Географія - Олійник Я.Б. - 6.4. Суходіл в океані

Світовий океан — безперервна водна оболонка земної кори (океаносфера), що оточує материки. Він становить 70,8 % (361 мли км²) земної поверхні, у ньому зосереджено 96,5 % (1370 млн.км³) усіх вод планети. Залежно від будови дна, обрисів материкових берегів, руху вод структура Світового океану складається з океанів, морів, заток і проток.

Океан — найбільша частина Світового океану, обмежена материками. Світовий океан поділяють на 4 океани: Тихий (площа 178,7 млн. км², об'єм води 710 млн.км³, пересічна глибина 3984 м). Атлантичний (91,6; 330; 3602), Індійський (76,2; 283; 3736), Північний Льодовитий (14,7; 18; 1220). Межі океанів проводять по материках та островах, а у водних просторах — по меридіанах мисів: мис Горн (о. Вогняна Земля) між Тихим і Атлантичним, мис Голковий між Атлантичним та Індійським, мис Південний (о. Тасманія) між Індійським і Тихим. Межі Північного Льодовитого океану з Атлантичним — підводні підвищення північніше Північного полярного кола, Тихого — Берингова протока. Окремі дослідники називають п'ятий — Південний океан, до якого включають води Південної півкулі між Антарктидою і південними закінченнями материків Південної Америки, Африки та Австралії. Але на міжнародному гідрографічному конгресі в Монако в 1952 р. було прийнято рішення не виділяти Південний океан у самостійний. Одночасно там же був "ліквідований" Північний Льодовитий океан, який приєднали до Атлантичного океану як внутрішнє Полярне море. Та не всі вчені світу погодилися з цим рішенням, і тому на багатьох картах Північний Льодовитий океан фігурує як самостійний, а також на деяких картах відновлено назву Південного океану.

Море — частина Світового океану, що відокремлена від нього суходолом, підводним підвищенням або островами і має своєрідний гідрометеорологічний режим. За ступенем відокремлення і режимом є внутрішні моря — це ті, що знаходяться глибоко в суходолі і сполучаються з океаном однією або кількома протоками. Наприклад, Азовське, Чорне, Середземне. Окраїнні моря — це ті, що недалеко в суходолі й відокремлюються від океану островами, півостровами і нерівностями дна, як-от Берингове. До міжострівних морів належать Яванське, Сулавесі та ін. Усього на планеті налічується до 60 морів. Вони займають близько 60 % площі Світового океану.

Затока — частина акваторії моря (або океану), що заглиблюється в суходіл і має вільний водообмін з основним водним басейном. За походженням розрізняють океанічні й морські затоки, за формою—воронкоподібні, витягнуті, розгалужені, за властивостями вод — опріснені, солонуваті, солоні, за глибиною—мілководні й глибоководні. Наприклад, Одеська, Біскайська, Бенгальська затоки.

Протока — порівняно вузька смуга води, що розділяє які-небудь ділянки суходолу і з'єднує суміжні водні басейни або їхні частини. Наприклад, Керченська протока сполучає Азовське і Чорне моря.

6.4. Суходіл в океані

Рельеф дна Світового океану — поверхня дна океану, розвинута в межах різних типів земної кори: континентального, перехідного та океанічного. Основні структурні елементи цього рельєфу: а) рівнина підводної окраїни материків та великих островів (континентальний шельф); б) материковий схил; в) материкове підніжжя; г) ложе океану із серединно-океанічними і складчасто-бриловими хребтами, океанічними валами, підвищеннями і плато.

Континентальний шельф має порівняно рівну і плоску поверхню з кутом нахилу меншим, ніж один градус. Вона положисто тягнеться до глибини 200 м. Ширина шельфу різна — від 1 до 1500 км.

Материковий схил тягнеться в середньому до глибини не менш як 2000 м. Нахил поверхні схилу збільшується до 4—7°, а іноді і значно більше. Характеризується різким розчленуванням рельєфу: наявністю частих і глибоких каньйонів, терас, зсувів. Підводні каньйони починаються здебільшого на зовнішньому шельфі. Багато з них є продовженням наземних річкових долин: Конго, Нігеру, Амазонки, Міссісіпі, Колумбії, Колорадо.

