Стандартизація та сертифікація товарів і послуг - Салухіна Н.Г. - 1.3. Історія становлення вітчизняної стандартизації

Ключові слова та поняття: Головна палата мір і вагів Росії, Головний інформативний фонд стандартів України, ГОСТ СРСР, Громадська рада Держспоживстандарту України, Двінська грамота" Івана Грозного, Державна програма стандартизації на 2006-2010 роки, Державна програма розвитку еталонної бази на 2006-2010 роки, Державна система стандартизації СРСР, Державна система стандартизації України (ДСТУ), Держстандарт СРСР, Держстандарт України, Держспоживстандарт України, директиви ЄС, законодавство в галузі технічного регулювання, інформаційний фонд стандартів, Комісії вагів та мір Росії, Комітет зі стандартизації при Раді праці і оборони СРСР, Комітет стандартів, мір та вимірювальних приладів СРСР, Концепція розвитку технічного регулювання та споживчої політики на 20062010 роки, міждержавні стандарти (ГОСТ), міжурядові угоди, Московська держава, національна система стандартизації України, національна система технічного регулювання, національне законодавство з технічного регулювання, Національний фонд стандартів України, Помірна ізба, промислова стандартизація, Рада стандартизації та технічного регулювання України, ринкова економіка, Російська імперія, Сенат, СРСР, стандарти ДСТУ ISO, Статут князя Володимира 996р., технічний регламент, "Торговий устав", Укази царя Петра І, центральний орган виконавчої влади з питань технічного регулювання

В Україні, як і в Росії, елементи стандартизації зароджуються ще в Середньовіччя. Так, у Київській Русі перші з відомих історикам писемних свідчень про уніфікацію мір і вагів Русі містить Статут князя Володимира (996 р.). В ньому серед обов'язків єпископа, зокрема, відображено: "Поручено святым пискупьям городськыя и торговые мерила и спуды, извесы, ставила блюсти без пакости, ни умалити, ни умножити". По суті Статут князя Володимира 996 р. є документальним підтвердженням того, що понад тисячі років існує вітчизняна стандартизація і метрологія.

Довгі роки хранителями торгових мір і вагів були монастирі та церкви. Церковні старости й виборні від купецтва стежили за правильністю вимірювань, за збереженням та правильністю мір. На вагах для надання їм законності позначалися імена князів, назви міст.

Будівельники на Русі використовували цеглу "стандартної" форми, створюючи при цьому із обмеженої кількості цегляних профілів, безліч різних сполучень.

З кінця XV - початку XVI ст. починається тенденція щодо прилучення українських земель до Московської держави, згодом - Російської імперії. Як відомо, вона завершується в кінці XVIII ст. абсолютно новою геополітичною конфігурацією: переважна частина етнічних українських земель (до 80 %) увійшла до складу Російської імперії. На українських землях поступово поширюються всі суспільно-економічні трансформації, характерні для Росії. У тому числі запроваджуються елементи стандартизації.

Із створенням централізованої Московської держави великі князі намагалися встановити загальнодержавні міри, що були обов'язковими для використання по всій країні. Зокрема, відомий спеціальний Указ Івана Грозного - так звана "Двінська грамота". У грудні 1550 р. цар відправив старостам, сотським та целовальникам на Північну Двину мідну осьмину (міра для сипучих речовин), наказавши зробити з неї "запятнані" (тобто клеймовані) дерев'яні копії для міських вимірників. З цих копій, у свою чергу, знімалися інші, а зразок, що було надіслано з Москви, залишався як контрольний еталон. Подібні еталони розсилалися й по інших містах. Відзначаються також конкретні стандарти з метою підвищення якості продукції, засновані на єдності величин. Зокрема, були запроваджені стандартні калібри - кружала - для вимірювання гарматних ядер з метою підвищення їх якості і таке інше.

На початку XVII ст. в Росії приймається "Торговий устав", який потребував "хлебным мерам и всяким весам, и саженям, и аршинам на Москве и в городах быти равными и уточнить весы против фунтов, а хлебные меры учинить в одно кружало с железными обручами и мерить всякий хлеб с верхом. А сажени быти мерой трех аршин, и мерити той саженью впредь...". Хоч й епізодично, але проводилася перевірка мір та вагів, про що вказувалось, зокрема, у наказі 1681 р. так званій "Померной избе" (спеціальній установі, що контролювала стан мір у торгівлі).

