Соціальна географія - Шевчук Л.Т. - Соціальна географія кінця XIX — першої половини XX ст.

Дослідження цього питання дало змогу виявити кілька цікавих моментів. Насамперед, поява такого словосполучення засвідчувала про, так би мовити, юридичне народження нової галузі знань. Скурпульозніший погляд на проблему показав, що поняття цієї галузі дуже розмиті й на неї претендують відразу кілька наук, передусім соціологія і географія. Це зумовило вкладання різного змісту окремими дослідниками у поняття "соціальна географія". Саме тому в літературних джерелах спостерігається різнобій у думках дослідників з приводу виникнення словосполучення "соціальна географія". Так, Г. Дунбар в оглядовій статті, присвяченій початковому використанню цього поняття, доходить висновку, що вперше воно було застосоване представником французької школи економіста та соціолога Ле-Пле, відомим на той час вченим П. де Руз'є у записках із соціальної географії, опублікованих 1884 р.

Цей термін вживали й інші представники цієї школи, зокрема Е. Демолен, котрий вбачав призначення соціальної географії у виявленні впливу місцевих умов, у тому числі природних, на соціальний розвиток, утворення "суспільних" типів. Приблизно тоді (1895 р.) термін "соціальна географія" був використаний Е. Реклю спочатку в листах, а опісля — в його капітальній праці "Всезагальна географія" для позначення історично мінливого впливу в просторовому аспекті природних умов на характер праці та спосіб життя людей. При цьому зазначимо: ні представники школи Ле-Пле, ні Е. Реклю не розкрили достатньою мірою точний зміст поняття і не створили наукового соціально-географічного напряму в науковій літературі.

Як стверджує А. Огурцов у статті, вміщеній у словнику "Сучасна західна соціологія", термін "соціальна географія" був вперше введений у науковий обіг 1913 p. Р. Штейнметцем. Вчений запропонував виділити як особливу соціологічну дисципліну соціогеографію чи соціальну географію, що на противагу абстрактно-теоретичній соціології повинна дати повний опис життя народу тієї чи іншої епохи^*85.

*85: {Социологический энциклопедический словарь / Ред.-коорд. акад. РАН Г. В. Осипов. — М.: Изд. группа ИНФРА-М — НОРМА, 1998. — С. 323.}

Соціальна географія кінця XIX — першої половини XX ст.

Відомий історик географії П. Джеймс виділяв у розвитку географії три періоди: "класичний", "новий" і "сучасний". Завершенням класичного періоду, головною особливістю якого було накопичення географічних знань, він вважав 1874 p., коли у Німеччині з'явились перші факультети географії, тобто із завоюванням географією самостійного місця в межах університетської освіти. Адже відмінною ознакою наукової дисципліни є її представництво в системі освіти, отже, і забезпечення майбутньому спеціалістові вивчення предмета^*86.

*86: {Джонстор Р. Дж. География и географы: Очерк развития англо-американской географии после 1945 г.: Пер. с англ. / Под ред. Э.Б. Алаева. – М.: Прогресс, 1987. – С. 58. }

"Новий" період тривав близько 80 років і після 1945 р. розпочався "сучасний" період.

Початок нового періоду можна пов'язати з формуванням у перші десятиріччя XX ст. географічних шкіл, які активно виступали проти геополітики, соціального дарвінізму й інших реакційних політичних доктрин. До таких шкіл належала самостійна французька географічна школа "географії людини" Поля Відаля де ля Блаша (1845—1918 pp.). Цей всесвітньо відомий географ трактував географічне середовище на відміну від Ратцеля як сукупність предметів живої та неживої природи, що на певному історичному етапі беруть участь у процесі суспільного життя і стають обов'язковою умовою існування та розвитку суспільства. В унікальній праці "Принципи географії людини" Поль Відаль де ля Блаш сформував концепцію посибілізму, суть якої полягає у тому, що природа дарує людині лише певні можливості, а від суспільства залежить, як їх використати^*87.

