Регіональна економіка - Качан Є.П. - Сучасний стан розвитку та особливості розміщення соціального комплексу України

Поняття соціального комплексу і його роль у суспільному розвитку України

Реформування економіки в Україні передбачає формування соціально орієнтованої ринкової економіки. Це означає, що за спрямованістю всі економічні процеси певною мірою повинні мати соціальне забарвлення. Соціальна орієнтація означає підпорядкування виробництва споживачеві, задоволення масових потреб населення. У більшості розвинених країн потреби населення на початку — в середині XX ст. поставили перед бізнесом дві проблеми. Перша полягала в необхідності насичення чергового збільшеного обсягу матеріальних потреб і викликала стрімке наповнення ринку новими товарами і зростання цін, що скорочувало попит. Друга проблема була обумовлена появою нових потреб у галузях освіти, охорони здоров'я, культури, охорони природи і соціального захисту населення.

Вирішення другої проблеми пов'язане з розвитком соціального комплексу. Він визначається двома головними функціями. Перша полягає в тому, що завдяки його функціонуванню створюється комплекс життєвих благ, необхідних для нормального розширеного відтворення робочої сили, а друга — в тому, що заклади і підприємства цього комплексу забезпечують підвищення рівня життя членів суспільства [18].

Розвиток суспільного виробництва підпорядковується головній меті — найбільш повному задоволенню постійно зростаючих потреб всіх членів суспільства. Чим вищими є темпи соціально-економічного розвитку, тим динамічніше змінюються людські потреби і сама структура життєвих благ, покликаних їх задовольняти та забезпечувати всебічний і гармонійний розвиток особистості.

Як суть, так і класифікація соціального комплексу розглядаються науковцями по-різному.

За формою соціальний комплекс є сукупністю підприємств різних форм власності і різних галузей, об'єднаних функцією виробництва послуг для населення. За змістом соціальний комплекс є складною, багаторівневою, ієрархічною системою, що включає елементи різного ступеня розвитку, масштабності, функціонального призначення. Як явище соціальний комплекс є певним способом задоволення потреб населення в послугах. Суть соціального комплексу полягає у задоволенні потреб населення в особливому соціально-економічному продукті — послугах. Таким чином, загальним для всіх елементів соціального комплексу, всіх галузей, підприємств, об'єктів є критерій "задоволення потреб в послугах".

Особливістю галузей соціального комплексу є територіальна локалізація споживання послуг.

Однією з найповніших класифікацій соціального комплексу є класифікація на основі класифікації інфраструктури, запропонованої Є.Г. Лаптєвою (рис. 9.12).

Соціальний комплекс, задовольняючи потреби населення в культурних цінностях, освіті, охороні здоров'я, комунальному обслуговуванні тощо, все більше впливає на виробництво матеріально-речового багатства шляхом прискорення науково-технічного прогресу, створення необхідних передумов для підвищення рівня зайнятості у суспільному виробництві та раціонального використання трудового потенціалу, забезпечення розширеного відтворення робочої сили, удосконалення структури вільного часу робітників. Водночас розвиток соціальної сфери сприяє розв'язанню таких соціальних завдань, як формування гармонійно розвиненої особистості, ліквідація культурно-побутових суперечностей між містом і селом, між соціальними групами населення і районами країни.

Сучасний стан розвитку та особливості розміщення соціального комплексу України

За період з 1991 до 2008 р. частка соціальної сфери у ВВП країни зросла з 30 до 55 %. Таким чином, незважаючи на високі тем

Рис. 9.12. Функціональний склад соціального комплексу

пи зростання промисловості, які останні декілька років випереджали темпи зростання ВВП, роль промисловості в забезпеченні економічного зростання на сьогодні менш значна, ніж роль сектору послуг.

Зрушення в структурі ВВП відбулися внаслідок комбінації двох чинників — зміни реальних обсягів виробництва в окремих секторах, а також зміни цін на товари і послуги. У ринкових умовах вартість послуг підвищилася щодо вартості товарів, що забезпечило значне збільшення частки сектору послуг в структурі ВВП. Зміни останніх років забезпечили схожість структури українського ВВП зі структурою ВВП країн — членів ЄС [25].