Рис. 1.3.1.

"Померная изба"

Промислова стандартизація в Росії почалася з часів правління Петра І. Вже в першому зібранні законів Російської імперії був уміщений Указ, який свідчив про запровадження в Росії елементів стандартизації та взаємозамінності. Стандартизацію використовували при виробництві військової техніки, сільськогосподарської сировини, продуктів харчування, зведенні будинків, а також у будівництві флоту. Так, під час створення флоту для Азовського походу як зразок була використана галера, за якою були виготовлені ще 22 галери. У 1694 р. галеру-еталон було доставлено до села Преображенське під Москвою, і там на лісопильному заводі було вироблено окремі частини для усієї серії суден. Готові частини транспортувалися до Вороніжу на корабельню, де з них складали судна. Водночас із будівництвом суден було уведено єдину термінологію їхніх частин. Це унікальне на той час будівництво тривало протягом двох років.

Якщо прокоментувати цю подію в сучасній інтерпретації, то це був типовий випадок серійного виробництва стандартних суден, виготовлених за контрольним зразком.

У петровські часи деякі елементи стандартизації виявилися й в архітектурі. Коли будували солдатські слободи, було наказано розташовувати будинки за однією лінією для того, щоб вулиці пересікали одна одну під прямим кутом. Креслення, що збереглися, свідчать, що солдатські двори були типовими будівлями. Особливої ваги Петро І надавав якості та стандартизації зброї. В Указі царя від 15 лютого 1712 р. сказано: "А ружье драгунское, так и солдатское, также и пистолеты, когда будет повелено, делать одним калибером". Укази, згідно з якими слід було виробляти різні вироби за точними зразками, можна вважати за прототипи сучасних стандартів.

У 1736 р. Сенат дійшов висновку щодо утворення Комісії вагів та мір, яка визначила нормальну довжину аршину та рекомендувала згідно з нею виготовляти по всій російській імперії інші аршини. Серед сипучих речовин зразком став четверик московської великої митниці. А для рідин - відро московського Каменомостського пітейного двору. Одинадцять років працювали майстри Петербурзького монетного двору над виготовленням бронзової золоченої фунтової гирі, що в єдиному екземплярі протягом майже ста років була державним еталоном російських мір ваги. На Сестрорецькому заводі за вказівкою Комісії були виконані еталонні ваги.

Розвиток промисловості й транспорту в Російській імперії сприяв розширенню робіт щодо стандартизації'у XIX ст. Зокрема, в 1860 р. було встановлено єдиний розмір залізничної колії (1524 мм) і затверджені габаритні норми наближення будівель та рухомого складу. В 1889 р. були затверджені перші технічні умови щодо проектування та спорудження залізниць, а в 1898 р. - єдині технічні вимоги до постачання основних матеріалів і виробів для потреб залізниці. В 1899 р. був визначений єдиний сортамент профілів металопрокату. А в 1900 р. було прийнято низку правил та норм щодо проектування та експлуатації електротехнічних пристроїв тощо.

В Росії Національне товариство з стандартизації було організовано в 1911 р. - Головна палата мір і вагів Росії, першим керівником якої став Д.І. Менделєєв (правонаступником якої у подальшому став Держстандарт СРСР).

Впровадження національних стандартів та єдиних вимог до якості продукції в Російській імперії ускладнювалося через велику кількість іноземних концесій, власники яких, як правило, запроваджували свої стандарти. Зокрема, таке положення справ призвело до розповсюдження в країні трьох систем вимірювання: старовинної російської (аршин, фунт), британської (дюйм) і метричної (метр), що перешкоджало розвитку стандартизації. Це, зрозуміло, ускладнювало виробництво продукції та контролю її якості.

