Соціологія - Сірий Є.В. - 2. Основні напрями розвитку російської соціологічної думки XIX - поч. XX ст.

Досить складно визначити точку відліку появи та формування саме соціологічних знань у Росії, однак однією з яскравих і неординарних фігур серед фундаторів російської соціології був Петро Чаадаєв (1794- 1856). Його філософсько-соціологічні погляди, викладені у відомому "Філософічному листі", Чаадаєв висував завдання пошуків нових способів осмислення соціальних фактів, моделюючи єдність історії людства та її логіко-закономірного характеру, подаючи свій неординарний аналіз російської історії укладу, в якому всі норми, традиції, переконання та правила є більшою мірою запозиченими, зазначаючи, що Петро І "з чистого листа" розпочинає історію Росії. Він висував і надію на необхідність вирішення та завершення великих ідей, проблем, питань соціального порядку, притаманних людству. "Філософічні листи" Чаадаєва (всього їх 8) послужили, свого роду, програмою для всіх наступних філософських та соціологічних пошуків у Росії. Ідеї П. Чаадаєва, у подальшому їх розвитку, знайшли вияв у формуванні двох оригінальних спрямувань російської соціально-філософської думки – слов'янофільство та західництво. Фактично це були різні за характером моделі чаадаївської програми російської філософсько-соціальної думки. Слов'янофільська течія відстоювала принципи общинності, соціокультурну структурну форму соціального буття, принципи соборності як організації та ідеалу соціального життя, заперечення державності, прояв анархізму, роль духовної, особливо релігійної нераціональної детермінації соціальної поведінки людей. Основоположниками даного напрямку були: І. Кириєвський, К. Аксаков та ін.

Представниками західницького спрямування виступали такі відомі громадські та літературі діячі, як В. Бєлінський, О. Герцен, М. Чернишевський. Основними принципами, що їх вони пропагували, були: революційний прогресизм, єдність світової історії та її закономірний характер, роль соціальних конфліктів у суспільних перемінах.

Досить неординарні і суперечливі погляди висунув російський вчений Микола Данилевський (1822-1885). У чаадаєвському дусі "літературно-філософського курйозу" М. Данилевський піддав аналізу російську самобутність, культурно-історичні типи, проблему сенсу та спрямованості історії. Його праці "Дарвінізм" (жорсткий критичний аналіз вчення Ч. Дарвіна), "Росія та Європа" (аналіз взаємин Росії та Європи) викликали неоднозначну гостру полеміку. За його класифікацією, фізика, хімія, психологія - єдині науки, що вивчають загальні світові "абсолюти" (матерію, рух і дух, а всі інші науки є порівняльними), він відхиляв існування єдиної загальної суспільної теорії. Вчений припускав вплив національного фактора на суспільну науку (в силу специфічності об'єкта пізнання). Суспільство він представляв як суму національних організмів, які розвиваються за власними законами. Кожний суспільний організм він розглядав як цілісність. В ід кидаю чи ідеї європоцентризму (єдиної історії цивілізації1) вважав, що людство не представляє ніякої єдиної цілісності, а швидше - подібне до стихії, котре в різних точках набуває певних форм, конструкцій. Найбільш великі з цих форм, він назвав їх культурно-історичними типами, – ті, в яких найконтрастніше і чіткіше сформувалися визначальні елементи культури, – мова, форми побуту, культура і т. ін. Згідно зі своєю класифікацією, Данилевський виділяв позитивні культурно-історичні типи, до котрих відносив єгипетську цивілізацію, китайську, індійську, американську та інші, в тому числі і слов'янську (всього таких 10), та руйнівні типи (бічі "Божі" - як він їх називав) - татари, гуни, монголи, котрі руйнували віджилі цивілізації. Він вивів і закони еволюції культурно-історичних типів: спільність мови, необхідність незалежності, нетривалість періоду розквіту, залежність повноти розвитку від рівнів інтегрованості народів. Так чи інакше його ідеї були значними у контексті розвитку етносоціології.

