Соціологія - Жоль К.К. - Структуралізм у гуманітарних науках: від структурно if лінгвістики до функціональної семантики та структуралізму в соціології

Відомий французький лінгвіст Е. Бенвеніст (1902—1976) зазначав, що сучасна лінгвістика має два об'єкти: вона є наукою про мову та наукою про мови. Тобто, мова як універсальна й незмінна характеристика людини — не те саме, що окремі, постійно змінювані мови, в яких реалізує себе мовна здатність людини. Ці два напрями у лінгвістиці часто переплітаються, оскільки різноманітні проблеми, пов'язані з окремими мовами, об'єднує те, що на певному щаблі теоретичного узагальнення вони завжди призводять до проблем мови взагалі.

Упродовж багатьох століть мова залишалася об'єктом переважно філософського умогляду, а не емпіричних спостережень. Ні у кого не виникало наміру вивчити та описати яку-небудь мову задля неї самої.

Новий етап в історії мовознавства ознаменувало відкриття на початку XIX ст. санскриту (від санскр. sanskrta — штучний, доведений до досконалості) — літературної мови Стародавньої та Середньовічної Індії. Водночас було виявлено спорідненість між мовами, які тоді ж дістали назву індоєвропейських. Відтоді становлення наукової лінгвістики відбувалося в рамках порівняльно-історичної граматики.

І в соціології порівняльно-історичний метод є винятково важливим пізнавальним інструментарієм. Деякі вчені вважають його мало не найхарактернішою особливістю соціології, яка з перших кроків свого існування постійно використовувала різні порівняння, зіставлення, аналогії, а пізніше спробувала надати цим пізнавальним інструментам більшої універсальності та змістовності, апелюючи до соціально-історичних зіставлень як фактичних (емпіричних) аргументів.

Порівняльно-історичний метод, випробуваний на європейських мовах, став загальноприйнятим зразком генетичних досліджень у мовознавстві, а звідти перекочував у соціальну філософію та соціологію під егідою принципу історизму. Фактично саме цей метод можна назвати генетичним, оскільки лінгвістика, яка його використовує, обмежується дослідженнями еволюції мовних форм і утверджує себе як історична наука, що за об'єкт обирає яку-небудь фазу історії мов. Соціальна філософія та соціологія також намагалися класифікувати історичний процес, виокремлюючи в ньому відповідні фази.

Наприкінці XIX ст. лінгвістів почали цікавити питання: якою є природа мовного факту? Якою є реальність мови? Чи справді ця реальність полягає виключно у зміні? Але як у такому разі, постійно змінюючись, мова залишається сама собою? Як вона функціонує сама по собі та яким є відношення звуків до смислу? Історична лінгвістика не давала відповідей.

Починало формуватися нове розуміння мови. Своєю головною справою лінгвісти визначили аналіз мови у рамках її власних формальних елементів. Так лінгвістика почала перетворюватися на систематичну та формальну науку.

Коли філологи за прикладом видатного швейцарського лінгвіста Ф. де Соссюра (1857—1913) почали розглядати мову "в самій собі й для себе", вони визнали принцип, який став головним для всієї сучасної лінгвістики, а саме: мова є системою. Вона складається з формальних елементів, поєднуваних у комбінації відповідно до структури. Цей принцип є чинним для будь-якої мови.

"Структура", підкреслює Бенвеніст, — це другий ключовий термін сучасної лінгвістики після терміна "система". Терміном "структура" позначають передусім внутрішню будову і зв'язок складових частин мовної системи, послідовно виявлювані на підставі того встановленого факту, що мова завжди містить лише невелику кількість головних елементів, але ці елементи, самі по собі нечисленні, можуть вступати у велику кількість комбінацій. Аналіз показує, що мова використовує лише невелику частину з безлічі теоретично можливих комбінацій, які могли б дати поєднання головних мінімальних елементів мови. Таке обмеження утворює специфічні конфігурації, які змінюються від однієї мовної системи до іншої. Отже, структура мови, за Бенвеністом, — це типи відносин, на підставі яких поєднуються одна з одною одиниці певного рівня.

