Соціологія - Жоль К.К. - Пропедевтичні зауваження

• Пропедевтичні зауваження

• Теоретичні та методологічні питання історії у працях європейських і вчених початку XX ст.

• Біля витоків сучасної історичної І науки

• Ідеї історичного кругообігу та лінійного розвитку історії

• Новий час і переоцінка ролі науки у житті суспільства. Історія як практично значуща дисципліна

• Класифікація еволюції історичної науки

• Матеріалістичне І розуміння історії: Його сильні та слабкі аспекти & Суперечка про принцип історизму та поява історичної соціології

• Сучасні рухи за оновлення історичної науки

Пропедевтичні зауваження

У наші дні мало хто наважиться стверджувати, що цінність будь-якого наукового дослідження вимірюють тільки тим, наскільки швидко результати пізнавальної діяльності вчених можуть бути практично використані. Історичний досвід навчив людей, що навіть найабстрактніші побудови з часом здатні стати на диво корисними для задоволення практичних потреб.

Історія, незалежно від її практичної корисності, має право вимагати собі місце серед наук тією мірою, якою вона обіцяє нам замість простого перераховування подій та зовнішнього описання фактів дати розумну класифікацію та зробити їх осмисленими у рамках певних наукових теорій.

Втім, не варто втішати себе ілюзіями й приписувати історичним наукам те, чого вони не можуть дати. А вони не можуть дати людям тих загальновідомих історикам істин, які люди не відчують на своїй власній "шкірі". У цьому розумінні історія нічого не навчає, але не навчає доти, доки ті, хто нехтує історичним досвідом, не понабивають собі гуль, намагаючись "обдурити" історію та самих себе. Тому проблема користі історичного знання виникає завжди у другу чергу, а у першу чергу перед тим, хто обирає собі професію, стоїть проблема суто інтелектуальної виправданості історичної науки.

Генерації останніх десятиріч XIX та перших років XX ст. перебували під впливом давно застарілих уявлень про природничі науки, що якнайкращим чином висловив письменник-фантаст Жюль Верн (1828—1905). Поширюючи ці уявлення на всю сукупність духовних багатств, обиватель вважав, що справжня наука має приводити шляхом неспростовних доведень до непорушних істин, сформульованих у вигляді універсальних законів. Це переконання було майже всезагальним. Але, застосоване до історичних досліджень, воно породило у науковому світі дві протилежні тенденції. Представники першої справді вважали можливою науку про еволюцію людства, узгоджену з жюльвернівським ідеалом всесилля наукового знання. Представники іншої тенденції доводили, що історію не можна помістити в рамки фізичних закономірностей. Вони вбачали в ній не стільки наукове знання, скільки якусь естетичну гру. Ці та інші погляди спростувала не тільки жива й часто трагічна історія XX ст., а й ті самі природничі науки, які довели, що світ природи набагато складніший, динамічніший, ніж вважали раніше. Виявилося, що космос можливого значно багатший на реальний потенціал, ніж космос здійсненого. Історія знову була змушена звернутися до власного пізнавального інструментарію й привести його у відповідність до вимог часу, а цей час зажадав переоцінити й техніку історичного аналізу, й власне розуміння історії, й принцип історизму. І саме тут і повинна була сказати своє слово соціологія історії, яка прийшла на зміну філософії історії, але все вийшло значно складніше.

Теоретичні та методологічні питання історії у працях європейських вчених початку XX ст,

Як відзначають у науковій літературі, про кризу методологічних . засад західної історіографії заговорили у 50—60-ті роки XX ст. такі авторитетні вчені, як Ф. Бродель у Франції, Г. Барраклоу в Англії, Д. Поттер у США, О. Андерле у ФРН та багато інших, хоча ця криза окреслилася ще наприкінці XIX ст. й стала очевидною на порозі XX ст.

На початку XX ст. побачила світ праця німецького вченого Е. Мейєра (1855—1930) "Теоретичні та методологічні питання історії", яка була відгомоном полеміки 1896—1899 pp. Полеміка ця виникла з приводу поглядів, висловлених у різних статтях професором Лейпцігського університету К. Лампрехтом (1856—1915), автором багатотомної праці "Історія німецького народу".

