Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - ТЕМА. УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЧНА ФІЛОСОФІЯ XIX ст.

Лекції 12—13

1. АКАДЕМІЧНА ФІЛОСОФІЯ І ЗМІНА ТИПУ ФІЛОСОФСТВУВАННЯ

Ідеї, концепції, узагальнення нового українського письменства та творчої інтелігенції, витворені на грунті романтичного світосприйняття та його елементів у німецькій класичній філософії, внесли значний доробок у формування духовної культури України, сприяючи постановці та осмисленню важливих смисложиттєвих проблем і національного відродження. Однак вони все-таки були далекими від професійного філософського рівня, тяжіючи швидше до чуттєво-емоційного, символічного сприйняття світу, ніж до його духовно-теоретичного осмислення. Останнє, починаючи з ХХ ст. і впродовж його, здійснюється в межах академічної філософії, під якою, як правило, розуміють, власне, професійну філософську культуру, що створюється на кафедрах академічних закладів як світського, так і духовного напрямів, хоча таке розуміння академічної філософії досить умовне з погляду рівня її викладання в університетах і духовних академіях.

Розглядаючи стан філософської думки в Україні того часу, слід зазначити, що ставлення до неї, як і в усій Російській імперії, було неоднозначним. Якщо відкриття Московського університету ще в 1755 р. його перший ректор М. М. Поповський (вихованець М. В. Ломоносова) розпочав з промови про користь філософії, заклику до її вивчення, то пізніше викладання філософії в університетах двічі було заборонено (1809, 1850) як такої, що призводить до нігілізму. У боротьбі проти нігілізму, "мудрствування нових філософських систем" виключалось у викладанні філософії все те, що не могло бути обгрунтованим Св. Письмом. В університетах та інших навчальних закладах (за винятком духовних академій, де зберігалися курси історії філософії, метафізики, етики, у зв'язку з чим у повному розумінні цього слова "академічною" можна називати філософію саме цього типу навчальних закладів) курс філософії зводився до логіки та психології, або до вольфіанської моральної філософії, вершиною якої поставала "Нравоучительная философия в науку благородного юношества" Баумайстера.

Якщо дотримуватися історичної правди, а не йти за довільно витлумаченими фактами, як це роблять деякі "ультрадемократичні" представники сучасного нашого письменства у своїх вимогах руху вперед "через назад", то доведеться визнати, що у придушенні вільного філософствування того часу значну роль відігравала православна церква, проводячи таку саму реакційну політику, що й царський уряд, адже на цей час змінилися положення і функції самого православного духовенства. Якщо спочатку ідея православ'я в озброєнні українських культурних діячів виражала інтереси пригноблених, то з набуттям православною церквою панівного становища вона відбиває інтереси православного українського і російського панства та монархії, звичайно, не забуваючи і про свої власні інтереси. Саме завдяки цьому церкві надавалися всі права контролю над духовним життям Російської імперії і її провінцій, однією з яких була Україна.

У 1817 р. Міністерство народної освіти було об'єднано з духовним відомством, професори філософії піддавалися суворій цензурі, яка виключала всі елементи вільнодумства, що виходили за окреслені духовним відомством межі. У разі виходу за такі межі професор філософії позбавлявся свого місця, незважаючи на свій професіоналізм, лояльність до царського уряду і православної церкви. Пригнічена згори філософія замикається в собі. При цьому імен філософів, як українських, так і російських (загалом всі вони, як уже зазначалось, були російськомовними), ніхто не знав Однак при всіх заборонах і стримуваннях філософія прокладала собі дорогу, чому сприяло відкриття навчальних закладів, поширення та осмислення ідей західноєвропейської філософії, зокрема німецької класичної, що водночас ламало старі традиції, стереотипи й типи філософствування. Певною мірою на цей процес вплинула і діяльність П. Лодія — українського філософа, професора Львівського, а потім першого професора філософії Петербурзького університету.