У XX ст. аналогічних висновків почали доходити й соціологи, які нарешті побачили в суспільстві не агрегат одиниць (індивідуумів), а динамічну систему зі своїми структурними характеристиками. Втім, уже фундатори соціології, порівнюючи суспільство з організмом, інтуїтивно передбачили те, що пізніше чітко сформулювали лінгвісти.

Продовжуючи розгляд лінгвістичного досвіду, відзначимо, що кожна одиниця мовної системи визначена сукупністю відносин до інших одиниць та сукупністю опозицій (від лат. oppositio — протиставлення, лінгвістично істотна відмінність між одиницями плану вираження, якій відповідає відмінність між одиницями плану змісту). У зв'язку з цим лінгвісти відмовляються розглядати "факти" мови як щось ізольоване та абсолютне. Насправді мовні "сутності" можна адекватно визначати тільки у відношенні їх одна до одної у межах системи, яка їх організує й домінує над ними. Вони являють собою щось значуще лише як елементи структури. Отже, саме систему слід виокремлювати та описувати у першу чергу, постійно маючи на увазі її структурний характер.

У соціології такими одиницями є групи (малі й великі, неформальні й формальні) та класи, які визначають себе через своє ставлення до інших груп та класів у рамках певної соціальної системи Ця система, як і мовна система, організує їх у єдине ціле (плем'я рід, суспільство, держава, союз держав).

Розглядувана концепція структурної лінгвістики принципово відрізняється від тієї, що панувала раніше. Поняття "нейтрального мовного факту замінене у новій концепції на поняття відношенні

Замість того, щоб розглядати кожний мовний елемент сам по собі й шукати його "причину" у більш ранній стадії, цей елемент розглядають тепер як частину синхронного цілого, тобто "атомізм" поступається місцем "структуралізму ".

Бенвеніст звертає увагу на те, що подальше вивчення різних мовних систем усе більше переконує в структурній природі мовних форм. Ці мовні форми набувають характеру структури саме через те, що всі компоненти цілого виконують ту чи ту функцію.

Поняття "система", "структура", "функція", "відмінність", "опозиція" тісно пов'язані одне з одним і допомагають краще зрозуміти залежності та взаємозв'язки у мові. Наприклад, між членами опозиції у мові існує такий взаємозв'язок, що якщо зачепити один з них, це негайно позначається на стані іншого і, як результат, рівновага системи порушується. Подібний дисбаланс може спричинити створення нової опозиції в іншому місці мовної системи для відновлення рівноваги. У цьому плані будь-яка мова у кожний момент своєї історії виявляє щось нове. Такий погляд на структурну трансформацію мовної системи дає змогу знову ввести в лінгвістику поняття еволюції визначаючи еволюційну діахронію (від грецьк. dia — через, крізь + chronos — час; історичний розвиток мовної системи як предмет лінгвістичного дослідження) як відношення між системами, що йдуть одна за одною у часі.

В історії лінгвістики поняття діахронії нерозривно пов'язане з поняттям синхронії (від грецьк. synchronos — одночасний; стан мови у певний момент її розвитку як системи одночасно існуючих, взаємопов'язаних та взаємозумовлених елементів). Проблеми діахронії вивчає діахронічна лінгвістика. Останню іноді ототожнюють з порівняльно-історичним мовознавством, а з початку XX ст. — з історичною фонетикою, але це неправильно. У другій половині XX ст. діахронічний підхід, на відміну від власне історичного, пов'язаного з періодизацією історії мови та описом елементів її підсистем, полягає у вивченні внутрішніх трансформацій у системі мови та у визначенні їх ролі в перебудові мовної системи.

Синхронічна (синхронна) лінгвістика займається вивченням мови як системи певних відношень, гранично абстраговано від чинників часу та мовних змін. У зв'язку з цим вирази "синхронічна (синхронна) лінгвістика" і "статична (описова) лінгвістика" є рівнозначними, на противагу "діахронічній".

Мовна форма — не єдине, що підлягає структурно-лінгвістичному аналізу. Необхідно паралельно розглядати й функції мови.

