Соціологія - Жоль К.К. - Метод спостереження у соціології та його зв'язок із соціологічним експериментом

У контексті соціології під спостереженням розуміють не саме тільки візуальне спостереження, а й інформацію, отримувану шляхом безпосереднього реєстрування тих чи тих подій на підстав даних, повідомлених свідками в особі дослідників.

• Спостереження у соціології — багатофункціональний інструмент, який слугує не тільки для збирання матеріалу поряд з іншими методами, а й для здійснення контролю стосовно попередньо отриманих даних. Розуміння контролю має доволі широкий діапазон у межах неконтрольованих та контрольованих спостережень. Неконтрольовані спостереження належать до попереднього етапу соціологічних досліджень, а контрольовані підпорядковано детально розробленій процедурі. Залежно від стосунків між спостерігачем та спостережуваним, визначуваних метою соціологічного дослідження, розрізняють кілька типів спостережень, а саме: звичайне (просте); включене; спостереження, яке бере участь.

За звичайного спостереження спостерігач перебуває поза спостережуваною групою, хоча його дослідницька позиція найчастіше не є таємницею для її членів (відкрите спостереження). Проте у деяких ситуаціях є сенс використовувати приховане спостереження, щоб, наприклад, не впливати на поведінку спостережуваних осіб.

Включене спостереження поділяють, як і звичайне, на два різновиди — спостереження, яке бере часткову участь, та спостереження, яке бере цілковиту участь.

Спостереження, яке бере часткову участь, полягає в тому, що дослідник спостерігає за групою немовби зсередини або сам (безпосереднє спостереження), або за допомогою інформаторів—членів спостережуваної групи (побічне спостереження).

Спостереження, яке бере цілковиту участь, полягає в тому, що дослідник як активний учасник включається у діяльність спостережуваної групи, ціпком приймаючи відповідні "правила гри".

Артефакти та фікції у контексті філософії та соціології

Використання спостережень в емпіричній соціології як технічного інструменту базоване на певних методологічних припущеннях, пов'язаних з поняттям "артефакт" (від лат. arte — штучно + fac-tus — зроблений; явища або процеси, які виникають при дослідженні об'єкта внаслідок впливу на нього умов дослідження).

Початок дослідження артефактів пов'язують з історією, яка відбулася на початку XX ст. Кінь на прізвисько "Розумний Ганс" мав дивовижну "здатність" виконувати арифметичні дії, читати тощо. Джерелом цього артефакту виявилися непомітні сигнали, що їх експериментатор передавав тварині. Після цього випадку дослідження артефактів активізувалися, особливо у соціальних науках, оскільки тут об'єкт та суб'єкт дослідження здатні справляти мимовільний вплив один на одного, змінюючи смисл експерименту.

Зазвичай артефакт розглядають як невдачу у застосуванні методології дослідження, як наслідок технічної "пастки" або помилки. Часто-густо артефакт є також наслідком методологічних помилок, оскільки теоретичні твердження та конкретні експерименти неспів-відносні безпосередньо, позаяк теоретичні твердження — це логіко-лінгвістичні "сутності", а емпіричні експерименти — ні. Але подібні помилкові погляди також можуть прислужитися на користь науці. Ще Кант підкреслював,що людина, намагаючись абстрактне інтерпретувати у термінах чуттєвого досвіду, співвідносить мисленнєві конструкції зі своїм життєвим та науковим досвідом за допомогою аналогії, супроводжуючи її (за наявності критичного підходу) використанням "принципу фіктивності" (нім. Als ob — начебто, немовби, нібито). Особливо багата на побічні зображення за аналогією побутова мова.

Зазначені кантівські ідеї у другій половині XIX ст. стали засадовими для доктрини фікціонізму (фікціоналізму) відомого німецького філософа Г. Файхінгера (1852—1933), викладеної в його капітальній праці "Філософія немовби" (1876—1877, видана у 1911 p.). За словами К. С. Бакрадзе, цей твір Файхінгера справив великий вплив як на філософів, так і на представників спеціальних наук, зокрема соціологів. Було навіть створено філософський часопис за редакцією самого Файхінгера та його послідовника Р. Шмідта, у якому друкували статті фізиків, математиків, психологів, соціологів, лінгвістів та філософів, які дотримувалися ідей фікціонізму.

Свою філософську позицію Файхінгер визначавяк ідеалістичний (або критичний) позитивізм (інструменталізм). Йдучи слідом за Д. Юмом, Дж. С. Міллем та Г. Спенсером, Файхінгер розширив поняття аналогії до універсального логіко-філософського принципу, згідно з яким поняття є метафорою, що спирається на чуттєву аналогію. Згідно з Файхінгером, загальному поняттю ніщо не відповідає в об'єктивній дійсності, й у цьому розумінні загальне поняття — це фікція, яка, проте, може виконувати у науці корисну функцію, допомагаючи орієнтуватися в емпіричному матеріалі.

