Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - Маркіян Шашкевич

Відомий вчений у галузі біології, історії, мовознавства, етнографії, перший ректор Київського університету М. Максимович займає чільне місце серед українських романтиків. У своїх збірках народних пісень та інших дослідженнях він показав, що народне мистецтво є найвищим типом мистецтва, яке має стати зразком для письменства, і український народ є носієм і володарем такого мистецтва, яке по силі і красі можна поставити поряд з кращими зразками народної культури Європи. Творцем цієї культури є саме та маса покріпаченого і пригнобленого народу простого, з погордою на який дивиться українське панство з висоти свого невисокого європейства. Його мова — це справжня самостійна мова, близька до мов західного та східного слов'янства. Вона виникла в найстаріші часи, де в доісторичну епоху самі українці є давніми автохномами на своїй землі, проживаючи від Дунаю до Дону. Завдяки цьому знімалось почуття вторинності і залежності українського народу, доводилась його самостійність, рівність з іншими народами та право на своє життя, національну культуру.

М. Максимович, працюючи в різних галузях науки (мовознавства, фольклору, етнографії, історії, археології), не обмежувався констатацією тих чи інших фактів, а робив спробу їх теоретичного узагальнення з позицій новітніх на той час філософських поглядів, зокрема натурфілософських ідей Шеллінга, які, поєднуючись з елементами романтизму, обстоювали ідею розвитку, єдності світу, ідеального і реального, суб'єктивного і об'єктивного. Звертаючись до філософії, він стверджував, що як любов до мудрості вона не може бути побудована лише на розрахунках розуму. Завдання філософії, на думку Максимовича, полягає в проникненні у внутрішнє знання і єдність предметів, а філософом є той, хто зводить головні галузі знання до загального начала і розвиває їх в струнку систему. Предметом філософії є всі предмети кінцевого пізнання, відповідно до чого філософія повинна бути історичною наукою, цінувати дійсність. Обстоюючи ідею розвитку, єдності природи, філософське розуміння світу Максимовичем еволюціонувало в бік матеріалізму. Так, не погоджуючись з Ф. Шеллінгом і Океном та їхніми прибічниками, які розглядали природу втіленням ідей, він обстоював матеріальну єдність світу, доводячи, що все в природі складається з єдиної всезагальної речовини. Органічна природа виникає на певному етапі розвитку з неорганічної природи в процесі її складних перетворень, а реальність не залежить від свідомості. Природа проникає в свідомість людини через органи чуттів. Наші знання про природу є відображенням предметів і явищ, які існують реально, постають об'єктивною реальністю. Прогрес науки, як і природи, не має меж. Виступаючи як проти вузького емпіризму, так і абсолютизації раціональних форм осмислення дійсності, Максимович обстоював зв'язок, єдність теорії і практики, аналізу і синтезу, вимагав конкретного історичного підходу до вивчення явищ природи, феноменів культури, суспільного життя, врахування історичного досвіду, умов та рівня науки того часу. Слід зазначити, що авторитет Максимовича як вченого, мислителя безумовно мав вплив і на стан філософії в Київському університеті, ректором якого він був.

Маркіян Шашкевич

З основними засадами світогляду романтизму пов'язані пошуки шляхів до національного самоусвідомлення українського народу на Галичині провідним діячем "Руської трійці" М. Шашкевичем. Він, за справедливими оцінками Я. Розумного, не тільки послідовно проводив ідеї рівноправності народів і людської гідності, а й одним з перших зумів об'єднати філософські засади естетики романтизму державних народів з принципами романтизму народів бездержавних, яким був український народ. Відмінність їх полягала в тому, що якщо романтизм літератури і культури перших наголошував на індивідуальності творчої природи людської діяльності, звільнення від перебільшення формалізму кінцевої фази класицизму, акцентувалась органічна єдність людини з одухотвореною природою, культивувалась творча думка і фантазія, символи і міфи, які надавали поезії емоційної проникливості і пророчої функціональності, то романтизм бездержавних народів робив наголос на історизмі, фольклорі, в яких вбачався закодований національний етнос, та звеличенні ролі національної мови.