Одним з перших після революції 1917 р. був прийнятий декрет "Про введення міжнародної метричної системи мір та важелів" (14 вересня 1918 р.). Офіційною датою виникнення стандартизації в колишньому СРСР офіційно вважається 15 вересня 1925 р., коли був створений Комітет зі стандартизації при Раді праці і оборони. Комітетом запроваджено перші обов'язкові стандарти, які одержали силу державного закону. Перший радянський загальносоюзний стандарт - "Борошно. Селекційні сорти зерна. Номенклатура" - було затверджено у 1926 р. В тому ж році були прийняті стандарти на новий сортамент металопрокату, що дозволив скоротити кількість типорозмірів у 6 разів, а також стандарти на метричне та дюймове різьблення, на допуски та посадки тощо. Вони стали базою для оволодіння методами передових зарубіжних фірм, таких як Форд, Тейлор стосовно контролю якості продукції на основі допусків та посадок. Як бачимо, однією з перших форм управління якістю в Радянському Союзі стала перевірка виробів методом сортування та розбраковки на придатні та непридатні.

Згодом радянська наука у сфері стандартизації стала займати домінуючі позиції в світі. Публікації показували реальну користь стандартів і популярно розкривали їхню сутність. Проводилася роз'яснювальна робота серед працівників. До обговорення стандартів та їх проектів широко залучалися робітники. Це були аналоги сучасних гуртків якості.

У роки Другої світової війни пропагандистську діяльність у сфері стандартизації було згорнуто, але це аж ніяк не означало, що знизилася творча активність робітників та інженерно-технічного персоналу підприємств. Навпаки, завдяки ініціативам знизу воєнна промисловість країни спромоглася забезпечити перевагу військової техніки у багатьох видах озброєння не тільки у кількісному, але й у якісному відношеннях. Достатньо сказати, що на початок Великої Вітчизняної війни в СРСР діяло понад 6000 стандартів, з яких 35 % належало до машинобудівельної та металургійної промисловості. За роки війни затверджено біля 2000 нових стандартів і понад 1000 стандартів набули змін, що було обумовлено умовами воєнного часу та необхідністю економії матеріальних ресурсів, заміною дефіцитних матеріалів на менш дефіцитні.

У післявоєнні роки у СРСР ретельно вивчався світовий досвід стандартизації. Перекладалися книги і статті, у журналах друкувалися анотації закордонних публікацій, видавалися їх бібліографії. Вражає кількість популярних видань і доступність матеріалу як із загальних питань стандартизації, так і з стандартів спеціального призначення. В Радянському Союзі в умовах централізованої системи управління народним господарством, мінімальною самостійністю підприємств діяла відповідна система нормативно-технічної документації, згідно з якою існували три категорії стандартів (державні, республіканські, галузеві), а також технічні умови, які були обов'язкові для відповідних підприємств, оскільки затверджувалися державними органами. Особливого розвитку стандартизація набула в галузях машинобудування, металургії, хімії. Одночасно з державною розвивалась галузева та заводська стандартизація. У 1947 р. країна вступає до І8О.

Зазнала деяких змін система управління державної стандартизації У 1954 р. створено Комітет стандартів, мір та вимірювальних приладів для координації роботи зі стандартизації в галузях народного господарства країни. Зростає роль стандартизації як засобу прискорення технічного прогресу, поліпшення якості продукції і створення основи для поширеної спеціалізації виробництва. Розробляються єдині системи нормативно-технічної, проектно-конструкторської і технологічної документації, міжгалузеві системи, Державна система стандартизації тощо.

Швидкий розвиток народного господарства в країні, бурхливий темп технічного прогресу в усіх галузях промисловості викликали нові, більш високі вимоги до організації роботи зі стандартизації. В 1965 р. впроваджується державна атестація якості продукції. У 1970 р. Комітет стандартів, мір і вимірювальних приладів перетворено у Державний комітет зі стандартизації (Держстандарт). Період 1970-1980-х рр. характеризується тісним зв'язком робіт зі стандартизації з розв'язанням важливих завдань розвитку народного господарства. Вперше застосовуються економічні санкції за випуск продукції, яка не відповідає вимогам стандартів і технічних умов. Відбувається перетворення набутого досвіду в галузі стандартизації, удосконалюється Державна система стандартизації, яка визначає правила проведення робіт зі стандартизації в країні та прогресивні вимоги до якості продукції.

