Організація і проведення туристсько-краєзнавчих подорожей - Пангелов Б.П. - Основні тенденції розвитку туристсько-краєзнавчої діяльності від початку XX ст. до сьогодення

В Україні на початку XX ст. важливого значення надавали науковим краєзнавчим дослідженням українські вчені Павло Тутковський (1850-1930), Степан Рудницький (1877-1938). На необхідність дослідження своєї місцевості, свого краю вказували перший президент України Михайло Грушевський (1866-1934), українська культурно-освітня діячка Софія Русова (1856-1940). В Україні існували особливі тенденції щодо проведення краєзнавчих досліджень.

У 1925 р. у Харкові було проведено Першу всеукраїнську краєзнавчу конференцію, на якій утворили державний централізований орган - Український комітет краєзнавства. Серед його фундаторів і активістів - діячі української науки та культури Д. Багалій, Д. Яворницький, В. Геринович, М. Криворотченко, Б. Пилипенко, С. Рудницький, М. Шарлемань, М. Яворницький, О. Яната. Краєзнавці, педагоги, дослідники дійшли згоди стосовно того, що саме під час шкільного навчання мають формуватися вміння вивчати історію, географію, природу рідного краю.

На туристсько-краєзнавчій роботі ґрунтується педагогічна діяльність Антона Макаренка (1888-1939). Він щорічно з вихованцями комуни проводив літні туристські подорожі, перетворюючи їх на важливий засіб пізнання і виховання.

Основи краєзнавства як науки почали розробляти у 30-ті роки XX ст., що сприяло популяризації краєзнавчого руху. За постановою VI сесії Центрального бюро краєзнавства (1926) було визначено, що воно є методом синтетичного вивчення будь-якої реальної, виокремленої за адміністративними, політичними чи господарськими ознаками порівняно невеликої території. У 1923- 1929рр. бюро видавало журнал "Краєзнавство". На третій конференції з краєзнавства і туризму (1930) було оголошено про перехід краєзнавчого руху на наукову основу, а при деяких педагогічних інститутах створено кафедри краєзнавства.

У зв'язку зі скасуванням системи державного краєзнавства у середині 30-х років XX ст. відбулося призупинення розвитку шкільного краєзнавства. У 1937 р. ліквідували центральні і місцеві краєзнавчі органи, а краєзнавство у середніх школах відмінили, ним продовжували займатися лише ентузіасти, деякі краєзнавці, любителі, вчителі. Однак, незважаючи на політичні негаразди в країні, залишалися люди, які розуміли важливе значення краєзнавства. Так, вітчизняний фізик, академік і президент АН СРСР Сергій Вавилов (1891-1951), звертаючись на шпальтах газет до учнів, запитував про те, чи відомі їм рослини рідної місцевості, чи знають вони, які з них корисні людині, а які - шкідливі. Тим учням, які дізнаються про навколишнє середовище лише з книг, учений радив спостерігати і вивчати природу навколо себе, оскільки їхні дослідження можуть бути корисними ученим, краєзнавчим музеям, підприємствам.

Згодом, виходячи з ідеї зв'язку навчання із життям, педагог Станіслав Шацький (1878-1934) запропонував програму вивчення мікросередовища з метою його педагогізації. Програма містила такі розділи: загальні відомості про сім'ю і навколишній світ, економіку, педагогіку сім'ї і навколишнього світу, режим і організацію вільного часу, ставлення до праці, авторитет батьків та ін. Він наголошував, що навколишнє середовище, економічні, культурні явища мають значний вплив на розвиток людини і без їх аналізу педагоги обійтися не можуть.

У роки Другої світової війни краєзнавство не могло розвиватися. У післявоєнні роки, незважаючи на підвищений інтерес до краєзнавства і дитячого туризму, наукове узагальнення набутого досвіду здійснювалося занадто повільно.

У 60-ті роки XX ст. краєзнавство знову актуалізувалося у педагогіці, виникла потреба переглянути його принципові дидактичні питання. Більшість учених, педагогів, краєзнавців-аматорів підтверджувала думку про необхідність дослідження рідного краю. Науково-педагогічні проблеми шкільного краєзнавства того часу розробляли у своїх ґрунтовних працях М. Баранський, І. Іванов, К. Строєв та ін.

Швидкими темпами краєзнавча робота розвивалась у 1950-1980 рр. У той час із метою виконання завдань дослідницького характеру в різні місця Радянського Союзу вирушали туристсько-краєзнавчі експедиції учнів, які досліджували територію на державному рівні за напрямами: місця бойової слави, географічні, історичні, екологічні та інші місця, що вимагав закон "Про зв'язок школи з життям" (1958). Незважаючи на заідеологізованість краєзнавців, їх досвід необхідно вивчати і використовувати у процесі підготовки фахівців, а кращі ідеї втілювати у сучасній школі.

