завдяки працям Б. Рассела, А. Уайтхеда, Д. Гільберта, В. Аккермана, А. Тарського та інших дослідників.

Формалістський образ логіки став домінуючим у логічній літературі на багато років. Ця наука була ототожнена з образом теоретичної дисципліни, яка далека від реальної життєдіяльності звичайних людей. З лексикону логіків зникли терміни, пов'язані з аргументацією та суперечкою.

Так, у підручнику видатного американського філософа та логіка У. Куайна "Вступ до математичної логіки" ("Introduction to Mathematical Logic"), що вийшов друком у 1944 р., термін "аргументація" взагалі не згадується, а на термін "аргумент" можна натрапити тільки один раз і то йому надано математичного значення. Звичайно такий стан справ не сприяв розвитку проблематики еристики, теорії аргументації в межах формальної логіки.

Згодом положення справ змінюється, логіки повертаються до аналізу аргументативних процесів. У результаті в сучасній логіці сформувалося певне уявлення щодо їхнього аналізу.

Такі дослідження, як правило, зводять до систематизації правильних схем, форм переважно дедуктивних міркувань. Терміни "аргументація", "дедуктивне міркування", "доведення" при формальному підході достатньо часто ототожнюють. Дедуктивна логіка стає підґрунтям для дослідження проблематики теорії аргументації. Лише наприкінці XX ст. у навчальній літературі з логіки аргументацію починають розглядати в рамках діалогу, суперечки, дискусії. Проте все одно під аргументацією розуміють побудову міркувань, або ланцюга міркувань. Хоча міркування вже розглядають не тільки з точки зору дедукції, але й з точки зору індукції, аналогії тощо. Логіки починають говорити про доказову та недоказову аргументації.

Під час дослідження аргументації з точки зору формальної логіки можна виділити декілька кроків. Насамперед намагаються з'ясувати всі засновки та висновки міркування-аргументації, максимально точно визначитися з його логічною формою. Для цього, як правило, застосовують метод формалізації, який передбачає абстрагуватися від природної мови.

Далі аналіз аргументації полягає в застосуванні певних методів для того, щоб її оцінити, з'ясувати чи є досліджувана аргументація правильною, чи дотримані в ній усі правила та закони логіки, чи не містить вона логічних помилок. Правильність міркування - це єдиний критерій для оцінювання аргументації в рамках формальної логіки.

Теорія аргументації С. Тулміна. Критикуючи формальний підхід до аналізу аргументації, Стефен Тулмін (S.E. Toulmin) у своїй праці "Використання аргументів" ("The Uses of Argument",l958 р.) ставить питання про необхідність створити новий підхід до теорії аргументації, який суттєво відрізнявся б від методів формальної логіки. Він протиставляє "ідеальну" формальну логіку логіці, що працює ("working logic").

Головний недолік першої полягає в тому, що міркування, які застосовують у різних галузях знання, тут зводять до якихось універсальних стандартів, хоча самі ці стандарти залежать від певних галузей. С. Тулмін виступає за те, щоб логіка наблизилася до епістемології, і тим самим розширила свій предмет за рахунок включення до нього аргументативних процесів, які мають місце в різних ситуаціях людської життєдіяльності.

Головна мета неформального підходу повинна полягати в створенні методів для аналізу, оцінювання й обґрунтування аргументів, які наявні в реальних, повсякденних міркуваннях людей. Характерно, що як ідеал для своєї теорії аргументації С. Тулмін обирає не математику, а юриспруденцію. Він вважає, що логіка є узагальненим правознавством.

У зв'язку з цим С. Тулмін порівнює аргументацію із судовим процесом, у якому заяви роблять на підставі свідоцтв, фактів, доведень, які повинні підтвердити або спростувати певну точку зору. За аналогією з цим, аргументація взагалі повинна характеризувати те, що можна назвати раціональним процесом, тобто процедури та категорії, які застосовують для обґрунтування, доведення, підтвердження або спростування положень, що висувають люди в ході практичних міркувань. Аналогія між теорією аргументації та правознавством досить вагома. На думку Тулміна, вона допомагає тримати у фокусі критичну функцію розуму. "Логіка, що працює", "практична логіка" надає людині можливість обґрунтовувати положення, притаманні повсякденному дискурсу.