Мова, за словами Бенвеніста, відтворює дійсність. Це слід розуміти майже буквально. Той, хто говорить, своїм мовленням воскрешає події минулого та свій пов'язаний з ними досвід. Той, хто слухає, сприймає спочатку мовлення, а через нього — й відтворювану подію. Ситуація діалогу надає актові мовлення подвійної функції: для мовця акт мовлення наново репрезентує дійсність, а для слухача — цю дійсність відтворює. Це й робить мову знаряддям комунікації між індивідами, що є найголовнішою функцією мови. Суміжні гуманітарні науки (етнографія, фольклористика, психологія, соціологія тощо) послуговуються успіхами лінгвістики та, у свою чергу, сприяють їм, використовуючи лінгвістичні методи, а часто-густо й лінгвістичну термінологію. Ось чому розгляд структуралізму розпочато з лінгвістики. А тепер на часі перейти до розгляду конкретних прикладів структурного методу аналізу, який становить безперечну цінність для соціології.

Цей розгляд почнемо, відштовхуючись від поняття "функціональна семантика". Що стосується слова "семантика" (від грецьк. semantikos — означальний; смисловий бік мови), то воно вказує не тільки на смисловий бік мови, а й на науку, яка його вивчає.

Як галузь лінгвістики семантика — доволі молода дисципліна, хоча її коріння слід шукати в античності, у перших спробах етимологічного (від грецьк. etymologia — головне значення слова + logia — вчення; розділ мовознавства, що вивчає походження слів, їх значення) аналізу. У XIX ст. французький філолог М. Ж. А. Бреаль (1832— 1915) увів до наукового обігу термін "семантика" ("la semantique"). В одній із своїх програмних статей він доводив, що, крім дослідження формальних елементів людського мовлення (фонетики та морфології), існує також наука про значення лінгвістичних виразів, яку запропоновано називати "семантикою".

Невдовзі після праць Бреаля зусиллями філософів, логіків та психологів значення терміна "семантика" було значно розширено. Семантику почали розглядати вже не як галузь лінгвістики, а як галузь "загальної науки про знаки" — семіотики (від грецьк. semei-otike — вчення про знаки). Після опублікування у 1916 році соссюрівського "Курсу загальної лінгвістики" відбулася істотна переоцінка поглядів на мову та лінгвістичну теорію. Нова концепція мови запропонована Соссюром, отримала назву структуралістської.

Уявлення про те, що світ радше складений з відношень, ніж речей, є вихідною установкою того способу мислення, який м: називаємо структуралістським. Цим терміном підкреслюється, щ

природа окремого елементу в будь-якій ситуації не має значення сама по собі. Елемент визначається через відношення до всіх інших елементів, включених до певної ситуації. Ця методологічна установка є наслідком критики традиційної лінгвістики, яка розглядає мову як агрегат окремих одиниць, що називаються "словами", кожне з яких має своє окреме "значення". Замість цього Соссюр запропонував розглядати мову як самодостатню систему.

Структуралістська теорія мови підкреслила роль синтаксису (від грецьк. syntaxis — складання, частина граматики, яка вивчає структуру речення та поєднання слів у реченні), тим самим стимулюючи розвиток такого напряму в лінгвістиці, як генеративно-трансформаційна граматика. А в галузі семантики структуралісти зазнали серйозних труднощів, у результаті чого більшість з них зосередила свої зусилля на аналізі у фонології (розділ лінгвістики, який досліджує звуки) та граматиці. Це й зрозуміло. Фонетичні й навіть граматичні ресурси тієї чи тієї мови є добре організованими та обмеженими у своєму кількісному складі. А лексичний словник — це дуже розрізнене зібрання численних елементів. Структуралістсько-лінгвістичні ідеї знайшли підтримку з боку багатьох вчених-гуманітаріїв.

Так, у 1928 р. вийшла друком праця російського вченого В. Я. Проппа (1895—1970) "Морфологія казки". Ця монографія новизною підходу до фольклорного матеріалу набагато випередила свій час і справила певний вплив на розвиток структурно-семантичних досліджень, зокрема на вивчення лінгвістичних методів та понять у соціології.

