Регіональна економіка - Манів З.О. - 3.2. Наука про економічне районування

Економічне районування є об'єктом територіального планування, яке передбачає розробку схем розвитку і розміщення галузей господарства, продуктивних сил областей та економічних районів. Світовий досвід стверджує, що сучасний розвиток економіки неможливий без економічного районування та без відповідних досліджень його стану і рівня розвитку та потреб населення і всього суспільства як в товарах, так і в соціальних потребах.

При розробці схеми розвитку і розміщення галузей господарювання в комплексі враховують всі сторони розвитку суспільства і відповідної території соціально-економічного району. Планування розвитку будь-якого виробництва має бути науково обґрунтованим в його територіальній організації, територіально взаємозв'язаним з іншими аспектами її розвитку. В кінцевому рахунку, необхідно забезпечувати оптимальні потреби всього комплексу на даній території та населення, що проживає в даному районі.

У витоках науки про економічне територіальне (географічне) районування стояли українські вчені: П. Чубинський (1839-1884 рр.), С. Рудницький (1877-1937рр.), В. Кубійович (1900-1985 рр.). На їх думку, виникнення і розвиток економічних регіонів пов'язані зі способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що є фактором виробничої спеціалізації і розвитку міжрайонної кооперації.

Сьогодні відомі імена післявоєнних науковців України: М Паламарчук, Ф. Заставний, М. Піскун, М. Долішній, Б. Данилишин, Я. Жупанський, М. Ігнатенко, О. Шаблій та ін. їх головний внесок у науку вивчення територіальної організації продуктивних сил України на комплексній основні розвитку виробництва і використання природно-ресурсного і трудового потенціалів. Всі вони є сподвижниками науки про економічне районування (економічна географія як самостійна наука, яка вивчає територіальну (географічну) організацію господарства в цілому або окремих частин - галузей, секторів, сфер окремих районів, зон, країн, і, загалом, у планетарному масштабі).

Неабиякого розвитку набула теорія і методологія економічного районування у постсоціалістичних країнах, зокрема, у працях колишнього СРСР, що було зумовлено розвитком планової господарської системи. Значний внесок у розроблення наукових засад економічного районування зробили радянські вчені економісти-географи і економісти: М. Горянський, М. Колосовський, П Алампієв, Я. Фейгін, Л. Зіман та ін.

У розробленні проблеми економічного районування колишнього Радянського Союзу особлива увага приділялась визначенню сутності поняття економічного району. У післявоєнні роки вагомий внесок у вирішення цієї проблеми зробив М. Колосовський, який поглибив наукові засади економічного районування розкриттям сутності територіально-виробничих комплексів (TBK) як основи економічного району, через пізнання енерговиробничих циклів, що являють собою тісно пов'язані виробничо-технологічні процеси від переробки сировини до випуску кінцевої продукції.

Концепція М. Колосовського хоча й надала імпульсу подальшому розробленню теорії і методології економічного районування, однак мала й низку суттєвих недоліків.

Найзначнішим недоліком цієї концепції, на думку таких вчених, як П. Алампієв, Я. Фейгін, Л. Зіман, А. Пробат, було поняття районного TBK як виробничого комбінату. Його було звинувачено в технолого-виробничому ухилі, оскільки він не визнавав охоплення районним комплексом усієї сфери виробництва

Сьогодні, у результаті поглиблених наукових розробок і дискусії, визначились загальноприйняті наукові засади економічного районування. Регіональна економіка стає вагомим інструментом просторового регулювання соціально-економічного розвитку, і особливо в тих сферах, де дія ринкових важелів є обмеженою (соціальна, екологічна, науково-технічна). Тільки через механізми регіональної політики як важливого елемента загальнонаціональної стратегії можна активізувати внутрішні потенціали регіонів для соціально-економічного зростання територій і держави в цілому. Саме така політика може виступати універсальним засобом ефективного використання внутрішньо регіональних ресурсів, чого важко досягнути за допомогою галузевих методів управління1.

У цьому аспекті є чітке визначення М. Паламарчука про завдання регіональних досліджень і наукові підходи до них. Учений вважає, що конкретним завданням регіональних досліджень є "опрацювання наукових основ вирішення важливих проблем соціально-економічного розвитку регіонів". Сюди він включає:

♦ вивчення і раціональне використання природно-ресурсного потенціалу трудових, матеріальних, фінансових та інших ресурсів;

♦ формування регіональних і міжрегіональних соціально-територіальних систем (виробничих, рекреаційних, розселення);

♦ комплексний соціальний і економічний розвиток території;

♦ розробку наукових основ районного планування, перетворення району в раціонально організований елемент структури національного суспільно-територіального комплексу;

♦ створення наукових інформаційних систем для загальнодержавних та регіональних потреб, розробку програм та прогнозів соціально-культурного розвитку районів, областей, міст;

♦ вивчення процесів взаємодії суспільства і природи, економічної ситуації в районах, підготовку програм охорони довкілля [34,32].

Вище перелічені напрями розв'язання регіональних проблем, безумовно, сприятимуть розширенню спектра регіональних досліджень, зміцненню їх наукових засад, які в свою чергу утверджуватимуть необхідність посилення розвитку регіональної економіки як в регіонах зокрема, так і в цілому в державі.