На перше місце в своїх поглядах М. Шашкевич ставить мову, розглядаючи її найважливішою зовнішньою і внутрішньою ознакою національної самобутності. Спираючись на дослідження Я. Коллара, східноукраїнських романтиків (твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, матеріали фольклорного збірника М. Максимовича), він доводив, що українська мова володіє значним лексичним та ідеомовним апаратом для комунікування понять усіх сфер культури, науки і філософії. Першим на Галичині Шашкевич починає проповіді у львівських церквах українською мовою, складає українську "Читанку" для навчання рідною мовою, збирає матеріали для видання граматики. В піснях, народних обрядах він вбачав закодованість етнопсихології, підсвідомого національного "Я" поряд з національним побутом. На думку Шашкевича, використовуючи ці константи і коди, можна ідентифікувати селянина та інтелігента, відкривати минуле, таємниці своєї особистості і колективної самобутності. На основі такого підходу він з'ясовує загальні і морально-етнічні риси українського народу, його культурне обличчя, історичний досвід, героїзм і самоповагу провідних історичних постатей.

У дусі романтизму Шашкевичу властивий анімізм природи як вчительки простоти і правдивості, відбитку божої краси, компонента етнопсихології та національної естетики, що набуде особливого звучання в творах П. Куліша та Т. Шевченка. Він показує повну гармонійність русинського народу з природою, який "порозумів", "обняв природу", "до серця її пригорнув", а вона зрозуміла душу народу. В переосмисленні та метаморфозуванні природи Шашкевич виділяє два чинники — творчу уяву і розум, з одного боку, ставлячи наголос на ідеальному та ірраціональному в творчості, а з другого, надає великого значення людському інтелектові як вольовому та пізнавальному чинникові. Він закликає вірити в етичний розум сильний і високий, оповитий вічною добротою, виплеканий красою природи, приручений чистим серцем. Такий розум здатний допомогти розв'язати вічні людські питання, подружити людину зі світом, наблизити обидва початки життя (народження і смерті), сплести людську журбу з радістю, заглянути в "таємниці гробу", розсіяти світ тьми. Вбачаючи в природі емблематичну і символічну мову, Шашкевич широко використовує символи, алегорії, міфи, метафори, відпромінюючи глибинні основи людської і національної душі, підтверджуючи тезу багатьох романтиків про міфічну всесильність поетичного слова, поезії і життя. Символіку він використовує у казково-міфологічному ключі двома алегоричними образами — антропоморфним (бандуриста) і зооморфним (солов'я). Свободу і піднесення поетичної фантазії він подає в образі орла. Історичне минуле уособлюється ним історичними образами і постатями: Ярослав Мудрий — узагальнення законності і державної влади; Ярополк (син Володимира Мономаха) — лицарства; С. Наливайко, Б. Хмельницький персоніфікують відродження і повстання народу. Україна в ІІІашкевича приймає образ місяця, вкритого хмарами; Дністер постає міфопоетичним синонімом надчасового тривання світу і України; символ лиха, улюблений символ романтиків — ніч. Усі ці образи і символи Шашкевич запозичує з народної традиції, ліричних пісень та дум, романтичного образного матеріалу, античних гностиків.

М. Шашкевичу певною мірою притаманне політичне мислення з виходом на ментальні, політичні, моралізаторські та історіософські питання. В постановці і висвітленні цих питань у нього поруч з критичними оцінками минулого історії українського народу (княжі міжусобиці, "татарські люди", що довели княжу Русь до остаточного занепаду) політично-оптимістичні опори на позитивні моменти історичного минулого, гіперболізованих у дусі романтиків висвітлення історії. Українське минуле Шашкевич підносить майже до рівня сакральності і казкових реалій, наголошуючи на лицарських подвигах того чи пізнішого часу, а також тих своїх сучасниках, які не гордують нижчими верствами свого народу, шанують його мову і не накидають народові "чужі душі". Постійно вводячи у світ романтичний образ людини-велетня, підкреслюючи мужність, альтруїзм і моральну вищість тих народів, які зуміли знайти в собі сили здолати похмурі обставини, Шашкевич сюжетами і темами про добрі старі часи, про руських лицарів і лицарів думки намагався розбудити у своїх сучасників бажання повернути в повну силу "руську славу" і "руську власть".