До 2015 р. частка сектору послуг у ВВП України може досягти 60—62 %. Передусім очікується зростання обсягів надання послуг у торгівлі. Зростання доданої вартості в торгівлі буде забезпечене завдяки збільшенню зовнішньоторговельного і роздрібного обігу.

Освіта і наука

Підвищує загальний рівень знань і культури населення та забезпечує всі галузі народного господарства кваліфікованими кадрами, а тому виступає важливим елементом відтворення робочої сили.

У сфері дошкільної освіти як обов'язкової первинної складової системи освіти України держава визнає її пріоритетну роль та створює належні умови для її здобуття.

Дошкільна освіта — цілісний процес, спрямований на:

— забезпечення різнобічного розвитку дитини дошкільного віку відповідно до її задатків, нахилів, здібностей, індивідуальних, психічних та фізичних особливостей, культурних потреб;

— формування у дитини дошкільного віку моральних норм, набуття нею життєвого соціального досвіду [40].

Наприкінці 2009 р. в Україні налічувалось понад 15,5 тис. постійних дошкільних закладів, у яких перебувало понад 1,2 млн дітей (табл. 9.11). Значна частина дітей дошкільного віку не відвідує ці заклади. Вищий рівень забезпеченості дітей дошкільними закладами спостерігається у південних та східних областях України, нижчий — у західних регіонах.

Таблиця 9.11. Дошкільні заклади України [28]

* 3 них 2,2 тис. закладів не працювали. ** Не враховані місця у дошкільних закладах, що не працювали протягом року або більше з будь-якої причини.

Зменшення чисельності народжених в Україні у 1992— 2001 рр. зумовило або закриття багатьох дошкільних навчальних закладів, або їх здачу в оренду, або перепрофілювання шляхом зміни форм власності. За останні роки кількість дітей зросла, однак більшість колишніх приміщень виявились непридатними для занять. Відтак, багато дітей, особливо в сільській місцевості, не мають змоги відвідувати дошкільні заклади освіти.

Основним видом навчально-виховних закладів в Україні є середня загальноосвітня школа. Мережа загальноосвітніх навчальних закладів формується з урахуванням демографічної, етнічної та соціально-економічної ситуації за освітніми рівнями (початкова, базова, повна загальна середня освіта), які забезпечуються закладом.

Відповідно до освітнього рівня функціонують загальноосвітні навчальні заклади І ступеня (початкова школа); П ступеня (основна школа); III ступеня (старша школа). Загальноосвітні навчальні заклади всіх трьох ступенів можуть функціонувати інтегровано або самостійно.

Складовими структури мережі є такі типи загальноосвітніх навчальних закладів: середня загальноосвітня школа (І, II, III ступенів або поєднання їх); спеціалізована школа (школа-інтернат); навчально-виховні комплекси "дошкільний навчальний заклад — загальноосвітній навчальний заклад" та "загальноосвітній навчальний заклад — дошкільний навчальний заклад"; гімназія (П—III ступені); ліцей (III ступінь); колегіум (III ступінь); загальноосвітня школа-інтернат для дітей, які потребують соціальної допомоги; спеціальна загальноосвітня школа-інтернат для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку; загальноосвітня санаторна школа-інтернат (І—ПІ ступені); школа соціальної реабілітації для дітей, які потребують особливих умов виховання; вечірня (змінна) школа (II—III ступені).

Складовими мережі також є позашкільні навчальні заклади, міжшкільні навчально-виробничі комбінати, професійно-технічні навчальні заклади, вищі навчальні заклади І—П рівнів акредитації, які забезпечують здобуття повної загальної середньої освіти.