На думку Мейєра, історія — не систематична наука, оскільки вона не спроможна відсторонитися від безконечного розмаїття одиничних фактів. Слід пам'ятати й те, що скрізь з дослідницькою технікою має поєднуватися творча самодіяльність, внутрішня сутність якої недоступна нашому пізнанню і є первинним, що не підлягає подальшому аналізові, фактом людської природи. Як було підкреслено, цей пункт не бере до уваги матеріалістична теорія суспільно-історичного прогресу.

Історія для Мейєра — це "оповідання про безконечну кількість одиничних фактів, які колись мали місце". Він украй негативно ставиться до тих теорій, які запозичують з природознавства поняттєвий апарат, наукові методи й застосовують цей інструментарій до вивчення історичного матеріалу.

Усі природничі науки, писав Мейєр, керовані ідеєю закономірності природних процесів і ставлять собі за мету відкриття необхідних причинних зв'язків. Представники цих наук вимагають і від гуманітарних наук (зокрема, від історичних досліджень) пошуків закономірностей у суспільному житті та відображення їх у наукових законах. При цьому одиничні історичні факти зводять до рівня простого підсумовування фактичного матеріалу, з яким ше треба чимало попрацювати, аби належним чином систематизувати та узагальнити його. З такими поглядами на суспільство та живий історичний процес Мейєр абсолютно не згодний, оскільки тоді з історії елімінують усі милі його серцю "індивідуальні моменти" і на перший план виступає вивчення масових, типових явищ, у зв'язку з чим від істориків вимагають вивчення розвитку та функціонування суспільств, класів, соціальних груп тощо, тобто вимагають установлення тісних контактів із соціальною філософією позитивістської спрямованості та соціологією. Особливо його турбує те, що принижують роль випадку в історії, применшують значення вільного волевиявлення та роль особистості у суспільно-історичному житті.

Свої претензії Мейєр висуває не тільки до природодослідників та матеріалістів, а й до Лампрехта, який вважає головними соціальними одиницями нації. З точки зору Лампрехта, історія, яка бере до уваги тільки людського індивідуума та суто індивідуальні події, є прикладною психологією.

Таким чином, згідно з Лампрехтом, справжнім предметом історії має бути психологія мас, а не індивідуумів, тобто історики повинні вивчати соціально-психічні чинники. Соціально-психічні фази еволюції, підкреслює німецький професор, йдуть одна за одною у певній послідовності; зміна їх не зумовлена ніякими індивідуальними мотивами, але є результатом неперервного зростання психічної енергії цілого народу. Тому кожна фаза випливає з попередньої з причинною необхідністю. Соціально-психічні фази еволюції властиві будь-якій національній історії. Отже, засадовими для класифікації історії того чи того народу мають бути не політичні події, а соціально-психічні чинники.

Мейєр без особливого ентузіазму визнає, що історія підпорядкована певним загальним закономірностям, але все ж таки наполягає на тому, що її не можна зводити до них, і дуже скептично ставиться до загальних формулювань, які відображають ці закономірності у формі наукових законів. Йому надзвичайно приємно, що останнім часом філософ Г. Ріккерт у своєму дослідженні історико-методологічної проблематики доходить висновків, які майже цілком збігаються з його власними поглядами.

Я можу сміливо сказати, писав Мейєр, що історичні закони існують тільки в ідеалі, тільки як допоміжні постулати. Так само і в сфері масових явищ, досліджуваних у рамках економічної історії, немає ніяких історичних законів, а є лише емпіричні узагальнення, що здійснюються шляхом не дуже обґрунтованих аналогій.

У питанні про націю Мейєр на відміну від Лампрехта вважає, що національність ґрунтується не на особливій психічній енергії, а на волі, тобто на ідеї, яка надихає націю і стимулює її розвиток. У такому разі єдину національність утворюють ті людські групи, які воліють стати єдністю.