Фактично в СРСР у 1970 р. в умовах централізованої системи управління народним господарством, мінімальною самостійністю підприємств було запроваджено Державну систему стандартизації, яка об'єднала роботи зі стандартизації на усіх рівнях управління народним господарством (у 1985 р. було прийнято її нову редакцію). Діяла відповідна система нормативно-технічної документації, згідно з якою існували три категорії стандартів (державні, республіканські, галузеві), а також технічні умови, які були обов'язкові для відповідних підприємств, оскільки затверджувалися державними органами. Підприємства могли встановлювати вимоги до якості продукції, що випускається ними, лише тоді, коли вони не були встановлені вищими структурами.

До Державної системи стандартизації було залучено через посилання в стандартах на них більше тисячі документів з питань охорони праці, санітарної гігієни, охорони здоров'я, органів влади з наглядовими функціями (будівельні норми і правила, правила конструювання, виготовлення та (чи) безпечної експлуатації, санітарні та ветеринарно-санітарні правила, санітарні норми і правила, гранично допустимі концентрації чи рівні, мікробіологічні нормативи, медико-біологічні вимоги тощо).

В окремих галузях (озброєння та військова техніка, авіаційно-космічна техніка, суднобудування, залізничний транспорт, атомна енергетика) визначальною була галузева стандартизація. Були чинні система повноважних представників чи державне приймання продукції на заводах-виробниках; існували класифікаційні товариства (морський, річковий та авіаційний регістри), які затверджували правила безпечності техніки на всіх етапах її життєвого циклу. Транспортні засоби, як правило, відповідали міжнародно визнаним вимогам, адже вони виконували транскордонні перевезення і страхувалися великими страховими компаніями.

З подальшим розвитком економіки змінюється законодавство і в цій сфері. Постановою Ради Міністрів СРСР від 21 квітня 1988 р. (№ 489) "Про перебудову діяльності та організаційної структури Державного Комітету СРСР по стандартах" було ліквідовано галузеві нормативно-технічні документи і встановлено два рівні нормативно-технічної документації: державні (республіканські) стандарти та технічні умови. При цьому підкреслювалась необхідність забезпечити на практиці право підприємств самостійно затверджувати після погодження із споживачем технічні умови, технічні описи, зразки-еталони та іншу аналогічну документацію, що необхідна для випуску продукції.

Наступний крок в цьому напрямі було зроблено Постановою Ради Міністрів СРСР від 25 грудня 1990 р. (№ 1340) "Про удосконалення організації робіт по стандартизації в СРСР". Було передбачено, що державні й республіканські стандарти повинні мати обов'язкові та рекомендовані вимоги щодо якості продукції, її безпеки для життя і здоров'я населення, охорони навколишнього середовища, сумісності та взаємозамінюваності. Одночасно промисловим структурам було надано право затверджувати стандарти підприємства на продукцію, що випускається. Основні положення цієї Постанови були закріплені згодом Законом РФ "Про стандартизацію". (Сам факт закріплення в Законі переліку нормативних документів означав, по-перше, що цей перелік може бути змінений лише законом; по-друге, інші документи, що встановлюють обов'язкові вимоги до продукції, не є документами з стандартизації).

Усі роботи зі стандартизації здійснювались згідно з річними планами та фінансувались з державного бюджету. ГОСТ затверджував Держстандарт СРСР за винятком стандартів у сфері будівництва, які разом з будівельними нормами та правилами затверджував Держбуд СРСР.

Система стандартизації відзначалася детальною регламентацією робіт на всіх етапах: проектування, виготовлення та експлуатації продукції, у тому числі аспектів безпеки, захисту природного довкілля, маркування, пакування, зберігання, транспортування тощо. Стандарти мали обов'язковий статус: в ГОСТах на продукцію навіть було введено запис "Несоблюдение стандарта преследуется по закону".

Проте, доречно відмітити, що визначені стандарти та відповідні нормативні рішення щодо якості продукції та послуг в СРСР були розкидані по багатьох законодавчих актах, і окремі, туманні, нечіткі рішення з цього питання тільки підкреслювали значну відмінність між метою та реальністю. До того ж Держстандарту СРСР самому було важко керувати вищеназваними системами якості. Інші ж відомства (Держплан, Держкомп-раця тощо) не вбачали в цьому нагальної необхідності.

Безумовною заслугою Держстандарту СРСР в кінці 1980-х - на початку 1090-х рр., у перехідний до ринкових відносин період, стала робота по гармонізації вітчизняних стандартів з міжнародними, в яких знайшов своє відображення й радянський досвід управління якістю продукції.

