Регіональна економіка - Качан Є.П. - Водні ресурси

Земля — ресурс багатоцільового призначення. Вона є з одного боку засобом виробництва, а з іншого — предметом праці. Землі класифікують за їх придатністю використання у господарстві:

— землі сільськогосподарського призначення;

— землі населених пунктів (міст, поселень міського типу, сільських населених пунктів);

— землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення;

— землі природоохоронного, природно-заповідного та історико-культурного призначення;

— землі рекреаційного та оздоровчого призначення;

— землі лісового фонду;

— землі водного фонду;

— землі запасу тощо.

У структурі земельного фонду (територіальний аспект земельних ресурсів) 71 % становлять сільськогосподарські угіддя, забезпеченість якими на одного мешканця країни досить висока — близько 0,8 га. У структурі сільськогосподарських угідь основна частка землі знаходиться під ріллею — 55 % території країни. Площа орних земель становить 32,5 млн га, на кожного жителя їх припадає 0,67 га. Ліси й лісові площі займають 17,2 %, в тому числі вкриті лісом — 14,7 %. Близько 4 % території країни вкрито водою, 1,5 % — болота й заболочені території.

У центральних, південних і подільських областях рівень розораності земель сягає 86—90 % і більше, в решті областей — 60— 80 %. Лише в Закарпатті рівень розораності менший 50 %. Такі ж відмінності і в землезабезпеченості населення — від 0,15 га ріллі на одну особу в Закарпатті до 1,5 — у південних районах.

Під багаторічними насадженнями перебуває порівняно невелика площа земель (близько 2,5 %), проте в Криму й Закарпатті на цю категорію земель припадає вже 6—7 % сільгоспугідь, у Чернівецькій області — 5 %, тоді як на Кіровоградщині — менше 2 %. Сіножатями було зайнято 2,41 млн га, найбільше їх у Закарпатті (20,5 %) та на Поліссі (до 15 %). Пасовищами зайнято 5,5 млн га сільгоспугідь.

Структуру ґрунтового покриву України формують 650 видів ґрунтів, які об'єднуються у ґрунтові типи й поширені зонально. На Поліссі найпоширеніші дерново-підзолисті, дернові, лучно-болотні, торфові ґрунти й торфовища. В лісостеповій зоні переважають різні типи чорноземів, сірі лісові ґрунти, трапляються лучні, солончакові та солонцеві ґрунти. У північно-західній частині степової зони поширені чорноземи, а на півдні — каштанові ґрунти, є тут також середньо-, сильно- і слабосолонцюваті ґрунти. Гірські масиви Карпат та Криму вкриті бурими й сіро-бурими лісовими ґрунтами.

У найближчому майбутньому структура землекористування значно зміниться у зв'язку зі зростанням кількості фермерських землеволодінь і подальшою приватизацією землі, яка має бути підтверджена відповідними законодавчими актами. Однією з найважливіших проблем переходу до ринкових відносин є створення деталізованого земельного кадастру на основі бонітування ґрунтів.

Водні ресурси

Вода має багатогалузевий і багатоцільовий характер використання. Уся господарська діяльність пов'язана з тісним взаємозв'язком трьох структурних її елементів, центральне місце серед яких, поряд з організаційно-економічною та виробничо-матеріальною базою, займає водоресурсна база розвитку — наявні в даний час і даному місці водні ресурси. Останні є фактором взаємозв'язку водоресурсної бази з господарським життям і розвитком суспільства.

Цінність і значення води для розвитку господарства, забезпечення виробничих процесів і населених пунктів, її роль у розміщенні виробництва не викликає сумнівів. Нині вода виконує низку важливих функцій:

— питне і побутове водопостачання населення і населених пунктів;

— виробництво продовольчої продукції;

— виробництво електроенергії та промислової продукції;

— забезпечення комунікативних функцій (водний транспорт);

— задоволення санітарно-гігієнічних потреб.

Отже, можна сформулювати сучасне розуміння споживчих властивостей води. Вони полягають, з одного боку, в тому, що вона виявляє себе як засіб виробництва, а з іншого — є природним благом і задовольняє звичайні людські потреби. Останні виступають комплексом екологічних властивостей води.

Водні ресурси України формуються переважно за рахунок стоку річок Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця, Тиси. Значна частина річкового стоку є транзитною з територій суміжних держав. Сумарний річковий стік (без врахування стоку р. Дунаю) у середній за водністю рік становить 87,1 млрд м3, а в розрахунковий маловодний рік — 55,9 млрд м3, у тому числі транзитний стік з територій Росії і Білорусі відповідно 34,7 і 24,2 млрд м3. Майже 65 % річкового стоку припадає на басейн Дніпра, 11 — Дністра, 4 — Сіверського Дінця, 3,5 % — Південного Бугу. Частка забезпечення населення України річковим стоком у розрахунку на 1 особу становить майже 1 тис. м3 на рік.

