Соціальна географія - Шевчук Л.Т. - Розвиток соціальної географії у радянський період.

Розвиток науки у будь-якому суспільстві перебуває під впливом соціальних цінностей і норм, які в ньому панують. Коли цінності та норми такі занижені, що не витримують критики, то і розвиток науки — вкрай паталогічний. Сказане, мабуть, найбільше стосується поступу соціальної географії у радянський період. Адже в Радянському Союзі — величезній імперії — історичні події і такі віхи розвитку, як націоналізація, індустріалізація, електрифікація, колективізація, культ особи, застійні часи, прискорення зумовили заідеологізованість вимог до філософських, суспільних та інших наук, задогматизованість цих наук, фізичне знищення багатьох талановитих вчених, передусім суспільствознавців. Суспільствознавці того періоду не могли мати доступу не лише до духовних світових цінностей, а й до аналогічних цінностей попередніх поколінь — їх навчали тільки марксизму-ленінізму. В радянський період постійно боролись то з генетикою, то з кібернетикою, то з іншою сферою знань. У 1922 р. була заборонена як навчальна дисципліна соціологія. Ця заборона тривала понад 70 років, і лише після розвалу Радянського Союзу в постсоціалістичних країнах почали відкриватися соціологічні факультети і відділи або кафедри.

Сучасні вчені з гіркотою констатують, що ми майже не знаємо історії нашої радянської науки. Адже у посібниках, підручниках і науковій літературі наукові дискусії 20-х років показані як "боротьба з буржуазними антимарксистськими концепціями". У ці роки "боролись" з антропогеографіею, галузевим, статистичним напрямами, ландшафтною концепцією економічної географії. Подібний характер мали і дискусії 30-х років. Ю. Саушкін визначив їх як "намагання критики районного напряму з позицій антигеографізму", намагання відірвати економічну географію від географії, розглядаючи економічну географію як конкретну політекономію.

Нерідко проти тієї чи іншої наукової школи вчених використовувались не лише ідеологічні, а й політичні ярлики.

Окремі школи звинувачувалися навіть у шкідництві. Чимало дискусій закінчувались організованим "розгромом" однієї зі сторін. Зараз настав час, коли можна уважно проаналізувати ці "дискусії" та їх наслідки.

У радянський період науковці не володіли достовірними цифрами, фактами, не мали доступу до архівів, статистичних обстежень, без яких неможливо виявити тенденції, закономірності, порівнювати, зіставляти, прогнозувати, що значно гальмувало розвиток суспільних наук. Окрім цього, у суспільстві, де панувала командно-адміністративна система, де в центрі уваги було виробництво, а людина розглядалась як гвинтик величезної машини, не було потреби розвивати науки про Людину, суспільство. Все це, безперечно, мало величезний вплив і на розвиток соціальної географії.

Однак, незважаючи на те, що її розвиток постійно гальмувався, вона поступово формувалась і викристалізовувалась як самостійна наукова галузь знань.

У розвитку радянської соціальної географії С. Лавров, А. Анохін і Н. Агафонов виділили три етапи. Перший охопив передвоєнний час і завершився в 50-х роках. Він характеризувався тим, що в межах економіко-географічних і етнографічних досліджень розглядались окремі соціальні явища та процеси. Необхідність вивчення умов життя, культурних і побутових особливостей населення усвідомлювались уже в перші роки становлення радянської географічної науки. Загальновідома позиція Н. Баранського про доцільність з географічних позицій пізнавати життєдіяльність людини. При цьому С. Лавров, А. Анохін та Н. Агафонов акцентують на тому, що в колишньому Радянському Союзі соціальна географія формувалась на основі географії населення, охоплюючи досвід демографічного аналізу, методичний інструментарій і теоретичні концепції, тобто вводячи в свою структуру географію населення як самостійну підсистему. Згадані науковці наголошували, що ще одну обставину потрібно взяти до уваги. Дослідження територіальних відмінностей соціальних груп (вони вважали це одним із завдань соціальної географії) і всього населення — предмет аналізу не лише географії, а й регіональної соціології, тобто вони мають міждисциплінарний характер. Соціологічні дослідження в цьому напрямі відбувались уже в 20-х роках XX ст.