1 до Проппа дослідники народних казок намагалися визначити їх структуру та класифікувати, але помітних успіхів досягнуто не було. Пропп запропонував шукати такі усталені, інваріантні "одиниці", навколо яких згруповано конкретний казковий матеріал різних епох та народів. Він виявив, що найбільш повторюваними елементами чарівної казки є функції дійових осіб, загальною кількістю 31.

Згадуючи, як він дійшов такого методу аналізу, Пропп писав, що російські університети царських часів давали філологам дуже слабку літературознавчу підготовку. Тому по закінченні університету Пропп узявся уважно вивчати збірник казок відомого історика, літературознавця та фольклориста О. М. Афанасьева (1826—1871). Одного разу він натрапив на серію казок про гнану пасербицю. У казці "Мо-розко" зла мачуха відправляє свою пасербицю на неминучу загибель у ліс до Морозка, який намагається заморозити дівчину, але вона відповідає йому настільки лагідно й терпляче, що він її відпускає з миром. Рідна ж дочка лиходійки не витримує випробування й гине. У наступній казці пасербиця потрапляє вже не до Морозка, а до лісовика, в іншій — до ведмедя. Але це фактично одна й та сама казка. Морозко, лісовик та ведмідь випробовують та винагороджують пасербицю по-різному, але перебіг дії однаковий. Чомусь цього ніхто не помітив або не схотів помітити. Скажімо, Афанасьев та інші дослідники вважали зазначені казки різними. Але ж цілком очевидно те, що Морозко, лісовик та ведмідь у різній формі здійснюють одні й ті самі вчинки. Афанасьев вважав ці казки різними тому, що в них діють різні персонажі. Але Пропп був переконаний, що ці казки за своєю сутністю однакові, оскільки в них мають місце однакові вчинки дійових осіб. Зацікавившись такими збігами, він почав вивчати інші казки з точки зору того, що у казці взагалі роблять персонажі. Так, шляхом увіходження у конкретний матеріал, а не через умоглядні міркування, Пропп виявив простий метод вивчення казки за вчинками дійових осіб. Вчинки дійових осіб, їхні дії він назвав функціями.

Пропп указує на багатозначність слова "функція", яке використовують у математиці, механіці, біології, медицині. На відміну від цих наук Пропп у контексті фольклористики під функцією розуміє вчинок дійової особи, визначуваний з точки зору його значення для перебігу подій. Так, якщо герой на своєму коні досягає вікна царівни, ми маємо не функцію стрибка на коні, а функцію виконання тяжкого завдання, пов'язаного зі сватанням.

Кожна функція визначена у найзагальніших, формальних рисах так: казкові деталі не повинні "тиснути на психіку" дослідника й відволікати від головного — від аналізу структури казки та функцій її персонажів. Не випадково Пропп здійснює своєрідну "алгебраїзацію" функцій дійових осіб, скорочуючи до одного слова характеристику їх (наприклад, "відсутність", "заборона", "порушення (заборони)" тощо) і навіть кодуючи їх літерою або символом на кшталт мови символічної логіки.

У 20—30-ті роки ХХ ст. ідеї функціонального аналізу явищ культури були дуже поширені у радянській науці. Цей аналіз істотно відрізнявся від аналогічних за формою аналізів у працях західних етнографів, фольклористів та літературознавців.

У XIX ст. в біології усталилося уявлення про організм як цілісну систему, структура та зв'язки елементів якої принципово не зводяться до головних понять, згідно з якими будують механістичні системи. У цій атмосфері народилася позитивістська соціологія, яка багато запозичила з біологічних ідей та відкриттів XIX ст. Найвиразніше вплив біології на соціологію виявився у працях О. Конта, фундатора так званої "організмічної" теорії суспільства, згідно з якою суспільство слід розглядати як різновид організму, спираючись на біологічну інтерпретацію понять "структура" та "функція".

