Спеціальні та галузеві соціології - Пилипенко В.Є - 12.3. У пошуках сучасної управлінської парадигми

У короткому енциклопедичному словнику із соціології наведено таке визначення організаційної культури: "Організаційна культура - специфічне поєднання цінностей, відносин, норм, звичок, традицій, форм поведінки і ритуалів, які існують в організації" [1, 273].

Автори цього словника вважають, що специфічні культурні цінності організації можуть торкатися таких основних аспектів діяльності організації як:

призначення організації та її "обличчя";

старшинство і влада;

значення різноманітних керівних посад і функцій;

поводження з людьми;

роль жінок в управлінні та на інших посадах;

критерії вибору на керівні і контролюючі посади;

організація праці і дисципліна;

стиль керівництва і управління;

процеси прийняття рішень;

розповсюдженість і обмін інформацією;

характер контактів, характер соціалізації;

шляхи вирішення конфліктів;

оцінка ефективності роботи;

ототожнення з організацією.

У свою чергу, організаційна культура як інтегральний показник містить в собі низку показників. Серед них - організаційна поведінка, яку можна визначити як "поведінку робітників, які втягнені в управлінські процеси, що мають свої цикли, ритми, темпи, структуру відносин, організаційні обмеження і вимоги до робітників [17, 29].

Існуючі різні типи організаційної поведінки, що істотно впливають на організаційну культуру, найбільш виразно зафіксовані у двох типах: 1) "миші у норі" (коли робітники формують вузьке функціональне бачення роботи, спілкування у рамках організації обмежене); 2) "загальний дім" (широке коло взаємодії, взаємодопомога у повсякденних справах).

Практичне значення має типологія організаційної культури та методи її діагностики та розвитку. Є декілька критеріїв для виділення певних типів організаційної культури:

· "індивідуалізм-колективізм";

· "дистанція влади";

· визначеність;

· маскулінізація-фемінізація.

Ці критерії запропонували Г. Хофштеде і Д. Болінже [3, 40-44].

Останніми роками увагу дослідників привертають інновації, процеси управління ними. Інноваційні процеси розглядаються як один із засобів керованого розвитку організацій. Вивчення основних класів інновацій, можливих бар'єрів при їх упровадженні, виділення групи робітників по рівню інноваційної активності відіграють важливу роль при вивченні організаційної культури. Ці дослідження допомагають одержати відповіді на запитання, чому в окремих професійних групах і колективах формується опір інноваціям, чому інноваційні процеси в багатьох випадках мають низьку ефективність?

При формуванні нових управлінських парадигм саме інноваційні якості та інноваційні стратегії виступають як основні критерії оцінки управлінських кадрів будь-якого рівня [7, 238-268]. Один із відомих дослідників І. Ансофф, вважає, що зараз такий метод впровадження інновацій як процес адаптивних змін (процес постійних нововведень, які "розтягнуті" у часі) набуває все більшого значення [21].

12.3. У пошуках сучасної управлінської парадигми

Відома думка про те, що немає нічого більш практичного, ніж добра теорія, повною мірою стосується багатьох галузей соціологи, зокрема й соціології управління. Формування нової парадигми управління - це комплексна теоретична проблема, яка має незаперечну практичну значущість. Глибока криза багатьох соціальних інститутів нашого суспільства, складні суперечливі процеси, що в ньому відбуваються, потребують відповідей на безліч запитань, або, в термінах Тойнбі, історія вимагає відповіді на "виклик" часу. І від якості цієї відповіді залежить якість нашого соціального майбутнього, наше місце у геополітичному просторі.

Суспільство, що трансформується, потребує від фахівців, які досліджують різні аспекти управління, всебічного аналізу складових управлінських відносин, створюваних взаємодією і взаємовпливом суб'єктів і об'єктів управління. Яким є зараз характер відносин між ними, які чинники є найбільш впливовими? Що являє собою структура суб'єктів управління на різних його рівнях? Що загалом являють собою об'єкти управління у різних типах соціальних організацій? Які мотиви визначають нині їхню діяльність, що змінилося у їхніх ціннісних установках, життєвих стратегіях у зв'язку з новими політичними та економічними обставинами? Які критерії ми повинні застосувати для оцінки діяльності різних управлінських груп? Які підвалини треба закладати у підґрунтя нової управлінської парадигми, що зараз формується, і що ми спроможні і повинні взяти із зарубіжного досвіду, а що маємо шукати самі?