Своєрідним завершенням цього етапу став п'ятий випуск збірника "Питання географії", в якому соціальна географія розглядалась у проблемно-постановочному сенсі. В такому ж ракурсі писав 1947 р. про соціальну географію і Ю. Саушкін, зокрема як про "...наймолодшу галузь соціальної географії — географії населення".

Другий етап — 50—70-ті роки, які характеризувались швидким розвитком географії населення, передусім у її традиційному розумінні, й одночасно введенням в "орбіту" географічних праць різних соціологічних категорій, понять, термінів. Шістдесяті роки характеризувались загальним зростанням соціальної проблематики і все ширшим розгортанням соціальної складової комплексного планування і в галузевому, і в територіальному зрізах. Упродовж короткого часу була виконана величезна кількість різноманітних емпіричних досліджень соціально-географічного характеру, з'явились і перші узагальнюючі праці. Все це привело до фактичного вичленування соціальної географії як самостійної дисципліни й офіційного визнання цього факту ВАК у 1976 р.

Останній етап припадав на 80—90-ті роки. У цей період офіційно утвердилась нова назва самостійної галузі знань суспільної географії. Такий етап характеризується відносно малою кількістю робіт, які безпосередньо відносяться до соціальної географії. У малочислених публікаціях, що збереглися, по-різному розкриваються предмет, суть і завдання нової наукової дисципліни. Наукові визначення послідовно відображали основні етапи її становлення. В цьому сенсі соціальна географія певною мірою повторювала шлях, пройдений економічною географією, предмет вивчення якої в процесі наукового пошуку значно розширився й уточнився. Цікаво, що у 115 випуску збірника "Питання географії", який став своєрідною віхою на шляху розвитку соціальної географії, йдеться про формування самостійного наукового напряму.

Перші конкретні вказівки на об'єкт і суть соціально-географічних досліджень мають місце у працях Р. Кабо, який стверджує: соціально-культурна географія повинна розглядати "зумовлені трудовою діяльністю типи розселення людей, їх спосіб життя і соціально-культурні особливості в просторових відмінностях, а також складні поєднання всіх цих елементів, якими характеризується кожна окрема суспільно-територіальна група людей".

Аналізуючи розвиток соціальної географії у цей період, не можна не згадати крупні та своєрідні дослідження естонських соціологів і географів, у яких дуже вдало поєднані соціологічні та географічні підходи. Вихідною інформаційною основою у цих дослідженнях слугувало формалізоване інтерв'ю "Ваш дім", яке складалось з понад 600 питань. При характеристиці типів способу життя була використана структурно-функціональна типологія населених пунктів, що дало змогу дійти висновків не лише для одного конкретного району, а й для інших районів країни. Поєднання соціології і географії у вивченні конкретних соціальних явищ видавалось багатьом вченим не лише необхідним, а й перспективним.

Велика роль у становленні соціальної географії належить М. Гріну, котрий широко розумів структуру і завдання соціальної географії, вважаючи, що вона разом з географічними науками соціального циклу повинна охоплювати також і економічну географію. Приблизно аналогічно трактували соціальну географію В. Гохман, С. Ниммик. Надзвичайно велике значення у розвитку соціальної географії належало А. Долиніну, котрий визначив об'єкт соціальної географії як територіальні спільності людей, зв'язані між собою відносинами, що виникли між ними, наприклад, у процесі освоєння певної території, або вже існуючими відносинами, які збереглися у зв'язку з історичною спадковістю. В цьому випадку зазначається тісний зв'язок і взаємозумовленість економічних, соціальних, демографічних процесів і наголошується, що соціальна географія як наука географічна (в цьому і полягає ЇЇ головна особливість) не може залишати поза увагою вплив природних умов.

