Соціологія - Жоль К.К. - Соціологія науки: управління та планування в науці як особливій соціальній інституції

Перетворення науки на безпосередню продуктивну силу суспільства актуалізує питання про істотне підвищення ефективності досліджень та розробок за рахунок удосконалення управління наукою як соціальною інституцією.

Мають рацію ті вчені, які вважають, що за нинішніх умов зовсім неприпустиме обмеження оцінки наукової діяльності загальними філософськими міркуваннями про особливу форму духовного опанування дійсності. За такого підходу до науки з поля зору випадають її матеріальна база й непрості завдання підготовки кадрі в, залишаються у тіні питання організації та управління наукою, а також проблеми збирання, обробки та передавання наукової інформації споживачам.

Управління наукою передбачає, зокрема, розв'язання проблеми великомасштабного планування за умов сучасного розвитку промислового виробництва. Суть цієї проблеми полягає в тому, щоб зробити планування у масштабі держави ефективним та демократичним.

У міжнародній дискусії з приводу планування (60-ті роки XX ст.) югославський економіст Р. Біканич загострив питання про інституційну природу планування. На думку Біканича, планування має інституційну властивість у тому розумінні, що має бути чітко визначено, хто планує, з ким та для кого. При цьому для планування необхідні чотири різновиди установ, які: (1) займаються підготовкою планів, (2) ухвалюють планові рішення, (3) забезпечують виконання планів, (4) контролюють виконання планів.

Норвезький економіст Л. Йохансен у "Нарисах макроекономічного планування" звертає увагу на те, що інституційну природу плану розкриває така наука, як праксеологія (загальна теорія правильної діяльності), оскільки у праксеології поняття "план" є компонентом поняття "підготовка до наступних дій".

Згідно з відомим польським вченим Т. Котарбінським (1886— 1981), фундатором праксеології, план являє собою опис допустимого у майбутньому вибору та сукупність дій, об'єднаних спільною метою.

Ідеї праксеології сприяють з'ясуванню діяльнісної природи соціальних інституцій, оскільки праксеологію цікавлять загальні закони будь-якої людської діяльності, знання яких дає змогу вивести найзагальніші правила такої діяльності. Цінним є й те, що праксеологія — це обов'язкове, хоча й не профілююче теоретико-методо-логічне забезпечення організації та управління.

Таким чином, план можна розуміти як планувальну діяльність та як структуру можливої діяльності. План — це не тільки мисленнєве (теоретичне) планування майбутньої діяльності (системи дій та операцій), а й сама діяльність, щоправда, лише підготовча, яка спирається на певний методологічний базис. Тим, хто займається планувальною діяльністю, аж ніяк не байдуже, як співвіднесені теоретичні методи із способами виконання запланованих практичних дій.

Все, що роблять, писав Котарбінський, роблять у той чи той спосіб, але не завжди методично. Про метод говорять тільки тоді, коли щось роблять у цілком певний, заздалегідь виважений спосіб. Тобто, у контексті праксеології метод розглядають як систему поведінки практично діючого суб'єкта. Це означає, що методи планування рано чи пізно набувають інституційного характеру.

Близькі ідеї у рамках "загальної теорії дії" розвивав відомий американський соціолог Парсонс. Головною темою його досліджень є "соціальна система", під якою розуміють складний взаємозв'язок певної множини "акторів", що її становлять, які спонукувані діяти відповідно до вимог певного набору впорядкованих ролей (функцій).

У парсонівській концепції соціальної системи центральним є поняття інституціоналізації, яке передбачає наявність порівняно усталених моделей взаємодії "акторів". Ці взаємодії регулюються нормативно за допомогою певних культурних цінностей (культурних зразків). Тобто норми, які регулюють рольову поведінку, відображають культурні цінності.

Американський соціолог Дж. Тернер, аналізуючи поняття інсти-туціоналізації, писав, що воно позначає специфічний процес, завдяки якому постає соціальна структура, складена з множини взаємопов'язаних інституцій.

Соціальну організацію Парсонс визначає як інструментальну інституцію, націлену на досягнення певної мети. З цієї точки зору, ефективна діяльність колективу може бути забезпечена тільки тоді, коли його інтереси наближатимуться до рівня нормативної системи, втіленої у соціальній інституції, а не у приватних інтересах окремих осіб або груп.

На початку 60-х років XX ст. посилилася критика на адресу Парсонса. Соціологи почали висловлювати сумніви, чи справді Парсонс створив систему понять, що відповідає реальності. Лунали закиди про те, що поняття "інституціоналізація" описує лише ті процеси, завдяки яким постає певна соціальна структура, натомість поняття, що відображають зміни інституційних форм, згадано порівняно мало.