На цьому шляху С. Тулміну вдалося описати модель процедурної форми аргументації, виявити низку загальних закономірностей її функціонування, встановити зв'язок між аргументацією й деякими принципами філософії та методології наукового пізнання.

"Нова риторика" Х. Перельмана і Л. Ольбрехтс - Титекі. Неформальний підхід до аргументації знайшов свій розвиток також у працях бельгійського дослідника Хаїма Перельмана (Chaim Perelman), де він отримав назву "нова риторика".

Майже десять років Х. Перельман разом з Л. Ольбрехтс-Титекою (L. Olbrechts-Tyteca) вивчав прийоми та методи аргументації, які застосовували у своїй діяльності юристи, політики, соціологи та інші представники гуманітарних спеціальностей.

Внаслідок детального та систематичного дослідження науковці дійшли висновків, про які навіть і не гадали. "Ми отримали результати, які ніхто з нас не очікував. Не знаючи і не бажаючи цього, ми відкрили ту частину аристотелівської логіки, яка тривалий час була закрита або, принаймні, ігнорувалася та замовчувалася. Ця частина мала справу з діалектичними міркуваннями, які протиставлялися демонстративним... і які докладно обговорювалися в "Риториці", "Топиці" та праці "Про софістичні спростування". Ми назвали цю нову, або відроджену, царину дослідження, яка присвячена аналізу неформальних міркувань, "новою риторикою" [Ch. Perelman, L. Olbrechts-Tyteca. The New Rhetoric: A Treatise on Argumentation. - London: Notre Dame, 1969. - P. 2].

Х. Перельман підтримував точку зору, що в результаті швидкого розвитку математичної логіки науковці будували переважно теорії математичного доведення. Проте логіки практично не звертали уваги на проблему доведення в гуманітарних науках.

Головна ідея його концепції полягала в тому, що потрібно створити нову теорію аргументації - нову риторику, яка відрізнялася б від концепції, яку пропонувала тогочасна логіка.

Якщо природничі науки мають справу з очевидними висловлюваннями або з висловлюваннями, які дедуктивно випливають з їхніх комбінацій, то суспільні науки мають справу з цінностями. Звідси X. Перельман робить висновок, що та схема доведення, яка виправдовує себе в математичних і природничих науках, не може бути застосована до наук суспільних, у тому числі і до філософії. Щоб підкреслити це розрізнення, він використовує термін "доведення" відносно математичних і природничих наук, а термін "аргументація" - відносно суспільних наук.

X. Перельман особливо підкреслює в своїх працях, що в той час як формальна логіка є логікою доведення, або демонстрації, неформальна логіка є логікою аргументації. Якщо доведення може бути правильним або неправильним, то аргументація може бути більш-менш сильною, більш-менш переконливою. Якщо при доведенні ми намагаємося показати, що істинність висновку логічно випливає із засновків, то при аргументації ми хочемо переконати інших у тому, що наша теза або рішення, що приймається, ґрунтується на досить розумних і обґрунтованих аргументах.

Оратор завжди адресує аргументацію аудиторії слухачів або читачів. На відміну від демонстрації, аргументація забезпечує взаємодію, або зустріч умов. У цій взаємодії, з одного боку, виступає воля оратора, який намагається переконати аудиторію, а з іншого - готовність аудиторії слухати оратора.

Книга "Нова риторика" X. Перельмана і Л. Ольбрехтс-Титекі у зв'язку з цим є своєрідним збірником прийомів аргументації, які найчастіше трапляються в публічних суперечках для переконання аудиторії. Значущість аргументації в "новій риториці" оцінюють за ступенем впливу на неї. Така аудиторія може бути "конкретною" або "універсальною": у будь-якому випадку - це люди, які для оратора є втіленням розумності.

