Соціологія - Жоль К.К. - Етнологічна соціологія

Ця теоретична дисципліна, яка вивчає загальні закономірності розвитку людської культури, також сягає своїм корінням античності.

Платон та Арістотель вважали, що різні народи є чужими й за природою ворожими один одному. Проте вже пізніша давньогрецька та давньоримська філософія (особливо в особі стоїків) не тільки перестала дотримуватись таких поглядів, а й почала стверджувати, що всі люди та народи є рівними через обдарованість їх розумом. Пізніше цей гуманний світогляд знайшов своє відображення у світових релігіях, які не робили ніяких відмінностей між народами, крім відмінностей, зумовлених їхнім ставленням до релігій.

У річиші етнологічної соціології склалася етнометодологія як соціологічна дисципліна, яка досліджує процеси становлення та функціонування нормативних моделей і структур у ході соціальної взаємодії. Теоретичні підвалини етнометодології сформулював американський соціолог X. Гарфінкель. Він же увів термін "етнометодологія".

Етнологічна соціологія зобов'язана своїм народженням етнографії (від грецьк. ethnos — народ + grapho — пишу; наука, яка вивчає склад, походження, розселення та культурно-історичні взаємовідносини народів світу, їхню матеріальну та духовну культуру, особливості побуту), яка склалася у XIX ст. Аналогом є термін "етнологія'', уведений в науковий обіг французьким натуралістом Ж.-Ж. Ампером у першій половині XIX ст.

1839 р. у Франції виникло Паризьке товариство етнології, пізніше перейменоване в Товариство антропології (1859), а 1842 р. в Нью-Йорку — Американське етнологічне товариство. 1843 р. в Англії виникло Етнологічне товариство, а 1863 р. — Антропологічне товариство, які 1871 р. утворили Королівський антропологічний інститут Великобританії та Ірландії. У Німеччині 1869 р. засновано Товариство антропології, етнології та доісторії. Невдовзі і в Росії було відкрито відділ етнографії Російського географічного товариства.

В Англії піонером етнології був юрист Дж. Ф. Мак-Леннан (1827—1881), який спробував розглянути розвиток форм шлюбу та сім'ї в історичному аспекті.

Становленню англійської традиції етнологічних досліджень сприяли праці історика, археолога Дж. Леббока (1834—1913) "Доісторичні часи" (1865) та "Початок цивілізації" (1870), в яких етнологія та археологія розглядаються як засоби побудови наукової історії культури людства.

З англійських представників еволюціонізму в етнології найяскравішою є постать Е. Б. Тейлора (1832—1917), автора таких відомих праць, як "Дослідження у галузі стародавньої історії людства" (1865), "Первісна культура" (1871) та "Антропологія" (1881). Як і інші еволюціоністи, Тейлор намагався застосувати до вивчення культури природничо-наукові методи. Найбільш відомий Тейлор своєю теорією анімізму (від лат. anima — душа), яка пояснює походження релігії через віру в особливих духовних істот.

Етнограф та фольклорист Дж.Фрезер (1854—1941) відомий як автор "Золотої гілки" (12 томів, присвячених різним віруванням, обрядам тощо). Йому також належить ідея поділу історії людства на три послідовні всесвітньо-історичні стадії — магію, релігію та науку.

Розвиток американської етнології багато в чому завдячує працям Л. Г. Моргана (1818—1881), перу якого належать "Союз ірокезів" (1851), "Системи спорідненості та властивості в людській сім'ї" (1870), "Стародавнє суспільство" (1877), "Будинки та домашнє життя американських тубільців" (1881). На підставі вивчення суспільної організації американських індіанців Морган доводив, що саме рід був першим та головним осередком первісного суспільства. Він запропонував поділ історії людства на три головних періоди — дикунства, варварства та цивілізації.

У 80—90-ті роки XIX ст. з'явилися перші професійно підготовлені вчені-етнографи. Щоправда, самостійних кафедр етнографії та антропології в університетах ще не було. Натомість у багатьох європейських та американських містах почали виникати етнографічні музеї, які швидко перетворилися на центри наукової діяльності етнографів, антропологів та археологів. Такими були музеї у Будапешті (1872), Стокгольмі (1874), Парижі (1877), Варшаві (1888), Софії (1893), Чикаго (1893), Піттсбурзі (США, Пенсильванія, 1895), Брюсселі (1897), Кракові (1910), Нью-Йорку (1916) та в інших містах. Водночас з'явилися спеціалізовані етнографічні часописи та серійні видання, які включали розділи, присвячені антропологічній проблематиці.

З 1897 р. при Смітсоніанському інституті (США) започатковано серії "Annual Reports" та "Bulletins", де друкували солідні монографічні праці, головним чином з етнографії та лінгвістики індіанців та ескімосів Північної Америки. Ці серії продовжують існувати й сьогодні.

