Регіональна економіка - Качан Є.П. - Розділ 12. ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ ЯК ЄДНІСТЬ РЕГІОНАЛЬНИХ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ

Розділ 12. ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ ЯК ЄДНІСТЬ РЕГІОНАЛЬНИХ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ

12.1. Просторові відмінності соціально-економічного розвитку України

Будь-яка територія становить просторово організовану і впорядковану множину природних, соціальних, господарських об'єктів. Вона характеризується двома видами просторової організації: природна і суспільна (господарська) [10, 110]. Під природною організацією території розуміють передусім її ландшафтне компонування. Суспільна організація території (СОТ), чи господарська (ГОТ), — це компонування одиницями і системами, що виконують певні суспільні чи економічні функції і займають деяку її частину. Поняття територіальної організації господарства охоплює просторові поєднання всіх складових людської життєдіяльності — ПРП, населення, виробничої та соціальної інфраструктури. Існування між цими складовими тісних різноманітних зв'язків на певній території дає підстави вести мову про регіональний соціально-економічний комплекс (систему), головними ознаками якого є цілісність, автономність та стійкість. Цілісність означає наявність єдиної для всього поєднання функції чи Мети, якої може не бути в окремих її елементів. Автономність

розглядають як внутрішню впорядкованість, заповнення "відсутніх" елементів і функцій. Під стійкістю розуміють прагнення до збереження або такого розвитку структури, що забезпечує виконання системою головної функції.

Категорії "система" і "комплекс" тісно пов'язані. Кожен комплекс є системою. Так, народне господарство е системою і водночас національним господарським комплексом, економічний район — системою і територіально-виробничим комплексом. Тобто всі форми територіальної структури господарства (національне господарство, TBK, промисловий кущ, вузол, центр, пункт, населений пункт) є системами, які різняться за величиною і складністю структури.

Національний господарський комплекс України є великою і складною соціально-економічною системою, яка складається з окремих структур і елементів нижчого порядку, що в свою чергу теж є соціально-економічними системами. Таким чином, мова йтиме про господарський комплекс України як єдність регіональних економічних систем різного порядку.

Збалансований розвиток держави не можливий без комплексного розвитку регіональних економічних систем та регулювання регіональних економічних і соціальних пропорцій. Поглиблення регіонального дисбалансу соціально-економічного розвитку суттєво ускладнює проведення єдиної політики соціально-економічних перетворень, формування загальнодержавних ринків товарів і послуг, збільшує загрозу регіональних криз та дезінтеграцію національної економіки.

Незбалансованість господарств регіонів України за потужністю і структурою економічного потенціалу, економічними і соціальними ознаками розвитку сформувалась під дією історичних, природних, економічних, організаційних та геополітичних чинників. За роки незалежності регіональна дезінтеграція не тільки не зменшилась, а навпаки зросла.

В Україні продовжується територіальний перерозподіл економічного потенціалу, зосередження його в найпотужніших регіонах. У 4 областях (Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Луганській) і м. Києві виробляється половина (50,3 %) ВВП України. Водночас, надзвичайно низька частка ВВП Волинської, Закарпатської, Кіровоградської, Херсонської, Тернопільської, Чернівецької областей та м. Севастополя (<1,5 %). Тобто найвищу результативність і надалі демонструють металургія, гірничодобувна промисловість, частково харчова, а не галузі, які містять високу частку доданої вартості.

Цікавим є зіставлення регіонів за величиною валового регіонального продукту (ВРП) у розрахунку на одну особу. За цим показником м. Київ в 3 рази перевищує середньоукраїнський показник (табл. 12.1), який становить 20 495 грн у 2008 р. До речі, за розрахунками МВФ у цьому році реальний ВВП на одну особу в Україні перевищив 6700 дол. США. Найнижчим цей показник є в Тернопільській і Чернівецькій областях.

Таблиця 12.1. Групування регіонів України за обсягами ВРП на одну особу у 2009 р., % до середньоукраїнського показника [4]

При цьому слід зазначити, що індекс ВРП погіршився порівняно з попередніми роками у всіх областях за винятком Донецької, Луганської та м. Києва. Це свідчить про ще більше зростання диференціації регіонів за часткою у ВРП. Тобто, зростання ВВП в Україні відбувається в основному за рахунок цих трьох регіонів.