Деякі каньйони проходять дном океанів, не маючи початку на шельфі; їх називають серединно-океанічними. За розмірами вони найрізноманітніші. Наприклад, в Північній Атлантиці Північно-Західний проходить від Девісової протоки до паралелі 40° пн. ш. і простягається на 3200 км, огинаючи континентальний схил Північної Америки. Його ширина від 2 до 9 км, а глибина врізу досягає 200 м.

Материкове підніжжя — це межа перехідної та океанічної земної кори, де відкладається потужна товща пухких порід. Воно являє собою слабо нахилену рівнину.

Ложе океану займає найнижчий рівень земної поверхні — від 4000 до 5000—6000 м глибини між материковим підніжжям та серединно-океанічними хребтами. Ложе складене земною корою океанічного типу і характеризується слабкими вертикальними рухами. Поряд з плоскими ділянками на ньому трапляються підводні хребти, обширні підняття — плато, пороги, що тягнуться від одного берега океану до іншого.

Серединно-океанічні хребти — це вели підводні гірські споруди, здебільшого посередині океанів. Вони складаються з кількох подовжніх пасом. У них зустрічаються числен поперечні розломи, з якими також пов'язані глибокі підводні каньйони. Найбільші хребти — Середин но-Атлантичний і Східно-Тихі океанський. Серединно-Атлантичний хребет простягається на 20 000 км від островів Шпіц бергену до Антарктиди. На південь від Африки він з'єднується з Африкансько-Антарктичним хребтом і переходить у Західно-Індійський хребет, який у середній частині океану називається Центральним Індійським. Далі Цент рольний Індійський хребет через Австрало-Антарктичне підняття переходить у Південно-Тихоокеанське підняття, а останнє — у Східно-Тихоокеанське.

У рельєфі океанічного дна є також вулканічні конуси, великі улоговини. На великих підняттях океанічного дна розмішено багате вулканічних гір, які виступають на поверхню групами островів. Це, наприклад, Маршалові. Гавайські, Полінезійські, Алеутські, Курильські острови.

На дні океанів багато плоских або слабо нахилених частин дна океанів, відокремлених віл улоговин виступами. Вони називаються плато. Від шельфів вони відрізняються тим, що знаходяться на глибині від 1 до 2 км та більше. Наприклад, Фолклендське плато на схід від Фолклендських островів.

Острови — невеликі (в порівнянні з материками) ділянки суші, з усіх боків оточені водою. На Землі декілька тисяч островів. Зустрічаються поодинокі острови, групи островів (архіпелаги) і ланцюжкові. Є острови морські, океанічні, річкові та озерні. За походженням вони бувають материкові й самостійні (вулканічні й коралові).

Материкові острови — ділянки суші, відокремлені від материка в результаті опускання суші. Вони розміщені на підводній основі материків (Гренландія, Нова Гвінея, Нова Зеландія, Великобританія, Нова Земля).

Вулканічні острови — острови, які виникли внаслідок вулканічних вивержень на дні океанів і морів. Вулканічні острови невеликі, часто вони піднімаються на значну висоту над водою і мають форму вулкана. Вулканічні острови розташовані групами, утворюючи ланцюжки гір (Курильські, Гавайські).

Коралові острови утворюються будовами коралових поліпів. Коралові поліпи живуть великими скупченнями на глибині до 50 м. Прикріплюючись до твердого дна моря, вони наростають зверху, поширюються в ширину. Утворюють витягнуті в довжину рифи і невеликі низовинні острови кільцеподібної форми — атоли. Коралові поліпи можуть жити в океанічній воді з температурою не нижче +20 °С, тому коралові острови зустрічаються лише в морях жаркого поясу, між 30° пн. ш. і 30° пд. ш. (Великий Бар'єрний риф).

До найбільших островів належать: Гренландія (2176 тис. км²), Нова Гвінея (829 тис. км²), Калімантан (734 тис. км²), Мадагаскар (590 тис. км²).

Півострови—ділянки суші, оточені з трьох боків водою, а з четвертого сполучені з сушею. Півострови утворюються головним чином під впливом тектонічних рухів земної кори, що спричиняють опускання окремих ділянок суші або підняття окремих частин морського дна. Невеликі півострови утворюються внаслідок акумуляції пухкого матеріалу. Найбільший півострів на Землі — Аравійський — розмішений у Південно-Західній Азії. Більш як на 1000 км врізається в Індійський океан півострів Індостан. На північному заході Європи є Скандинавський півострів.