Симптоматично, що приблизно така сама критика пролунала й на адресу Поппера, захисника соціологічного тлумачення поняття "інституція", який вважав, що прогрес людства залежить від безперебійної роботи інституцій, що планують та спрямовують людські дії. Критики Поппера правильно вказували на те, що його теоретичні настанови не містять аналізу організації цих інституцій та інформації про вплив інституцій одна на одну. Навіть саме поняття інституції він ніде не визначив.

То що ж таке соціальна, інституція?

На думку деяких вчених, лід соціальною інституцією слід розуміти об'єднання людей, які виконують певні соціальні функції та пов'язані спільністю цих функцій, а також дотримуються тих чи тих писаних та неписаних норм, цінностей. Крім того, це об'єднання повинне мати внутрішню ієрархічну структуру й відрізнятися усталеним характером внутрішніх та зовнішніх зв'язків.

Опоненти таких тлумачень соціальної інституції не заперечують корисність розгляду проблематики інституціоналізації під "організаційним" кутом зору. Проте зазначають, що організаційний чинник стосується лише одного аспекту генези та функціонування соціальних інституцій. Перебільшення його ролі стосовно науки призводить до того, що практично ставиться знак рівності між її організацією та інституціоналізацією. У результаті питання управління наукою як соціальною інституцією підмінюється питаннями управління конкретними науково-дослідними колективами.

Звичайно, було б неправильно стверджувати, що до інституціоналізації науки пізнання не відбувалося у певних організаційних формах. Такі форми існували, але вони були продиктовані чужими науці чинниками (виховними, етичними, релігійними тощо). Історичний досвід показує, що організація науки передувала її інституціоналізації. Проте організаційні цілі не були міцно пов'язані із завданнями науково-промислового виробництва.

Така критика організаційного тлумачення соціальних інституцій має переконливий характер, хоча й не позбавлена недоліків, що стосуються применшення організаційних форм науки. Тому більше мають рацію ті вчені, які вважають, що вивчення науки як системи з виведенням на перший план її організаційних здатностей стало якісно новим кроком порівняно з традиційним вивченням науки, коли на перше місце ставили філософсько-гносеологічний підхід до осмислення наукового знання. Останнє перешкоджало вирішенню завдань, пов'язаних із соціальним статусом науки, з ЇЇ внутрішньою соціально-організаційною структурою, тобто із соціально зумовленою організаційною структурою. Тому виокремлення як вихідної абстракції поняття "наукова діяльність" було найрадикальнішим кроком у спробах обійти традиційні методологічні обмеження й використати дані емпіричних досліджень реальних наукових колективів.

Вивчення різних видів наукової діяльності на базі досліджень форм поділу праці дає змогу розібратися в тому, як суспільство породжує необхідні для свого життєзабезпечення функції, з виникненням яких пов'язана поява певних соціальних груп, що виконують спеціалізовані різновиди трудової діяльності.

У процесі історичного поділу праці відбувається фіксація соціально значущих форм спілкування у вигляді соціально-культурних та психічних установок, які регулюють доцільну діяльність колективів та окремих осіб. Ці доцільно функціонуючі соціально-культурні установки й називають соціальними інституціями.

Будь-яка інституція (від лат. institutum — установлення) є щось соціально встановлене, соціально визнане й утверджене групою, класом, суспільством загалом.

Вираз "соціальна інституція" соціологи запозичили у юристів, які цим словосполученням позначали сукупність юридичних норм, що регулюють соціально-правові відносини.

Під поняття "соціальна інституція" підпадають різні установи (наприклад, міністерства, науково-дослідні організації, армія, церква тощо), а також соціальні норми, які визначають форми та характер поведінки у побуті та на службі (наприклад, етичні та релігійні приписи (заповіді), армійські статути, посадові правила, інструкції тощо). Тому не тільки церкву, але й релігію можна розглядати як соціальну інституцію.

Усі форми суспільної свідомості (політика, філософія, наука, релігія тощо) закріплені відповідними соціальними інституціями.

Соціальні інституції — це не матеріальні предмети, які можна помацати чи побачити. Відмітною рисою соціальних інституцій є наявність правил їх функціонування. Люди створюють інституції, коли для різної діяльності їм доводиться приймати певні процедурні правила, подібні до правил граматики або до правил футбольної гри. Найчастіше такі правила встановлюються самі по собі згідно з розвитком соціально значущої діяльності, хоча у низці випадків їх свідомо формулюють та проголошують.

Не може існувати спочатку соціально значуща діяльність, а потім соціальні інституції. Розвиток та диференціація форм суспільної діяльності відбуваються синхронно з розвитком інституцій, які її регламентують.

З цієї точки зору мають рацію ті вчені, які заперечують проти спроб вивести поняття "наукова діяльність" за межі поняття "наука". До цих спроб вдаються на тій хиткій підставі, що науку розцінюють переважно як систему нагромаджуваних знань, а наукову діяльність характеризують як утилітарне набуття, збереження та використання знань. Насправді наука є водночас системою наукових понять, що розвиваються, та специфічною формою людської діяльності.