Значний внесок у розвиток американських етнологічних досліджень зробив фізик та математик Ф. Боас (1858—1942), який очолив цілий напрям у етнології і став фундатором так званої дескриптивної (описової) лінгвістики. У 1879—1902 pp. він організував та очолив велику наукову експедицію до північних регіонів Тихоокеанського басейну з метою вивчення історико-культурних зв'язків між корінним населенням Північно-Західної Америки та Північно-Східної Азії. У цій експедиції взяли участь і російські етнографи (В. Г. Бо-гораз, В. 1. Йохельсон). Понад 40 років Боас працював у Колумбійському університеті (Нью-Йорк). У своїй програмній статті "Завдання етнології" (1888) вчений писав, що загальним завданням цієї науки є вивчення всієї сукупності явищ соціального життя. Етнографічні дослідження Боас поєднував з лінгвістичними. Він одним з перших вдався до серйозного та систематичного вивчення мов американських індіанців.

До 30-х років XX ст. американська етнографія розвивалася лід знаком ідей Боаса. Одним з найталановитіших його учнів був Е. Се-пір (1884—1939), який створив нову школу з переважним ухилом у бік психології і справив сильний вплив на американських етнологів-структуралістів та соціологів-структуралістів. Що стосується останніх, то до них слід передусім віднести Т. Парсонса та P. К. Мерто-на, які висунули на перший план принцип цілісності та інтеграції соціальних систем, пояснюючи окремі явища тими функціями, які вони виконують у рамках цілісних систем.

У Франції представником еволюціонізму в етнології був лікар і фізіолог Ш. Летурно (1831—1902), автор праць "Соціологія за даними етнографії" (1880), "Еволюція моралі" (1884), "Еволюція шлюбу та сім'ї" (1888), "Еволюція власності" (1889), "Політична еволюція" (1890), "Юридична еволюція у різних людських рас" (1892), "Еволюція рабства" (1897) та ін.

Ініціатором створення та активним членом Берлінського товариства антропології, етнології та доісторії був лікар і мандрівник А. Бастіан (1826—1905), який спробував дати природничо-наукове та психологічне пояснення історії.

До російських етнологів-еволюціоністів слід віднести М. В. Дов-нар-Залольського (1867—1934), М. М. Ковалевського (1851—1916), М. М. Миклухо-Маклая (1846-1888), С. С. Шашкова (1841-1882) та ін. Інституційною базою для їхньої наукової діяльності було

Російське географічне товариство, створене 1845 р. зі схвалення імператора, який призначив йому від державної скарбниці щорічну субсидію у 10 тисяч карбованців. Невдовзі товариство стало офіційно йменуватись Імператорським, тобто державним. Уся наступна діяльність Російського географічного товариства перебігала переважно у контакті з урядовими установами. На чолі товариства офіційно перебував один з великих князів.

У Російському географічному товаристві було створено чотири відділи: загальної географії, географії Росії, статистики та етнографії. Перші два відділи згодом злилися.

Хоча аналогічні наукові товариства вже існували в інших країнах (Паризьке — з 1819 р., у Флоренції — з 1828, у Дрездені — з 1830, у Лондоні — з 1830 p.), але у жодному з них етнографія не посідала такого визначного місця, як у Російському географічному товаристві.

Керував відділом етнографії у перші роки фундатор ембріології (від грецьк. embrion — зародок + logia — вчення; наука, що вивчає зародковий розвиток організмів), один із засновників Російського географічного товариства академік К. М. Бер (1792—1876). Діяльність відділу етнографії відрізнялася високою активністю та широтою досліджень. Уже 1847 р. було складено та розіслано містам Росії циркуляр щодо збирання етнографічного матеріалу. Товариство закликало усіх освічених людей надсилати описання побуту, звичаїв, культури окремих волостей та сіл. З 1853 р. розпочалася публікація кращих з надісланих описань у серії "Етнографічних збірників".

Одним із великих досягнень Російського географічного товариства у перші роки його діяльності було складання та видання першої етнографічної карти Російської імперії. Цю справу задумав і виконав академік П. І. Кьоппен (1793—1864). "Етнографічну карту Європейської Росії" видано у 1851 р.

Значний внесок у розвиток російської етнографії зробив В. І. Даль (1801—1872), автор збірки російських приказок (1861—1862) та тлумачного словника живої російської мови (1863—1866).

Почесне місце в історії російської етнографії та фольклористики посідає О. М. Афанасьев, який уславився науково обробленим виданням російських народних казок (1855—1864).

Російські етнографи також сприяли становленню наукового слов'янознавства, яке спочатку обмежувалося слов'янською філологією. Університетським статутом 1835 р. передбачалось відкриття кафедр "Історії та літератури слов'янських говорів". Оскільки фахівців для роботи цих кафедр іше не було, вирішили відрядити кількох здібних молодих людей для вивчення на місці слов'янських мов та писемних пам'яток. Першими було відряджено О. М. Волинського (1808— 1877), І. І. Срезневського (1812—1880), В. 1. Григоровича (1815-1876) та П. І. Прейса (помер невдовзі після повернення з відрядження у 1846 p.).