*87: {Современный социологический словарь. — С. 323.}

Ці можливості диференціюються в географічному просторі за зонами, а в горах — відповідно до вертикальної зональності. Життя людини в різних географічних зонах неоднакове, що зумовлено не лише середовищем проживання й рівнем розвитку суспільства. Із розвитком цивілізації людина стає все менш залежною від певних елементів географічного середовища. У боротьбі зі стихією чи в процесі адаптації до середовища змінюється спосіб життя людини, основи і типи якого диференціюються в суспільному просторі, наприклад" життя пастухів, рибалок, військових та ін. Визнання ролі ініціативи людини і людської діяльності у перетворенні навколишньої дійсності не узгоджується з детерміністською позицією Ратцеля і є важливою межею у розвитку географії людини. Основним об'єктом вивчення стає регіон. Отже, Відаль де ля Блаш вбачав ціль "соціальної географії" в аналізі ландшафту, уявляючи його як "відкриту книгу", що дає змогу виявити спосіб життя тих чи інших людських колективів. Відаль де ля Блаш і його послідовники вважали завданням географії вивчення Землі як "Дому Людини". їх філософською основою стала концепція посибілізму. Вплив Поля Відаля де ля Блаша не лише на французьку, а й на світову географію надзвичайно великий. Його ідеї були опубліковані в науковій географічній літературі мовами майже всіх європейських країн, що привело до появи багаточисельних послідовників. Зокрема, в Словаччині у міжвоєнний період під його впливом сформувалось дослідницьке товариство Яна Громадки в університеті ім. Я. Коменського у Братиславі. Отже, працю Поля Відаля де ла Блаша можна розглядати як першу фундаментальну працю з регіональної соціальної географії. Фактично регіональна соціальна географія бере початок як наука з 1921 р. з праці "Принципи географії людини" Поля Відаля де ля Блаша.

Дослідження Відаля де ля Блаша, його віра в людину, її творчі сили гостро критикував соціолог Б. Дюркгейм. Він наголошував на значенні соціальних факторів і соціальних структур для людини та її діяльності.

Послідовники Відаля де ла Блаша Жан Брюн і Альбер Деманжон відрізняли від природних районів історичні чи економічні, навіть не намагаючись зрозуміти основи природного районування. На противагу Дюркгейму вони зосередили увагу на так званих істотних фактах людської діяльності, якими пояснювали соціальні явища та загальні закономірності соціальної поведінки людини.

Поступово у французькій соціальній географії головна увага зосереджувалась на морфологічному напрямі — акцент на творчому началі людини був значно послаблений.

У Чехословаччині в міжвоєнний період у соціальній географії виявився вплив галузевих підходів. Виникла так звана комерційна географія. З'явились спроби об'єднати теорії Деманжона, Ратцеля і Геттнера. Своєрідним підсумком таких спроб стала праця Іржі Крала "Географія людини" (т. 1 "Людина і географічне середовище" і т. 2 "Людина як географічний фактор").

Істотний внесок у соціальну географію зробила амстердамська соціологічна школа, представники якої, критикуючи географічний детермінізм, головну увагу звертали на дослідження зв'язків між соціологією та географією. Завданням соціальної географії вони вважали вивчення географічного контексту життя соціальних груп, зазначаючи: відмінності між нею і географією ландшафту полягають у тому, що остання вивчає не соціальні групи, а ландшафт. Л. Февр звертав увагу на відмінність соціальної морфології від географії, яка аналізує вплив людини на географічне довкілля. Близького погляду дотримувався М. Сорр. Він вважав, що хоча соціогеографія, як і соціологія, досліджує активність соціальних груп, ознак, на відміну від останньої її предметом є екстеріоризація діяльності людини в предметах ландшафту. Не обмежуючись дослідженням впливу людини, її діяльності на природний ландшафт, соціальна географія в колі своєї проблематики вивчає соціальний простір, відносини (відношення) між населенням і територією, залежності соціального життя від довкілля, вплив освоєння природи на розвиток внутріобщинних і міжобщинних зв'язків, а також відношення людини і простору, роль просторово-географічних компонентів у соціальному житті^*88.