Значна неоднорідність спостерігається за територіальним розподілом внутрішніх і зовнішніх інвестицій в основний капітал. Найвищу частку інвестицій одержує м. Київ і Київська область (43,2 %), Донецька (4,1 %), Дніпропетровська (7,0 %), Харківська (5,1 %) та Одеська (2,6 %). Найнижчий показник в Тернопільській (1 %), Житомирській, Сумській, Чернівецькій та Чернігівській областях (1,2 % в кожній). Останніми роками намітився більш пропорційний розподіл інвестицій (на початку 2000-х років близько половини всіх інвестицій зосереджувалось в м. Києві і області). Зростають і обсяги іноземних інвестицій. Станом на 1 січня 2010 р. в економіку України вкладено 40,0 млрд дол. СІЛА, при цьому понад половину — за 5 останніх років (табл. 12.2 і 12.3).

Найвищі темпи приросту інвестицій мали найвідсталіші регіони, проте абсолютні розміри інвестицій незначні, значно менші першочергових потреб. У середньому на одного жителя країни припадає 872 дол. прямих іноземних інвестицій. За цим показником Україна суттєво відстає від країн Центральної Європи, Прибалтики, СНД, де він перевищує 1,5—2,5 тис. дол. на одну особу. Лише м. Київ із показником 5784 дол. США на одного мешканця наближається до середніх показників західних сусідів України. Формально можна констатувати прогрес в інвестиційних надходженнях до прикордонних Закарпатської, Волинської і, частково, Львівської областей. Незначну привабливість для іноземного капіталу зберігають Тернопільська, Чернігівська, Чернівецька і

Таблиця 12.2. Територіально-адміністративні одиниці з найбільшим обсягом залучення прямих іноземних інвестицій, млн дол. США та відсотки до загального обсягу надходжень приватних іноземних інвестицій в Україну [4]

Кіровоградська області. Посилюється інвестиційна привабливість Харківської, Донецької та Дніпропетровської областей.

Недостатні обсяги іноземних інвестицій в економіку України пояснюються економічною нестабільністю всередині країни, недостатніми правовими гарантіями, прихованим протекціонізмом внутрішнього ринку та високим податковим тиском. Такий інвестиційний клімат в країні має наслідком також і те, що більшість зарубіжних інвестицій спрямовується в ті галузі, які забезпечують швидкий оборот капіталу, тобто торгівля, харчова промисловість, сфера послуг. А реструктуризація економіки вимагає значних ін'єкцій в машинобудування, легку промисловість, сільське господарство. Зростанню обсягів інвестицій та оптимізації їх за напрямками сприяли б також адміністративно-територіальна реформа та набуття більших повноважень місцевими органами влади.

Підсумовуючи огляд інвестиційного складника в соціально-економічному розвитку країни варто зазначити, що на нашу думку, рейтинги регіонів за інвестиційною привабливістю є некоректними, оскільки кожен куточок країни є особливим і вартісним, враховуючи населення, трудовий потенціал, природні багатства, зрештою — розміри території. Інша справа, що знаходяться ці регіони в неоднакових умовах, з різним розвитком інфраструктури, економічним і екологічним багажем із "світлого" минулого.

Показовою для визначення рівня економічного та соціального розвитку території є структура господарства. Співвідношення соціальної сфери і виробничої (реального сектору) дає змогу оцінити як розвиток соціальної сфери, так і рівень науково-технічного прогресу та стадію розвитку. Відомо, що економіка України, близько половини ВВП якої формується у виробничій сфері, знаходиться на індустріальній стадії розвитку. Проте існують досить істотні відмінності по регіонах. Найнижчу частку реального сектору, а отже, й найпотужніший розвиток соціальної сфери мають АР Крим, Львівська, Харківська, Чернівецька області, міста Київ та Севастополь. Структура господарства Києва наближається за Цією ознакою до постіндустріальних економік [1, 97]. Проте, висока частка соціальної сфери характерна для міст, які мають обслуговуючі функції значно ширші за межі міста. А Київ, будучи столицею країни, має певні функції стосовно всієї держави. Найвищою частка реального сектору в економіці є в Дніпропетровській, Донецькій, Луганській, Полтавській та Івано-Франківській областях. Ці регіони вже історично мають потужну видобувну промисловість, яка в 3—4 рази перевищує середньоукраїнський показник і значний аграрний сектор.

Дуже важливим для порівняння розвитку регіонів е рівень безробіття (зареєстроване безробіття у відсотках до економічно активного населення на кінець року).

Нерівномірність економічного розвитку регіонів позначається на соціальних аспектах суспільного життя, зокрема доходах і витратах населення, умовах його життя. При цьому поляризація регіонів за доходами майже повністю повторює відмінності в економічному розвитку через частку їх у ВВП України (табл. 12.4).