І зрештою, яким має бути власне політичний, промисловий освітній менеджмент? Адже навіть поверховий аналіз численних праць і підручників із менеджменту свідчить про різноманітність підходів: "пульсуючий менеджмент", "інноваційний менеджмент", "перетворювальний менеджмент", "самоменеджмент", "антикризовий менеджмент" тощо [1-5]. За влучним зауваженням Й. Шумпетера, що повною мірою стосується й нас, "ми ще не навчилися творчо руйнувати минуле".

Останнім часом провідні українські соціологи та їхні колеги з країн СНД оприлюднили низку змістовних праць, де зроблено ґрунтовний аналіз багатьох аспектів сучасного суспільства.

З точки зору соціології інноваційних процесів, все, що відбувається зараз у суспільстві, можна розглядати як систему нововведень із суперечливою полярністю. Для їх осмислення потрібна соціальна синергетика, в якій чільне місце має посідати вивчення взаємодії і протистояння соціальних чинників і, зокрема, категорій адаптації та адаптивності, що мають першочергове значення для розуміння сучасних проблем соціології управління [ЗО].

Так, плідним бачиться введення категорії "адаптаціогенези у біфуркавдиних середовищах", якщо розуміти її як процес вироблення адаптацій у "взаємодії минулих, сучасних та майбутніх станів". У цьому контексті важливим є висновок соціологів школи Т. Заславської: "...у суспільствах з біфуркаційною траєкторією розвитку, тобто з таким типом розвитку, який інколи визначають як революційний, неусталений, маючи на увазі можливість миттєвого переходу системи у якісно новий стан, соціальні групи у процесі адаптації проходять три стадії:

· стадію соціального шоку;

· мобілізацію адаптивних резервів;

· реакцію на виклик середовища [21, 210-225].

Зокрема, порівнюючи соціальну структуру Росії та України, Є. Головаха доходить висновку, що в Росії, яка значно випереджає Україну в соціально-економічному реформуванні, все ще зберігається, в головних рисах, колишня "стратифікаційна модель", що має "пірамідально-веретеноподібну форму, коли більшість (2/3) суспільства зосереджена в базовій верстві". Що ж до України, то тут спостерігається співіснування й конфлікт старої та нової соціальних структур, і "в ліпшому разі, існує так званий низький середній клас, який навряд чи може бути гарантом соціальної стабільності та рушійною силою ринкових реформ" [24, 122-127].

У пошуках нової парадигми управління, беручи до уваги особливості нового соціального простору, притаманні суспільству, що трансформується, треба водночас пам'ятати, що в кризові періоди стрімко зростає значення інформації. Як відомо, одним із критеріїв ефективності управлінської діяльності є якість управлінських рішень. На думку відомого фахівця з питань стратегічного управління І. Ансоффа, вирішальне значення при прийнятті рішень мають:

· Методи вивчення і аналізу зовнішнього середовища, які можна розглядати як своєрідний фільтр, крізь який має пройти інформація, перш ніж її отримають виконавці, управлінська команда, керівники.

· Модель успішності минулих дій як другий фільтр, крізь який сприймається й оцінюється інформація. Якщо цей фільтр працює неефективно, скажімо, "відсіює" нову інформацію на тій підставі, "що такого не було в минулому", утворюються такі, на жаль, типові ситуації, коли "минулий успіх породжує невдачу".

· Третій фільтр - "фільтр реальної влади", що діє за принципом "короля грає його почет".

Побутує думка, що "влада визнається кількістю грошей, які вона контролює". Якщо розширити зміст цього твердження і говорити про "ресурси, ідеї, інформацію, кадри", то можна отримати досить ефективні соціальні індикатори для вивчення реальної й нормативної, формальної й неформальної структур влади. Це окреслює ще один напрям у соціології управління.