Сутність прогресу Данилевський вбачав у тому, що все не повинно йти в одному напрямку, а має розвиватися в різноманітному порядку. На його думку, жодна цивілізація не може пишатися "вищою" точкою розвитку порівняно із іншими, навпаки - кожний культурний тип робить свій внесок, свою особливість і специфічність у загальну багатоманітну скарбницю людства. Він був впевнений, що і слов'янство для збереження власної культури від експансії Європи повинно позбутися наслідування і об'єднатися на основі спадщини власного культурно-історичного типу. Таким чином, теорія М. Данилевського представляла собою одну із перших спроб сформувати новий погляд на історію, надавши йому елементів соціологічної інтерпретації.

Одним із впливових напрямів філософської та соціологічної думки був анархізм. Його теоретичний зміст і практична спрямованість були всебічно обґрунтовані в працях російських мислителів і революціонерів Михайла Бакуніна (1814-1876) і Петра Кропоткіна (1842-1921) які, у свою чергу, спиралися на праці європейських теоретиків анархізму Ш. Фур'є, П. Прудона та ін.

Суть анархії можна висловити словами М. Бакуніна: "надайте речам їхнього природного руху". Людина вступає у суперечності з соціальними інститутами, які обмежують її свободу, держава - це завжди влада меншості, сила, яка протистоїть народові. Малюючи картину соціологічного співіснування (ґенезу теорій соціалізму та феодалізму), Бакунін зазначав, що соціалізм як суспільний устрій повинен ґрунтуватися на особистісній та колективній свободі, діяльності вільних асоціацій. На його думку, не повинно існувати ніякої урядової регламентації людської діяльності і ніякого заступництва з боку держави, які взагалі мають бути усунені.

Ідеї анархізму набули подальшого розвитку у працях П. Кропоткіна, який стверджував, що анархізм є дещо більше, ніж простий спосіб дії або ідеал суспільства - це "філософія як природи, так і суспільства". Кропоткін також рішуче виступав проти держави і "державного соціалізму", вважаючи, що трудящі та селяни самі у змозі побудувати устрій на засадах особистісної та колективної свободи, союзу, на основі общини, артілей і асоціацій людей за інтересами. Рівність при цьому ототожнювалася зі справедливістю. Соціологія Кропоткіна цінна передусім вченням про взаємодопомогу і солідарність як пріоритетні фактори соціального прогресу, вірою в реалізацію творчого потенціалу людини.

Іншим представником даного напряму був і Петро Ткачов (1844- 1886), видатний теоретик бунтівного спрямування, публіцист, соціолог.

Своєрідну і відмінну від попередніх теоретичних ліній пропагував Костянтин Кавелін (1818-1885) - соціальний філософ. Його програма виходила за межі програми попередників і закладала основи нової соціальної науки, а його ідеї виявилися центральними для російської соціології:

■ пошук та виявлення соціокультурних факторів розвитку соціальних форм;

■ конкретний аналіз соціальних форм;

■ проблема прогресу та розвитку особистості.

Фактично він заклав основи соціальної методології.

Соціологічні проблеми починають широко обговорюватися саме в період пореформеної Росії. Розвиток індустріалізації породжував низку нових соціальних проблем, які не піддавалися висвітленню та аналізу старою методологічною базою. Одним із перших істинно соціологічних напрямів було поширення та популяризація позитивізму П. Лавровим, Д. Писарєвим, М. Михайловським та ін. Саме в позитивізмі російських соціологів приваблювало прагнення до наукового методу, синтезу знань, створення науки про суспільство. На цьому етапі була усвідомлена і прийнята сутність соціології.

Слід зазначити, що царський уряд, правляча бюрократія досить насторожено зустріла появу нової науки. Більшість філософів, соціологів, громадських діячів так чи інакше жорстоко переслідувалися за антиурядову спрямованість їх ідей, і тому більшість із них вимушена була публікувати свої праці за кордоном. До 60-70-х років царський уряд всіляко придушував паростки нової наукової течії, і тому в багатьох власних пошуках, підсилюючись європейською прогресивністю, її впливом та підтримкою, російська соціологія багато чого була вимушена брати із європейської спадщини. Власна спадщина була придушена.

З поширенням позитивізму з'являється ряд шкіл, напрямів соціологічних досліджень: натуралістична школа: М. Данилевський, О . Стронін, Л. Мечніков; психологічний напрям: П. Лавров, М. Михайловський, М. Карєєв, Є. де Роберті; школа М. Ковалевського.