На кінець XIX ст. багато крайнощів біологічних (органічних) аналогій було заперечено соціологами. Проте концепція суспільства як організму все ж збереглася у препарованому вигляді у працях відомого французького соціолога Е. Дюркгейма (1858—1917), англійських етнографів Б. Малиновського (1884—J 942) та А. Редкліфф-Брауна (1881—1955), американського соціолога Т. Парсонса (1902—1979) та ін. Головна складність, з якою зіштовхнулися функціоналісти, була пов'язана з подоланням властивого органіцизмові телеологізму у поясненні процесів розвитку природи, суспільства та людини, а також поясненні закономірностей функціонування систем різного рівня складності. (Телеологія (від грецьк. telos (teleos) — мета + logia — вчення) — вчення, згідно з яким усе в природі влаштоване доцільно і будь-який розвиток є здійсненням заздалегідь визначених цілей.)

Ще у XVIJ—XVIII ст. механіцисти та віталісти (представники віталізму; від лат. vitalis — життєвий; сукупність течій у біології, згідно з якими життєві явища пояснювали дією нібито присутнього в організмах особливого нематеріального начала, "життєвої сили", "душі" тощо) займали у науці протилежні позиції. Перші обстоювали універсальну застосовність механічних законів та теорій математичного природознавства. У віталістів же природа немовби роздвоювалася: у підпорядковану законам механіки мертву матерію вкладали особливий "життєвий принцип".

Вихідним пунктом будь-якого віталізму є принцип доцільності, цілеспрямованості, що його спробував усунути дарвінізм. Щоб уникнути релігійно-ідеалістичного тлумачення мети стосовно пізнання життєвих процесів, деякі віталісти намагалися зробити мету іманентною (від лат. immanens (immanentis) — властивий, притаманний; внутрішньо притаманний будь-якому предмету, явищу, що випливає з його природи) суб'єктові сутністю. На думку віталістів, тільки таким шляхом можна усунути теїстичну (від грецьк. theos — бог; теїзм — релігійно-філософське вчення, яке вважає Бога абсолютною безконечною особистістю, що стоїть над світом та людиною) телеологію, яка розташовує мету у Бозі як творці всього сущого. Для того, щоб виразніше підкреслити свій телеологічний атеїзм, віталісти навіть упровадили спеціальний термін — автотелеологія (від грецьк. autos — сам + telos (teleos) — мета + logia — вчення; вчення про самодоцільність).

Відмежовуючись від віталізму та інтуїтивізму, представники функціоналізму в особі Дюркгейма рекомендували розрізняти причини, які породжують соціальні явища, та виконувані цими явищами функції. Використання терміна "функція" замість "мета" пояснювали у цьому разі тим, що соціальні явища існують не завдяки продукованим ними корисним результатам, а як щось функціонально природне.

Концептуальне тлумачення функціоналізму як теорія та методологія склалося остаточно тільки у XX ст. у зв'язку з виходом у світ праць двох видатних етнографів-антропологів — Малиновського, одного з фундаторів функціональної школи в етнографії, та Редкліф-фа-Брауна, одного з творців соціальної антропології як наукової дисципліни, що вивчає "примітивні" людські суспільства в їхній структурно-функціональній цілісності. Що стосується Редкліффа-Брауна, то він віддавав перевагу терміну "структуралізм", оскільки у функціоналізмі його насторожувала тенденція до аналізу з телеологічних позицій. Ця тенденція помітна у працях Малиновського, який першим застосував термін "функціоналізм" у зв'язку з ідеями орган ізм і ч ного аналізу.

Ідеї органіцизму наявні й у філософських побудовах прагматистів. Так, англійський філософ-прагматист Ф. К. Шіллер (1864—1937) стверджував, що інтелектуальне життя є біологічною функцією, якнайтісніше пов'язаною зі станом організму. Всю нашу психіку можна розглядати як типово людський інструмент для досягнення таких форм пристосування, які були б здатні до розвитку й мали б більшу міру корисності, ніж форми пристосування у тварин.