• Одне з головних завдань теорії пізнання німецький вчений вбачає у дослідженні відмінності між гіпотезою та фікцією. На

відміну від гіпотези, фікція має не стільки теоретичну цінність, скільки практичну. Якщо гіпотеза постає у ролі пізнавальної мети, то фікція — це засіб (своєрідна модель) для досягнення цієї мети. Використання фікцій у науковому пізнанні завжди виправдовує себе як допоміжний засіб.

З часом фікція має бути усунена з мови науки й замінена істинним визначенням. Проте це стосується не всіх різновидів фікцій, оскільки є такі, які ніколи не можуть бути відкинуті, позаяк без них раціональне наукове мислення просто неможливе.

Якщо гіпотеза має бути підтверджена відповідним досвідом, то фікція має бути виправдана тим, що вона слугує цілям дослідної науки, допомагає науковому мисленню як найважливіший допоміжний засіб пізнання. Навіть найпереконливішу та найгармонійнішу гіпотезу може спростувати один-єдиний факт, натомість фікції байдужі як протест з боку логіки, так і протиріччя з досвідом.

Наявність раціонального смислу у "принципі фіктивності" підтверджує сучасний аналіз так званих хибнісних структур мислення. Наприклад, відомий російський логік та методолог Б. В. Бірюков вважає, що дослідження такого роду структур має велику пізнавальну цінність не тільки для філософії чи психології, але також для кібернетики, теорії інформації, лінгвістики. Суть проблеми у цьому разі полягає в тому, що у людини, поряд з рухом думки шляхом пізнання істини, присутні у мисленні й хибнісні структури, які виражають відносність людських істин та реальність помилкових поглядів у процесі пізнання. Ці "хибнісні структури" у певному розумінні є співзвучними файхінгерівським "фікціям".

Збирання даних, зокрема соціологічних, передбачає наявність у дослідника образу певної реальності, який регулює взаємовідносини між спостерігачем та спостережуваною системою.

Таким чином, при проведенні соціальних досліджень вчені створюють особливу реальність, усередині якої конструюють гіпотези, збирають інформацію та інтерпретують у тій чи тій методологічній манері отримані результати. Дослідник несвідомо використовує приховані теоретико-пізнавальні та соціальні артефакти для підтвердження своїх поглядів та гіпотез. Ці артефакти він вважає самоочевидними істинами. Отже, конструюванню особливої наукової реальності неодмінно передують неусвідомлені та приховані припущення.

Класичне розуміння артефакту базується на розгляді його як джерела помилок, отримуваних у результаті ігнорування ретельного й суто адресного застосування техніки дослідження. Іншими словами, для того, щоб Усунути або мінімізувати джерела помилок, дослідник повинен суворо дотримуватися правильних процедур. Але артефакти, яких він при цьому цурається, є всього-на-всього окремим випадком відхилення від істини. Категорії "правильне", "неправильне", "істинне", "хибне" неадекватно відображають специфіку наукового пошуку та результатів досліджень. Інколи доречнішими бувають категорії "корисно" та "даремно". Справа в тому, що у більшості випадків дослідник та його колеги не сприймають суперечності у змісті наукової роботи, якщо її результати отримано за допомогою "об'єктивних методів" і вони не дуже конфліктують з "корисними" забобонами.

Кожний метод збирання даних, у тому числі соціологічний метод спостереження, та метод їх аналізу тематизує та підкреслює певний аспект реальності. Для абсолютно точного вибору цього аспекту немає алгоритмічних правил. Дослідження та отримані результати стають осмисленими тільки у певних рамках та з певної точки зору. Неправильна інтерпретація смислових рамок також веде до артефактів.

Артефакт, як і метафора, виникає тоді, коли рамки співвіднесення смислу перешкоджають правильній інтерпретації результатів наукових досліджень. З цього приводу професор соціології Торонтського університету (Канада) Б. Ериксон писав, що більшість соціальних досліджень пояснює індивідуальні установки з точки зору особистих якостей людини. Наприклад, численні дослідження процедури виборів пов'язують прихильність до тієї чи тієї партії з рівнем доходів, зі статтю респондентів тощо. Витоки подібного підходу полягають у неправильній постановці самої проблеми. По-перше, предметом дослідження громадської думки має бути не окрема людина, а соціальна система. По-друге, справжнім предметом аналізу та пояснення має бути не індивідуальна установка, а рівень злагоди між людьми у рамках певної соціальної структури.

Вчені у рамках своєї дисципліни утверджують специфічну реальність і здійснюють відповідний цій реальності експеримент, безпосередніми або побічними результатами якого можуть стати артефакти, тобто факти, які нам бажано мати як вірогідні, але які не завжди є достатнім підтвердженням перевірюваної гіпотези й несуть на собі відбиток чогось штучного, суб'єктивного.

Споживачі соціологічної інформації повинні мати на увазі, ще певна інформація не завжди вірогідна. Це можна пояснити не тільки помилками у формулюванні вихідної гіпотези, відповідно до якої розробляють, наприклад, анкети. Треба пам'ятати і про присутність у світі, в якому живуть соціологи, величезної кількості артефактів (політичних, ідеологічних, релігійних, етичних тощо), які так чи так впливають на нашу поведінку, вподобання, симпатії, антипатії тощо. Тому вивчення артефактів є одним з важливих завдань соціології.