Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - Кирило Транквіліон-Ставровецький

Братський вчений (теолог, філософ), письменник, церковно-освітній діяч, видавець-друкар К. Транквіліон-Ставровецький став одним з перших представників напряму тогочасної духовної культури України, характерною особливістю якої був відхід від притаманного тоді українським мислителям різко негативного ставлення до західноєвропейської вченості. Відштовхуючись від вітчизняної традиції, а також переосмислюючи здобутки західноєвропейського Відродження, він прокладав шлях до формування ренесансно-гуманістичних ідей в Україні.

Рік і місце народження К. Ставровецького невідомі. Освіту, ймовірно, отримав у Замойській академії, вільно володів багатьма мовами, в тому числі польською, латинською, грецькою, старослов'янською. Його творчість була тісно пов'язана з культурно-освітньою діяльністю Львівського братства і його школи, інших братств, з розвитком української культури. У 80-х роках XVI ст. К. Ставровецький викладав грецьку і слов'янську мови у Львівській, а з 1592 р. у В членській братських школах, працював також у Київському й Рогатинському братствах. Організував свою друкарню, де видрукував книгу "Зерцало богословіи" (Почаїв, 1618), що містила виклад християнських догматів, елементів космогонії, збірку проповідей "Євангеліє учителноє..." (Рахманів, 1619). В 1621—1625 рр. був проповідником у Замості. Внаслідок конфлікту з деякими православними ієрархами, під впливом різкої критики Й. Княгиницьким "Зерцала богословіи" в 1626 р. перейшов в унію, отримав архімандрію Єлецького монастиря у Чернігові, в якому перебував до кінця життя. В 1646 р. видрукував збірку прозових творів і віршів "Перло многоценноƀ", котра, як і "Євангеліє учителное...", була дуже популярною серед простого народу у східнослов'янському світі. Однак духівництво вбачало в цих творах всілякі єретичні висловлювання. За царським наказом 1627 р. в Росії "Євангеліє учителное..." підлягало спаленню, а інші твори К. Ставровецького були заборонені. Помер 1646 р. у Чернігові.

У філософії К. Ставровецький дотримувався неоплатонівської орієнтації, розглядаючи Бога як творця, премудрого художника, еманентне, всюдисутнє світове начало. Виходячи з апофатичної теології і спираючись на Псевдо-Діонісія Ареопагіта, він піддавав критиці антропоморфне розуміння Бога Св. Письма, а також у творах багатьох сучасних йому авторів. Позбавляючи Бога антропоморфних властивостей, він, як і Псевдо-Діонісій, відмовлявся від позитивних рис Бога, підводячи читача до думки, що найбільш адекватним способом осягнення божественної сутності є послідовне заперечення будь-яких властивостей, атрибутів, які спостерігаються і передбачаються в речах навколишнього світу. Ставровецький підтримував думку про невизначеність Бога, його недоступність для людських почуттів і розуму, таємничість, невловимість, безмежність, вічність, відповідно до чого Бог поставав у нього як "существо пресущественноє, албо битность над всі битності, сама істотна битність, през се стоащая, простая, неплотная, без початку і без конца, без ограничания" (Из "Зерцала богословіи" // Пам'ятки братських шкіл на Україні. — С. 214). Доречно зазначити, що розуміння Бога як безособової сили, яку можна виявити через пізнання створеного світу, що було поширене в давньоруській традиції, доповненій пізніше вченням ісихастів, спиралося у Ставровецького також на західноєвропейські ідеї пантеїзму з його ототожненням Бога і природи. При розгляді питань "О розділенню и нероздільності божества", "несліянію персон боэъських", "сьєдиненіи персон бозъских" він розрізняв три іпостасі Бога в їх єдності, де першою, найвищою, є "отцовська персона" і, посилаючись на Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Василя Великого, Іоанна Дамаскіна, стверджував, що жодне з них не є ні первісною, ні останньою, всі рівні від початку і до кінця, предвічні і вічні, хоча і не зливаються в одне, бо Отець є "нерожденіє", Син — "рожденіє", Дух святий — "ісхожденіє", тобто критикуючи аріанство, він спростовував і вірування, згідно з яким існує не лише святий дух, що походить від Отця, а й святий дух дарів — благодать, що походить від Сина, за допомогою яких Ватикан обґрунтовував владу папи.