Накопичений науковий заділ і високий професіоналізм радянських стандартизаторів, у тому числі й українських, у подальшому став основою для успішного розвитку теорії та методології національної системи стандартизації та дозволив брати активну участь у розробленні міжнародних стандартів.

Національна система стандартизації України практично створювалась з моменту проголошення незалежності. Становлення національної системи стандартизації України та системи сертифікації УкрСЕПРО значно активізувалось з прийняттям Декрету Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію" від 10.05.93 № 46-93.

Національні стандарти є одним з атрибутів державності та віддзеркалюють специфіку розвитку національної економіки залежно від історичних, географічних та соціальних умов.

У цілому, становлення та розвиток вітчизняної стандартизації відбувається в загальному контексті світових тенденцій, але він має і свої особливості. Так, Національна система стандартизації Україні створювалась в умовах переходу до ринкової економіки, нестабільної економічної та фінансової ситуації. Вона формувалась на розгалуженій системі стандартизації колишнього СРСР, яка провадилась на всіх рівнях: державному (загальносоюзному), республіканському, галузевому, на рівні підприємств чи установ. За техніко-економічним потенціалом Україна посідала друге місце в Союзі, а тому практично весь фонд державних (понад 20 тис. ГОСТ) та галузевих (понад 43 тис. ОСТ, РТМ, РД) документів застосовували підприємства та організації України.

Фактично до 2001 р. (до прийняття Закону України "Про стандартизацію" від 17.05.2001 № 2408-111.) в Україні існувала система стандартизації, що залишилась у спадщину від колишнього СРСР. В її основу було покладено жорсткий централізований принцип керування господарським комплексом, що забезпечувало стабільність фінансування, налагодження стійких зв'язків між виробниками та постачальниками, передбачало обов'язковість застосування наведених у стандартах норм і вимог. Тобто, стандартизація дбала лише про інтереси держави (виконувала функції основного інструменту державного регулювання), і фінансувала її лише держава.

У 1992 р. було створено Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації (Держстандарт України), який став національним органом державного управління, що забезпечував реалізацію державної політики в галузі стандартизації, єдності вимірювань, акредитації органів і випробувальних лабораторій, сертифікації і державного нагляду, створює сприятливі умови для економічного розвитку країни, підвищення конкурентоспроможності українських виробів на світовому ринку, представляє інтереси держави в міжнародних організаціях. З 1993 р. Україна є членом Міжнародної організації зі стандартизації (І8О).

Доцільно зазначити, що на початковому етапі становлення ринкової економіки за відсутності дієвого нагляду ринок України заполонила неякісна і фальшива вітчизняна та імпортна продукція. Це стало однією з причин розширення переліку продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації в Україні, і виникненню розгалуженої мережі органів сертифікації системи УкрСЕПРО. Процедура оцінення відповідності оплачувалась виробником (постачальником) і збільшувала собівартість продукції чи послуг.

Відсутність чіткого розмежування компетенції та повноважень центральних органів виконавчої влади, нестабільне бюджетне фінансування сприяло комерціалізації наглядових функцій. Починають створюватись госпрозрахункові структури, які оцінюють стан обладнання, проводять експертизу та регламентацію нових речовин, матеріалів, продукції, що надходять на ринок.

Така ситуація викликала критичні зауваження з боку наших закордонних торгових партнерів, а також експертів країн-членів Світової організації торгівлі (СОТ) чи Європейського Союзу (ЄС) на переговорах щодо вступу до цих організацій. Заява Держстандарту України в грудні 1996 року щодо приєднання до Кодексу усталеної практики розроблення, прийняття і застосування стандартів Угоди про технічні бар'єри в торгівлі СОТ (Угода ТБТ) не була підтверджена дотриманням цього Кодексу всіма суб'єктами, що розробляють та приймають нормативні документи.

Указами Президента України розпочато реформу системи центральних органів виконавчої влади. У результаті реформи до Держстандарту приєднали Державний комітет у справах захисту прав споживачів.

Отже, з 1 жовтня 2002 р. Центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації, метрології, підтвердження відповідності та захисту прав споживачів є Державний Комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстандарт) та його територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Держспоживстандарт є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України (структура Держспоживстандарту України представлена на рис. 1.3.2).