Ідеї географічного спрямування знайшли своє відображення в працях географа та соціолога Лева Мечникова (1838-1888). Відкидаючи концепцію соціал-дарвінізму (механістичне трактування боротьби за існування), вчений намагається сформулювати власні закони суспільного життя, визначаючи критерії соціального прогресу. Він підкреслював, що в суспільстві прагнення до кооперації, співробітництва є визначальним. Соціологію, на його думку, повинні цікавити прояви солідарності та об'єднання сил, тобто будь-які фактори кооперації у природі. Мечніков орієнтувався на використання продуктивних аналогій між суспільством та біологічним організмом, причому ідея прогресу займала центральне місце у його соціологічній концепції.

Цікаві положення були сформульовані прихильниками так званої органічної школи - Олександром Строніном (1826-1889) та Павлом Лілієнфельдом (1829-1903). О. Стронін вважав необхідним будувати соціальне знання за аналогією біології та інших природничих наук. Суспільство, згідно з його трактуванням, – це єдиний організм, а суспільні інститути - його окремі фрагменти. Звідси, – соціологія повинна бути аналогічною із фізіологією. Більш жорстку позицію займав П. Лілієнфельд. Трактуючи суспільство як організм, який живе за тими самими законами, що й природні організми, він вважав, що соціальні закони повинні виводитися із аналогії органічних сил природи. Самі ж соціальні процеси теоретично аналогічні проявам механічного руху. Суспільство, за П. Лілієнфельдом, складається із клітин - людських індивідів. Тому тут припустима повна аналогія (народження, розвиток, відмирання), а інституції – аналогічні за функціями та роллю фізіологічним органам.

Помітний вплив на становлення та розвиток суспільної думки в Росії справила соціологія народництва та суб'єктивістський напрям у соціології, який виник наприкінці 60-х років і проіснував до початку XX ст. Взагалі в російській соціології кінця XIX - початку XX ст. важко знайти школу чи автора, котрі так чи інакше не торкалися б ідей етико-суб'єктивного спрямування, яку часто називали "російською соціологічною школою".

Відомими її представниками були Петро Лавров (1823-1900) - основоположник народницької доктрини, лідер пропагандистів, відомий філософ, соціолог, публіцист, та Микола Михайловський (1842- 1904) - філософ, соціолог, публіцист. Обидва - духовні лідери революційної молоді 70-х. Суб'єктивізм їхньої соціології полягав у тому, що людина як суб'єкт історичного процесу редукується до суб'єктивної оцінки. Так, кожний дослідник по-різному інтерпретуватиме той самий факт, залежно від його морально-ціннісної платформи. Основне завдання соціології

Лавров та Михайловський вбачали у вивченні мотивів діяльності особистостей та їх моральних ідеалів. Звичайно, поведінка та діяльність людей визначаються багатьма об'єктивними обставинами, природними та соціальними, але головними факторами, які спрямовують діяльність людей, вважають теоретики, є їхні внутрішні мотиви, ідеали, воля. А тому об'єктивний аналіз явищ суспільного життя легко поєднується з суб'єктивним, оціночним підходом.

На думку Михайловського, об'єктивна точка зору є обов'язковою для природничих наук і цілком непридатна для соціології.

Більшість ідей П. Лаврова тяжіла до марксизму та економізму, а М. Михайловського - в бік соціальної психології, одним із перших родоначальників якої він і був у Росії. У визначенні предмета соціології, в пошуках її місця в системі наук представники етико-суб'єктивної школи виходили із тези О. Конта про необхідність створення позитивної науки про суспільство. Центральною проблемою класифікації наук, за Лавровим, було співвідношення соціології та історії. Лавров вбачав конституювання єдиної науки про людину, до якої увійшли би соціологія та історія із загальним для них суб'єктивним методом пізнання. Оскільки у соціальному пізнанні, де суб'єкт та об'єкт пізнання взаємопов'язані, невіддільні одне від одного, де людина пізнає сама себе, немає знання, яке б не стосувалося особи. Такі критерії пізнання, як істина, правда, справедливість - пізнаються тільки суб'єктивно. Без застосування суб'єктивного методу ми не можемо отримати знання про людину, сім'ю, державу, про будь-які індивідуальності, стверджував М. Михайловський. Окрім того, і соціологія, і історія невіддільні і від етики, а значить, методика наук про людину повинна визначатися як етико-суб'єктивна.

