Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - Василь Суразький

Українські культурно-освітні діячі в своїх зверненнях до інокультурних впливів не могли не враховувати того, що при наявності позитивних моментів у збагаченні східної культури вони все-таки несли певну загрозу позбавленому державної підтримки східному православ'ю в українських землях. Більше того, насильницька полонізація, знаряддями політики якої виступили католицизм та уніатство, призвела до того, що релігійна ідея збігалася з національною, де сама національно-визвольна боротьба українського народу за свою незалежність все більше набувала релігійного забарвлення, постаючи як боротьба за "праву віру", якою мислилось східне православ'я на противагу західному латинству.

Цілком правомірно, що на рубежі XVI — початку XVII ст. в Україні формується інший напрям реформаційної ідеології, який обстоював максимальну замкнутість української культури у візантійсько-давньоруських межах, несприйняття іноземних впливів. Вимагаючи оновлення православної релігії і української церкви, що перебували у гострій кризі, представники цього напряму наголошували на необхідності єднання українського народу в ім'я захисту віри предків через духовне відродження людини зверненням до первісних ідеологічних побудов християнства та дослівного розуміння Св. Письма, збереження православних традицій давньоруської доби. Саме в такий спосіб вони намагалися обгрунтувати право боротьби українського народу за свою незалежність, збереження національної культури за умов конфліктування між східним і західним християнством, зближення та оновлення різних теологічних течій. Найбільш послідовно цей напрям в Україні кінця XVI — початку XVII ст. обстоювали Василь Суразький, Іван Вишенський, Йов Княгиницький.

Василь Суразький

Відомий український полеміст кінця XVI ст. В. Суразький (Василь Андрійович Малюшицький (Малюшинський) — управитель Острозького шпиталю, активний діяч Острозького науково-літературного гуртка. Автор праць "О единой истинной православной вере" ("Книжиця у 6-ти розділах" (1588), "Маргарит" (1595), "Псалтири съ Возслгоедованіемь" (1598).

В основу поглядів В. Суразького було покладено типове для острозьких книжників протиставлення Бога і світу, Бога і людини, спираючись на яке він прагнув переосмислити церковну ідеологію, античні філософські системи, сутнісний зв'язок "сумірності" Бога і церкви, Бога і церковної ієрархії, Бога і соціального порядку, представити Бога альтернативою, а не вершиною всякого порядку. Цим самим передбачалося покінчити як із пануванням католицької церкви, так і з панівним становищем православних ієрархів в українському суспільстві , спробою останніх утвердити свою владу завдяки союзу з католицькою церквою. Врешті-решт це поверталося запереченням авторитету церкви і церковної догми, абсолютизацї Біблії як єдиного джерела одкровення, можливості спасіння особистою вірою.

Для В. Суразького Бог є всемогутній творець усього видимого і невидимого, тілесного і безтілесного, неба і землі, всього, з чого складається універсум. В руслі ареопагітської традиції він характеризував Бога як щось надчуттєве, невидиме, що вічно існує само по собі, нерухоме, невидиме, неосмислене. Як таке воно вище від слова і розуму, вище від будь-якої істини або буття. Божественне неможливо порівняти ні з чим, навіть з сонцем, що є "твар описуемая и постигаемая", яка не в змозі дорівнювати Богові, розумним безтілесним силам, що перебувають навколо нього. Посилаючись на Іоанна Дамаскіна, В. Суразький обстоював вчення про єдину іпостась божества, розроблену представниками східної патристики, використовуючи при цьому не тільки релігійні поняття, а й філософські уявлення про субстанцію, наділяючи Бога атрибутами вічності і безконечності. Цим самим він доводив неспроможність католицького вчення про два джерела походження святого духу від отця і сина, а відповідно і використання цього вчення для доведення верховенства папи римського над християнським світом.

У своїх поглядах В. Суразький дотримувався також прийнятих в Острозькому центрі уявлень про роздвоєння людини на "внутрішню" і "зовнішню", тілесну та духовну природу, де вищою умоглядною силою постає ум, який спрямовується Богом і покликаний відкрити в людині божественні істини, відбитком яких є Св. Письмо, божественні догмати, які "выше всякого помысла суть и выше всякого зрения существеннаго и бестелеснаго". Оскільки божественні догмати "верою токмо зримы и познаваемы", то саме до віри, Св. Письма треба завертатися в пошуках божественної істини, бо логічні роздуми тільки розорюють їх. Звідси виступи В. Суразького проти обраного католиками шляху богопізнання через логічні доведення і розмірковування, не сприйняття всіх інокультурних впливів, особливо латинського заходу, оцінка самого латинства як "тщеславного высокоумия". З погляду В. Суразького, тільки зосередившись на внутрішньому світі духовного розуму, піднявши до нього зовнішню мудрість і розумову силу знань, викладених у Біблії та відомих з часів князівської доби творів східної патристики, можна досягти божественної істини. Стосовно філософії, то головною тут є саме внутрішня філософія як всеохоплююча мудрість, квінтесенція божественного та людського розуму. За традицією давньоруської пори під філософією В. Суразький розумів вміння мислити, розшифровувати і тлумачити зміст Св. Письма, проникати в суть концепцій східної патристики, а її завдання вбачав у захисті та обгрунтуванні прийнятих і висловлених у православному вченні істин.