Будь-яке знаряддя праці, включаючи такі теоретико-пізнавальні інструменти, як наукові поняття, — це система соціально осмислених дій. Знання цих дій утворює те, що називають змістом свідомості. Прагматисти ж виводять цей зміст за межі свідомості, роблячи тим самим свідомість епіфеноменом (від грецьк. ері — на, над, понад, при, після + phainomenon — те, що з'являється; додаток до феномена (явища); епіфеномен — побічне явище, супутнє іншим явищам, але таке, що не справляє на них жодного впливу) біологічної природи. Це позбавляє функціональний аналіз соціально-культурного сенсу.

Розумне використання функціонального методу аналізу явищ культури передбачає залежність предмета від контексту дослідження та суб'єкта пізнання, оскільки предмет беруть не як механічну суму ознак, а як те, що може виконувати певну функцію у відповідному контексті. Функція, за словами відомого філософа К. Р. Мегрелідзе (1900—1944), визначена не якоюсь особливою "сутністю", нібито притаманною речі, а способом її вживання. На це саме звертав увагу й один із фундаторів філософії неопозитивізму Л. Вітгенштейн, коли писав, що значення є використання (вживання).

За Вітгенштейном, щоб з'ясувати значення тієї чи тієї шахової фігури, ми повинні розуміти всю гру, її правила, роль решти фігур у грі. Так само і значення слова у мовленні визначене правилами його використання. Ми нічого не можемо сказати про слово aбo речення, крім того, що вони — різновиди правил-керівництв певних форм діяльності, які (правила-керівництва) в сумі називають мовою. Інакше кажучи, мова — це велика кількість різнотипних за своїми функціями активностей, які визначаються правилами, що керують різноманітними використаннями слів.

Характерно, що Вітгенштейн говорить одночасно про значення як використання та про значення як функціональний феномен, наголошуючи, що значення є функція використання. Ідеї функціонального аналізу були з успіхом апробовані в першій половині XX ст. у галузі семантики. Це різні контекстні теорії значення і передусім розробки питань так званої функціональної семантики, яку можна розглядати як особливий різновид соціологічної (соціолінгвістичної) теорії.

Термін "функціональна семантика" увів до наукового обігу академік М. Я. Марр (1865—1934), навколо творчої спадщини якого досі точаться суперечки, причому нерідко фігурують однобічні, тенденційні ОЦІНКИ.

Марр підкреслював, що лінгвістична теорія, яку він розвиває, зацікавлена у правильному встановленні закономірностей розвитку мови. Питання ж генези мають щонайглибший філософський сенс.

Відзначаючи заслуги Марра, Мегрелідзе писав, що на противагу натуралістичному розумінню людини Марр висунув на перший план положення про соціально-історичну сутність мови, про історичність форм мовного людського мислення.

З точки зору Марра, серйозний недолік має доктрина індоєвропеїстики, яка оголошує ненауковим питання походження мови.

Як відправний пункт науки про мову Марр висуває таку тезу: мова — не простий дар природи, оскільки людство створило мову за певних суспільних умов, у процесі праці та розв'язання завдань, що потребували колективного співробітництва. Тому коріння успадковуваної мови слід шукати не у зовнішній природі й не у фізіології людської істоти, а в соціальності, в її матеріальній базі, в історії господарства та техніки.

У своїй теорії мовних значень Марр висунув і почав розвивати цікаві й багатообіцяючі для філологів, етнографів, соціологів, психологів та філософів ідеї так званої функціональної семантики. Згідно з базовими положеннями цієї теорії, утворення значень та понять відбувається не за зовнішньою подібністю чи відмінністю речей, як стверджує традиційна теорія абстракції та пов'язані з нею вчення про мовні значення, а за тотожністю або відмінністю функцій відповідних предметів у суспільно-історичній: практиці людей.

Як вважає Марр, палеонтологічний аналіз (під "палеонтологією мови" він розуміє вчення про зміну типів мовних систем у хронологічній послідовності) дає змогу встановити, що доісторична мова не знає ще продукування слів ні за матеріалом, ні за технікою, а лише за функцією або за соціальною зумовленістю предметів у тому чи тому виробництві, тобто слова можуть переходити з одного предмета на інший майже без будь-яких зовнішніх змін.