*88: {Современная западная социология. — С. 323.}

Інші географічні школи критикували спрощення зв'язків людини зі середовищем, зокрема механічний відбір цих зв'язків. Так, 1922 р. А. Берроуз зазначив, що завдання географії — пізнати залежність людини не лише від природного, а насамперед, від соціального середовища. На його думку, географія людини — це, по суті, екологія людини. Зв'язки людини з середовищем і суспільством географія повинна пояснювати не як безпосередній вплив середовища, а головне — як наслідок економічної, соціальної та політичної діяльності. Берроуз акцентував на необхідності вивчення соціальних проблем у тісному взаємозв'язку з вивченням продуктивних сил і виробничих відносин, які в свою чергу становлять основу суспільної діяльності людини. Отже, у такий спосіб Берроуз зробив значний внесок у розроблення методології вивчення навколишнього середовища. Саме цей вчений своїм внеском у науку сприяв тому, що низка національних шкіл відхилили концепцію географічного детермінізму, розроблену Ратцелем і Геттнером.

Карл О. Зауер також дотримувався екологічного підходу. Він розглядав географію як екологію культури, вивчення котрої відбувається у межах соціально-культурних і природних територіальних одиниць, де роль діяльності людини надзвичайно велика. Зауер вважав, що культурні комплекси постійно розвиваються, еволюціонують, але ця еволюція не завжди е наслідком дії лише місцевих факторів. Певна роль належить і зв'язкам з іншими культурними центрами. Це сприяє тому, що культури окремих народів взаємно переплітаються, характеризуються дифузією та взаємовпливом. Вчений акцентує на тому, що географ зобов'язаний "покласти культурні процеси в основу свого наукового мислення і спостереження"^*89. На думку Зауера, в окремі історичні епохи існувало всього кілька центрів культури, звідки досягнення поширювалися по всьому світі. У зв'язку з цим географія як екологія людини — це не наука, що вивчає причинні зв'язки в природі, а наука про людську діяльність. Екологія людини, переробивши концепцію Е. Геккеля — одного з творців біологічної екології, тобто науки про взаємозв'язки між живими організмами і зовнішнім середовищем, — додала в неї положення про взаємні соціальні та культурні зв'язки як якісні, відмінні від зв'язків тваринного і рослинного світу.

*89: {Джонстор Р. Дж. География и географы. — С. 70.}

В процесі подальшої диференціації географія людини стала поділятись на географію економічну, соціальну та політичну. Американська географія "нового" періоду була також представлена вченими таких напрямів, як географічний детермінізм і посибілізм. До найперших представників географічного детермінізму належав американський географ Уільям Морріс Девіс, котрий створив відому модель циклічного розвитку форм земної поверхні. У програмній праці Девіса 1906 р. стверджується, що ядро географії — це вивчення взаємовідносин між природним середовищем — аргументом і поведінкою людей ^*90.

*90: {Джонстор Р. Дж. География и географы. — С. 62.}

Американська послідовниця німецького географа Ратцеля Елен Черчіл Семпл розпочала працю "Вплив географічного середовища" (1911р.) твердженням, що "людина є продукт земної поверхні"^*91.

*91: {Там само. – С. 62-63. }

В період між війнами детерміністські ідеї підтримували й такі вчені, як Елсворт Хантінгтон, якому належить концепція залежності цивілізації та її розвитку від клімату і його змін^*92.

