Загальна соціологія - Примуш М.В. - § 23.1 Сутність культури суспільства

Ключові поняття та терміни

• культура

• еволюційні процеси

• революційні процеси

• цивілізація

• соціальний прогрес

• матеріальна культура

• духовна культура

• людський фактор

• цінності культури

• комунікація

• мистецтво

• субкультура

§ 23.1 Сутність культури суспільства

Культура не є застиглою, раз і назавжди даною. Вона змінюється в міру розвитку потреб суспільства. І ці зміни зв'язані з взаємодією внутрішнього саморозвитку культури з зовнішніми факторами.

Зміни в культурі відбуваються і під впливом взаємодії різних культур.

Соціальні зміни виявляються в виникненні чи зникненні певних елементів культури, трансформації зовнішніх і внутрішніх зв'язків, що відбиваються в способі життя індивідів.

Розглянуті в динаміці соціальні зміни є соціальним процесом. Розрізняють соціальні процеси функціонування, що забезпечують відтворення якісного стану об'єкта, і соціальні процеси розвитку, що обумовлюють перехід до якісно нового стану.

Розвиток — це не що інше, як необоротні закономірні зміни (складу, структури), тобто ті, що носять характер корінних, якісних. За спрямованістю розвиток може бути прогресивним і регресивним.

у соціологічній літературі розмежовуються два типи соціальних механізмів зміни, розвитку: еволюційний та революційний і відповідно формулюються два методологічних підходи до аналізу змін.

При цьому еволюційні процеси трактуються як поступові, повільні, плавні кількісно-якісні перетворення, революційні — як відносно швидкі, корінні якісні зміни. Ці підходи виходять з ідеї поступального розвитку як переходу від простого до складного, від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого.

Найбільш повно еволюційний підхід представлений у Г. Спенсера, який розглядає історичний процес як частину глобальної еволюції світу. Критерієм прогресу Г. Спенсер вважав ускладнення соціальної організації суспільства.

Е. Дюркгейм, розвиваючи ці ідеї, обґрунтовує положення про те, що причиною і результатом зростаючого ускладнення суспільства є поділ праці.

Представники еволюційного підходу розглядають розвиток суспільства як поступовий перехід від традиційного до сучасного суспільства. У Ф. Тьонніса в книзі "Громада і суспільство" критерієм прогресу є зміна в системі зв'язків і типі регуляції поведінки. Якщо для традиційного суспільства, за Ф. Тьоннісом, характерні нерозвинена спеціалізація, особливе значення сім'ї та громади, общинних цінностей і релігії, то для сучасного суспільства характерна поява спеціалізованої професійної діяльності, великих об'єднань людей, ослаблення соціальної солідарності, орієнтація на особисту вигоду. Якщо регуляція поведінки в традиційному суспільстві здійснюється найбільше на основі звичаю, то в сучасному суспільстві переважає регуляція на основі формалізованих правових норм.

На основі порівняння традиційного і сучасного суспільства виникла і теорія індустріального суспільства, популярна в 60-х роках. Американський економіст і соціолог У. Ростоу в книзі "Стадії економічного росту. Некомуністичний маніфест" говорить про п'ять стадій еволюції суспільства:

1) традиційне суспільство продовжується від первісного суспільства до 1780 року (час створення парової машини),

2) стадія підготовки переходу до індустріального суспільства,

3) індустріальне суспільство,

4) стадія зрілості індустріального суспільства,

5) стадія масового споживання.

Критерій прогресу за Ростоу — зміни в характері виробництва і споживання.

У 70-х роках одержує розвиток теорія "постіндустріального суспільства", відповідно до якої суспільство у своєму розвитку проходить три стадії:

1) доіндустріальну (аграрну),

2) індустріальну,

3) постіндустріальну.

З. Бжезинський називає третю стадію технотронною, а А. Тоффлер — надіндустріальною. Якщо для першої стадії характерна перевага сільського господарства, для другої — промисловості, то для третьої — сфери послуг. Кожна стадія має свою соціальну структуру, мету, специфічну організацію. У постіндустріальному суспільстві це установи науки й освіти, вчені. Стадії відрізняються за первинним продуктом і фактором виробництва, за основними технологіями, за роллю людини. Для третьої стадії вихідним продуктом є послуги, знання і досвід людини, передові технології — організаційні, інформаційні технології. Людина виступає в ролі творця.