Безпосередній вплив на формування нової управлінської парадигми мають принципи формування еліт (управлінської, політичної, економічної тощо). Так, А. Кравченко визначає управлінську еліту як сукупність людей, які мають цінні для виживання в даному суспільстві якості, дефіцитні, порівняно з рештою населення. Важливим є також висновок автора про "виродження управлінської еліти", яке відбувається, коли з неї поступово вилучаються кращі представники, що претендують на керівні посади, тобто з адміністративної системи першими вибувають кращі [4, 190-206].

Дуже цінною, на наш погляд, є точка зору тих дослідників, які пов'язують питання ефективності діяльності вищої управлінської еліти з проблемою легітимності влади. Зокрема, Т. Алексеева, спираючись на визначення легітимності С Ліпсета — "спроможність системи створити та підгримувати віру в те, що існуючі політичні інститути найбільше відповідають даному суспільству", — вважає, що для якнайповнішого аналізу легітимності треба використовувати сім типів легітимності, запропонованих англійським політичним філософом Д. Хеддом:

· згода під загрозою насильства;

· легітимність як традиція;

· згода внаслідок апатії;

· прагматичне підпорядкування (підтримка заради особистої користі);

· інструментальна згода;

· нормативна згода;

· ідеальна нормативна згода.

Формування та зміни еліт суспільства із залученням її до влади становлять вкрай важливі аспекти соціологічного аналізу, адже у багатьох постсоціалістичних країнах відчувається загрозлива тенденція, коли влада, за висловом М. Вебера, "починає обслуговувати сама себе". Становлення нової управлінської еліти вимагає нетрадиційних, нових підходів до розуміння не лише самої категорії "управління" та його функцій, а й місця та ролі окремих управлінських груп, співвідношення об'єктів і суб'єктів управління за нових умов. На нашу думку, це коло питань вимагає підходів, застосовуваних у соціологи інноваційних процесів. З цієї тематики існує чимало розробок вітчизняних та зарубіжних наукових шкіл. Зокрема, доцільно ретельно вивчити багаторічний досвід Московського методологічного гуртка, заснованого Г. Щедровицьким.

У працях цього напряму можна зустріти оригінальні висновки, що стимулюють подальший науковий пошук, дають змогу подивитися на проблему управління під несподіваним кутом зору. Наприклад, один із представників цієї наукової школи дає таке визначення влади: "влада — це фільтр особливого роду, який розділяє підсистеми відтворення, функціонування, з одного боку, і відновлення інновацій - з іншого. Вона має, відповідно, дві важливі функції:

· захист суспільства від інновацій;

· захист інновацій (разом із носієм — Людиною мислячою) від суспільства. Одна підсистема може й повинна впливати на другу тільки через цей фільтр — за допомогою особливої технології" [27, 80].

Окрему проблему становлять соціальні наслідки впровадження інновацій. Тут варто нагадати, зокрема, відому формулу І. Перлакі: сума позитивних наслідків нововведення має перевищувати суму негативних наслідків від його впровадження. Із соціальними наслідками щільно пов'язані виникнення та подолання психологічних бар'єрів при впровадженні інновацій, що вимагає особливих соціальних технологій, насамперед спрямованих на формування інноваційних якостей в учнів та студентів у процесі навчання.

Однією зі складових аналізу управління як загальнотеоретичної проблеми є аналіз управлінської вертикалі виконавчої влади. Суб'єктами управлінських відносин є органи державного управління і громадські інститути. Проте завдяки високому рівню централізації та одержавлення виконавчої влади доцільно говорити передусім про державну управлінську вертикаль, яка поєднує:

· вертикаль функціональної підпорядкованості виконавчих органів, суб'єктами якої є уряд (Президент, Кабінет Міністрів), міністерства і відомства та їхні місцеві підрозділи прямого та подвійного підпорядкування;

· вертикаль підпорядкованості органів галузевого управління (уряд — галузеві міністерства і відомства - державні виробничі об'єднання тощо);

· вертикаль територіально-функціональної підпорядкованості (уряд - обласні, районні, у містах Києві та Севастополі - державні адміністрації, органи місцевого самоврядування).

"Стосовно існування управлінської вертикалі виконавчої влади, її сутності, форми і ролі в організації управління державою, співвідношення її суб'єктів тощо, серед науковців і управлінців існують діаметрально протилежні думки. Найгостріші дискусії та політична боротьба відбуваються навколо принципів побудови вертикалі територіально-функціональної підпорядкованості та моделі організації влади на суб-національному, регіональному та місцевому (базовому) рівнях" [27, 363-364].