Існує тісний зв'язок між правилами інституцій та об'єктивними за своїм змістом законами діяльності. Встановлення правил тієї чи тієї діяльності має бути узгоджене із законами, які її обмежують та специфікують. Тому не можна встановлювати і змінювати правила, як заманеться. Скажімо, правила мови мають бути узгоджені з об'єктивними вимогами комунікації, які керують мовленням.

• У світлі сказаного можна констатувати: інституції характеризуються правилами, які обмежені законами діяльності, що відображають об'єктивні закономірності у природі, суспільстві, мисленні. У питанні про закони наукової діяльності існує проблема класифікації цього та інших різновидів діяльності. Щоб ця класифікація була корисним інструментом у руках організаторів науки, необхідний міцний методологічний фундамент. Ним є не абстрактні загальносоціологічні знання, а соціологічна теорія, яка дає змогу усвідомити, що в історичному плані людська діяльність розвивається у неперервній єдності з розвитком потреб. Примноження та розвиток потреб людей пов'язані з примноженням та розвитком різновидів соціально значущої діяльності, завдяки яким ці потреби задовольняють.

Таким чином, проблема класифікації різних видів соціальної діяльності, включаючи наукову, сполучена з проблемою класифікації суспільних потреб. У цьому разі дослідник повинен мати справу не з конкретними особистостями та їхніми примхлимо різноманітними потребами, а із соціальними характерами, нав'язаними людям існуючими способами виробництва та способу життя.

Великою підмогою у справі створення соціологічної теорії соціально-історичних характерів (соціологічної характерології) може бути аналіз часу соціально значущої життєдіяльності представників різних класів, прошарків, груп за тих чи тих форм поділу праці та форм власності.

Соціологічний та психологічний аналіз поняття "використання часу" дає змогу зрозуміти природу та значення такої специфічно соціально-культурної потреби, як потреба у часі. Ця потреба зумовлена об'єктивним становищем людини у певній системі суспільних відносин.

Потреба у часі — це оголення протиріч між потребами та умовами діяльності, загальне тло яких визначене протиріччям між обмеженнями індивідуальності та невичерпним розмаїттям сфери соціального.

Зазначене наштовхує на думку виокремити часову одиницю "життєвого циклу" кожної організації. Часова одиниця у цьому разі відмірює інтервал, пов'язаний із задоволенням певною організацією відповідної суспільної потреби. Чинник часу відіграє вирішальну роль у визначенні ефективності діяльності тієї чи тієї організації. Тому в класифікаціях різновидів діяльності та потреб необхідно розробляти "таблиці" часу виконання продуктивної діяльності з метою задоволення відповідної потреби. Значення чинника часу різко зростає при автоматизації рутинних форм трудової діяльності. Не випадково вивчення часових характеристик діяльності людини, яка керує машинами, стало спеціальним завданням інженерної психології.

Вивчаючи суспільні потреби, включаючи потребу в часі, ми знову повертаємося до поняття соціальної інституції, оскільки потреби суспільства закріплені у певних соціальних інституціях.

Ускладнення у розумінні сутності соціальних інституцій та помилкове ототожнення їх із зримими установами зумовлені тим, що структуру соціальних систем безпосередньо не видно, її можна виявити лише шляхом аналізу функціонування відповідної організації або сукупності їх.

Будь-яка соціальна організація є посередником у суспільних відносинах між людьми. Від структури та функцій цього посередника залежать продуктивність праці та особистісні характеристики членів колективу. Будучи створена одного разу, організація набуває відносної самостійності стосовно суспільства та індивідів, а також порівняно усталеної соціальної структури, специфічний механізм взаємодії елементів якої за одних і тих самих чинників може зумовити різні результати.

Питання організації виробничої діяльності, в тому числі наукової, тісно пов'язані з питаннями управління. Тому важливим напрямом у дослідженні проблематики управління є вивчення принципів організації адміністративної діяльності. Започаткував ці дослідження наприкінці XIX ст. французький інженер А. Файоль, який першим перестав розглядати управління як привілей вищого керівництва й доводив, що адміністративні функції існують на будь-якому рівні організації і їх виконує певною мірою навіть робітник. Фактично тим самим на порядок денний було поставлене питання про самоврядування, особливо важливе для наукових організацій.

Сучасний вчений невіддільний від організації не тільки тому, що вона забезпечує його матеріальними та фінансовими умовами роботи, а й тому, що зміни у самій структурі наукової праці перетворюють вченого на "людину організації".