У 2009/2010 навчальному році в Україні функціонувало 20,6 тис. загальноосвітніх навчальних закладів, у яких навчалося понад 4495 тис. учнів (табл. 9.12). Більше ніж половина учнів денних шкіл (77 %) навчається українською мовою, решта — вивчає українську мову як предмет. Близько 22 % учнів денних шкіл навчаються російською мовою, е також школи чи класи з молдавською (6,1 тис), угорською (20 тис), румунською (26,4 тис), польською (1,4 тис), словацькою (0,03 тис), англій-

Таблиця 9.12. Кількісна характеристика мережі загальноосвітніх навчальних закладів України, на початок навчального року, тис. [28]

ською (0,3 тис.)" болгарською (0,1 тис.) та кримськотатарською (5,8 тис.) мовами навчання.

За роки незалежності мережа загальноосвітніх навчальних закладів під впливом складних соціально-економічних тенденцій розвитку держави зазнавала змін у просторі, часі та структурі. Несприятлива демографічна ситуація та певні соціально-економічні чинники призвели до скорочення чисельності учнів та зменшення кількості загальноосвітніх навчальних закладів, особливо шкіл І та І—II ступенів, у сільській місцевості.

Створено сектор загальноосвітніх навчальних закладів приватної форми власності, навчально-виховні комплекси та об'єднання. Поступово зростає кількість шкіл І—II та І—III ступенів, зокрема за рахунок шкіл І ступеня. Досить активно розвивається мережа гімназій, ліцеїв, колегіумів. У 2006 р. в Україні функціонувало 532 гімназії та 430 ліцеїв, де навчалось понад 450 тис. учнів [32].

Створено умови для функціонування мережі загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням румунською, угорською, польською, кримськотатарською, словацькою та іншими мовами, а також двома і більше мовами або з вивчення цих мов.

У 2009/2010 навчальному році підготовку робітничих кадрів за державним замовленням здійснювали 975 професійно-технічних навчальних закладів із загальним контингентом 424,3 тис. осіб [32].

Училища розташовані переважно в міських поселеннях і великих селах. Максимальна кількість училищ зосереджена в обласних центрах та інших великих містах. Професійно-технічні навчальні заклади сільськогосподарського профілю розміщені, як правило, у малих та середніх містах; навчальні заклади зі спеціальностей гірничої, нафтової, хімічної промисловостей — У районах видобутку гірничо-хімічної сировини.

Структура освіти в Україні відповідно до Закону України "Про освіту" (далі Закон про освіту) включає: дошкільну освіту, загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру, самоосвіту.

Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями. Вона здійснюється у вищих закладах освіти відповідних рівнів акредитації: першого і другого (училища, технікуми, коледжі та інші прирівняні до них заклади освіти) та третього і четвертого (університети, академії, інститути, консерваторії та інші прирівняні до них заклади освіти).

Вища освіта України представлена 511 навчальними закладами І—II рівнів акредитації, в яких навчається близько 854,2 тис. студентів.

Крім того, в Україні функціонує 350 вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації, в яких навчається 2245,2 тис. студентів (табл. 9.13).

Таблиця 9.13. Кількісна характеристика мережі вищих навчальних закладів України, на початок навчального року [28]

Серед галузевих груп навчальних закладів України найбільше студентів вчиться у закладах, що готують спеціалістів для промисловості та будівництва, освіти, сільського господарства, охорони здоров'я, економіки та права, транспорту та зв'язку.

Педагогічні та медичні освітні заклади розміщені рівномірно по території країни, обласних центрах та містах обласного підпорядкування. Профіль підготовки спеціалістів для інших галузей відповідає переважно регіональній спеціалізації господарства України. Найбільше закладів вищої освіти, зокрема Ш—IV рівнів акредитації, зосереджено у Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську, Львові, Донецьку.

Культура і мистецтво

Культура як самостійна соціально-культурна галузь включає широке коло державних і громадських органів, підприємств, установ, організацій, закладів культури. До цієї галузі належать: театральне, музичне, хореографічне, образотворче, декоративно-прикладне, естрадне і циркове мистецтво; концертні організації, музеї, бібліотеки, будинки культури та ін.; кінематографія; телебачення і радіомовлення; видавнича справа, поліграфія і торгівля книгами.