Багато уваги приділяли Михайловський та Лавров вирішенню проблеми взаємодії особи та суспільства, де на перший план виходить особа, якій властива індивідуальність, неповторність.

Суспільні цілі можуть бути досягнені виключно завдяки особистостям. Особа повинна розвивати в собі розуміння суспільних інтересів, котрі є суттю й її інтересів. Але, щоб це сталося, повинна спочатку виникнути критична думка в суспільстві, яка, у свою чергу, повинна пройти в своєму розвитку ряд етапів, перш ніж привести людину до розуміння того, що її інтереси полягають у солідарній скооперованій взаємодії із іншими. Але більшість людей нездатна піднестися до критичного осмислення дійсності, оскільки живе звичаями, звичками, щоденними турботами. Тому особистість не може інакше, як на основі критики реального, розвиватися всебічно. Цікавим є питання про взаємодію "героїв та натовпу". Це питання розглядається у соціально-психологічному плані, названо "героєм" людину, яка заохочує власним прикладом на добру чи погану справу. "Натовп" - це людська маса, яка здатна захопитись цим прикладом - благородним чи низьким.

Відповідно і роль соціолога не повинна бути зведена до простої фіксації фактів і критики реальних суспільних форм. Він, передусім, повинен виступати як практик, реально брати участь у суспільному прогресі. Соціологія як наука має бути підпорядкована необхідності реалізації ідеалу, під яким П. Лавров та М. Михайловський розуміли ідеал соціалістичний.

Михайловський відводив велике місце вченню про кооперацію, бажаючи з'ясувати, яким чином суспільство через кооперацію впливає на особистість. На його думку, сільська община надає можливість для всебічного і гармонійного розвитку кожної особи, підпорядковує їхні взаємні інтереси.

У фундаменті теорії прогресу даної школи останньому відводилося місце кінцевого питання в соціології і основного - в історії. Прогресу П. Лавров надавав особливо великого значення, визначаючи його в кількох формах, акцентуючи увагу на розвиток в людині свідомості та здійснення істини і справедливості, зміцнення солідарності.

Психологічний напрям у соціології Росії склався в 90-х роках XIX ст. і певною мірою був продовженням ідейних традицій європейських "психологістів" Г. Тарда, М. Лацаруса, Г. Лєбона, X. Штейнталя, а також російських соціологів П. Лаврова та М. Михайловського. Фундаторами цієї течії в російській соціології були Є. де Роберті, М. Карєєв, JI. Петражицький. їхні основні праці торкалися проблем суспільного розвитку, які вирішувалися, виходячи з визнання головної ролі в поведінці людей їх індивідуальної та колективної психології.

У своїй психологічній соціології Євген де Роберті (1843-1915) виходить з того, що всі суспільні явища, як результат діяльності людей, генеруються і спрямовуються психологічними, людськими факторами, котрі виражені в емоціях, прагненнях, волі, способі мислення і т. ін. Звідси виводиться логічний висновок: всі суспільні явища певною мірою збігаються з явищами власне психічними. А тому і соціологія як дослідницька наука про суспільство повинна бути тісно пов'язана із психологією. Згідно з такою логікою саме психічна діяльність людей визначає їхню соціальну діяльність. Де Роберті, правда, пояснював, що ця психологічна діяльність людей розвивається, у свою чергу, під впливом біологічних факторів та їх соціальної діяльності. Основну мету "власної" соціології вчений вбачав у пізнанні так званих "законів психологічної взаємодії". Говорячи про психологічні взаємодії людей, Де Роберті вказував на значення як індивідуальної, так і колективної психіки.

Інший представник цього напряму Микола Карєєв (1850-1931), відштовхуючись від позитивістських контівських позицій, виділяв колективну психологію як домінанту суспільних відносин. Обґрунтовуючи власну концепцію, Карєєв вважав, що О. Конт в силу нерозвиненості психологічних знань того часу здійснив стрибок від біології до соціології, минаючи психологію. Таким чином, виправляючи "помилку" О. Конта, Карєєв між біологією та соціологією ставить психологію. Саме Микола Карєєв колективна психологія, на його думку, здатна стати основою соціології, оскільки всі суспільні явища є в кінцевому підсумку духовною взаємодією між окремими людьми.