На відміну від Проппа, який шукає за різними "іменами" інваріантні, однотипні, усталені функції, Марр починає з інваріантної функції (наприклад, засіб пересування) й показує, що, незважаючи на істотні відмінності у матеріальних носіях цієї функції (наприклад, кінь, олень), "ім'я" може залишатися одним і тим самим. Таким чином, у Марра одне й те саме "ім'я" та одна й та сама функція, але зовсім різні виконання (втілення) цієї функції.

Традиційно вважали, що зміна значення "імені" залежить від зміни у матеріальних носіях функції. Марр показав, що це не так, у низці випадків матеріальні носії функції можуть змінюватися, а "імена" та функції — залишатися незмінними.

Надаючи великого значення вивченню пам'яток матеріальної культури у зв'язку з їх суспільними функціями, Марр аналізує зміни значень слів залежно від переходу їх з одного предмета на інший, що замінив попередника у тій самій або схожій функції. Так, наприклад, документально підтверджено, що з появою у господарстві нової тварини на неї переходила назва тієї тварини, функцію якої вона перебрала на себе (скажімо, на коня перейшла назва оленя).

Закон функціонального розвитку значень підтверджено археологічним матеріалом. Під час розкопок Пазирикського кургану знайдено останки коней у масках, що зображують оленів. Марр пояснює це тим, що раніше олені виконували в господарстві функції коней, але з часом лише в культових обрядах збереглася згадка про це.

На користь ідей функціональної семантики є чимало свідчень. Зокрема, зоопсихологічні дослідження показують, що одна й та сама голосова реакція тварини повторюється на вплив різних предметів, які мають однаковий біологічний сенс (функцію). Ідеї функціональної семантики знаходять своє підтвердження в сучасних дослідженнях найдавніших стадій інтелекту. Досліди з вищими приматами показують, що ці тварини методом спроб та помилок доходять до використання пропонованих їм інструментів за основним функціональним призначенням їх.

Мабуть, маррівські розвідки у царині семантики справили певний вплив на таких відомих радянських психологів, як О. М. Леонтьев (1903—1979) та Л. С. Виготський (1896—1934). Що стосується Леонтьева, то можна послатися на його критику французького етнографа та психолога Л. Леві-Брюля (1890—1947).

Французький вчений звертав увагу на той факт, що люди племені гуїчилів ототожнюють між собою оленів та пір'я птахів, пшеницю та оленів. Леві-Брюль не зміг переконливо пояснити цей дивний факт, оскільки виходив з внутрішніх особливостей структури образного мислення первісних народів. Реальне ж пояснення криється не у самому мисленні, а в тому, що та як воно відображає.

Ідеї функціональної семантики допомагають зрозуміти, що схожість між оленем та пшеницею слід шукати не у зовнішніх ознаках, а в їх значенні (функції) для людей. Іншими словами, схожість між оленем та пшеницею є функціональною, оскільки вони є їжею, тобто предметами, від яких залежить існування племені. А загадкове ототожнення значень "олень" та "пір'я", за словами Леонтьева, виражає усвідомлення того, що стріла має бути виготовлена так, щоб влучити в оленя. Про це безпосередньо свідчить факт прив'язування волосся оленів до оперення стріли.

Таким чином, констатує Леонтьев, уже з цього функціонального доку свідомість постає перед нами не як однорідний "психічний простір", а як щось таке, що характеризує певні співвідношення, як певна історично сформована структура.

Функціональний аналіз з боку його соціально-історичного змісту, — це ефективний пізнавальний засіб. Ігнорування функціонального моменту в пізнанні, як наголошував Виготський, є наслідком нерозуміння того, що поняття та значення — це живий процес складної інтелектуальної діяльності, який виконує залежно від ситуації ту чи ту функцію (узагальнення, інтерпретації тощо).