Сучасні теорії переборюють представлення про однолінійний прогрес, підкреслюють його багатолінійність, багатоплановість, особливо коли говорять про нинішній розвиток суспільства. Сучасний французький соціолог Ж. Гурвич говорить, наприклад, про десять типів глобальних суспільств:

• харизматичні теократії (типу Стародавнього Єгипту, Вавилону),

• патріархальні суспільства,

• феодальні,

• міста-держави,

• суспільства становлення капіталізму (17 - 18 ст. у Європі),

• суспільства конкуруючого капіталізму (19 - поч. 20 ст.),

• суспільство розвинутого капіталізму,

• фашистські суспільства на техніко-бюрократичній основі,

• суспільства що, спираються на принципи колективного централізованого етатизму,

• суспільства, що спираються на принципи множинного децентралізованого колективізму.

Марксизм пропонує концепцію революційного перетворення суспільства. Відповідно до марксизму суспільство у своєму розвитку проходить кілька основних стадій:

1) первіснообщинну,

2) феодальну,

3) капіталістичну,

4) комуністичну.

Кожна зі стадій є цілісною суспільно-економічною формацією, у розвитку якої особливу роль грає матеріальне виробництво, економічні відносини.

Крім еволюційного і революційного підходу, що базуються на ідеї прогресу суспільства, існують циклічні теорії розвитку суспільства, що розглядають окремі типи культур як історично замкнуті утворення й аналізують цикли їхнього розвитку. Видатні їхні представники — німецький вчений О. Шпенглер, англійський історик А. Тойнбі.

О. Шпенглер виділяв 8 культурно-історичних типів:

• єгипетський,

• індійський,

• вавилонський,

• китайський,

• греко-римський,

• візантійсько-аравійський,

• культура майя,

• російсько-сибірська культура,

кожний з яких унікальний, своєрідний, підкоряється внутрішнім законам і разом з тим проходить ті самі стадії народження, висхідного, а потім спадного розвитку і загибелі. Висхідний розвиток О. Шпенглер називає живою творчою історією-культурою, спадний — цивілізацією, що містить тільки мертві продукти культури.

А. Тойнбі дає інше розуміння цивілізації. Він називає цивілізаціями усі типи культур. Розглядаючи цивілізацію, А. Тойнбі виділяє 6 основних типів:

• первинні відособлені цивілізації (єгипетська, андська),

• первинні невідособлені цивілізації (шумерська, мінойська, індська, шанська, майя),

• вторинні цивілізації (вавилонська від шумерської, давньоіндійська від індської, давньокитайська від шанської і т. д.),

• третинні, дочірні (православно-християнська, російська, західна, арабо-мусульманська, японська),

• застиглі цивілізації (ескімоська, спартанська, османська, кочова),

• нерозвинуті цивілізації (далекосхідна християнська, далеко західна християнська).

Критерієм розвитку цивілізацій А. Тойнбі вважає найбільш повний розвиток внутрішнього самовизначення, закладеного в даній цивілізації. А. Тойнбі дає порівняльний аналіз цивілізацій, розглядаючи особливості їхнього розвитку.

Зі сказаного очевидно, що поняття "цивілізація" вживається в соціології у різних змістах. Цивілізація ототожнюється з культурою (наприклад, в А. Тойнбі). Поняття цивілізація вживається для характеристики більш пізніх, зрілих етапів у розвитку суспільства (наприклад, цивілізація на відміну від дикості і варварства в Моргана). Цивілізація розглядається як особлива сфера, частина культури (наприклад, в О. Шпенглера цивілізація — окостенілі, мертві предмети культури). Цивілізація розглядається як рівень культури суспільства. У теорії індустріального і постіндустріального суспільства виділяються такі види (рівні культури) як аграрна, індустріальна, постіндустріальна цивілізація,

У сучасну епоху все частіше поняття цивілізації вживається для характеристики розвитку суспільства в цілому.