Рис. 1.3.2.

Структура Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики (затверджена Наказом Наказ Міністерства економіки України від 29 вересня 2008 р. № 513)

Головна мета Держспоживстандарту - вдосконалення технічного регулювання та реалізація споживчої політики відповідно до вимог СОТ та ЄС, сприяння сталому зростанню економіки, створення більш сприятливих умов для розвитку підприємництва, добросовісної конкуренції, поліпшення захисту життя, здоров'я людей, навколишнього середовища, прав споживачів, усунення технічних бар'єрів у торгівлі (ТБТ). Серед основних пріоритетів діяльності Держспоживстандарту є:

o вдосконалення національної системи технічного регулювання та споживчої політики й адаптація законодавства відповідно до практики країн-членів СОТ, Євросоюзу, Єдиного економічного простору (ЄЕП) з метою усунення ТБТ. Створення системи ринкового нагляду, такої як в Євросоюзі;

o забезпечення розвитку національної системи стандартизації, її відповідності вимогам Угоди з технічних бар'єрів в торгівлі та гармонізації з європейською моделлю стандартизації ЄС та ЄЕП;

o забезпечення розвитку національної еталонної бази;

o підвищення якості та конкурентоспроможності вітчизняної продукції (товарів, робіт, послуг);

o розвиток міжнародного співробітництва у сфері захисту прав споживачів, стандартизації, метрології, якості та оцінки відповідності з країнами-торговельними партнерами України. Участь у формуванні європейського економічного простору;

o підвищення рівня захисту прав та інтересів споживачів;

o підвищення дієвості та ефективності державного управління в системі Держспожи-встандарту та забезпечення відкритості в його роботі.

Задекларований в останньому десятиріччі XX ст. перехід на ринкову економіку змусив тодішній уряд розпочати реформу системи стандартизації. Найрадикальнішою була відмова від обов'язковості всіх положень стандартів. Було встановлено, що державні (ГОСТ) та республіканські (РСТ) стандарти містять обов'язкові та рекомендовані вимоги. До обов'язкових віднесено вимоги до якості продукції, які гарантують її безпеку для життя і здоров'я населення, захист довкілля, сумісність та взаємозамінність. Втратив чинність згаданий запис у стандартах на продукцію щодо покарання за недотримання вимог стандартів.

Описана ситуація зумовила конкретні заходи на початковому етапі становлення української стандартизації: адаптацію існуючої системи та залучення її до створюваної, адже в стандартах накопичено значний науковий потенціал, в тому числі організацій України. Завдання було складним, оскільки наукові установи в сфері стандартизації, спеціалізоване видавництво та фонд чинних нормативних документів залишились за межами України. Труднощі завдавала і неузгодженість положень нормативних документів щодо технічного регулювання в певних сферах. Так, встановлення в них організаційних засад, досвіду управління, базованого на адміністративно-командній системі, обумовили появу низки систем нормативних документів загальнодержавного рівня (Міністерства охорони здоров'я, Міністерства внутрішніх справ, Мінбудархітектури, Держнаглядохоронпраці, Держатомнагляд та ін.). Це - санітарні, будівельні, ветеринарно-санітарні, мікробіологічні нормативи, норми і правила, чинність яких на території України підтверджено відповідним центральним органом виконавчої влади (ЦОВВ). Зазвичай ці системи мають відмінності як у термінології, позначеннях та класифікації, так і в правилах їх розроблення, викладу, оформлення і прийняття.

Нагадаємо, що лише Держстандарт з моменту створення організував систему оперативного та доступного інформаційного забезпечення користувачів, налагодивши публікування і розповсюдження офіційних видань щорічних каталогів та щомісячних додатків до них. З 1997 р. каталоги українських нормативних документів укладаються за Міжнародною класифікацією стандартів (ISO), що забезпечило інформаційну сумісність і спростило пошук потрібного стандарту.

Важливо зробити аналіз процесу створення національного законодавства з технічного регулювання. Адже сьогодні в Україні діяльність в галузі технічного регулювання регламентується майже 100 законами та декретами України, постановами та розпорядженнями президента та Кабінету Міністрів України.

Якщо аналізувати віхи розвитку української стандартизації, то можна з певністю стверджувати, що правові засади вітчизняної стандартизації заклали у 1993 р. Декрет Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію" від 10.05.93 № 4693 та і комплекс основоположних стандартів Державної системи стандартизації України (ДСТУ 1-93), у яких:

o йдеться про систему нормативних документів (НД), адресованих користувачам незалежно від їхньої форми власності;

o уперше встановлено дві категорії стандартизованих положень - обов'язкові та рекомендовані;

o передбачено поступову заміну чинних радянських НД всіх рівнів національними з можливим використанням міжнародних стандартів;

o доручено розроблення НД уперше створюваним технічним комітетам зі стандартизації (як неприбутковим організаціям);

o запроваджено двомовне викладення тексту НД - українською та російською мовами. Наступним кроком удосконалення правової основи стандартизації став Закон України "Про стандартизацію" від 17.05.2001 № 2408-111. Ситуація суттєво змінилась - розпочалась активна перебудова національної стандартизації відповідно до принципів, прийнятих у розвинених країнах світу з ринковою економікою, хоча вади колишньої системи значною мірою залишаються невикоріненими і досі.

У Законі України "Про стандартизацію" від 17.05.2001 № 2408-111:

o уточнено функції Держстандарту та запроваджено Раду із стандартизації як консультативно-дорадчий орган при Уряді;

o сформульовано вимоги до стандартів, які, зокрема, повинні відповідати ринковим потребам і запобігати введенню в оману споживачів;

o відповідно до практики європейського законодавства (директив ЄС) акцент зроблено на добровільності застосування стандартів та розмежування положень стандартів і законодавчих нормативно-правових актів (технічних регламентів). Іншими словами, були виокремлені законодавчо регульована та нерегульована сфери використання нормативних документів і запроваджено упорядкування першої з цих сфер документами нового типу - технічними регламентами (ТР). ТР визначено як нормативно-правовий акт, прийнятий органом державної влади, що встановлює технічні вимоги до продукції, процесів та послуг.

Тепер національні стандарти України покликані на добровільних засадах забезпечити підвищення конкурентоспроможності та безпечності продукції, робіт і послуг, а як гармонізовані бути доказовою базою дотримання обов'язкових вимог технічних регламентів, тобто реалізовувати "презумпцію відповідності" основним (суттєвим) вимогам технічних регламентів, що їх стосуються.

В одночасно прийнятому Законі України "Про підтвердження відповідності" від 17.05.2001 № 2406-ІІІ такий документ названо "технічний регламент з підтвердження відповідності" і йому надано статус урядового нормативно-правового акту. Тут встановлено, що цей ТР має містити: опис видів продукції, що підлягає обов'язковому підтвердженню відповідності; вимоги до такої продукції, які мають убезпечувати людей, тварин, рослини, майно і довкілля; процедури підтвердження відповідності таким вимогам.

2002 р. в Указі Президента України "Про Державний комітет України ї питань технічного регулювання та споживчої політики" від 01.10.2002 № 887/2002 запроваджено (хоч і без конкретизації його змісту) нове поняття "технічне регулювання". Пізніше Постановою Кабінету Міністрів України "Про делегування Держспоживстандарту повноважень на затвердження нормативно-правових акті" від 26 грудня 2003 № 2002 Держспоживстандарту було доручено затвердження ТР, що суттєво принижувало рівень таких документів.

У 2005 р. наявні засади доповнено Законом України "Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності" від 01.12.2005 № 3164-ІУ (нову редакцію прийнято 31.05.2007 р.), в якому нарешті, визначено поняття "технічне регулювання". Постановою Кабінету Міністрів України "Про делегування Держспоживстандарту повноважень на затвердження нормативно-правових актів" від 26 грудня 2003 № 2002 установлено нове визначення ТР, яке позбавило легітимності доручення, а також підкреслено необхідність оприлюднення проектів НД та ТР, що створить можливість вільного обговорення їх заінтересованими сторонами. Постанова закріпила викладення НД та ТР лише національною мовою, і лише у разі потреби додатково названо мови міжнародних та регіональних організацій. Було узаконено вимоги враховувати конкретні ризики для споживачів, довкілля та природних ресурсів, що спричиняють дійсну потребу прийняття ТР, та встановлювати процедури оцінки відповідності, які досі (у сфері давно запровадженої сертифікації) залишаються ігнорованими.