Найбільш поширеними закладами культури в Україні є бібліотеки, кількість яких у 2009 р. становила 20,1 тис. з книжковим фондом 338 млн примірників книжок і журналів. У сільській місцевості діяло понад 14,9 тис. бібліотек з книжковим фондом 140 млн примірників. Однак кількість бібліотек не дає цілісного уявлення про рівень бібліотечного обслуговування населення, який залежить передусім від ступеня розвитку мережі бібліотечних установ і їх територіальної доступності, від наявності книжкових фондів та їх співвідношення з чисельністю населення.

Центрами культурного відпочинку населення вважаються клубні установи, яких на кінець 2009 р. налічувалось понад 18,7 тис, у тому числі у сільській місцевості — понад 17 тис. Однак клубні установи відсутні майже у кожному другому селі. Звичайно, їх діяльність залежить не стільки від наявної місткості, скільки від кількості та якості заходів, які у них проводяться.

Кінообслуговування в Україні представлено 2,2 тис. кіноустановками з платним показом, а кількість відвідувань кіносеансів за рік близько 12 млн. У міських поселеннях працюють постійні кінотеатри. Найвищий показник кіновідвідувань у містах, великих містах, курортних центрах. У цих поселеннях останніми роками намітилася тенденція до пожвавлення інтересу до кіно після різкого скорочення середнього рівня відвідування кінотеатрів у 90-х роках минулого століття.

Якщо мережа закладів культури (клуби, бібліотеки, кіноустановки) в Україні зменшується, то кількість театрів — незначною мірою зростає. У 2009 р. в країні функціонувало 136 професійних театрів. Кількість відвідувань театрів також має тенденцію до зростання після тривалого скорочення (за 90-ті роки цей показник зменшився втричі і становив у 2009 р. 6,2 млн відвідувань на рік).

Найбільше професійних театрів функціонує у Києві, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Миколаєві та Автономній Республіці Крим, а державних музеїв — у Києві, Львові, Одесі, Полтаві, Запоріжжі, Харкові, Чернігові, Донецьку. Серед областей за цим показником виокремлюються Луганська, Дніпропетровська, Івано-Франківська та Автономна Республіка Крим.

Музейна справа за останні роки набула нових форм та напрямів. Нині в Україні налічується близько 445 музеїв (включаючи філіали), у тому числі: історичні, меморіальні, краєзнавчі, природничо-наукові, мистецтвознавчі, галузеві та ін.

Найдоступнішими популяризаторами культури є засоби масової інформації: газети, журнали, радіомовлення, телебачення та мережа Інтернет.

Збереження культурної спадщини для подальших поколінь — завдання, яке має вирішуватися на державному рівні, оскільки ринок цього зробити не може. Необхідне вибіркове бюджетне фінансування механізмів забезпечення збереження найбільш цінних об'єктів і досягнень вітчизняної культури й історії, що отримали світове визнання. Водночас велика кількість культурних заходів: .концертів, виставок, музеїв — цілком вписується в систему ринкових відносин, і держава в цьому випадку може відійти від зайвої фінансової опіки, залишивши за собою загальний контроль.

Охорона здоров'я

Система включає лікувальні, лікувально-профілактичні, санітарно-протиепідемічні та інші медичні установи, різні види соціального забезпечення, відпочинку і фізичної культури. Матеріальні умови функціонування комплексу забезпечують медична промисловість, матеріально-технічне постачання і збут. Охорона здоров'я включає також освітні заклади (медучилища, коледжі, медінститути, медуніверситети, курси перепідготовки кадрів), комплексні й галузеві наукові інститути й організації, а також систему управління ними.

Лікарняні заклади у свою чергу поділяються на спеціалізовані — туберкульозні, інфекційні, для інвалідів Великої Вітчизняної війни — та територіально-дільничі — районні, міські, обласні, республіканські.

Основна лікувально-діагностична робота здійснюється в поліклініках — до 80 % хворих; також тут працює більше половини лікарів системи охорони здоров'я.

До санаторно-курортних закладів належать санаторії-профілакторії, курортні поліклініки, бальнеологічні об'єкти.

