Соціологія - Жоль К.К. - Наука як комунікаційна система

Наукознавці слушно вважають, що серед численних напрямів у вивченні науки центральне місце посідає пошук організаційної специфіки наукової діяльності, оскільки розв'язання практичних завдань управління науково-технічним прогресом вимагає чітких уявлень про типи та характери організації керованих та керівних систем. Додаткового сенсу цьому пошукові надає прагнення отримати знання таких організаційних характеристик науки, які б сприяли взаємодії з іншими соціальними інституціями у колективному вирішенні суспільно важливих проблем. У зв'язку з цим особливого значення надають вивченню дисциплінарного рівня науки, оскільки найбільш плідні контакти між наукою та суспільством здійснюються саме на дисциплінарному рівні.

Поняття "наукова дисципліна" конкретизує уявлення про науку як соціальну інституцію. Дисциплінарність науки характеризує рівень її інституціоналізації.

Західні наукознавці (П. Вайнгарт, Т. Н. Кларк, Р. Уїтлі та ін.) у вивченні відмінностей між науковими дисциплінами спираються на уявлення про соціальні та когнітивні (пізнавальні) особливості наукових дисциплін. Ці особливості орієнтують нас на глибше розуміння механізму інституціоналізації науки.

Згідно з Уїтлі, когнітивна інституціоналізація характеризує ціннісну ієрархію дослідницьких методів, наукових понять, теорій, межу та специфіку предметної царини досліджень. Високий рівень інституціоналізації дає змогу передбачити дослідницьку поведінку вчених.

Соціальна інституціоналізація передбачає відповідний рівень упорядкованості відносин усередині організації, а також визначеність меж дослідницької діяльності та її предметної царини. Завдяки цьому науковим дослідженням надають статус дисциплін, санкціонують законність проблематики та справляють потужний вплив на розподіл ресурсів. Коротше кажучи, соціальна інституціоналізація — це виникнення та збереження формальних структур, які об'єднують членів когнітивної структури.

Зростання соціальної інституціоналізації наукової дисципліни сприяє повнішому вивченню взаємовідносин між вченими певної дослідницької галузі та формуванню груп солідарності всередині певної спеціалізованої діяльності. Проте слід ураховувати й деякі втрати від такої солідарності, яка обтяжена надмірною замкнутістю наукових колективів і догматизмом у обстоюванні сповідуваної наукової ідеології.

Необхідно брати до уваги й той факт, що у науці взаємозв'язок формального та неформального відіграє велику роль. Взаємини у переважній більшості наукових колективів мають формальний характер, що відображено в офіційних правилах та інструкціях. Але у кожному науковому колективі, як, утім, і в будь-якому іншому, виникають та існують неформальні взаємини. Цього не можна не враховувати при виробленні гнучких методів управління наукою.

Наука як комунікаційна система

Соціолог науки та наукознавець мають враховувати той факт, що з інформаційної точки зору наука — це специфічна комунікаційна система. Повідомлення, які циркулюють по каналах цієї системи, підпорядковані певним загальним законам. Сукупність цих законів становить предметну царину теорії комунікації, окремим випадком якої є теорія наукової комунікації.

• У контексті теорії комунікації науку можна розглядати як певну самоорганізовану систему, керовану та регульовану своїми інформаційними потоками.

Питання наукової комунікації посідають одне з центральних місць у дослідженнях сучасної наукової діяльності. Перші кроки у цьому напрямі було зроблено наприкінці 50-х років XX ст. у зв'язку із завданнями розробки широкомасштабних систем науково-технічної інформації. Розробники цих систем виходили з припущення, що неформальна наукова комунікація не залежить від функціонування систем та служб розповсюдження наукової документації. Проте перші спроби експлуатації інформаційних систем продемонстрували неспроможність такого роду припущень. Стало ясно, що ефективність інформаційних систем істотно залежить від дії неврахованих чинників, до яких належала неформальна комунікація між

дослідниками. Усвідомлення цього факту істотно позначилося на вивченні систем та структур наукової комунікації.

Великий внесок у дослідження наукової комунікації зробив Прайс. Він показав, що у XVIII—XIX ст. наукова стаття була "першоцеглинкою" наукової комунікації, а для XX ст. характерне стрімке зростання науково-інформаційних служб та вдосконалення бібліографічної техніки.

Аналізуючи роль публікацій у системі сучасної наукової комунікації, Прайс загострює увагу на питанні функціонування інформації та її поширення по неформальних каналах комунікації. Посилаючись на праці В. Гарвея та Б. Гриффіта, зазначає, що близько 80 % інформаційного потоку в науці припадає на неформальні канали. Це можна пояснити дедалі більшою потребою в оперативній комунікації.