Навколишній світ К. Ставровецький розглядав як створену Богом єдність часу і простору. Вводячи поняття "века", розділяв світ на "предбудущій вік, неміримій, къторого не мірило солнце і луна бігом своїм", "вік при Богу безначальом, час долготи незмінной, умом только почасти постигається", "вік пред створенням неба и земли бил без початку"; настоящий — "при створенні неба і землі"; "будущій — початок має, конца же не будет іміти ніколи" [Там же. — С. 219).

Роглядаючи проблему "Бог і світ", Ставровецький розробив вчення про чотири світи: невидимий світ духовних сутностей, що належать до духовної ієрархії (ангелів, демонів); видимий світ — світ видимих речей, в якому живе людина; малий світ — світ самої людини; злосливий світ — світ поєднання злих людей з дияволом, який є творчим началом зла. Знову-таки заперечення єдинності світу не було новим для того часу в українській філософській літературі і, як ми бачили раніше, уже Ст. Зизаній обстоював ідею множинності світів. Сам Ставровецький обирає середину між єдинністю і множинністю, наполягаючи саме на кількісному обмеженні множини — чотирьох світів, подібно до того поділу, що існував в народній творчості, зокрема в апокрифах. Своє вчення про чотири світи він виклав у "Зерцалі богословіи", тісно пов'язуючи онтологічні проблеми з моральними, естетично-утилітарним визнанням світу як краси і користі. Описуючи ці чотири світи, він показував, що не весь світ є зло, а постає як добро і краса. Світ і природа перестають бути у нього простим символом Бога, зливаються з Богом, самі перетворюються у божество, звідки радісне і світле світосприйняття Ставровецького, уява про світ як невидиму красу.

З погляду Ставровецького, видимий світ, природа були створені Богом для людини з метою прославлення нею свого творця. Його основу становили чотири елементи: світлість огненна, "воздух", вода, земля. З цих чотирьох елементів виникли всі речі: із "світлості огненой" — солнце, луна, звізди, увесь світ видимого світу; от "воздуха" — диханіє животним и одушевлениям звірєм и птиця, и чоловіку; от води — два роди одушевлених: риба и птиця; от землі — звірове четвероногіє и древо плодовтиє, и сімена различии" [Там же. — С. 226). Говорячи про будову світу із стихій, Ставровецький звертається насамперед до античності, зокрема до вчення Арістотеля, відтворюючи арістотелівську концепцію, схиляючись до його думки про небо як певну субстанцію, що відрізняється від елементів. У главах 6—10 другої бесіди "О сотворении неба и земли, видимого сего мира и еще в нем" "Зерцала богословіи" він докладно описує названі першоелементи великого неба, красу його і всього видимого світу, його розкоші, достаток, що заготовлені Богом для людини. "Видимий сей мир, — наголошує Ставровецький, — ни нем же, мы человёкы рождаемся, живем и умираем от своего устроения и естества ест добр", його "с толишними красотами, с неизреченными сластьеми и с многими богатствами бог созда и уготова для сдиного, видимого и временного смертного тела". Він — "прекрасне і пресвітлое место". Це радісне, просвітлене світосприйняття зближує Ставровецького з мислителями доби Відродження, подібно до яких при описанні світу він поєднує вчення античних філософів і християнських авторів. Продовжуючи тему світобудови із стихій, він показує їх взаємопроникливість і постійну боротьбу, завдяки чому все у світі, починаючи від зірок і завершуючи найменшими пилинками, має певну цілість і єдність, послідовність руху, певну закономірність, наданих їм Богом. Значну увагу Ставровецький приділяв зображенню явищ природи (грому, блискавки), землі, океанів, річок, говорячи про кулястість землі, відкриття Америки, посилаючись на твори західноєвропейських природознавців і географів.

У центрі уваги К. Ставровецького все-таки знаходився не видимий світ сам по собі, а людина, вчення про яку складає зміст третьої бесіди в "Зерцалі богословіи" — "О сотворений чоловіка, которий малим миром наріцається". За традицією, що йшла від стоїків, людину він розглядав як двонатурну істоту, яка створена "зі двоє битностей разних" — тіла і душі. "Тіло видимое, — зазначає Ставровецький, — с чотирох елементів съставлено: пло-тьем землі, кровь от води, диханіє от воздуха, теплота от огня. Душа, же невидимая, розумная и несмертельная, ду-новенієм божбим в тіло вложена" (Там же. — С. 235). З тілом і душею пов'язані почуття людини, де "вкус" йде від землі, "обоняніє" — яко вода, слишаніє же — яко воздух, приймає гласи здалека и рассуждает их; зреніє — яко вогонь — здалека видінієм обьємлет всякое тіло и осязает его; дотыкваня — от живой души". Цими почуттями людина сприймає видимі і невидимі істоти, двоякість "услажденія" — душевні (невидимі) і тілесні (видимі).

Ставровецький- вчений наголошував не тільки на двона-турності людини, тіла і душі, а й обстоював їх єдність, підкреслюючи, що без тіла і тих процесів, які йому властиві, людина не може жити, а душа, в свою чергу, не може відчувати, розуміти, набувати доброчесності, наближаючись цим до властивого мислителям доби Відродження визнання гармонії душі і тіла. Як і більшість мислителів того часу, він вважав, що душа розлита по всьому тілу, яке і є товаришем душі. Сама людина в своєму "еьставе" с "горная часть небом и дольная землею", постаючи одночасно світлим і темним, ангелом і звіром, духом і плоттю, смертю і життям, де плоть є смертна, а дух безсмертний, нетлінний. Поділом людського тіла на верхню частину — небо і нижню — землю Ставровецький намагався обгрунтувати єдність мікро- і макрокосмосу, наблизити людину до природи, втілити людину в Бога, що мало важливе загальнокультурне і філософське значення. Втілення Бога в людину відкривало їй можливості також стати Богом, зробити людину найвищою цінністю у світі, а людяність — невід'ємною властивістю людської культури, надати проблемі душі і тіла як морально-етичного, так і гносеологічного звучання, що, власне, було одним із найважливіших елементів ренесансного гуманізму у творчості Ставровецького.

За К. Ставровецьким, "ум" і "розум" — не єдине, бо ум є "саморасльная души, то есть источник всякого разума чоловіческого. Розум же отвні въ душу приходить" [Там же. — С. 237). Відповідно до зазначеного він виділяв вроджену мудрість, тобто вроджену здатність, за допомогою якої вона може творити добро і зло, та вищу мудрість, яку називав премудрістю, що є даром і властива, як правило, пророкам або апостолам. Загалом у "Похвалі о премудрості троякі в віці сем явленной", що ввійшла до "Перло многоцінноє", він вказував на три премудрості: "первая найпреднійшая премудрість — в персоні сина божія. Вторая премудрість — дари духа святого, в душах пророцьких и апостольських и богословських и в прочих светих, угодницєх бозьких. Третя мудрість — прирожоная в кожной души, годной и негодной" (Там же. — С. 247).