Не менш яскраву концепцію висунув інший представник "психологізму" Л. Петражицький (1857– 1931), який визначав соціологію як науку, що спирається на суб'єктивну психологію людських мотивів. Традиційна на той час соціологія вважала центральними поняттями "суспільство" і "цінності". Петражицький же пропонує змістити акцент на поняття "соціальна поведінка" та "мотиви". Поняття "мотив" є рівнозначним психологічному поняттю "емоція". Розглядаючи його як найбільш змістовний причиновий компонент соціальної поведінки, Петражицький проголошує предметом соціології розуміння соціальної дії На його думку, саме емоції є істинними рушіями поведінки людини, окрім відчуття та волі.

До кінця XIX ст. у російській соціології стала очевидною неспроможність географічного, біологічного та психологічного напрямів з'ясувати сутність суспільних відносин. Стало очевидним, що при вирішенні складних соціальних проблем не можна спиратися на будь-який один фактор, а необхідно враховувати всю сукупність і взаємодію соціальних явищ та елементів. Так у російській соціології з'явився плюралістичний, або багатофакторний, підхід до вивчення суспільства, виразником якого був видатний російський вчений Максим Ковалевський (1851-1916). Саме завдяки діяльності М. Ковалевського російська соціологія виходить на міжнародну арену.

Теоретичною передумовою даної соціологічної концепції є соціологія Конта. З питання "що таке соціологія?" розпочав розгляд проблеми Ковалевський. Згідно з його визначенням, соціологія – наука про організацію та еволюцію людського суспільства. Організація суспільства та його еволюція - два основних розділи соціології Ковалевського, які можуть бути ототожнені з соціальною статикою та соціальною динамікою Конта. Основними працями Ковалевського є "Норми розвитку соціологічних вчень" та "Соціологія". Як соціолога М. Ковалевського цікавили такі проблеми: зв'язок соціології з історичними науками; порівняльно-історичний метод дослідження; багатофакторний підхід до вивчення суспільства; соціальні закономірності і суспільний прогрес. Ковалевський був прихильником еволюціоністської концепції розвитку соціально-історичного процесу. Таким же чином, на його думку, відбувається і розвиток окремих галузей суспільного життя та різних соціальних інститутів.

Ковалевський вказує на роль багатьох факторів суспільного розвитку: економічні, демографічні, політичні, психологічні, моральні, релігійні. Однак жодному з них він не надавав вирішального значення. В різних ситуаціях їм відводяться різні ролі, і будь-який з означених факторів може вийти на перший план. На думку дослідників, саме в цьому і полягає світоглядний та методологічний зміст соціологічного плюралізму М. Ковалевського.

Інший прояв соціологічного плюралізму виявляється у ставленні до інших соціологічних напрямів та шкіл. Це - прагнення зрозуміти їх, виявити зв'язок між ними, рівно як і готовність застосувати їхні здобутки під час аналізу тих чи інших суспільних явищ. Важливу роль у соціології Ковалевського відіграє історико-порівняльний метод. Порівнюючи розвиток суспільств (народів) різних епох, можна вивести, вважає вчений, деякі загальні закони їх історичної еволюції. Цікавим є і те, що порівнювальні (ті, що вивчались) явища бралися, як правило, не в статиці, а в динаміці, в їх історичній еволюції, що дозволило вивчати не тільки загальні закономірності, а й специфічні особливості розвитку тих чи інших суспільств.

Однією з провідних течій теоретичної думки Росії кінця XIX - початку XX ст. було неокантіанство (течія ідеалістичної філософії кінця XIX - першої третини XX ст., яка намагалася осмислити основні проблеми філософії на основі оновленої інтерпретації вчення І. Канта) представлене в своїй психологічній інтерпретації Л. Петражицьким, нормативістським - О. Лапо-Данилевським, а також нашим співвітчизником українським філософом Б. Кістяківським. До неокантіанства і до соціології вони прийшли від своїх професійних проблем - необхідності розробити концептуальний фундамент історії та правової науки.