Отже, головний внесок X. Перельмана і Л. Ольбрехтс-Титекі в теорію аргументації полягає в тому, що вони змогли виділити певний список елементів, які є підґрунтям для створення таких аргументацій, які спрямовані на переконання аудиторії.

Неформальна логіка. 3 моменту створення еристика переважно орієнтувалася на формальну логіку. Проте в 70-ті роки XX ст. в Канаді та США виникає новий підхід до вивчення аргументації, який отримав назву "неформальна логіка" (informal logic). Представниками сучасної неформальної логіки є Ентоні Блейр (J. Anthony Blair), Ральф Джонсон (Ralph H. Johnson), Дуглас Уолтон (Douglas Walton), Джон Вудс (John Woods), Роберт Пінто (Robert C. Pinto), Майкл Гільберт (Michael A. Gilbert), Труді Говьєр (Trudy Govier) та ін.

Сама ідея неформальної логіки народилася, за визнанням її засновників, завдяки незадоволеності як викладачів, так і студентів тим, як аргументація викладалася в навчальній літературі. Починаючи з 1978 р., Е. Блейр і Р. Джонсон почали видавати журнал "Неформальна логіка", на сторінках якого науковці висловлювали свої думки з приводу нового напряму в логічному знанні.

Неформальні логіки стверджують, що логіка, яку вони розвивають, - не новий тип логіки. Це особливий напрям у нормативному вивченні аргументативних процесів, які мають місце в реальному житті людей, у реальних комунікативних ситуаціях. Неформальний підхід орієнтується на міркування та їхні складники, виражені в природній мові, публічному дискурсі, а не в формалізованій мові, як прийнято в формальній логіці. Міркування тут розглядають з притаманними природній мові характеристиками: багатозначністю мовних висловів, їхньою невизначеністю й незавершеністю.

Характерною ознакою неформального підходу є сумнів у тому, що дедуктивна та індуктивна логіки достатні для моделювання різноманітних аргументативних процесів. Можуть існувати логічні стандарти аргументації, які виходять за межі формальних критеріїв. У зв'язку з цим мета неформальної логіки полягає в розробленні таких норм та процедур інтерпретації, оцінювання та побудови аргументацій.

Так, у праці "Логічний самозахист" ("Logical Self-Defence",1993) Р.Джонсон і Д. Е. Блейр наводять пояснення неформальній альтернативі формальному критерію дедуктивної правильності аргументації. На їхню думку, аргументи повинні задовольняти трьом критеріям: вони мають бути 1) релевантними; 2) достатніми; 3) прийнятними.

Аргументи релевантні, якщо наявний адекватний змістовний зв'язок між вихідними аргументами й висновком аргументації. Вони достатні, якщо містять підґрунтя для висування висновку. Прийнятність аргументів залежить від того, чи є вони істинними, ймовірними або в якомусь іншому сенсі заслуговують довіри.

Для того щоб з'ясувати, відповідають чи ні засновки аргументації наведеним критеріям, науковці розробили спеціальні методи, які відрізняються від методів формальної логіки. Серед них найбільшою популярністю користується діаграмний метод. Він полягає в тому, щоб структуру аргументу або ланцюга аргументів розглядати за допомогою діаграм. Цей метод є головним у підручниках з неформальної логіки.

Науковці, які працюють у межах такого підходу, не заперечують доробок формальної логіки. Вони вважають, що формальна та неформальна логіки повинні взаємодоповнювати одна одну при дослідженні аргументативних процесів.

Формальна діалектика. Для прихильників цього напряму аргументація - це частина процедури, яку використовують для розв'язання розбіжностей у процесі дискусії. Вони намагаються

розробити певні правила, мета яких - усунути непорозуміння. Такі правила повинні бути конвенційно коректними, тобто задовольняти конвенції, бути прийнятними для більшості людей.