У положеннях А. Долиніна приваблює яскраво виражений акцент на географічних проблемах соціальних явищ і процесів, виявленні рівнів соціального розвитку районів різного таксономічного рангу. А. Долинін вперше запропонував систему соціального районування країни. С. Лавров, А. Анохін і Н. Агафонов дали своє визначення соціальної географії як галузі соціально-економічної географії, що вивчає закономірності розміщення і територіальної організації соціальних структур у конкретних суспільно-історичних умовах. Оскільки соціальні структури і суспільство загалом територіально організовані, то соціальну географію можна також розглядати як науку, що вивчає закономірності й фактори розвитку територіальних соціальних структур. Окрім цього, соціальна географія, згідно з їх поглядом, вивчає соціальну сферу з територіальних позицій на основі досвіду аналізу окремих соціальних явищ у межах географії населення. Діяльність А. Долиніна і його послідовників (С. Успенського, О. Нечипоренко, Ю. Дмитрєвського та ін.) дають підстави стверджувати про існування міцної і своєрідної Петроградської ніколи соціогеографів. Це засвідчують два збірники наукових праць: "Соціальна географія СРСР" (1984 р.) та "Проблеми соціальної географії СРСР і зарубіжних країн" (1985 p.).

Значний внесок у розвиток соціальної географії зробила Т. Райтвір. Аналізуючи різні підходи до визначення ролі й місця соціальної географії у системі географічних наук, вона доходить висновку: соціальна географія — це система географічних наук, яка перебуває в стані формування внаслідок інтеграції між географічними і різними суспільними науками.

Згадаємо школу А. Григор'єва (1883—1968 pp.), котрий, вивчаючи географічну оболонку, у перших і останніх публікаціях ввів людину до її складу, а також Воронежську школу (очолював Ф. Мільков, учень А. Григор'єва), в центрі інтересів якої перебували проблеми антропогенної зміни ландшафтів. Учені В. Покшишевський, С. Ковальов, Б. Хорєв також зробили величезний внесок у розвиток географії населення.

Відомий російський соціогеограф Н. Агафонов у середині 80-х років XX ст. писав: "Як автономна наука соціальна географія ще не склалась, оскільки поки що ведуться суперечки про визначення її змісту, об'єкта, методу та ін.".

Він констатує, що ці дискусії закінчаться ще не скоро. На його думку, в такій ситуації важливо, аби в цих суперечках, досягаючи висот наукової абстракції, вчені не поспішали констатувати істину в останній інстанції і не відривались від потреб практики, щоб все багаточисленніші конкретні дослідження гідно оцінювались і своєчасно повідомлялись. Цього погляду дотримується В. Преображенський, котрий дав характеристику окремим дискусіям у праці "Про що сперечаються географи?". В. Преображенський спробував узагальнити проблеми, що стали предметом дискусій географів за останні роки, об'єднавши їх у дві великі групи. До першої групи він відніс усі суперечливі опозиційні питання стосовно будови світу, що вивчається ними, тобто про:

— ізоморфізм і унікальність географічних об'єктів або явищ;

— перервність і неперервність географічної оболонки;

— те, чи є географічні об'єкти системами, чи природно-географічними тілами;

— природне і соціальне в географічній оболонці;

— стійкість і змінність;

— самоорганізацію й управління в географічній оболонці тощо.

До другої групи В. Преображенський відніс питання, пов'язані з організацією досліджень у географічній науці, наголосивши, що ці питання, зазвичай, методологічні, тобто питання:

— фундаментальних і прикладних досліджень;

— з чого почати: з природи, чи з людини;

— теоретичних і емпіричних досліджень;

— загальнонаукові та суто географічні^*97.

*97: {Преображенский В. С О чем спорят географы? — М.: Знание, 1990.}

Незважаючи на всезагальність і глобальність проблем, які становлять фокус дискусій, соціальна географія продовжує накопичувати соціогеографічні факти, зміцнює свою теоретичну основу, вдосконалює понятійно-термінологічний апарат. Н. Агафонов вважає, що соціальна географія розвивається в трьох основних напрямах: по-перше, це подальший розвиток розділів науки, які вже склались (можна навіть сказати традиційних — географії населення і розселення, геодемографії, географії сфери обслуговування); по-друге, формування нових розділів — рекреаційної географії, географії способу життя, географії культури та ін.; по-третє, поки що повільне становлення загальної теорії соціальної географії.

Радянський етап розвитку соціальної географії надзвичайно яскраво демонструє її складне становище, відображене суперечностями між традиціями, що склались, і величезними змінами в теоретичних і практичних завданнях, які соціальна географія повинна розв'язати.