Високо оцінюючи небесну премудрість, що є в науці Сина Божого і в дарах духу його святого, підкреслюючи, що "ніхто такь не ест любим богу, яко сей, который любить премудрость небесную", не меншого значення надавав Ставровецький і "мудрости прирожоной". В дусі ідей доби Відродження він близько підходив до ідеї подвійної істини, одна з яких належить богослов'ю, що "єст відомість и зрение невидимий бытностей, нематеріален речей и смислом нашим неподдеглих и бесплотних существ", "сама єдина ест съкровище світа і познаніє премудрости небесной и источник разума", друга — "о фи-лозофии, которую царіє царствують і сильний правду пишуть и закон политический полагають, а мучители землю держать". Прославляючи мудрість, за допомогою якої люди пізнають і розвивають світські науки, створюють закони, здобувають честь і славу, керують державами, К. Ставровецький з пафосом стверджує: "Ти заблужедшим ісправленіє, Ти старим укрепленіє, Ти бодрость лінивим, Ти мужество боязливим, Ти младенцем возраст и красота, Ти панієнства съкровище и висота, Ти нищих съкровище богатство веліє, Ти смутних и плачливих вічнеє веселіє, Ти сущим въ тьмі безумія просвещеніє, Ти прагнущих слави скороє насищеніє, Ти хітрое ремесла показуєш світу..." (Там же. — С. 248).

Світорозуміння К. Ставровецького, трактування суті людини, утвердження її активного земного життя зумовили його соціально-політичні ідеї, морально-етичні погляди, на які мали вплив традиції давньоруської доби, ренесансно-гуманістичних і реформаторських ідей. Як церковний діяч, він був переконаний і переконував інших у тому, що головним для людини "Бога знати й видіти єго правдіве", жити і діяти по законах Божих з чистим серцем, де чисте серце означає смиренність, "кроткість", зичливість всім усього доброго, подвижництво, трудолюбство, пістництво, стриманість ("въздержаництво"), тверезість, чуйність і пильність в молитвах повсякденних, а нечистість — заздрість, гордість, гнівливість, п'янство, блюзнірство. Саме останнє, як знаряддя диявола, і є основою "злосливого світу", веде до морального падіння людини. "Злосливий світ" — це світ багатіїв, світських та церковних владик, які, набувши багатства шляхом здирства, неправди, використовують його на розпусту, пиху, гординю. Замість того щоб будувати школи, друкарні, збагачувати науку, вони все своє серце і волю витрачають на обрання, пияцтво, примноження дармоїдів, гноблення своїх слуг, підлеглих, на яких покладають всякі повинності, ув'язнюють у тюрми і "в большей чисти йміть бессловных псов и коней, нежели брата своего и образ божій".

Виступаючи проти такого стану речей, засуджуючи його, Ставровецький приходить до висновку щодо ідеї рівності, братства всіх людей, стверджуючи, що Бог створив людей рівними і єдиними, дарував їм душу розумну, дав їм увесь видимий світ і рівні їм небо, сонце, місяць. Крім того, люди рівні не тільки перед Богом, а й за своєю природою, тому потрібно зробити все, щоб людина була людиною, братом і другом, бо "варвар и скиф будет, аки еллин и евревнин, аки раб и свобда брат тебі єсть".

Вдаючись до ідеалізації відносин у ранньохристиянській громаді і хілістичних ілюзій, які були властиві західноєвропейським реформаторам, Ставровецький відтворював на цій основі свій ідеал суспільного життя як царства божого, "Сіону", "Нового Єрусалима" як життя по правді. Жити по правді означає жити з чистим серцем, наслідувати Христа, який з досконалого Бога став досконалою людиною, показав милість Бога, вирвав людей із пітьми, навчив їх жити в єдиній любові і злагоді при лиці Божім.

Спасіння і вдосконалення людини полягає в тому, щоб, пізнавши себе, свою духовну сутність, вона усвідомила важливість людяності і людської гідності, морального оновлення як необхідної передумови релігійного оновлення, активної діяльності, спрямованої на обстоювання інтересів своєї Батьківщини, її культури, духовних традицій.