Існують і інші позиції з питання розвитку цивілізацій. Відомий американський геополітик С. Хантінгтон виступив з концепцією неминучого зіткнення цивілізацій. Він визначає цивілізацію як культурну спільність найвищого рангу і прогнозує значні конфлікти уздовж лінії розламу між цивілізаціями: західною (європейською і північноамериканською), ісламською, конфуціанською, православно-слов'янською та ін.

У водячи поняття цивілізація, шотландський філософ Анрі Фергюссон ставив двоєдину ціль: показати принципову відмінність людського суспільства від тваринного світу, з одного боку, і відмінність суспільства від всіх інших, — з іншого. Пізніше під цивілізацією стали розуміти суспільство з певною сукупністю цінностей, збагачуваних на шляхах соціального і культурного регресу.

На такій основі відбувається поділ понять цивілізація і суспільство. Термін цивілізація характеризує суспільство, що знаходиться на високому рівні розвитку культури і на магістральному шляху суспільного прогресу,

У сучасних умовах поняття цивілізація стає одним з найважливіших у політичній науці, філософії і соціологи. Поняття цивілізація відбиває унікальність людського роду як космічного явища,

У широкому змісті культура суспільства виражає особливу, значеннєву спрямованість цивілізації в нарощуванні духовно-практичних здібностей і соціальних цінностей.

Культура виражає самодіяльний, а значить, вільний творчий елемент людського життя.

Форми людської діяльності довільно не вибираються, а задаються людям історично. У залежності від обставин форми можуть і відповідати, і перешкоджати прояву творчих начал особистості. Соціальні умови виступають формами розвитку культури лише оскільки і до того часу, поки вони збігаються з індивідуальними потребами.

Досвід людського розвитку свідчить, що доля людства в остаточному підсумку визначається діяльністю людей. Від того, яка людина, які її ціннісні установки й цілі, залежить і настрій, і майбутнє людства. А це є питання окультурення людини, перетворення процесу розвитку цивілізації в справді культурно-історичний процес Головне в культурі — не речі, а люди. Культура виступає способом самовизначення особистості. Культура постає процесом залучення індивідуальної життєдіяльності до колективного досвіду і соціально-культурного арсеналу. Освоєння культури — процес виявлення творчих здібностей людини.

Цивілізація – соціальна організація громадського життя, характеризується загальним зв'язком індивідів, їхніх об'єднаніші що забезпечує існування І прогресивний розвиток людства.

Активна творчість мас, будучи втіленням у матеріалі природи чи акумульованою у творах мистецтва, перетворює народ в універсальний суб'єкт культури. Основною метою культурної політики стає активізація творчості мас

Поділ культури на матеріальну і духовну, одна з яких продукт матеріального, а інша — духовного виробництва, здається очевидним. Предмети матеріальної і духовної культури можна використовувати по-різному. Тому функціональне розходження між матеріальною і духовною культурами дійсно існує. Але разом з тим те Й інше є культура, що несе в собі матеріальне і духовне в єдності. Світ культури — це світ матеріальних і ідеальних, духовних цінностей.

У культури, як і всякого діалектично розвинутого процесу, є стійка консервативна і розвиваюча, новаторська сторони. Стійка сторона культури — це культурна традиція, завдяки якій відбувається нагромадження і трансляція людського досвіду в історії.

Культурна політика будується з врахуванням двох моментів:

1. Відвідування установ культури ґрунтується винятково на добровільних началах і здійснюється у вільний час, який кожна особистість вільна використовувати за своїм розсудом, виходячи з внутрішніх духовних потреб і спонукань.

2. Пряме і непряме проникнення у світ духовних захоплень і бажань особистості, уміння задовольнити їх.

Освоєння особистістю культури не тотожне тільки лише засвоєнню змісту минулої культурної спадщини. Це пов'язане з природою людської практики, що представляє власне соціокультурний процес Культура існує як єдність об'єктивного і суб'єктивного. Змінюючи навколишнє середовище, людина формує певну культурну історичну форму життя, у тому власне, складається активний, творчо-перетворюючий характер людської практики, її здатність, створювати відсутні в природі у чистому вигляді предметні форми людської культури, об'єднати і погоджувати в процесі діяльності логіку буття предметів людської праці з логікою суспільних умов життєдіяльності особистості.