В Україні налічується 2,8 тис. лікарняних закладів на 431 тис. ліжок та 8,8 тис. лікарських амбулаторно-поліклінічних закладів, місткість яких становить 1 млн відвідувань за зміну (табл. 9.14). Деяке загальне зменшення кількості лікарень за останні роки пояснюється передусім їх реорганізацією та укрупненням.

Найбільш активний розвиток мережі закладів спостерігається у таких областях: Київська (60 новостворених закладів), Тернопільська (32) та Полтавська (21); зазначений показник різко відрізняється в таких областях, як Запорізька (1 новостворений заклад), Харківська (1), Чернігівська (1), а також у містах Києві (2) та Севастополі (1) [33].

Мережа установ санітарно-епідеміологічної служби складається з: 769 санепідстанцій (Центральна санепідстанція МОЗ

Таблиця 9.14. Заклади охорони здоров'я [28]

України, Кримська республіканська, 24 обласні, 105 міських санепідстанцій та 81 районна санепідстанція в містах (в тому числі м. Київ та Севастополь), 475 районних санепідстанцій сільських районів, 3 Центральних CEC на водному, залізничному та повітряному транспорті, 4 басейнових та 12 портових CEC, 6 санепідстанцій на залізницях та 49 лінійних CEC на залізницях, 8 санепідстанцій спеціалізованих медико-санітарних частин), 1 протичумна станція, 27 дезінфекційних станцій, на які покладено завдання щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Міністерству охорони здоров'я підпорядковано 37 спеціалізованих санаторіїв загальною плановою потужністю 9346 ліжок, з них 23 спеціалізовані санаторії на 6826 ліжок здійснюють лікування дітей, 14 санаторіїв призначені для лікування дітей із соматичними захворюваннями (крім туберкульозу), та 26 санаторіїв для лікування хворих на туберкульоз (3 дитячих санаторії здійснюють лікування як хворих на туберкульоз, так і дітей із соматичними захворюваннями).

Регіонально спеціалізовані санаторії розташовані: в АР Крим — 14 протитуберкульозних санаторіїв для дорослих та підлітків та 8 дитячих, в Одеському регіоні — 4 протитуберкульозних санаторії та 4 дитячих, в Івано-Франківській області — 3 протитуберкульозних санаторії, в Київській області — 2 протитуберкульозних санаторії, у Львівській та Запорізькій областях — по 1 дитячому санаторію [33].

Тенденції розвитку кадрового потенціалу галузі характеризуються поступовим зниженням загальної чисельності як лікарів, так і середніх медичних працівників. Така ситуація відповідає динаміці руху населення країни та її регіонів. Статево-вікова структура та чисельність населення має негативні тенденції, і в демографічних прогнозах НАН України щодо цього не очікується значних змін. Прогноз потреби в медичних кадрах на основі демографічного прогнозу характеризується поступовим зменшенням чисельності лікарів з 225 тис. осіб у 2009 р. до 210 тис. осіб у 2015 р. та зростанням чисельності середніх медичних працівників відповідно з 467 тис. осіб до 505 тис. осіб завдяки програмі заміщення та передачі деяких функціональних обов'язків лікарів середньому медичному персоналу.

Забезпеченість лікарями становить 49,1 на 10 тис. населення, безпосередньо лікарями, які надають медичну допомогу, — 26,5 на 10 тис. населення, що відповідає рівню європейських країн (Італія — 56,7; Росія — 42,2).

Вищі за середній показники забезпеченості лікарями (від 42,1 до 51,1) утримуються в областях, де функціонують вищі медичні заклади освіти III—IV рівнів акредитації. Низькі показники забезпеченості лікарями відзначено в областях: Миколаївській — 30,7; Київській — 31,8; Кіровоградській — 32,3; Херсонській — 32,6; Сумській — 33,7; Житомирській — 33,9.

Укомплектованість штатних посад молодших спеціалістів з медичною освітою фізичними особами становила 97,6.