З метою безперебійного водопостачання населених пунктів і виробництва в Україні побудовано 1087 водосховищ загальним об'ємом 55 млрд м3 води. Для перерозподілу поверхневого стоку прокладено 7 магістральних каналів загальною протяжністю більше 2000 км. Канали Північно-Кримський, Дніпро — Донбас, Дніпро — Інгулець, Сіверський Донець — Донбас, Дунай — Сасик за обсягами перекидання стоку належать до середніх, а великим е лише Головний Каховський магістральний канал з потужністю 8,2 км3 води за рік.

За період з 1990 р. водовикористання зменшилося у 2,7 разу. Найбільші обсяги водовикористання були у Донецькій (1676 млн м3), Дніпропетровській (1624 млн м3), Запорізькій (1342 млн м3), Київській (948 млн м3) областях, м. Києві (824 млн м3). Найбільші зміни обсягів водовикористання відбулися у АР Крим, Вінницькій, Закарпатській, Запорізькій, Івано-Франківській, Кіровоградській, Луганській, Миколаївській, Одеській, Тернопільській, Херсонській і Хмельницькій областях. У цих областях скорочення водовикористання перевищило середній показник по Україні.

Прогнозні ресурси підземних вод становлять 123 млрд м3 за рік. Запаси підземних вод, придатних для питного водопостачання, розміщені по території країни вкрай нерівномірно, а їх обсяги оцінені у 22,5 млрд м3 за рік. Водозабір підземних вод у структурі прогнозних ледве перевищує 20 %, що свідчить про можливості залучення додаткових ресурсів. Найбільші обсяги підземних вод використовуються у Луганській (562 млн м3), Донецькій (528 млн м3) і Львівській (260 млн м3) областях, що становить 45,2 % від загального показника. Загалом водозабір з підземних горизонтів зменшився на 42,6 %.

Знизився рівень використання води — з 87,9 до 72,8 %. Найбільше води використовується на задоволення виробничих потреб — 53,5 %. На задоволення господарсько-питних потреб витрачається 25,5 %. Частка води для зрошування становить 13,1 % проти 23,0% у 1990 р.

Тенденції у розвитку галузей господарства свідчать про технічні вектори нарощування обсягів валової продукції без суттєвих змін технології промислового і сільськогосподарського виробництва, ігнорування вимог раціонального і ощадного використання водних ресурсів. Внаслідок цього витрати води на виробництво одиниці продукції в Україні та світі суттєво відрізняються. Зіставлення аналогічних показників залишаються для нас невтішними: Франція — 2,5:1,0; ФРН — 4,3:1,0; Велика Британія і Швеція — 4,2:1,0.

Інтенсивність водокористування перевищує екологічну місткість водних екосистем. У середні за водністю роки безповоротні втрати води й обсяги скидання забруднень перевищують екологічну одно відсоткову місткість водоресурсного потенціалу. Лише в Тернопільській, Івано-Франківській, Чернігівській та Закарпатській областях водокористування не перевищує рівня екологічних норм.

За десять років чітко простежуються дві тенденції: значне скорочення загальних обсягів водозабору, використання води і зміни структури водовикористання — частка використання води на виробничі потреби залишається сталою (зміни становлять — 0,5 %), частка використаних вод господарсько-питного призначення зросла на 10,1 % (у 1990 р. — 15,4 %), зменшилися частки води для зрошування (суттєво) і (несуттєво) для сільськогосподарських потреб несуттєво — з 5,6 до 3,9 %.

Невпинно погіршується водно-екологічна ситуація. Найскладніша вона у басейнах Дніпра, Сіверського Дінця, Західного Бугу, рік Приазов'я, лівих притоках Дністра. Воду в цих ріках класифікують як дуже брудну. Головними причинами такого стану е забруднення поверхневого стоку недостатньо очищеними і неочищеними комунально-побутовими і промисловими стічними водами, ерозія водозбірних площ, поверхневий змив з урбанізованих і сільськогосподарських угідь.

Поряд з недоліками системи використання водних ресурсів є низка інших проблем, переважно організаційно-управлінського змісту. За останнє десятиріччя вкрай занедбана водогосподарська інфраструктура: частина її вийшла з ладу, частина потребує поточного обслуговування і ремонту, а частина залишилася взагалі поза увагою. Потребує удосконалення система обліку водовикористання, управління водним господарством за басейновим принципом.