Істотною рисою структурно-функціонального (структуралістського) підходу до вивчення тієї чи тієї предметної царини є усвідомлення останньої як певної системної цілісності, в якій ціле домінує над складниками за допомогою системи взаємозумовлених зв'язків. Ці зв'язки називають структурою, а вузлові елементи — функціями. Завдання науки полягає в тому, щоб виявити структуру досліджуваної предметної царини й визначити її головні функціональні елементи.

Поняття "структура" (від лат. structura — будова, розташування, порядок; цілісна сукупність усталених зв'язків між елементами єдиного цілого) часто ототожнюють з поняттям "система" (від грецьк. systema — (ціле), складене з частин; поєднання; закономірно пов'язані один з одним елементи, які являють собою певне цілісне утворення). У певних межах це допустимо, але виключно у певних і застережених межах, оскільки у сучасній науці ці поняття відрізняються деякими своїми характеристиками, причому дуже важливими.

Спочатку поняття "структура" ототожнювали у філософії з поняттям "форма" (форма як активне начало, що організує пасивний зміст). Пізніше це поняття утвердилося у хімії (XIX ст.), а відтак — у психології та лінгвістиці.

Поняття "система" також має давню традицію використання у наукових текстах. Системність знання розглядали ще давньогрецькі вчені як доказовість цього знання (наприклад, виводжуваність одних положень з інших з використанням аксіоматичного методу побудови теорії). За Нового часу системне знання почали ототожнювати з раціональним знанням, що будується за зразком математики. У класичній німецькій філософії системне знання розглядали як таке, що самообгрунтовує себе (Г. В. Ф. Гегель). Від середини XIX ст. поняття "система" стає одним з ключових у методологічній свідомості вчених. Системний принцип аналізу об'єктів складної природи закладено і розвинуто у творах російського позитивіста О. О. Богданова (Малиновський, 1873—1928), а пізніше й незалежно від нього цей принцип запропонував австрійський біолог Л. фон Берталанфі (1901—1972), який виступив з програмою побудови "загальної теорії систем".

Поняття "система" та "структура" пов'язані з такими поняттями, як "ціле", "цілісність", "елемент", "функція", "зв'язок", "відношення" та подібними до них, проте у логіко-методологічній літературі їх чітко розрізняють. Зокрема, під структурою системи розуміють її усталені зв'язки, які залишаються більш-менш незмінними за різних трансформацій системи.

Таким чином, системно замкнуте утворення, яке характеризують цілісність та структурна усталеність, вчені розглядають сьогодні як важливу якість складних об'єктів реальності, відображуваних у науково-теоретичних системах. Важливою особливістю цих системно замкнених утворень є те, що дія будь-якої зовнішньої щодо них причини поширюється всередині них згідно з внутрішніми законами та внутрішньою будовою системи як зв'язного цілого. Якби будь-який зовнішній вплив кожного разу радикально змінював структурну будову системи, тоді ні про яку системність не могло б бути й мови, так само не могло б бути мови й про історичний розвиток системи. Тому неправомірно протиставляти метод вивчення системно замкнених утворень (наприклад, структурно-функціональний метод) історичним методам. Таке протиставлення свідчить не на користь прихильників історизму. Правильно вивчати реальну дійсність — означає брати об'єкти в їхній складній цілісності, розглядаючи їх крізь призму системної (закономірної) організованості цієї дійсності, для чого необхідно мати чіткі уявлення про функціонування поняттєвого мислення людини.

Поняттєво-функціональне відображення дійсності
Методологічна самосвідомість та раціоналізація науково-теоретичної діяльності
Як ставлять та розв'язують проблеми
Емпіричні методи пізнання та гіпотетико-дедуктивний метод у соціальному пізнанні
Розділ 2. ПРЕДМЕТНА ЦАРИНА СОЦІОЛОГІЇ, ЇЇ ШКОЛИ, НАПРЯМИ ТА МЕТОДИ
Пропедевтичні зауваження
Початковий етап становлення соціології як самостійної науки
Організмічний напрям у соціології
Формування соціальної психології як експериментальної науки та IT вплив на соціологію
Становлення соціології у Німеччині XIX — початку XX ст
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru