Соціологія - Жоль К.К. - Школа географічної (антропогеографічної) соціології та геополітики

У розвитку ідей та методів соціології ця школа відіграла значну роль. її ідеологія сягає своїм корінням праць античних авторів. Так, наприклад, у творах давньогрецького лікаря Гіппократа (близько 460 — близько 370 до н. е.) вказано на зв'язок географічного розташування місця проживання людей, властивостей ґрунту та клімату з людським характером. Багато аналогічних спостережень містять трактати давньогрецьких істориків Геродота (між 490 та 480 — близько 425 до н. е.), Фукідіда (близько 460—400 до н. е.) та інших авторів. Майже всі давньогрецькі філософи зробили внесок у вивчення географії та розвиток відповідних наукових методів. Зокрема, математичний підхід до географії, вперше окреслений Фалесом (близько 625 — близько 547 до н. е.) і пізніше розвинений давньогрецьким астрономом Гіппархом (між 180 та 190—125 до н. е.) в його правилі визначення місцеположення за широтою та довготою, через багато сторіч у нових шатах ожив у географічній соціології, стимулюючи тим самим соціологів на використання у своїх дослідженнях математичного апарату.

Стародавні греки вважали, що вплив географічних умов позначається головним чином на постійних, незмінюваних аспектах життя людей, включаючи їхні стабільні душевні якості, темперамент та особливості господарського ладу.

Вершиною давньогрецької географічної самосвідомості стали праці Ератосфена (близько 276—194 до н. е.), якого вважають "батьком географії" не тільки за заслуги у розвитку науки, а й тому що він першим назвав географію географією. Ератосфен відомий також тим, що першим обчислив довжину екватора Землі.

Період розвитку античної географії завершується працею астронома К. Птолемея (близько 90 — близько 160 н. е.) "Керівництво з географії". Зі смертю Птолемея географічні горизонти, відомі непосидючим грекам, починають звужуватися, а географічна наука занепадати.

Вчені, які знайшли притулок у середньовічних християнських монастирях, своє головне завдання вбачали в тому, щоб якось узгоджувати наукові знання, включаючи географічні, з канонами Святого Писання.

Головний внесок у розвиток середньовічних географічних знань зробили араби. Праці арабських вчених з географії, написані між 800 та 1400 роками, ґрунтувалися на значно більшій кількості різноманітних джерел порівняно з християнськими авторами. До того ж араби використовували не тільки переклади з грецької, а й відомості, отримані або за допомогою власних спостережень, або від правдивих мандрівників. У результаті їхні знання про світ були ширшими та точнішими, ніж знання християнських тлумачів географічної науки на підставі Біблії.

У XVII—XVIII ст. ідеологія школи географічної соціології формувалась під впливом творів німецького філософа та географа Ва-реніуса (Б. Варен, 1622—1650?), французького філософа-просвітника та правознавця Ш. Л. Монтеск'є (1689—1755), письменника та філософа просвітника Вольтера (Марі Франсуа Аруе, 1694—1778), французького природодослідника Ж. Л. Л. Бюффона (1707—1788) та багатьох інших мислителів, які у своїх тлумаченнях впливу природних умов на історію людей та способи правління не дуже далеко відійшли від давньогрецьких авторів. Дещо пізніше аналогічні погляди розвивав відомий німецький філософ-просвітник Гердер, який сприймав історію людства як безпосереднє продовження історії Землі. Вже з назви цієї школи бачимо, що важливу роль у ній відіграє географічний чинник.

Одним з європейських вчених, які обстоювали ідеї, пізніше названі географічним детермінізмом, був французький політик, юрист і філософ Ж. Боден (1530—1596), автор відомої теорії суверенітету, який у своїй праці "Метод легкого вивчення історії" (1566) стверджував, що суспільство формується під сильним впливом природного середовища і являє собою суму кревно-господарських союзів. Сприйнявши давньогрецьке вчення про кліматичні зони, він почав проповідувати вплив планет на поведінку мешканців Землі. Так, на його думку, люди південних районів планети, які перебувають під впливом Сатурна, живуть у стані релігійної споглядальності. Люди ж північних районів, які зазнають впливу Марса, відрізняються войовничістю та пречудовими здатностями до технічних винаходів. Що ж стосується мешканців районів з помірним кліматом, то їм сприяє Юпітер у розвитку цивілізації.

Сьогодні такі пояснення можуть здатися смішними, але якщо абстрагуватися від зумовленого часом безглуздя, то у боденівському трактаті "Метод легкого вивчення історії" виявимо перший начерк теорії прогресу. Замість властивої середньовічним авторам песимістичної теорії занепаду людського суспільства Боден висунув оптимістичну концепцію поступального розвитку.

Через кілька століть після Бодена вчений загал продовжував ретельно шукати приклади впливу клімату на вчинки та характер людей. Так, скажімо, абат де Бо у 1719 р. стверджував, що погода напевно впливає на кількість самогубств та злочинів у Парижі та Римі.

Один з найвпливовіших авторів XVIII ст. яскравий представник Просвітництва Монтеск'є у своїх творах підкреслював вплив клімату на політику. Зокрема, він писав, що неродючі землі Аттики спричинили до встановлення демократичної форми правління в Афінах, натомість родючі фунти Спарти сприяли утвердженню влади аристократів. У людей, які мешкають у холодному кліматі, зауважував Монтеск'є, розвиваються інші властивості характеру порівняно з тими, хто мешкає у спекотному кліматі. Негативні впливи клімату на характери та звичаї людей можна звести до мінімуму, використовуючи відповідні державні закони, вважав він.

Монтеск'є мав на меті встановити закони природи для людського суспільства. Тому вважав за необхідне розглядати людину в історичній перспективі, починаючи з часу, який передував появі людського суспільства. Проте, як відзначав автор праць із соціології В. М. Хвостов (1868—1920), закони досуспільного стану земної природи Монтеск'є виводив не з якихось емпіричних фактів, але переважно з аналізу природи людини. Виходило хибне коло: закони природи виводили з природи людини, а останню — з "олюдненої" природи.

Саме поняття "закон" Монтеск'є доволі невдало сформулював, однаково підвівши під це поняття закони природи, релігії і юридичні закони.

У своїх поглядах на історію Монтеск'є залишається дуже далеким від якої-небудь всесвітньо-історичної точки зору. У нього немає й натяків на загальнолюдську еволюцію або прогрес.

Важливий етап у становленні ідей соціології пов'язаний з іменем Ж. Л. Леклерка, графа де Бюффона, відомого французького природодослідника, який у фундаментальному дослідженні "Природна історія" (1749—1788) виклав наукові уявлення того часу про розвиток земної кулі та її поверхні. Дотримуючись ідеї про божественне створення Землі, Бюффон водночас заперечував богословське вчення про те, що Бог спочатку мав план природної історії. Він доводив, що людина належить до царства тварин, але, на відміну від тварин, будучи наділеною розумом, здатна осмислено вчитися на власному досвіді. Бюффон був першим європейським вченим, який рельєфно виокремив роль людини як активного, розумного суб'єкта природних змін.

Великий внесок у розвиток соціології зробив англійський економіст і священик Т. Р. Мальтус (1766—1834), якого вважають фундатором одного з головних напрямів у демографії (від грецьк. demos — народ + grapho — пишу; наука про народонаселення). Приписуючи біологічним чинникам вирішальну роль у відтворенні населення, Мальтус доводив, що населення зростає у геометричній прогресії, а продовольство — в арифметичній. З цього випливає, що зростання населення обмежується кожного разу, коли воно досягає рівня можливої забезпеченості людей продовольством, після чого починаються війни, голодомор та пандемії (від грецьк. pandemia — весь народ: поширення якого-небудь інфекційного захворювання на цілі країни та материки).

Публікації Мальтуса економісти та соціологи розцінюють як одне з важливих досягнень наукової думки, що сприяло виникненню нових уявлень про Землю та людину. Одне з висловлювань у його творі "Дослідження про закон народонаселення та його вплив на покращення суспільного добробуту" стосувалося "боротьби за існування". Через кілька десятиліть Ч. Р. Дарвін (1809—1882) дійшов висновку, що саме в цьому полягає сутність процесу природного добору серед живих організмів. Треба також відзначити, що Мальтус першим чітко сформулював економічний закон спадної доходності від вкладення праці та капіталу.

Прогресивне значення для свого часу мала й філософська концепція Гердера. Вона не дуже оригінальна, її характерними рисами є: (І) натуралізм у розумінні історії людського роду, яка продовжує історію природи (еволюція людства визначена тим божественним планом, згідно з яким створено увесь світ); (2) моралізм в оцінці історичних подій (на думку Гердера, людство та кожна окрема людина покликані природою розв'язувати певні моральні завдання).

З критикою гердерівських побудов виступив Кант. Він заперечує тезу, про те, що історію людства творить Природа. На думку Канта, люди власними силами виконують свій моральний обов'язок. Розвиваючи в собі розум, людина виходить з-під опіки Природи.

Цікаво відзначити, що Кант, який виступав проти концепції Гердера та уявляв історію не як природну еволюцію, а як результат боротьби людської свободи з природною необхідністю, проте визнавав важливе значення географічного чинника для розуміння того, що відбувається в людському суспільстві. У своїх лекціях з географії та антропології він розвивав думку про походження людських рас внаслідок пристосування до різних географічних умов.

Перші спроби поставити вивчення географічного чинника на наукове підґрунтя належать німецьким вченим О. Гумбольдту (1769— 1859) та К. Ріттеру (1779—1859). Твори Гумбольдта справили великий вплив на розвиток еволюційних ідей та порівняльного методу в природознавстві. Він стверджував, що людські раси мають спільне походження й жодну з них не можна вважати у чомусь неповно-вартісною порівняно з іншими.

Докладно аналізував роль історичного елементу в географічній науці Ріттер. Його вважають фундатором порівняльної географії, яка ставила своїм завданням з'ясувати за допомогою зіставлення географічних даних типові явища й на цьому фунті вивести постійні чинники географічного характеру в історії. При цьому Ріттер був переконаний, що з розвитком культури значення географічного чинника зменшується.

Ріттера критикували за надмірне захоплення телеологічним тлумаченням соціально-географічних явищ. Наприклад, він полюбляв подавати географічні місцевості як самою природою "призначені" для певних історичних подій. В усіх своїх географічних узагальненнях він виходив з божественного провидіння. Бог поставав у нього автором заздалегідь розробленого плану Землі як дому (нім. Wohnort) людини.

Безпосереднім продовжувачем справи Ріттера став німецький професор Ф. Ратцель (1844—1904), автор "Антропогеографії" (1882— 1891) та "Політичної географії" (1897). В "Антропогеографії" Ратцель простежує вплив природних феноменів на історію людства, намагаючись застосувати дарвінівську біологічну концепцію до людського суспільства. Згідно з його вченням, людські спільноти мають вести таку саму нешадну й жорстоку боротьбу за існування, як рослини та тварини певного навколишнього середовища. Йдеться про соціальний дарвінізм, ідеї якого простежуємо вже у творах Спенсера, якому належить висловлювання: "Виживають найпристосованіші".

У своїй "Політичній географії" Ратцель порівнює державу з організмом, що зростає. Якщо цей соціальний організм не зростає, він приречений на загибель. Сильні держави повинні мати простір для свого зростання. На цьому принципі ґрунтується концепція життєвого простору (нім. Lebcnsraum), яка обстоює право "вищих" людей розширювати свій життєвий простір за рахунок "нижчих" сусідів. Хоча сам Ратцель ніде відверто не висловлював думки про існування вищих та нижчих рас, але фактично вони самі напрошуються з його "Політичної географії".

Продовжувачем ідей Ратцеля став шведський професор, дер-жавознавець-пангерманіст Р. Челлен (1864—1922), який наголошував на зумовленості державної політики географічними чинниками. Саме він є автором терміна "геополітика" (нім. Geopolitik), який вказує на вміння використовувати географічні знання для вироблення та обґрунтування політики держави. Від самого початку "геополітика" не є словом, яке можна наповнити будь-яким змістом (фашистським чи демократичним). Ідею геополітики й сам термін розробляли та вводили в обіг для боротьби з демократичними інституціями, а не для їх підтримки чи захисту. Челлен заявляв, що демократія зжила себе одразу після ліквідації середньовічної соціально-станової держави. Тому в XX ст. демократію необхідно замінити або конституційною монархією, або "цезаристською концентрацією влади" (майбутній фашистський принцип фюрерства). У таких державах засадовою має бути політична доцільність, а не буржуазне право.

Свого відверто реакційного, фашистського сенсу геополітика набула у творах та практичній діяльності К. Хаусхофера (1869— 1946), колишнього офіцера кайзерівської армії. На кінець Першої світової війни він перебував у чині генерал-майора. Свою наукову кар'єру теоретик геополітики розпочав у 1919 р. в Мюнхенському університеті. Улюбленим учнем та однодумцем Хаусхофера був його колишній ад'ютант Р. Гесс, за допомогою якого теоретик геополітики від самого початку нацистського руху мав тісні контакти з А. Гітлером. Завдяки Хаусхоферу майбутній фюрер детально ознайомився з геополітичними доктринами, а потім проголосив їх, разом з фашистською расовою доктриною, офіційною ідеологією нацистів.

У Франції ідеї географічної соціології розвивали Е. Демолен (1852-1907) та Ж. Е. Реклю (1830-1905), а в Росії — Л. І. Мечников (1838—1888), географ, соціолог та громадський діяч.