Показник забезпеченості молодшими спеціалістами з медичною освітою на 10 тис. населення становив 102,0. Вищі за середній показники забезпеченості зберігаються в областях: Чернігівській — 107,6; Тернопільській — 105,5; Житомирській — 105,1. Найнижчі показники забезпеченості молодших спеціалістів з медичною освітою відзначаються в Миколаївській області — 77,2; Київській — 83,4; Одеській — 85,5 [33].

Житлово-комунальне господарство

Житлово-комунальний комплекс задовольняє потреби людей у житлі та його обслуговуванні. Весь житловий фонд в Україні становить 1072,2 млн м2 загальної площі житла. Міський житловий фонд становить понад 682 млн м2, сільський — 390,2 млн м2. У містах державний, суспільний житловий фонд і фонд житлово-будівельних кооперативів переважає і становить дві третини, а житловий фонд в особистій власності — третину. В сільській місцевості ситуація майже протилежна: житловий фонд в особистій власності громадян становить близько 90 %, а державний — понад 10 %.

Середня забезпеченість населення житлом у розрахунку на одного жителя в містах становить 23 м2 загальної площі, а в сільській місцевості — 25 м2. Краща забезпеченість населення житлом у міських поселеннях Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Київської і Черкаської областей, а в сільській місцевості — у Вінницькій, Київській, Черкаській, Хмельницькій, Кіровоградській, Чернігівській, Житомирській, Полтавській, Сумській і Дніпропетровській областях.

На сучасному етапі розвитку житлового будівництва визначилась тенденція до комплексної забудови житлових районів. Зростає частка житла, побудованого за індивідуальними проектами, що враховують потреби різних верств населення. Для сільської місцевості розроблено плани типових впорядкованих (переважно цегляних) одноповерхових та двоповерхових будинків присадибного типу з господарськими будівлями, більш повним набором комунальних послуг.

За рівнем благоустрою житлові приміщення в міських поселеннях та сільській місцевості істотно відрізняються. Сільські житла гірше забезпечені газом, центральним опаленням, водопроводом, каналізацією, гарячим водопостачанням, ваннами. Найкращий рівень благоустрою житлового фонду мають нові міста і санаторно-курортні центри.

Комплекс споживчого ринку

Комплекс торгівлі та громадського харчування задовольняє передусім особисті потреби населення. Роздрібний товарний оборот визначається обсягом продажу споживчих товарів населенню через роздрібну торгову мережу громадського харчування усіма діючими підприємствами незалежно від форм власності, а також промисловими, транспортними та іншими неторговими підприємствами безпосередньо населенню через касу підприємств. Загальний обсяг роздрібного товарного обороту державної та кооперативної торгівлі (включаючи громадське харчування) становив у 2009 р. 376 855,4 млн грн. Товарний оборот громадського харчування в загальному обсязі роздрібного товарного обороту становив 17 435,1 млн грн.

Наприкінці 2009 р, в Україні налічувалося понад 75 тис підприємств роздрібної торгівлі. У загальному обсязі роздрібного товарного обороту продовольчі товари становили 38 %, непродовольчі — 62 %. Товарний оборот роздрібної торгівлі відображає один з аспектів рівня життя населення — купівельну спроможність. Диференціація товарного обороту, що припадає на одну людину, пояснюється передусім функціональною роллю поселень, особливим економіко-географічним положенням окремих міст, густотою населення тощо. Найвищі показники роздрібного товарного обороту на одну людину характерні для м. Києва, АР Крим, Донецької, Харківської, Запорізької, Одеської і Львівської областей. На цей показник значною мірою впливають неоднакові доходи населення в різних областях та містах, нерівномірний розподіл торгової мережі, неоднакове споживання продовольчих товарів тощо. У селах, наприклад, реалізується значно менше продуктів харчування внаслідок наявності підсобних присадибних господарств.

Розміщення об'єктів громадського харчування часто не збігається з розміщенням об'єктів торгівлі. Варто пам'ятати, що підприємств громадського харчування налічується значно менше. Однак останнім часом різко розширилась мережа кафе, ресторанів, буфетів, закусочних, розміщених уздовж головних вулиць міст і сіл, у місцях їх перетину, на автостанціях і вокзалах, у центральних частинах населених пунктів, в районі функціонування ринків та біля трас.