*92: {Там само. – С. 63.}

Пожвавлені дебати навколо детермінізму і посибілізму продовжувались в Англії навіть у період першого десятиріччя після Другої світової війни. Постійна дискредитація детермінізму і посибілізму призвели до виникнення нової регіональної парадигми. В Англії її представником був Хербертсон, який наголошував: "Невелика територія об'єктивно повинна виказувати якщо не однорідність, то особливу індивідуальність, якщо вивчити всі її характеристики — геологічну будову, клімат, ґрунти, рослинність, сільськогосподарське використання мінеральних та інших промислових ресурсів, комунікацію, тип розселення. Все це, об'єднане в межах ландшафту, що спостерігається, зв'язане воєдино і залежить одне від одного. Крім цього, будь-яка така територія... перебуває під антропогенним впливом, розвивається і змінюється. Сучасний ландшафт саме тому є кінцевим продуктом діяльності кількох поколінь"^*93.

*93: {Там само. – С. 64-65. }

Як зазначає Р. Дж. Джонстон, ці ідеї наприкінці 30-х років охопили США: два негеографи — Е. Мур і X. Одум 1938 р. опублікували солідний огляд американського регіоналізму. 1939 р. вийшла в світ монографія Річарда Хартшорна "Предмет географії і критичний огляд сучасних теорій в їх ретроспективі", яка стала надзвичайно великим для того часу теоретичним і онтологічним внеском у географічну літературу. Хартшорн звертав увагу на те, що "головний фокус географії — територіальна диференціація, мозаїка окремих ландшафтів на земній поверхні"^*94.

*94: {Там само. – С. 65-66. }

На його думку, географія — це "наука, яка інтерпретує реалії територіальної диференціації світу не лише з огляду відмінності її аспектів від місця до місця, а і з огляду загальної структури явищ у кожному місці, відмінної від структури для будь-якого з інших місць"^*95. Отже, географія забезпечує точний, впорядкований і раціональний опис й інтерпретацію різноманітності земної поверхні, намагається отримати закінчене знання про територіальну диференціацію світу і тому розрізняє явища, що змінюються територіально, лише за їх географічним значенням, тобто за їх відношенням до всезагальної територіальної диференціації. Явища, значущі для територіальної диференціації, мають просторовий вираз — не обов'язково за своїм фізичним поширенням по поверхні, а саме як характеристика території повного масштабу.

*95: {Там само. – С. 65-66. }

Відповідно до таких поглядів, головне завдання географічної думки полягає у синтезі необхідних характеристик в інтересах опису місця-регіону, що визначається як особливе поєднання (комбінація) цих характеристик. Цікавий погляд американського географа Хартшорна на аналогію між історією та географією. На його думку, якщо історія забезпечує синтез "часових інтервалів реальності, то географія виконує таке ж завдання стосовно до просторових інтервалів земної поверхні"^*96. Для більшості географів Другої світової війни регіональна географія була на першому місці. В кожній із галузевих дисциплін географи намагались провести самостійне районування. На сторінках наукових видань мали місце чисельні дискусії про особливості однорідних територій і методики їх виділення.

*96: {Джонстор Р. Дж. География и географы. — С. 65-66. }

Отже, впродовж "нового" періоду утвердились три парадигми: географічний детермінізм, посибілізм і регіоналізм. Всі вони дожили до наших днів, хоча регіональна парадигма домінувала перед Другою світовою війною і відразу після неї.

Головна увага була спрямована на вивчення територіальної диференціації землі, причому опис різноманітних регіонів здійснювався паралельно з розвитком фізичної та соціальної географії.

Підсумовуючи, зазначимо, що впродовж "нового" періоду не лише географічна наука загалом, а й окремі її галузі, в тому числі соціальна географія та регіональна соціальна географія, збагатилися різноманіттям методологічних підходів, теоретичних положень, концепцій, які сприяли формуванню кількох наукових парадигм. Поступово домінуючою стала галузева спеціалізація. Все це слугувало основою для розгортання справжньої наукової революції, що вилилась у формування нової наукової парадигми (про це детальніше див. далі).