Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - Микола Курляндцев

Професор військових наук, а пізніше математики Рішельєвського ліцею, М. Курляндцев крім праці Шеллінга "Введение в умозрительную физику" переклав і видав російською мовою працю німецького вченого-шеллінгіанця Г. Шуберта "Главные черты космогонии" і норвезького шеллінгіанця X. Стеффенса "О постепенном развитии природы". Дотримуючись позицій об'єктивного ідеалізму Шеллінга, близьких до пантеїзму романтичної традиції, він стверджував, що природа і людина створені єдиним, вічним началом — Богом, одухотворені божою думкою. Природа постає як гармонійне ціле, витвір досконалого життя і є єдиною за своєю суттю. Визнавав він в основному ідеальну єдність світу, обстоюючи при цьому єдність людини і природи як єдиного організму. Прибічник дедуктивно-синтетичного методу в дослідженні природи, він критично ставився до всеіндуктивізму, метафізичних поглядів, захищав єдність і взаємозв'язок усіх явищ природи, ідею її динамічного розвитку. Не погоджувався з тими природо-знавцями-емпіриками, які в процесі пізнання ділили природу на ізольовані світи, часто закони підміняли вигадками. На його думку, такий поділ природи приводить до розумового хаосу, підриває могутність пізнання, де абсолютизація досвіду повертається недооцінкою теоретичного мислення, яке тільки дає знання про світ в його єдності матеріального та ідеального. Водночас високо цінував вчення Коперника, Галілея, Ньютона, критикував схоластичні побудови і середньовічний світогляд.

Костянтин Зеленецький

Філолог за фахом, К. Зеленецький розгорнув в Рішельєвському ліцеї широку літературну діяльність, виступив автором ряду теоретичних публікацій, розвиваючи ідеї шеллінгіанства. Зміст духовного життя він розглядав як такий, що складається з двох стихій: безумовної сутності самого духу, котрий не підлягає свідомості, і світу свідомості — сукупності вражень зовнішнього світу і спостережень власної свідомості. Першу називав підметністю, суб'єктивністю ("подлежательностью") як вишу єдність і байдужість духовної сутності, другу кваліфікував як предметність ("предлежательность"), що є вищою від багатоманітності і складності безконечних змін у просторі і часі видимого світу. Підметність, суб'єктивність як вища належність духу передує предметності, тому першою потребою духу є ствердження своєї самобутності, звідки випливає перший закон духу — самосвідомість. Для проявлення цього закону дух має вийти із стану спокою, сфери замкнутого в собі стану, перейти в явище, положення часткове і часове, що потребує певної діяльності. Предметом цієї діяльності духу є явище, а метою — пізнання. Досягаючи цієї мети, дух визначає зміст явища в системі буття, оволодіває ним і дає собі звіт в цьому. В цьому відношенні, на думку К. Зеленецького, самосвідомість і є першим законом діяльності духу. Дух оволодіває тільки тим, що узгоджується із законами його розуму, а те, що не узгоджується, відкидає як "несутнє", тому явища предметності перебувають в духові, не порушуючи його самобутності, оскільки вона є свідомістю розумності. Сам процес пізнання постає як єдність чуттєвого і раціонального. Жодна наука не може існувати, спираючись лише на досвід або на логічний висновок. Вони нерозривно пов'язані між собою. Як ніякий будинок не можна побудувати без матеріалу та думки, відповідно до якої цей матеріал стає будівлею, так і в науці досвід і умогляд одне без одного безсилі, якщо тільки умогляд не хоче бути пустим привидом, а досвід тільки речовим. У пізнанні досвід і розум завжди діють нерозривно.

Знання К. Зеленецький розглядав як формальний бік доступності розуміння речі, де діяльність реальності полягає в єдності, злитті внутрішньої і зовнішньої сторін життя, а закони буття і закони пізнання виступають законами розуму. Тотожність духу (мислення) і буття (природи) — найкращий спосіб доведення істини, оскільки тут зіставляється те, що відображується, з тим, що відображує. Мислення є діяльність розуміння свідомості, осмислення діяльності духу. Здатність мислити є розум. Як чуттєве бажане пізнання постає видозміною мислення такою самою мірою, як фантазія, ум, розсудок, воля є видозміною розуму. Мислення спочатку сприймає явище, потім оволодіває ним, нарешті, розглядає його як дещо дане, конечне, визначене. Першим моментом мислення є "средостремление", момент страждання, другим — власне мислення, третім — споглядання духом явища як думки, буття свідомості, зрозуміле, момент перемоги. У вказаному напрямі дух діє під виглядом фантазії, результат якої — повідомлення, потім у вигляді розуміння, наслідком якого стають істина і воля. Конечним результатом постає благо. Загальним напрямом дії духу людського Зеленецький, як і значна частина романтиків, у тому числі і сам Шеллінг, вважав релігію, стверджуючи, що якби дух з першого оволодіння не був розумним, вірніше — розумністю природи як справи рук передбаченості творця, то він упав би в безсиллі перед світом баченого.

Історію К. Зеленецький розглядав як життя роду людського, що знаходить своє втілення в житті народу. Сутність людства складається з тих самих стихій, що і сутність кожної людини: духовної (діяльність релігії, духовна, розумова діяльність) і тілесної (промислової, мануфактурної, торгової діяльності). Вибираючи мету, народ, здійснюючи її, має свою особистість. Політична історія є історією боротьби взаємних відносин осіб, які відображають життя людства. Кожний народ має свою історію і проходить три періоди розвитку дитячий, зрілість і старість. В першому періоді він виступає як "стихія племені", в другому — організоване тіло, у третьому його стихії вичерпуються. Політичне буття народу завжди відображує буття його внутрішніх духовних і промислових сил. Перший період характеризується перевагою фантазії, другий — розсудливості, третій — розуму. Ставлячи питання про історію філософської думки в країні, Зеленецький цілком виправдано зазначав, що вона в Росії (відповідно і на Україні того часу) завжди була не історією філософського знання, а історією відношення до нього.