Обстоюючи свій соціально-етичний ідеал, Ставровецький, на противагу середньовічному аскетизму, стверджував право людини насолоджуватися красою землі і всім сущим, радостями тілесних почуттів. Здатність людини насолоджуватися красою світу є, на думку Ставровецького, найвищим даром, який людина не повинна поборювати в собі, а, навпаки, активно використовувати. Відповідно до викладеного етичного ідеалу Ставровецький вводив принцип користі як основи людської моральності, де матеріальний статок, створений працею власних рук і розуму, завдяки "художеству" чи "земледƀльствия" цілком виправдовується з моральної точки зору. Він рішуче засуджував паразитизм, дармоїдство, неробство, закликав зненавидіти "леность і празность проклятую". Його гнівний голос і докір, спрямовані проти зазначених вад, прозвучали чи не вперше в українській філософській публіцистиці. У повсякденній трудовій діяльності на благо людей бачив Ставровецький сенс життя людини, сам був взірцем працелюбства, подвижництва, високо цінував свою працю, що було наслідком властивих йому ренесансно-гуманістичних та реформаційних уявлень про сенс людського буття, який він вбачав не тільки в служінні Богові, а й у здійсненні людиною свого земного призначення, активної діяльності, в тому числі і художньо-творчої, де можна виявити мудрість людини, її знання, доблесть, благородство, талант, тобто тe^ що могло природне в людині підняти до рівня божественного, задовольнити її прагнення до земної слави, безсмертя її імені. У цьому він вбачав призначення своїх творів "Зерцало богословіи" та "Перло многоцінноє", у передмовах до яких закликав не тільки прочитати їх, а й з повагою ставитися до їх змісту "великій гори ... премудрости небесной и дивниой світ разума" [Там же. — С. 209).

К. Ставровецький засуджував лицемірство ченців, які облудливою тезою про християнську простоту виправдовували свою відмову від корисної праці, підкреслював, що сенс життя полягає не в спасінні пустинею, говінні, биттях поклонів, а в реальному житті, де справжнє життя — це всі "земні тягості". Гостро полемізував він з тими, хто нехтував суспільно корисною працею, заперечував світські науки та освіту, протиставляючи їм "християнську простоту", маючи об'єктом своєї критики конкретно аскетизм чернецтва і Й. Княгиницького. К. Ставровецький вважав, що простота буває двояка: перша — це свята простота, як наслідування скромності і чесності, а друга — це невігласність і безпросвітність ледачих людей, які за гарним словом "християнська простота" приховують свою духовну злиденність і лінощі. На його думку, праця не суперечить людській простоті і скромності, тому, як ми бачили, прославляв у своїх полемічних творах науку і філософію, показував їх користь для блага повсякденного життя кожної людини і всякого суспільства. У ствердженні життєво ціннісних орієнтирів Ставровецького ріднило з ренесансними гуманістами звернення до рідної мови, її захист, використання у своїх публіцистичних та наукових творах. Пронизане живим духом пантеїзму вчення К. Транквіліона-Ставровецького закладало основи формування пантеїстичної традиції в українській філософській думці, що знайшло втілення в творчості професорів Києво-Могилянської академії, відбившись найбільш повно в творчості Г. Сковороди.

Йов Борецький

З діяльністю Львівської братської школи, розвитком братського руху, шкільництва та освіти, формуванням української духовної культури, національно-визвольної ідеології тісно пов'язані життя й діяльність Йова (Івана Матвійовича) Борецького, українського церковного, освітнього і культурного діяча. Народився Борецький в м. Бірче (тепер село Городоцького району Львівської області). Освіту здобув за кордоном. Високоосвічена людина свого часу, він був викладачем Львівської братської школи, а з 1604 р. її ректором. З 1610 р. — священик у Києві, де заснував парафіяльну школу, за його ініціативою в 1615 р. було відкрито школу Київського братства. Призначений її ректором, надзвичайно багато зробив на цій посаді для укріплення навчальної бази школи (закупівлі навчальної літератури, шкільного приладдя). З 1620 р. і до смерті (12 березня 1631 р.) Й. Борецький був митрополитом православної церкви у Києві, ведучи боротьбу проти католицизму та унії, виступаючи поборником освіти серед народу. Закликав передових діячів того часу писати книги, відкривати школи, сам переклав ряд творів церковно-духовного змісту, написав кілька полемічних творів, у тому числі й полемічний антиуніатський твір "Протестація".