Професор уникає питання про причини такого "водіння", відзначаючи, що тут недоречно вдаватися в подробиці, оскільки ці причини у кожному окремому випадку пізнають особливим чином. При цьому він зауважує, що в історії вирішальну роль відіграє не більшість, яка беззастережно підпорядкована національній ідеї й засвоює її без чіткого усвідомлення, а ті обрані кола (еліта), яким належить керівна роль у культурі чи в політиці.

Подібні "філософізми", а точніше, "психологізми" (Мейєр хоча й відхрещується від психології, але насправді, як ми бачимо, оперує психологічними поняттями) були неприйнятні для представника нового напряму в німецькій філософії історії, репрезентованого психіатром та філософом-екзистенціалістом К. Ясперсом (1883—1969). У своєму творі "Витоки історії та її мета" (1949) Ясперс наполягає на тому, що людство має єдине походження та єдиний шлях розвитку, незважаючи на те, що чимало фактів заперечують це. Проте науково довести ці положення, згідно з Ясперсом, так само неможливо, як і довести протилежну тезу.

У зв'язку з цим Ясперс піддає критиці матеріалістичне розуміння історії, висунуте К. Марксом та Ф. Енгельсом. Не заперечуючи ролі економічних чинників у житті суспільства, він, проте, переконаний, що історія найбільшою мірою визначена духовними чинниками. Визнання останніх визначальними у соціально-історичній життєдіяльності людей повертає Ясперса у лоно психології, але не соціальної, а філософської психології у вигляді екзистенціальної філософії.

Як зазначав історик Д. М. Петрушевський (1863—1942) у праці "До питання про логічний стиль історичної науки" (1915), без загальних соціологічних понять історична наука неможлива, навіть якби вона ставила своїм винятковим завданням індивідуалізуюче вивчення "сирого" історичного матеріалу.

Ті загальні поняття, які абсолютно необхідні для історичних досліджень, являють собою не якісь особливі історичні "сутності", а соціологічні поняття, покликані відображати суспільні явища в історичній динаміці. З точки зору Петрушевського, історична наука, якщо вона справді наука, а не колекціонування старовини, опрацьовує конкретний історичний матеріал, і в результаті маємо соціологічні (соціально-типові) поняття, за допомогою яких науково витлумачують індивідуальні події чи їх комбінації.

Зовсім іншої точки зору на історію як реальність соціальної еволюції дотримувалися деякі американські антропологи та соціологи перших десятиріч XX ст. Вони заперечували концепцію соціальної еволюції й оголошували перевагою те, що соціологія має справу тільки з соціальними змінами, тобто з чимось більш нейтральним, не обтяженим елементами телеологізму.

На думку американського соціолога Р. Макайвера, одна з причин нехтування вивченням соціальної еволюції полягає в тому, що соціальну зміну часто ототожнюють з технологічною чи культурною зміною. Інша причина полягає в тому, що сам еволюційний процес часом розуміють надто однобічно. Звичайно, кішки не еволюціонують із псів, але і ті, і ті є продуктом еволюції. Цього не заперечуватиме жодний зоолог. Аналогічно міркує і будь-який професійний антрополог. З його точки зору, патріархальна сім'я могла й не еволюціонувати з матріархальної, проте кожному зрозуміло, що обидва типи зазнали певних еволюційних змін.

Як вважає Макайвер, еволюційний підхід до вивчення суспільного життя має свої безперечні переваги. По-перше, ми краще починаємо розуміти природу якої-небудь системи, коли вона "розгортає" себе. У цьому разі еволюція є принципом внутрішнього зростання. По-друге, еволюційний підхід дає змогу розташувати безліч історичних фактів у значущій послідовності, надавши їм зв'язності стадій, які йдуть одна за одною, замість того щоб пов'язувати їх суто зовнішньою ниткою хронології. Таким чином, еволюційний принцип передбачає ефективні засоби класифікації та важливі характеристики найрізноманітніших соціальних систем. По-третє, еволюційний підхід підштовхує до пошуку причин. Там, де відкривається спрямованість історичної зміни, є якісь постійні сили, які діють сукупно.