Важливого значення педагогічним основам краєзнавства у навчанні і вихованні школярів надавав вітчизняний педагог Василь Сухомлинський (1918- 1970). Його досвід роботи став взірцем для краєзнавців. Він відкривав перед вихованцями всі джерела любові до Батьківщини: природу рідного краю, рідне село, підприємство, установу, де працюють батьки, тощо. "Кожний тиждень ми присвячували декілька уроків "мандрівкам" до джерел думки і рідного слова - спостереженням. Це було безпосереднє спілкування з природою, без якого криниця розумових сил і нервової енергії пересохла б. Розповіді про природу, про предмети і явища навколишнього світу вже пробудили у дітей допитливість, і я змушений був відповідати на багато запитань". У 80-ті роки XX ст. опубліковано праці з методики організації краєзнавчих досліджень (М. Костриця), туристсько-краєзнавчої роботи (М. Крачило), розвитку краєзнавчої культури (В. Біленкін, В. Левін).

Із 90-х років, пов'язаних із здобуттям Україною незалежності, у суспільстві відбувається переоцінювання цінностей, переорієнтація на вивчення учнями території, на якій вони безпосередньо проживають.

Краєзнавчо-туристську діяльність можна розглядати як об'єктивну потребу суспільства, пов'язувати навчально-виховний процес із актуальними питаннями соціально-економічного будівництва, культурно-духовного відродження України.

За визначенням сучасних вітчизняних педагогів (В. Ковбас, Ю. Данилюк. О. Савчук, В. Пірка, Ю. Штюрмер), краєзнавство у поєднанні а туризмом - це організовано ПІД керівництвом учителя багатогранна навчально-освітня, пошуково дослідницька та суспільно корисна діяльність школярів у процесі комплексного вивчення краю.

Краєзнавство має важливе значення для міцного засвоєння учнями основ наук; розширює і поглиблює їх знання, сприяє розвитку в них творчих здібностей, допитливості, активно формує світогляд.

Краєвознавство - всебічне вивчення рідного краю, накопичення досвіду емоційно позитивного ставлення та активного дослідження певної території.

Воно сприяє моральному, фізичному, трудовому, естетичному, екологічному вихованню учнів і студентів, розширює світогляд і розвиває пізнавальні інтереси, допомагає забезпечити необхідний зв'язок глобальних, національних і регіональних аспектів у розв'язанні сучасних проблем краю. Крім того, використання краєзнавчого матеріалу у викладанні допомагає кращому засвоєнню навчальних предметів та сприяє практичному застосуванню набутих знань.

Пізнавальному, дослідницькому розвитку краєзнавства значною мірою сприяє туризм. Між ними існує тісний зв'язок І єдність цілей, тому в умовах рідного краю туристи часто стають краєзнавцями, а краєзнавці туристами. Туризм складна соціально-економічна системо, він забезпечує ефективний відпочинок і розв'язує псині освітні завдання, о за вмілого поєднання з краєзнавчими дослідженнями виконує виховну і пізнавальну функції. Отже, туризм є багатогранним і опливає во суспільство, свідомість його членів, особливо підростаючого покоління.

У науковій літературі нині немає єдиного визначення туризму, оскільки цей термін відображає багато функцій подорожування. Це свідчить про те, що туризм € не лише способом пропелення вільного часу, а й формою виховного вплину по особистість. У походах і поїздках крім відпочинку, зміцнений здоров'я підвищується загальний культурний рівень мандрівників.

Туризм (франц. tourisme, від tour - обхід, об'їзд) - прогулянко, подорож у вільний час, пов'язані з виїздом за межі постійного місця проживання; вид активного відпочинку, який поєднує відновлення сил людини з оздоровчими, спортивними, культурними та розважальними цілями.

Учені Ю. Грабовський, О Сколій та Т. Сколій наголошують, що найповніше визначення туризму репрезентує його як один із видів активного відпочинку, що здійснюється у процесі подорожі у вільний від трудової діяльності час, протягом якої відбувається духовний, культурний, соціальний розвиток особистості то задоволення її рекреаційних потреб (оскільки він поєднує різні види рекреаційної діяльності: оздоровлення, пізнання, відновлення виробничих сил), е складовою охорони здоров'я та фізичної культури.

Туризм у своєму розвитку і становленні пройшов п'ять етапів (О. Тімець, В. Серебрій, Ю. Грабовський, А. Шипко):

1) до туристський період (період первісного суспільство - XV ст.);

2) період зародження туризму як галузі (епоха Відродження (XV-XVI ст.) - виникнення перших туристських агентств 60-70 роки XIX ст.);

3) період становлення туризму як галузі (від виникнення перших турагентств у 50-70-х роках XIX ст. до початку XX ст.);

4) період формування індустрії туризму (від початку XX ст. до 50-х років XX ст.);

5) період масового туризму (від середини XX ст. до сьогодні).