ВИСНОВКИ

1 Соціологія науки, як і інші спеціалізовані галузі сучасної соціології, спирається на конкретизовану соціологію історії та конкретизовану проблематику теорії пізнання (гносеології), відповідно до чого її методологія більше націлена на виявлення взаємозв'язку природничих, технічних та соціальних наук як в історичному плані, так і в плані комплексного розв'язання актуальних для певного суспільства завдань.

2 Предметною цариною сучасної соціології науки є вся сфера людської діяльності, охоплювана поняттям науки як особливої соціальної інституції, покликаної розширювати діапазон людських потреб і тим самим стимулювати розвиток промислового виробництва.

Розширення потреб передбачає зміну інтересів та ціннісних установок, а це, у свою чергу, передбачає переосмислення соціальної значущості наукової картини світу. Таке переосмислення здійснюють спільними зусиллями представники різних наук, включаючи соціологів. Тому соціологія науки не обмежує себе розв'язанням прикладних завдань (наприклад, організаційних, управлінських, комунікаційних). Вона у змозі давати свою власну й відносно цілісну картину розвитку та стану "наукової парадигми".

3 Соціологія науки використовує найрізноманітніший інструментарій залежно від завдань, що постають перед нею. Так, розв'язання завдань історії науки потребує порівняльного і класифікаційно-типологічного методів, а також методу побудови теоретичних гіпотез, теоретичного та емпіричного моделювання, експериментального методу тощо. Якщо ж дослідницькі завдання мають прикладний характер, то переважатимуть емпіричні методи та методики, які дають відповідні практичні рекомендації.

Контрольні завдання

1. Якими є відмітні риси інтерналістського підходу до науки?

2. що являє собою екстерналістський підхід до науки?

3. що мав на меті К. Маркс, працюючи над "критичною історією технології"?

4. У чому полягає новаторство Т. Куна як історика та філософа науки?

5. Як ви розумієте дисциплінарну будову науки?

6. що таке наука як комунікаційна система?

7. що таке наука як соціальна інституція?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Анчишкин А. И. Наука, техника, экономика. — М.: Экономика, 1989. — 383 с. Бернал Дж. Наука и общество: Пер. с англ. — М.: Изд-во иностранной литературы, 1953. — 300 с.

Бернал Дж. Наука в истории общества: Пер. с англ. — М.: Изд-во иностранной литературы, 1958. — 736 с.

Вернадский В. И. Избранные труды по истории науки. — М.: Наука, 1981. -360 с.

Гилберт Д., Малкей М. Открывая ящик Пандоры. Социологический анализ высказываний ученых: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1987. — 269 с. Зворыкин А. А., Осьмова Н. И., Чернышев В. И., Шухардин С. В. История техники. — М.: Соцэкгиз, 1962. — 772 с.

Иванов Б. И., Чешев В. В. Становление и развитие технических наук. — Л.: Наука, 1977. - 263 с.

Койре А. Очерки истории философской мысли: Пер. с фр. — М.: Прогресс, 1985. - 286 с.

Кохановский В. П. Философия и методология науки. — М.: ACT; Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. — 575 с.

Кугель С. А. Профессиональная мобильность в науке. — М.: Мысль, 1983. — 256 с.

Кун Т. Структура научных революций: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1975. -288 с.

Лейман И. И. Наука как социальный институт. — Л.: Наука, 1971. — 179 с.

Мамчур Е. А. и др. Отечественная философия науки: предварительные итоги. -М.: РОССПЭН, 1997. - 359 с.

Маркс К. Экономические рукописи 1857 — 1859 годов // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. - Т. 46. - Ч. 1. - М.: Политиздат, 1968. - С. 105, 204, 386. Маркс К. Экономическая рукопись 1861 — 1863 годов // Маркс К., Энгельс Ф Сочинения. - Т.47. - М.: Политиздат, 1973. - С.258 - 583. Маркс К. Капитал. - Т. 1. // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 23. - M.: Госполитиздат, 1960. - С. 189-397, 638-660, 728—760.

Маркс К. Капитал. - Т. 3. - Кн. 3 // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. - Т. 25. — Ч. 1. — М.: Госполитиздат, 1961. — С. 116.

Мирский Э. М. Междисциплинарные исследования и дисциплинарная организация науки. — М.: Наука, 1980. — 302 с.

Поппер К. Р. Логика и рост научного знания: Пер. с англ — М.: Прогресс, 1983. - 605 с.

Проблемы ценностного статуса науки на рубеже XXI века. - СПб.: РХГИ, 1999. _ 280 с.

Социальные и методологические проблемы современной науки. - М.: мысль,

Структура и развитие науки: Сб. переводов. - М.: Прогресс, 1978. - 488 с фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки: Пер. с англ. -Прогресс, 1986. - 544 с.

Философия, наука, цивилизация. - М.: Эдиториал, 1999. - 367 с.

Яхиел Н. Социология науки. Теоретические и методологические проблемы. -

М.: Прогресс, 1977. - 271 с.