Географія - Олійник Я.Б. - 4. ЛІТОСФЕРА І РЕЛЬЄФ

4.1. Внутрішня будова Землі

Земля має складну внутрішню будову. Про будову Землі дізнаються переважно на основі сейсмічних даних — за швидкістю хвиль, які виникають при землетрусах. Безпосереднє спостереження можливе лише на невеликій глибині: найбільші свердловини досягають понад 12 км (Кольський півострів).

У будові Землі три основні оболонки: земна кора, мантія та ядро.

Верхня з оболонок товщиною від 5 до 70 км — земна кора. Через кожні 100 м глибини щільність речовини зростає в середньому на З °С.

Глибше земної кори, до 2900 км розміщена густіша силікатна оболонка — мантія. Біля нижньої її межі температура 2000—2500 °С. Мантія поділяється на верхню і нижню, межа між ними проходить на глибині близько 1000 км. Усередині мантії на глибині 100— 250 км під континентами і 50—100 км під океанами починається шар речовини підвищеної пластичності, що наближається до плавлення, так звана астеносфера. Підошва астеносфери знаходиться на глибинах 400 км.

Центральну частину Землі становить ядро, радіус якого дорівнює 3470 км. Воно поділяється на зовнішнє ядро (від 2900 до 4980 км) і внутрішнє (від 4980 км до центру Землі). Ядро Землі силікатне. Температура в центрі Землі не перевищує 5000 °С.

Вважається, що у внутрішній частині ядра речовини перебувають у розплавленому рухомому стані, і в ядрі внаслідок обертання планети виникає електричний струм, який створює магнітне поле Землі; зовнішня частина ядра тверда.

Внутрішні оболонки Землі мають різний речовинний склад, що пов'язується із диференціацією первинної холодної речовини планети в умовах її сильного розплавлений. Вважається, що при цьому найважчі елементи (залізо, нікель та ін.) проникали вглиб, а відносно легкі (кремній, алюміній) піднімались. Перші утворили ядро, другі — земну кору. При розплавленні одночасно виділялись гази і пара води, які сформували первинну атмосферу і гідросферу.

4.2. Поняття "літосфера"

Літосфера (земна кора) — верхня тверда кам'яна оболонка Землі, зверху обмежена атмосферою і гідросферою, знизу — поверхнею більш щільного ультрафіолетового субстрата мантії — поверхнею Мохоровичича, яка встановлена на основі сейсмічних даних. Поверхня Мохоровичича — поверхня розділу між земною корою і мантією, встановлена югославським ученим А. Мохоровичичем і названа його ім'ям.

Товщина земної кори під рівнинами 30— 35 км, у гірських регіонах — 50—75 км, а в межах западин морів та океанів — від 5 до 10 км. Верхня частина земної кори складається головним чином з осадових порід. Осадова оболонка, середня (виражена тільки в межах континентів) — гранітна, нижня (розвинута під континентами та під океанами) — базальтова. На кристалічних щитах осадового шару, як правило, немає, а є "гранітний".

4.3. Типи земної кори

У будові земної кори три шари порід. Верхній шар називається осадовий, бо він складається переважно з осадових порід: пісків, глин, вапняків. Поширений майже скрізь на планеті, але його потужність коливається в значних межах — від кількох метрів на виходах на поверхню давніх кристалічних порід до 15 м у Баренцовому морі. Середній шар називають гранітним за його схожість із щільністю магматичних порід — гранітів. Поширений переважно під материками, потужність його змінюється від 0 до 20 км. Верхня частина гранітів у деяких районах, наприклад на Кольському півострові, в Житомирській області, виходить на поверхню і доступна для безпосереднього вивчення. Нижній шар земної кори, найменш досліджений, умовно названий базальтовим, за щільністю схожий з цією гірською породою. Як і осадові породи, поширений повсюдно, а потужність його коливається від 3 до 40 км.

Особливості будови земної кори під континентами і океанами були причиною поділу її на два типи: континентальну та океанічну. їхня межа не збігається з межами материків та океанів, вона проходить по океанічному дну на глибинах 2000—3500 м. Часто визначають ще третій тип земної кори — перехідний; у цій зоні спостерігається чергування ділянок континентальної та океанічної кори.

Континентальний тип земної кори найпотужніший. Його середня товщина 43,5 км, мінімальна (близько 20 км) — на стику з океанічною корою, максимальна (до 75 км) — під гірськими хребтами Тибету, Тянь-Шаню, Паміру. У цьому типі здебільшого добре виражені всі три шари порід — осадові, гранітні, базальтові.

В океанічного типу земної кори мала потужність (5—20 км). Він дуже поширений. Характерна його особливість — немає гранітного шару. Тому осадові породи незначної потужності залягають безпосередньо над базальтовими.

Для перехідного типу земної кори характерна велика контрастність, властива зонам сучасних геосинкліналей. До перехідного типу кори належать Курильська дуга, ділянки, зайняті Чорним, Середземним, Червоним і Карибським морями, а також окремі підводні хребти. Утворення перехідного типу кори пов'язане, мабуть, з активним горотворенням.

Згідно з найновішими даними, зовнішня оболонка Землі — літосфера — це мозаїка з семи великих (Євроазіатська, Африканська, Північноамериканська, Південноамериканська, Тихоокеанська, Індо-Австралійська та Антарктична) і кількох менших плит, шо перемішуються одна відносно іншої. Краї плит чітко окреслені глобальними системами розподілу епіцентрів землетрусів. Можливі три типи відносного руху плит 1) дивергенція, або розходження їх у різні боки; 2) конвергенція, або сходження внаслідок зустрічного руху; 3) проковзування однієї відносно іншої так званими розломами.