Нові різновиди наукової комунікації не усувають старих форм (статті, книги), але широке використання комп'ютерної техніки у роботі науково-інформаційних служб певною мірою зумовило зміну соціальної ролі та розшарування функцій створення і використання наукової літератури.

У традиційному розумінні публікація — це засіб зробити наукову й технічну інформацію доступною для широкої аудиторії фахівців. Але прагнення доступності отриманих у науці результатів має негативний бік, що проявляється у лавиноподібному наростанні кількості наукової та технічної літератури та інформаційній надлишковості.

Дослідження неформальних контактів у науці має на меті виявити ті функції міжособистісної комунікації, які могли б виконуватися більш формальними засобами, оскільки існує небезпека того, що неформальні (особисті контакти) або напівформальні засоби комунікації (препринти, звіти тощо) можуть істотно розхитати статус формальних публікацій.

Зростання неформальних контактів особливо посилюється на міждисциплінарних стиках наук. У цих міждисциплінарних пунктах, де пізнавальні ситуації змінюються доволі швидко, спостерігаємо збільшення навантаження на міжособистісну мережу комунікації. Щоб змусити неформальну міжособистісну комунікацію працювати продуктивніше, необхідно з більшою відповідальністю ставитися до прогнозів та планування наукових досліджень.

Прайс та Д. Бівер стверджують, що однією з домінуючих у науці структур, у рамках яких перебігають комунікаційні процеси, є так званий невидимий коледж. Історично ця назва сягає групи вчених середини XVII ст., які формально організували Лондонське Королівське товариство, а до того зустрічалися на неформальних засадах, чим і відрізнялися від більш "видимих" груп при відомих коледжах.

Соціологи вважають, що уявлення про "невидимий коледж" ґрунтуються на емпіричних спостереженнях стосовно найактивніших наукових напрямів, які змагаються один з одним. При цьому виявляється існування особливої "внутрішньої групи" з найбільш знаних та авторитетних вчених, які інформаційно пов'язують окремі дослідні центри й справляють вирішальний вплив на долю нових наукових ідей.

Соціологічний аналіз наукової діяльності показує, що наука — це високостратифікована система. Тому, як вважають фахівці, доцільно розглядати зразки використання наукових праць одних вчених іншими (наприклад, використання праць вченими різних рівнів та професіоналізму). Так, якщо переважна маса наукової спільноти випускає продукцію, яку рідко цитують, то це означає, що ця продукція не робить вагомого внеску у прогрес науки.

Згідно з припущенням фахівців з наукових комунікацій, дослідження, на яке посилається той чи той автор у своїх статтях, може бути приблизно правильним індикатором впливу, якого зазнав цей автор. Зрозуміло, не всі цитати свідчать про безпосередній вплив такого роду. Добре відомо, що деякі молоді вчені немовби виплачують інтелектуальний борг своїм керівникам через цитування їхніх праць. І все ж таки у більшості випадків посилання є більш-менш вірогідним індикатором впливу відповідних ідей, теорій, концепцій на наукові дослідження та розробки.

Справді важливим методом аналізу наукових інформаційних потоків є вивчення мови бібліографічних посилань. Уперше його застосували американські вчені. 1963 р. Інститут наукової інформації у Філадельфії (США) видав експериментальний варіант "Індексу наукових посилань". За допомогою такого роду індексів можна отримувати відповіді на такі питання:

Чи цитували певну публікацію?

Хто ще публікує праці з певної тематики?

Чи застосовували певну концепцію?

Чи підтверджено певну теорію?

Які публікації є історичними попередницями певної праці?

Чи не було певне дослідження здійснене раніше? Якими є всі публікації певного автора?

Яким є розподіл цитованих документів (посилань) за роками, за часописами тощо?

Якщо прийняти інформаційну модель функціонування науки, то цитованість можна розглядати у певних межах як критерій ефективності праці вченого.

Індекси цитування дають змогу більш об'єктивно судити не тільки про перспективність або безперспективність того чи того наукового напряму, а й про те, який характер (фундаментальний чи прикладний) мають здійснювані дослідження.

Отже, сучасна наука має багатий арсенал засобів для вдосконалення власних організаційно-управлінських структур та оцінки ефективності наукових досліджень і розробок.

Соціологія науки: управління та планування в науці як особливій соціальній інституції
Розділ 3. СОЦІОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ
Пропедевтичні зауваження
Соціальна сутність релігії та Ті інституціональний характер
З історії соціології релігії: фетишизм та анімізм як соціальнотпсихологічні теорії релігійної свідомості
Соціальне тлумачення релігійного відчуження Л. Фейєрбахом
Феномен "забобонного мислення"
Соціологія релігії М. Вебера. Погляди його попередників та сучасників на соціально-політичний сенс Реформації
Християнство, клерикалізм та соціалізм
Соціальний сенс секуляризації
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru