Соціологія - Танчин I.3. - Герберт Спенсер

(1820—1903) — англійський вчений, продовжувач позитивістської лінії у соціології. Він, як і Огюст Конт, поклав в основу свого світорозуміння принцип еволюції розвитку суспільства і природи. У 1860 р. з'явилася його перша праця "Соціальна статистика. (Систематичний виклад моральних проблем сучасного суспільства та їх взаємозв'язок)".

Він стверджував, що всі його теорії з'явилися на світ завдяки інтуїції і натхненню.

Герберта Спенсера вважають засновником органічної школи в соціології. У фундаментальній праці "Основи соціології" (1877) Спенсер проводив аналогії між біологічною і соціальною еволюцією, між живим організмом і суспільством, наприклад:

суспільство як біологічний організм протягом тривалого періоду свого існування росте, збільшується в об'ємі (так само відбувається перетворення малих держав в імперії);

у процесі зростання суспільства його структура ускладнюється так само як ускладнюється структура організму в процесі біологічної еволюції;

ускладнення структури супроводжується диференціацією функцій, що приводить до посилення взаємозалежності і взаємодії частин цілого.

Принципову відмінність суспільства від біологічного організму Спенсер вбачав у тому, що в живому організмі елементи існують заради цілого, а в суспільстві — навпаки. Органістичний підхід відкривав можливість застосування в соціології природничо-наукових методів.

Зацікавившись теорією природного відбору Чарльза Дарвіна, Герберт Спенсер застосував концепцію виживання найсильніших до соціального світу. Цей підхід отримав назву соціальний дарвінізм. Спенсер відстоював ідею, що уряд не повинен втручатися у процеси, які відбуваються у суспільстві природним чином. Тільки у цьому випадку "пристосовані" люди і соціальні інститути та організації виживатимуть, а "непристосовані" — вимиратимуть. Будучи послідовним у своїх міркуваннях, Спенсер наполягав, що держава не повинна перерозподіляти бюджет на користь вдів, сиріт, хворих. Проте було би помилкою вважати Спенсера мізантропом. Так, наприклад, він був прихильником благодійності як приватної справи, завдання якої вбачав у тому, щоб "пом'якшувати, наскільки це сумісно з іншими цілями, несправедливість природи".

Спенсер вважав, що існує два типи суспільств: військове та індустріальне. Еволюція іде від першого до другого типу суспільства. Для минулої історичної епохи — військового суспільства — характерними були військові конфлікти, які накладають відбиток на все суспільство і людину зокрема. В індустріальному ж суспільстві боротьба за існування виявляється у формі торгово-промислової конкуренції.

Військовий тип характеризується сильним централізованим контролем та ієрархічним порядком влади. Усе життя тут, насамперед, підпорядковане дисципліні, індивід у такому суспільстві примусово підпорядкований соціальному цілому. В індустріальному суспільстві домінують промисловість і торгівля, у ньому з'являється політична свобода, а соціальна організація стає гнучкою. А найголовніше — влада розглядається в індустріальному суспільстві як вираз волі індивідів, а об'єднання індивідів стає добровільним.

Соціальні революції, на думку Спенсера, — це хвороби суспільства, вони протистоять органічній єдності соціальної системи й еволюційному прогресові.

Аналізуючи соціально-політичну ситуацію кінця XIX ст. в праці "Від свободи до рабства" (1891), Герберт Спенсер з гіркотою і відчуттям власного безсилля визнавав, що "соціалізму уникнути не вдасться, але він буде найбільшим нещастям, яке будь-коли переживав світ, оскільки завершиться найрізкішою формою деспотизму". Вчений був переконаний, що "людство може піти прямо, тільки вичерпавши усі можливі криві шляхи". Цей похмурий погляд все-таки не похитнув його віру в остаточну перемогу соціального прогресу людства і впевненість у тому, що воно продовжить свій шлях на основі принципів однакової свободи для всіх.

Цікавою і, як показує час, вірною і справедливою видалась думка Спенсера, що "помиляються ті, хто думає, що мудрий і добрий правитель може бути обраний народом, в якому немає ні доброти, ні розуму".

Відомий німецький науковець Карп Маркс (1818—1888) так само, як і Стюст Конт, вважав, що вивчати соціальні процеси потрібно для того, щоб покращити суспільство, але, на відміну від Конта, для якого головним була соціальна стабільність, Маркс запропонував цілком новий підхід до розуміння суспільства. Карла Маркса вважають засновником теорії соціального конфлікту.

На відміну від Огюста Конта, Герберта Спенсера та інших соціологів, які були прихильниками еволюційного шляху реформування суспільства, Карл Маркс підтримував революційний шлях. Якщо для Конта нормальний соціальний розвиток передбачав стабільність, опору на традицію, відсутність різких "стрибків", то для Маркса, навпаки, нормальний соціальний розвиток — це постійний розрив з минулим, революційні перетворення і "стрибки". Соціальні та політичні реформи, на думку Карла Маркса, були штучним гальмуванням розвитку суспільства, результатом вимушених поступок або обману з боку панівних класів, або ж слабкості та нерішучості пригноблених класів.

Як і Огюст Конт, Карл Маркс визнавав історичну роль розподілу праці. Але Огюст Конт вважав експлуатацію, безробіття, злидні, однобічний розвиток особистості побічними результатами процесу розподілу праці, і передбачав, що ці проблеми будуть поступово усуватися в межах капіталістичного ладу. Його теорія зрештою, підтвердилась під час історичного розвитку. Карл Маркс вважав, що суперечності капіталізму викликані класовим антагонізмом.

Згідно теорії Карла Маркса, кожне суспільство поділяється на два головних класи: експлуататорів (власників засобів виробництва) й експлуатованих (тих, хто не мав такої власності). Він виділяв п'ять основних суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну. Перехід від однієї до іншої відбувався завдяки наростанню економічних суперечностей у межах кожної з цих формацій, а вирішувалися ці суперечності внаслідок класової боротьби пригнобленого класу проти експлуататорів: рабів проти рабовласників, кріпаків і залежних селян проти феодалів, пролетарів проти капіталістів. Кожна наступна суспільно-економічна формація є менш репресивною за попередні, отже, досконалішою за них. Тому Карл Маркс не вбачав у конфліктах зла, а тільки "мотор" поступу: "Революції — локомотиви історії".

Вчений вважав, що політичні ідеологи, право, релігія, освіта, уряд становлять надбудову суспільства. Економічний базис суспільства, тобто спосіб виробництва матеріальних благ і класова структура суспільства, має вирішальний вплив на формування всіх суспільних інститутів. Якщо клас розпоряджається найнеобхіднішими засобами за допомогою яких люди забезпечують своє існування, то він має можливість сформувати всі інститути, які становлять надбудову цього суспільства таким чином, щоб це відповідало його інтересам: "Буття визначає свідомість".

Вплив Маркса на соціологію є відчутним і сьогодні. Хоча його погляд про визначальний вплив на суспільство економічних чинників не завжди схвалювався, але більшість соціологів визнає їх дуже важливими у суспільному житті.