Чинники, які сприяли розвитку туризму" збігаються з тими чинниками, на яких ґрунтується розвиток

краєзнавство:

а) розвиток суспільства, виникнення торгівлі, поділ праці;

6) появо людей, не зайнятих у суспільному виробництві й управлінні, які могли б подорожувати;

в) здійснення віруючими релігійних обрядів і паломництв до спитих місць, що сприяло створенню у цих місцях необхідних умов для проживання;

г) розвиток культури, науки, мистецтва, що зумовило появу мандрівників, бажаючих ознайомитися з визначними пам'ятками мистецтва, а також здобути освіту в інших країнах, вивчати іноземні мови;

ґ) пізнання природи, відкриття ресурсів її впливу на здоров'я людини, що сприяло популяризуванню подорожей із метою оздоровлення;

д) збільшення вільного часу, що дало можливість людині раціонально і корисно використати його для пізнання світу;

е) збільшення кількості населення та різні демографічні процеси;

е) погіршення екологічного стану довкілля та потреба у його вивченні.

Взаємопов'язаний і комплексний розвиток краєзнавства й туризму визначає суть та зміст туристськокраєзнавчої діяльності. Вона полягає у тому, що освітньо-виховний комплекс знань об'єднує поняття "краєзнавство" і "туризм" як засіб, який допомагає реалізувати краєзнавчо-оздоровчий напрям і активно впливає на формування здорового способу життя і високих моральних якостей людини. Крім того, у краєзнавчій освіті туризм відіграє важливу роль, тому що основною його перевагою є масовість. Саме це сприяє комунікації людини з людиною, переданню історичних і культурних цінностей.

Шкільна туристсько-краєзнавча діяльність є формою раціональної системи зв'язків із навчанням і вихованням. Адже через неї учитель творить особистість учня, впливаючи на нього засобами емоційно забарвленого міжособистісного спілкування, причому робить це ґрунтовно, створюючи умови для пізнання учнем себе як особистості і світу. Успішна реалізація цих можливостей залежить від підготовленості самого учителя як керівника краєзнавчо-туристської роботи.

На думку українських вчених-краєзнавців Миколи Костриці й Василя Обозного, "учителі застосовують різноманітні форми краєзнавчо-туристської роботи з учнями, пам'ятаючи, що краєзнавство не існує без туризму, а туризм - без краєзнавства. Адже тільки туризм надає шкільному краєзнавству дійового творчого, суспільного характеру". Щодо шкільної краєзнавчо-туристської діяльності Олександр Остапець (1929-2002) зауважував, що вона залучає підростаючі покоління до соціального середовища (макросередо-вища), ознайомлюючи з ним, що прискорює процес виховання.

Туристсько-краєзнавчу роботу розглядали як засіб гармонійного розвитку підлітків і юнацтва, характерними структурними компонентами якого є похід, подорож, екскурсія. У сучасних дослідженнях її вважають інтегративною формою навчально-виховного процесу, що сприяє вибору оптимального комплексу психолого-педагогічних умов і засобів усебічного впливу на особистість.

Краєзнавчий матеріал є органічною частиною багатьох навчальних предметів. Нині більшість педагогічних інститутів та університетів України готує спеціалістів із туристської і краєзнавчої роботи. В Україні є федерація спортивного туризму, найбільші осередки якої розташовані у Харкові, Одесі, Львові, Херсоні, Києві, Запоріжжі, Дніпропетровську, Івано-Франківську та Автономній Республіці Крим. Створено навчально-методичні лабораторії з краезнавчо-туристської роботи в університетах Києва, Херсона, Запоріжжя, Львова. Зокрема, лабораторія Переяслав-Хмельницького ДТУ (Київська обл.) співпрацює з Науково-дослідним інститутом фізичної культури і спорту Республіки Білорусь та Московською міжнародною академією дитячо-юнацького туризму і краєзнавства. Протягом останніх років у цьому університеті проводять міжнародні конференції "Проблеми розвитку спортивно-оздоровчого туризму і краєзнавства в закладах освіти".

Суттєву допомогу освітянам та спеціалістам з туризму і краєзнавства надає газета "Краєзнавство. Географія. Туризм", яка щотижнево висвітлює багато питань соціального, пізнавального, навчального, виховного і оздоровчого напрямів. Редакція газети активно спілкується і співпрацює з усіма закладами освіти, у яких вивчають і вирішують питання туризму та краєзнавства.

Отже, туризм зародився у XV ст., коли людина здійснювала перші маршрутні мандрівки. У своєму становленні туристична діяльність від початку нерозривно пов'язана з краєзнавчою, тому виокремлюють спільні чинники, які сприяють їх розвитку. Із часом мета і завдання подорожей розширилися, а їх зміст і характер - збагатилися. Нині туризм передбачає добровільні мандрівки, не пов'язані зі зміною постійного місця проживання, які проводять у вільний час для поглиблення знань, відпочинку, зміцнення здоров'я, зі спортивною метою чи для ознайомлення з новими місцями. Такі подорожі е краєзнавчими, адже під час них діти вивчають особливості рідного краю: традиції, історичні пам'ятки, мовні діалекти, ремесла, архітектуру, господарство, релігію тощо.