Розвивається мережа не тільки спеціалізованих магазинів (фірмових, магазинів-складів, комісійних), а й підприємств громадського харчування, особливо швидкого обслуговування.

У 2006 р. готельне господарство України було представлено 1269 готелями на 53 645 номери з житловою площею всіх номерів 1120,2 тис. м2.

Побутове обслуговування займає одне з провідних місць в обслуговуванні населення. Розвиток і вдосконалення побутового обслуговування населення забезпечує поліпшення умов життя, підвищення матеріального благоустрою усіх верств населення різних регіонів і глибокий розвиток та всебічне удосконалення особистості. На цю галузь припадає чверть загального обсягу платних послуг. Галузь об'єднує більш ніж 20 окремих, досить самостійних підгалузей, які відрізняються одна від одної. Функціональне призначення підгалузей настільки різноманітне, що це зумовлює специфічні особливості і в технічному оснащенні її підприємств і закладів, і в їх технологічному та організаційному забезпеченні. Діапазон функцій і підгалузей, які входять до побутового обслуговування, дуже широкий.

За останні роки структура виробництва основних видів побутових послуг в країні поступово приводиться у відповідність до структурних змін у потребах населення. Це сприяє подальшому підвищенню ступеня повноти задоволення потреб населення в найбільш економічно значущих видах побутового обслуговування. Зростання обсягів споживання побутових послуг в цілому та найбільш ефективних з них супроводжується підвищенням народногосподарської ефективності побутового обслуговування населення в цілому. Підприємства галузі надають населенню понад 900 видів послуг. Обсяг реалізації побутових послуг населенню у грошовому еквіваленті становить 77,2 млрд грн, у тому числі у сільській місцевості 175 млн грн. Обсяг реалізації побутових послуг на одного жителя становить відповідно 14,2 і 10,7 грн.

У загальному обсязі побутових послуг найбільша частка припадає на транспортні послуги, ремонт і технічне обслуговування транспортних засобів, ремонт і будівництво житла (квартир), ремонт та індивідуальне пошиття одягу, ремонт радіотелевізійної апаратури, побутових машин і приладів, ремонт і виготовлення металовиробів.

За останні роки намітилася тенденція до розширення сфери таких послуг, як ремонт побутової техніки, ремонт і технічне обслуговування індивідуальних транспортних засобів.

Надання побутових послуг має чітко виражений локальний характер. Найвищий показник щодо наданих послуг на одного жителя припадає на Дніпропетровську, Запорізьку, Харківську, Київську та південні області України. Внутрішньообласні відмінності зумовлені передусім особливостями розселення, тобто територіальною концентрацією населення.

Підкомплекс побутового обслуговування зазнає постійних змін. З'являються нові підприємства, в тому числі спеціалізовані, створюються фабрики, трести, об'єднання, мережа комплексних приймальних пунктів, вдосконалюються старі та запроваджуються нові форми і види обслуговування. У великих транспортних вузлах, житлових мікрорайонах, місцях масового відпочинку, на великих підприємствах розширюються діючі і з'являються нові підприємства служби побуту.

Наразі є потреба активного втручання держави в процес розвитку галузей соціального комплексу. Найбільшу активність держава має виявити в регулюванні розвитку охорони здоров'я.

Система відносин у галузях соціальної інфраструктури ще значною мірою носить соціально-утриманський характер і вступає в суперечність із законами ринкової економіки. Реформування соціальної інфраструктури має забезпечити баланс між принципами економічної і соціальної ефективності. Соціальні виплати мають надаватися домогосподарствам, середньодушовий дохід яких нижчий за прожитковий мінімум.

Перспективи соціального комплексу України мають бути пов'язані зі зростанням життєвого рівня населення, збільшенням вільного часу працівників, підвищенням освітнього і культурного рівня населення та посиленням почуття захищеності.