Мету своєї праці О. Лапо-Данилевський бачив у виведенні соціології на новий якісний рівень розвитку через перехід від "публіцистичного аматорства" до наукового професіоналізму, спеціалізації в соціології. Основну увагу, як і всі представники неокантіанства, він приділяв проблемам соціального пізнання, соціологічним методам дослідження. В центрі його інтересів як професійного історика виявилися пошуки синтезу історії і соціології. Логікою його пошуку та синтезу було визнання психології як стрижня соціального пізнання, як основна наука про дух, що забезпечує пізнання соціальних та історичних процесів. Психологія задає всьому гуманітарному знанню єдність точок зору. В свою чергу, метою гуманітарної науки є з'ясування психологічного змісту соціальних і культурних фактів, з подальшою їх типологізацією. А основними типологізуючими дисциплінами саме і виступають соціологія та історія. Обидві вони, приділяючи увагу аналізу суспільства у формі соціальної статики та динаміки, прагнуть до узагальнення.

Ідеї, близькі О. Лапо-Данилевському, розвивав ще один оригінальний представник російського неокантіанства в соціології - В. Хвостов - правознавець та історик, котрий значно посилив аспект психологізму в теорії і методології пізнання. Психологія, за його твердженням, задає описовість соціальному пізнанню.

Кістяківський виходив із констатації кризи в сучасному науковому пізнанні і необхідності шукати вихід з нього в галузі методології. Причина кризи вбачалася ним в:

■ суб'єктивізмі суспільної науки;

■ прагматизмі;

■ марксизмі та ідеологізації науки;

■ запозиченні позитивізмом категорій і методів природничих наук, що ігнорує специфіку предмета соціального знання - вивчення людини як діяча і творця культури;

■ нерозмежованості соціології та соціальної філософії.

Аналізуючи марксизм як одну із основних соціологічних шкіл,

Кістяковський досить критично ставився до багатьох її моментів. Так, поняття класів і класової боротьби він інтерпретував як соціально-психологічне, а не суто економічне, за Марксом.

Згідно з Кістяківським, суть пізнання полягає у виявленні за допомогою операцій виділення, ізолювання загальнозначимих співвідносин, що характеризуються суттю "необхідності", "поза простором", "поза часом". Природа, як і соціум, сама по собі невичерпна, багатоманітна, і ми її схематизуємо. А необхідність і випадковість - це конструкта нашого розуміння. Соціологія вимагає ще й пошуку істини і оцінку діяльності людей з позиції етики. Дослідницька частина соціологічної спадщини мислителя спрямована головним чином на обумовлення цінності права для практичного життя. Значну частину духовної культури становлять і елемента права, яке дисциплінує людину в її помислах. Ігнорування влади права завжди вело до влади сили, зростання несвободи.

Однією з провідних наукових шкіл стає неопозитивізм П. Сорокіна, К. Тахтарьова. Проте, наприкінці XIX століття у Росії сформувався і почав набувати все більшого поширення марксистський напрям у соціології. Він поділився на дві течії. До першої слід віднести революційний марксизм, представниками якого були Г. Плеханов, В. Ленін та інші. До другої - так званий легальний, або ліберальний марксизм, представниками якого були П. Струве, М. Туган-Барановський, а також "християнська соціологія" М. Бердяєва та С. Булгакова, С. Франка в руслі релігійної філософії. Коротко охарактеризуємо ці напрями.

Георгій Плеханов (1856-1918) розвивав соціологічні ідеї марксизму у світлі матеріалістичного розуміння історії. Він розробив питання про співвідношення ролі особистості і народних мас в історії, критикував концепцію народників, згідно з якою Росія йде власним самобутнім шляхом розвитку, а капіталізм - штучно "пересаджене" до Росії явище. Звідси і виникає потреба затримати, зупинити розвиток капіталізму, зупинити ламку вікових устоїв російського життя.

Плеханов зіставляв умови виникнення та історичну роль капіталізму на Заході з умовами його розвитку в Росії і з'ясовував загальні передумови розвитку капіталізму в різних країнах, роблячи при цьому висновок про помилковість протиставлення Росії та Заходу. Він показав, що капіталістичні відносини самі собі прокладають шлях і спричиняють ламку старих устроїв. Великий внесок зробив Плеханов у розробку питання про роль народних мас і особистості в історії. Хоча він був досить далекий від того, щоб заперечувати роль особистості в історії, однак блискуче розкритикував ідеологічний культ особистості, який, на превеликий жаль, мав місце в історії колишнього СРСР і має місце в багатьох слаборозвинутих країн світу (просоціалістичного спрямування).

З аналогічних позицій виступав проти народників і Володимир Ленін (1870-1924). Він розвивав марксистське положення про суспільно-економічні формації і ступені історичного розвитку. Як і Плеханов, Ленін вказує на порожність суб'єктивістської методології в оцінці ролі особистості в історії, приділяючи більше уваги ролі класів та народних мас.