Срезневський побував у чехів (Чехія, Моравія, Силезія), у лужицьких сербів, словенців, рез'ян, хорватів, чорногорців, словаків, поляків, закарпатських та галіційських українців. Він першим спробував розібратися у численних діалектах та говорах словенців.

Григорович збагатив слов'янську етнографію науковим описанням матеріалів, зібраних під час подорожі землями південних слов'ян. Він об'їхав різні області Болгарії та Македонії. Його праці започаткували болгаро-македонську діалектологію, а також вивчення етнічних груп болгар та македонців.

їхнім шляхом пішли такі відомі вчені, як О. О. Котляревський (1837—1881), автор численних праць зі слов'янознавства, О. Ф. Гіль-фердінг (1831—1872), який видав "Листи про історію сербів та болгар" (1855), працю "Боснія, Герцеговина та Стара Сербія" (1859) та ін.

Незважаючи на успіхи філологів-слов'янознавців та етнографів, на видання етнографічних часописів, наукових збірок, монографій та науково-популярних книжок, систематичного викладання етнографії у російських університетах не було. Тільки у 20-ті роки XX ст. окреслилися зміни на краще, але партійно-ідеологічна цензура стала на заваді нормальному процесу розвитку етнографії.

Наприкінці XIX ст. у Франції зародився й сформувався такий дуже впливовий напрям, як етнологічна соціологія. Першим, хто застосував соціологічний метод до вивчення етнографічних явищ, був філософ, педагог і соціолог Е. Дюркгейм, який розглядав суспільство не як механічну суму індивідуумів, а як складну, динамічну систему соціальних та психологічних зв'язків. Продовжувачем справи, розпочатої Дюркгеймом, вважають М. Мосса (1872—1950).

Самостійно до етнологічної соціології прийшов філософ та етнограф Л. Леві-Брюль (1857—1939), який запозичив із школи Дюркгейма поняття про колективні уявлення (фр. representations collective) і спробував довести, що закони, які керують колективними уявленнями відсталих народів, зовсім не схожі на логічні закони мислення цивілізованої людини.

Ідейним продовженням розвитку принципів та методів соціологічної школи в етнографічній науці був функціоналізм, який зародився в Англії. Фундатором функціоналістського напряму був Б. К. Малиновський, поляк за національністю. Головна вимога функціонального методу аналізу культури — побут та культуру будь-якого народу необхідно розглядати як єдине ціле, як систему взаємопов'язаних елементів, кожний з яких відіграє певну роль (виконує певну функцію).

Ідеї та метод функціоналізму Малиновський систематизував у нарисі "Наукова теорія культури". У цій праці головним предметом етнографічного (антропологічного, як заведено говорити в англомовних країнах) дослідження була оголошена культура як речовий та духовний інструмент, за допомогою якого людина розв'язує завдання, що стоять перед нею. Культура передусім базується на біології людини, оскільки першорядним завданням людини є задоволення найпростіших біологічних потреб. Крім головних, є ще похідні потреби, зумовлені культурним середовищем. Засоби задоволення головних та похідних потреб разом утворюють певну організацію. Первинну одиницю цієї організації Малиновський називає інституцією. Сукупність інституцій і утворює те, що називають культурою. Тому наукова етнологія (антропологія) має ґрунтуватися передусім на теорії інституцій.

Другим фундатором функціоналізму в етнології вважають англійського вченого А. Р. Редкліфф-Брауна. Він поділяв етнологію на дві частини, кожна з яких мала свій специфічний метод. Першу частину він називав етнологією, а другу — соціальною (культурною) антропологією. Етнологія націлена на конкретно-історичне вивчення окремих народів, їх внутрішнього розвитку та культурних зв'язків. Головне завдання соціальної антропології — не реконструкція конкретної історії окремих народів, а пошуки загальних законів соціального та культурного розвитку. Формулювання цих законів здійснюють за допомогою індуктивних узагальнень. Цей індуктивний метод Редкліфф-Браун назвав порівняльно-соціологічним. Поняття "культура" замінив поняттям "соціальна структура". Стосовно соціальної структури культура постає як її характерна риса.

Переоцінка статусу поняття "культура" в рамках соціальної антропології дала привід деяким дослідникам зарахувати Редкліфф-Брауна до структуралістів, протиставляючи його структуралізм функціоналізмові Малиновського.

Одним з яскравих представників структуралізму в етнології є французький вчений К. Леві-Стросс (нар. 1908), витоки структуралізму якого сягають структурної лінгвістики та соціології Дюркгейма. 3 часом головним предметом його наукових інтересів стало порівняльне вивчення відсталих народів, а також різноманітних вірувань. Проблемам міфології він присвятив чотири великих томи під загальною назвою "Міфологічні" (1964—1971). З інших його творів найбільшими є "Сумні тропіки", "Дикунська думка", "Тотемізм сьогодні", "Структурна антропологія".