Таблиця 12.4. Регіональні відмінності соціально-економічних індикаторів

Доходи киян в 2,4 рази перевищують доходи жителів Тернопільської області. А доходи жителів Донецької, Дніпропетровської, Київської областей на 15—20 % перевищують середньо-український показник. Найбільше відстають за рівнем доходів жителі Тернопільської, Чернігівської, Чернівецької, Волинської, Закарпатської, Рівненської, Черкаської областей (не більше 80 % середньоукраїнського показника).

Зіставлення доходів населення і витрат за даними Головного управління статистики не знаходяться в прямій залежності. Так, наприклад в Тернопільській області обсяги торгівлі набагато перевищують доходи населення. Ще цікавішим є регіональний аналіз обсягів будівництва житлових будинків. Найбільше будинків у розрахунку на 10 тис. жителів зводиться в Києві та Київській області. Це зрозуміло, оскільки регіон виділяється доходами населення, рівнем інвестицій. Крім того, неабияке значення має велика міграційна привабливість Києва. У 2009 р. кількість будинків, збудованих в столиці, втричі перевищила середньоукраїнський рівень. Наступні верхні позиції посідають Івано-Франківська (в 1,8 разу більше середньоукраїнського показника), Чернівецька (в 1,4 разу), Тернопільська (в 1,3 рази), Вінницька, Хмельницька області. Це саме ті області, які за даними офіційної статистики перебувають на нижніх щаблях соціально-економічного розвитку. Такий парадокс, на нашу думку, пояснюється не тільки ментальними особливостями західноукраїнського населення, що проявляються в структурі витрат, а й значними необлікованими доходами насамперед від заробітчан із-за кордону та тіньової економіки.

Аналізуючи регіональні відмінності розвитку України, не можна обійти диспропорції соціально-економічного плану по лінії "місто — село". Саме село, довгий час перебуваючи у пригніченому стані, було і залишається оплотом українськості. На сьогодні за рівнем споживання матеріальних благ, доступністю освіти, медичних та інших послуг, рівнем розвитку інфраструктури сільські території значно поступаються міським. Демографічна криза, яка існує в країні, найгостріше проявляється в сільській місцевості (а це понад 28,5 тис. сіл). Понад 1/3 сільських жителів — люди старшого віку. Щороку з карти України щезає 10—15 сіл, коли в них помирає останній мешканець. Найпроблемнішими в цьому плані є сільські регіони Чернігівської, Полтавської, Житомирської, Вінницької та Черкаської областей. Основним заняттям місцевого населення до останнього часу було сільське господарство. Тривалий перехідний період до ринкових методів господарювання та відсутність ринку землі зруйнували його. Відродження села потребує виваженої державної підтримки не лише сільського господарства, а й насамперед самих селян, соціальної інфраструктури.

Окрему групу серед неблагополучних територій становлять малі міські поселення (міста з людністю до 50 тис. жителів і селища міського типу). Втративши колишні значні організаційні, виробничі, обслуговуючі функції для навколишньої території, вони не набули нових і за способом життя населення нагадують сільське. А за якістю життя значно поступаються навіть сільському населенню. Існує урядова програма розвитку малих міст, проте в умовах надмірної централізації влади та коштів, вона не є ефективною. До речі, при проведенні адміністративно-територіальної реформи, слід враховувати наявну мережу малих міських поселень, що дало б додатковий стимул для їх розвитку. Найбільш яскраво кризові процеси спостерігаються у малих містах з монокультурним характером господарства, особливо населених пунктів у місцях гірничих виробок. Це стосується насамперед гірничих селищ Донбасу. Скорочення видобутку вугілля і реструктуризація вугільної промисловості призвели до того, що населення цілої низки містечок залишилось без засобів для існування. Як наслідок, регіон, який в свій час був найгустіше заселеним, швидко безлюдніє. Надалі реформування вугільної промисловості повинно бути більш комплексним і соціальним. Тобто закриття шахт і підприємств має супроводжуватись створенням нових сфер діяльності.

Як окрему категорію міських поселень виділяють великі міста, а серед них дуже великі, з населенням понад 500 тис. осіб. Вони завдяки розвитку соціальної і транспортної інфраструктури є надзвичайно привабливими для виробничої, особливо промислової діяльності. У таких містах, як Запоріжжя, Дніпропетровськ, Маріуполь та інших, це призводить до значної концентрації виробництва на невеликій території, що створює надмірне техногенне навантаження і веде до її деградації. Крім екологічних погіршуються і соціально-економічні параметри життя. Київ з метою запобігання надмірній концентрації виробництва і розростанню території має зберегти за собою адміністративні та соціальні функції як столиця, центр науки, освіти, культури, але значно скоротити свій промисловий потенціал через перенесення його в інші регіони.