Водночас було внесено зміни до Закону України "Про стандартизацію" від 17.05.2001 № 2408-111, але чомусь не скасовано залишки раніше скоригованого Декрету Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію" від 10.05.93 № 46-93.

Отже, на сучасному етапі правові основи технічного регулювання (стандартизації та сертифікації) в Україні визначають Закони України: "Про стандартизацію і сертифікацію" від 10.05.93 р. № 46-93; "Про Державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" від 08.04.93 р. № 30-93; "Про метрологію та метрологічну діяльність" від 11.02.98 р. № 113/98-ВР (в редакції від 15.06. 2004 р. № 1765-ІУ); "Про підтвердження відповідності" від 17.05.2001 р. № 2406-ІІІ; "Про акредитацію органів з оцінки відповідності" від 17.05.2001 р. № 2407-ІІІ; "Про стандартизацію" від 17.05.2001 р. № 2408-ІІІ; "Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності" від 01.12.2005 р. № 3164-ІУ (в редакції від 31.05.2007 р. № 1107-У (1107-16) та ін.

Політика в сфері технічного регулювання віддзеркалена також у визначених правових нормах щодо якості продукції, які містяться в нормативних актах з широкого кола питань. До прикладу, Закони України: "Про охорону навколишнього природного середовища" від 26.06.91 р.

№ 1264-ХІІ; "Про захист прав споживачів" від 15.12.93 р. № 1023-ХП (в редакції від 01.12 2005 р. № 3161-ІУ); "Про забезпечення санітарного й епідеміологічного благополуччя населення" від 24.02.94 р. № 4004-ХІІ;"Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини від 23.12.97 р. № 771/97-ВР; "Про безпечність та якість харчових продуктів" від 06.09.2005 р. № 2809-ІУ; "Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів" від 31.05.2007 р. № 1103-У, та ін.

Закони запровадили новації, які наближують національну систему технічного регулювання до міжнародної. Найважливіші з них:

o добровільність застосування стандартів;

o впровадження нової категорії нормативних документів - "технічного регламенту" для встановлення обов'язкових вимог;

o створення колегіального консультативно-дорадчого органу - Ради стандартизації;

o встановлення та застосування знака відповідності національним стандартам як добровільної процедури;

o можливість вибору процедури оцінення відповідності в законодавчо регульованій сфері;

o впровадження поняття "центральний орган виконавчої влади" (ЦОВВ), на які покладено функції технічного регулювання у визначених сферах діяльності";

o розмежування повноважень ЦОВВ, на які покладено функції оцінення відповідності, та органів, які надають уповноваження на проведення робіт з оцінення відповідності.

Закони встановлюють такі основні принципи державної політики у сфері технічного регулювання:

o забезпечення участі фізичних та юридичних осіб у розробленні нормативних документів та вільного вибору ними стандартів, якщо інше не передбачено законодавством;

o відкритість, прозорість та доступність процедур стандартизації та оцінення відповідності;

o дотримання міжнародних та європейських правил і процедур у сферах стандартизації та оцінення відповідності, пріоритетність прямого впровадження міжнародних та регіональних стандартів;

o забезпечення повного та всебічного інформування всіх заінтересованих сторін за рівних умов;

o координація дій органів виконавчої влади, розмежування повноважень та уникнення дублювання.

Окремі аспекти технічного регулювання регламентовано декретами та постановами Уряду України ("Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" від 08.05.93 р. № 30-93; "Про стандартизацію і сертифікацію" від 10.05.93 р. № 46-93; "Про заходи щодо поетапного впровадження в Україні вимог Директив Європейського Союзу, санітарних, екологічних, ветеринарних, фінансових норм та міжнародних і європейських стандартів" від 19.03.97 р. № 244; "Державна програма розвитку еталонної бази на 2006-2010 роки" від 1.03.2006 р. № 228; "Державна програма стандартизації на 2006-2010 роки" від 1.03.2006 р. № 229; "Про затвердження Програми запровадження системи управління якістю в органах виконавчої влади" від 11.05.2006 р. № 614; "Про схвалення Концепції розвитку технічного