Сам термін "формальна діалектика" запропонував Ч. Хемблін у праці "Помилки" ("Fallacies") ще в 1970 р. При цьому під словом "формальна" він розумів строго регламентовану форму гри-діалогу, або діалогічної гри. Відомі представники цього напряму - Ніко-лас Решер (Nicholas Rescher), Е. M. Барт (E. M. Barth), Ерік С. В. Краббе (E. C. W. Krabbe) та ін.

У 1977 р. виходить друком книга Ніколаса Решера "Діалектика" ("Dialectics"), де він пропонує модель формального диспуту. Формальний диспут - це дискусія, в якій беруть участь три людини: пропонент, опонент та арбітр. Пропонент формулює тезу та захищає її, будуючи систему досить серйозних доведень; опонент атакує тезу та наведене обґрунтування, висловлюючи свої зауваження, наводить контраргументи, на які повинен дати відповідь пропонент; арбітр є суддею, він наглядає за проведенням суперечки. Такий диспут Н. Решер називає асиметричним. Поряд з ним він розглядає також симетричну суперечку, під час якої опонент повинен обґрунтовувати свою тезу, яка суперечить тезі пропонента.

Е. M. Барт (Barth E. M.) і Е. С. В. Краббе (E. C. W. Krabbe) у книзі "Від аксіоми до діалогу" ("From Axiom to Dialogue",1982) розробили "формально-діалектичну" процедуру, спрямовану на визначення прийнятності тієї чи іншої точки зору у світлі деяких загальних положень. Це певний набір правил проведення критичних діалогів, спрямованих на розв'язання конфліктів між пропонентом та опонентом відносно якоїсь думки.

Прагмадіалектика. Амстердамська школа пропонує теорію аргументації, яка отримала назву прагмадіалектики {pragma-dialectics). Представники цього напряму - Франс X. ван Єємерен

(Frans H. van Eemeren), Роберт Гроотендорст (Robert Grootendorst), Евелін Т. Фетеріс (Eveline T. Feteris), Пітер Хоутлоссер (Peter Houtlosser), А. Франциска Снук Хенкемас (A. Francisca Snoeck Henkemans) та ін.

Прагматичні компоненти, які пов'язані з теорією мовленнєвих актів і дискурсного аналізу, були введені в прагмадіалектику під впливом поглядів представників філософії звичайної мови. Діалектичні компоненти - під впливом праць представників критичного раціоналізму, таких як Карл Поппер.

Аргументацію тут розглядають як діалектичний процес, який орієнтований на іншого, на сумісну діяльність. Такий комунікативний процес у прагмадіалектиці отримав назву "критична дискусія".

Критичну дискусію визначають як критичний обмін мовленнєвими актами між співрозмовниками. За такого підходу аргументативний процес набуває дві характерні ознаки: телеологічну та діалектичну. З телеологічної точки зору аргументацію розглядають як процес раціонального переконання співрозмовника, підпорядкований певним цілям, якими керується пропонент. З діалектичної точки зору аргументацію розглядають як процес критичного обміну думками між співрозмовниками, який відбувається в певному контексті.

Критична дискусія є ідеалом аргументативного дискурсу. Звичайно така модель не відповідає дійсності, і все ж таки, на думку представників амстердамської школи аргументації, реальні аргументативні процеси дуже часто наближаються саме до неї. У зв'язку з цим вони вважають, що дуже важливо під час аналізу аргументації вміти реконструювати її до моделі критичної дискусії.

Крім ідеальної моделі використання мовленнєвих актів пропонентом та опонентом на різних стадіях раціональної критичної дискусії, прагмадіалектична процедура проведення суперечок ґрунтується на правилах, які становлять кодекс раціональної поведінки учасників дискусії. Порушення будь-якого з правил веде до неправильного кроку в дискусії, шкодить раціональному вирішенню розбіжностей.

Неправильні аргументативні дії, які мають місце в суперечках, як правило, нагадують ту чи іншу широко відому аргументативну помилку або є іншим порушенням принципу раціональності.