Пошук адекватної сучасності управлінської парадигми пов'язаний також із проблемою адміністративної реформи в Україні, яка має забезпечити реалізацію економічних та соціальних змін, посилити вагу держави у суспільстві. Така реформа передбачає розробку соціально орієнтованих ринкових перетворень в Україні. У досягненні цієї мети вирішальну роль має відіграти нова генерація кадрів управління — державних службовців, фахівців у сфері управління.

Крім формування дійової управлінської вертикалі, для ефективного здійснення адміністративної реформи необхідно:

• сформувати постійно діючу систему професійного навчання держслужбовців;
• посилити регулюючу, контрольну та прогностичну функції органів держвлади;
• налагодити чітку взаємодію всіх гілок влади [28-29].

Перелік вищезгаданих проблем свідчить про те, що до їх розв'язання треба залучати фахівців із різних галузей. Але вирішальна роль належить тут соціологічному аналізу з метою розробки ефективних соціальних технологій.

1. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. Укладачі: В. І. Воловин, В. І. Тарасенко, М. В. Захарченко та ін. - К., 1998.
2. Социология: Учебное пособие. Под редакцией А. Н. Елсукова. -Минск, 2000.

3. Удальцова М. В. Социология управления: Учеб. пособ. - М.; Новосибирск, 1999.
4. Кравченко А. И. Социология менеджмента. - М, 1999.
5. Ромашов О. В., Ромашова Л. О. Социология и психология управления. - М., 2002.
6. Наумтна С, Пилипенко В., Привалов Ю. Социально-политическая еффективность управленческой деятельности (теоретико-методологический анализ) - К., 1999.
7. Экономическая социология: Учеб. пособ. Под ред. В. Е. Пилипенко. - К., 2002.
8. Нагорний Б. Г. В пошуках сучасної управлінської парадигми. //
   Соціологія, теорія, методи, маркетинг, - К., 2000. — №2.
9. ГибсонДж., ИванчевичД. М., ДонеслиД. X. Организации: поведе
   ние, структура, процессы: Пер. с. англ. - М., 2000.
10. Красовский Ю. Д. Организационное поведение. - М., 1999.
11. Экономическая психология. Под ред. И. В. Андреевой. —СПб., 2000.
12. Социальный менеджмент. Под ред. Д. В. Валового. — М., 1999.
13. Скідін О. Л. Управління освітою: теоретико-методологічний аналіз соціальних технологій. - Запоріжжя, 2000.
14. Гричас Р. Социальная организация предприятия и ее функции. -Вильнюс, 1980.
15. Яценко А. М. Організаційно-культурні ресурси і механізми соціального управління (соціологічний аналіз). - Одеса, 2003.
16. Хижняк Л. М. Перетворення організацій в умовах соціально-економічних змін. - Харків, 1999.
17. Пилипенко В. Реформи. Підприємництво. Культура. — К., 2001.
18. КулаковськаЛ. П., Піча Ю. В. Основи аудиту: Навч. посіб. - К., 2003.
19. Матвіснко В. Я. Соціальні технології. - К., 2001.
20. Бурега В. В. Социально-адекватный менеджмент. - К., 2000.
21. Мартыненко Н. М. Основы менеджмента: Учебник. - К., 2003.
22. Ансофф И. Новая корпоративная стратегия. - СПб., 2000.
23. Социальная траектория реформируемой России: исследования экономико-социологической школы. -Новосибирск, 1999.
24. Головаха Є. І. Суспільство, що трансформується. - К., 1999.
25. Алексеева Т. А. Легитимность власти в переходный период. // Куда идет Россия? -М, 1997.
26. Українське суспільство на порозі третього тисячоліття.-К., 1999.
27. Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи). І За ред. В. М. Гейця. - К., 1999.
28. Рац М. В. Политика развития: первые шаги в России. - М., 1995.
29. Державне управління, державна служба і місцеве самоврядування. І За ред. О. Ю. Оболонського. - Хмельницький, 1999.
30. Пилипенко В. Е., Поддубный В. А., Черненко И. В. Социальный морфогенез: эволюция и катастрофы, синергетическии подход. -К., 1993.