У "Протестації", яку підписали інші православні ієрархи, Борецький звинувачував польський уряд в утисках українського народу, православної церкви, яких мають за "безбожників, гірше од жидів-караїмів, од арбан, лютеран, євангеликів і вірмен, котрі в королівстві польськім і князівствах руських та литовських проживають", християн утискують гірше за турків, які "хоч і мечем взяли греків, а релігію їхню не переслідували". З аналогічними звинуваченнями польських властей в наругах над українським народом виступав Борецький і в листі до литовського князя Хр. Радзивілла, зазначаючи: "на нас дивляться гірше, як на зрадників і пійманих злочинців, гірше, ніж за турок, гірше, ніж за язичників, а ми народ вірний, народ невинний, народ давньо християнський, терпимо на власній землі своїй гноблення від цієї Вавилонської блудниці, що впилася кров'ю".

Й. Борецький добивався автономії з підпорядкуванням церковної влади, передусім єпископської, тільки патріарху, або митрополиту, який був би екзархом, тобто намісником патріарха в Україні. Звертаючись до історичного минулого своєї Вітчизни, звинувачував тих князів київських, які, прийнявши християнство, набудували храмів, але не подумали про школи для народу, внаслідок чого руси попали під владу Речі Посполитої, частина народу покатоличилась. В подальшому це саме допустили руські вельможі, котрі теж не дбали про будівництво шкіл для посполитих, а шукали науку римську, своєї не маючи.

Полемізуючи з католиками, Борецький закликав не шукати там істин церкви і науки, оскільки у них мудрість арістотелівська слово істини підмінила. В боротьбі з католицизмом та унією Борецький прагнув до відтворення історичної правди, давніх традицій духовного життя українського народу, утвердження їх спадкоємності. Так, звертаючись до історії України, він доходив висновку і підводив до цього своїх читачів, що східнослов'янські народи завжди були вільними, тому що становили цілісне державне утворення, яке і потрібно відновити в нових історичних умовах. За тодішніх умов саме з цієї точки зору Борецький був прибічником орієнтації зближення України з Росією, що відбивала певний стан формування політичної орієнтації братського середовища за межі несправедливих форм гноблення українського народу. Він був не тільки прихильником цієї орієнтації, а й, як і деякі московські публіцисти XV ст., братські діячі, спирався на вироблену ними ідею неперервної династичної влади московських князів від часів князя Володимира, використовуючи для доведення цієї ідеї Густинський літопис.

Названими мислителями, культурно-освітніми, церковними і громадськими діячами не вичерпується коло викладачів Львівської братської школи. В різний час у школі працювали або навчалися такі відомі діячі української культури, як Л. Зизаній, 3. Копистенський, П. Беринда, Г. Дорофієвич, І. Копинський, П. Могила та ін. На зразок Львівської була організована і школа Луцького братства. Вагомий внесок у розвиток філософської освіти зробила Замойська академія, відкрита 1595 р. у Галичині (на східній околиці української етнічної території тодішнього Руського воєводства у м. Замості). Взірцем для неї став Падуанський університет, програмами якого вона послуговувалася. Значну частину навчальних програм займали філософські дисципліни — метафізика, фізика, етика — з їх орієнтацією на засвоєння елементів арістотелізму, в якому вбачався шлях до формування власних інтелектуальних позицій, започаткування основ професійної філософії. Саме із Замойської академії вийшло немало відомих діячів культури і освіти з широкою філософською підготовкою: К. Транквіліон-Ставровецький, К. Сакович, Й. Кононович-Горбацький, С. Косов, І. Пзель та ін. При цьому, як ми бачимо, вихованці Острозького центру, Львівської братської школи, Замойської академії не замикалися в стінах своїх alma mater, а вели плідну культурно-освітню роботу в Україні, Білорусі, Литві, відігравши значну роль у створенні та діяльності Київського братства, сприяючи перетворенню Києва на початку XVII ст. у культурний центр, оплот боротьби проти антиукраїнської агресивної політики Речі Посполитої.