На відміну від революційного, легальний марксизм як теоретична та ідеологічна течія став своєрідним виразом ліберальної буржуазної думки. Буржуазний лібералізм під вивіскою легального марксизму використовував цілий ряд марксистських ідей з економічної теорії Маркса для обґрунтування історичної неминучості розвитку капіталізму в Росії.

Легальні марксисти також виступали проти народників і у зв'язку з цим обґрунтовували об'єктивний та закономірний характер розвитку в Росії капіталістичного способу виробництва і пов'язаної з ним економічної, технічної та духовної культури.

Відкинувши "економічний матеріалізм" Маркса (вчення пор вирішальну роль способу виробництва) та його вчення про класову боротьбу і соціальну революцію, Петро Струве (1879-1944) та Михайло Туган-Барановський (1832-1920) дотримувалися лише еволюціоністських поглядів, стверджуючи постійне вдосконалення капіталізму, надаючи йому все більш цивілізованих форм і визнаючи визначальною роль культурних цінностей у прогресі суспільства. Розглядаючи проблему взаємовідносин класів і політичних партій, Струве був схильний до компромісного варіанта вирішення класових суперечностей, а не конфліктного, як прогнозував К. Маркс.

Будучи енциклопедично освіченою людиною, М. Туган-Барановський написав ряд фундаментальних праць з теорії соціалізму та розвитку капіталістичного виробництва, вказуючи на позитивні моменти цього процесу:

■ приватне та кооперативне підприємництво;

■ поєднання великого та дрібного виробництва;

■ звільнення виробництва від державної опіки;

■ самоуправління; трудові асоціації;

■ розподіл продуктів праці за принципом "від кожного за здібностями, кожній здібності за її працею".

Будучи великим соціологом та економістом, М. Туган-Барановський глибоко обґрунтовує значення цих ідей для сучасного йому суспільства. У багатьох своїх працях він виступає проти експлуатації людини людиною, оскільки вона породжує нерівність та антагонізм, протиставляє цьому вільну кооперацію, яка є наближенням до загальнолюдського ідеалу. Кооперація ж, на його думку, заперечує будь-яку владу людини над людиною і стоїть вище за будь-які класові інтереси.

З кінця XIX ст. російські соціологи брали активну участь у міжнародних конгресах, засіданнях і т. ін. Серед них П. Лілієнфельд, М. Ковалевський, П. Сорокін обиралися навіть президентами міжнародного інституту соціології.

З початку XX ст. все більше наростав процес інституалізації соціології, відкриття секцій з соціології, засновуються соціологічні товариства, виникають кафедри, запроваджую наукові ступені з соціології. У 1901 p. Е. Де Роберті і М. Ковалевським була створена в Парижі "Російська школа суспільних наук", де обов'язковим предметом була соціологія. Все це та інші факти свідчили про міжнародне визнання російської соціології.

Контрольні запитання:

1. Основні течії соціологічної думки в Росії та її представники.

2. Ліберальний марксизм та його місце в російській соціології на початку XX ст.

Рекомендована література (до теми 3):

Зборовский В., Орлов Г. Введение в социологию. – М., 1991.

История социологии / Под ред. А. Н. Елсукова, А. А. Грицанова, Г. Н. Соколова, Т. Г. Румянцева. – Минск, 1997.

Г. В. Осипов, А. В. Кабыща, М. Р. Кабыща и др. Социология. – М .: Наука, 1995.

Социологическая мысль в России. Очерки истории / Под ред. Б. А. Чангли.- Ленинград, 1976.

Социология / Под ред. проф. В. Н. Лавриненко. – М., 1998.

Социология / Под ред. проф. Э. В. Тадевасяна - М., 1995.

Соціологія / За заг. ред. В. П. Андрущенка, проф. В. I. Горлача. – К., 1998.

***

Гребнев Л. О. О чем писал М. И. Туган-Барановский // Экономические науки. – 1990. – № 6. – С. 72-79.

Суботина Т. Модель социализма М. И. Туган-Барановского // Вопросы экономики. – 1990. – № 2.

Шаповалов В. П. Булгаков как социолог // Социологические исследования. – 1993. – № 10. – С. 109-119.