Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - Микола Костомаров

Впродовж свого життя М. Костомаров був істориком у повному розумінні цього слова, залишивши нам у спадщину близько 200 наукових праць, написаних на основі опрацювання архівів Петербурга, Москви, Києва, Саратова, Вільно, Катеринослава, вивчення рукописних зібрань та бібліотек численних монастирів Російської імперії. Серед них "Північно-руське народоправство за часів удільно-вічового укладу. Новгород — Псков — Вятка", "Лівонська війна", "Смутні часи Московської держави", "Останні роки Речі Посполитої", "Руїна", "Богдан Хмельницький", "Мазепа", три томи "Руської історії в життєписах її найголовніших діячів", 16 томів "Монографій та досліджень".

Проте шлях історика не був посипаний трояндами, а, навпаки, вкритий теренами. Перша магістерська дисертація Костомарова "Значення унії в Західній Росії" не була допущена до захисту і за наказом С. Уварова її спалили. За участь у Кирило-Мефодіївському братстві Костомарова було заарештовано І після річного ув'язнення в Петропавлівській фортеці відправлено в адміністративне заслання до Саратова. Ставши в 1859 р. професором російської історії Петербурзького університету, після студентських заворушень у 1862 р. він змушений був залишити університет. У 1864 р. вчена рада історико-філологічного факультету Петербурзького університету відмовилась присудити Костомарову ступінь доктора історії "як сепаратистові і анти-націоналістичній особі".

Причина позбавлення Костомарова університетської кафедри може бути показовою І повчальною для наших днів. Як зазначає В. Скуратівський, миколаївський міністр ультрареакціонер Уваров спалив костомарівську дисертацію, а миколаївська політична поліція загалом відлучила його від нормального академічного життя. Пізніше цю функцію на себе взяло революційне петербурзьке студентство. Під час студентських заворушень, коли значна частина професорів вийшли з університету, Костомаров продовжував читати лекції. Парадокс нашої революційності полягав і полягає в тому, що оскільки революціонери не бажають вчитися, то саме ними стають студенти, що "освистали консервативного професора", який кинув у вічі цій ліберальній студентській череді: "Ніколи не треба бути гладіатором у гнилому і банальному лжелібералізмі, де молоді люди спочатку стають Репетіловими, щоб потім стати Расплюєвими".

Щодо світогляду М. Костомарова, його соціально-політичної орієнтації та історіософської концепції значною мірою можна судити із програмних документів Кирило-Мефодіївського братства — підготовлених ним "Книг буття..." та "Статуту слов'янського товариства". Зберігаючи Ідеї романтизму і народності, переломлених через конкретні умови соціального буття українського народу та його духовну спадщину, тут в стилі євангельських пророцтв, перейнятих ідеями месіанства, віщується: "Бог создав світ: небо і землю і населив усякими тварями і поставив над усією тварю чоловіка, і казав йому плодитися і множитися і постановив, щоб рід чоловічеський поділився на коліна і племена, і кожному коліневі і племені дарував край жити, щоб кожне коліно і племено шукало Бога, котрий од чоловіка недалеко, і поклонялись би йому всі люди і вірювали в його, і любили його, і були б усі щасливі.

Але рід чоловічий забув Бога і оодави диявілу, і кожне племено вимислило собі богів. І стали за тих богів битися, і почала земля поливатись кровью, і на всім світі сталось горе і біднота, і хвороба, і нещастя, і незгода. І так покарав Господь рід чоловічеський: що найбільша частина його сама просвіщена, попалась в неволю до римських панів, а потім до римського імператора. І став римський імператор паном над народами і сам себе нарік богом".

Далі йдеться про те, що і в нові часи були притаманні ті самі гріхи, які були в давнину. "Хоча французи були хрещені, одначе менше шанували Христа, ніж честь національну, і се їм ідола таки зроблено; а анеличани кланялись золоту і мамоні, а другі народи так же своїм ідолам; і насилали їх королі і пани на заріз за шматком землі, за табак, за чай, за вино; і табак, .і чай, і вино стали у них богами; речено — "І де те сокровище, там і серце ваше".

Всупереч діячам культури, які вважали, що серед усіх народів лише поляки зостались чистими перед Богом, тому і повинні виконувати месіанську роль, всупереч Москві як "третьому Риму" Костомаров вважав праведним народом — народ український. Із давніх народів до суспільного ідеалу (свободи), на його думку, не наблизились ні євреї, ні греки. Перші відступилися від наказів Мойсеєвих і виборних судів і задля царів були побиті сусідами, другі були погани (язичники), не знали єдиного Бога, і через це у них залишилося рабство, і кожний рабовласник був маленький цар. Давні вибрані людства мусили дати місце новим європейським народам, у тому числі й наймолодшому з племен — слов'янському.

Проте й слов'янські народи стали відбиватися від християнства і його заповітів. Польща стала країною найтяжчої неволі, бо панство там без жодного закону вішало і вбивало своїх кріпаків. Москва утвердила в особі самодержавного царя-ідола і довершила великий гріх, знищила вільне новгородське народовладдя. Тільки один український народ не любив ні царя, ні панів, не знав по слову Христовому жодної помпи панської і коли міг утворити політичний лад по своїй подобі, то сформував козацтво, тобто "істеє братство". Небезпечна дія політичних принципів старої України для сусідів спровокувала війни з нею Польщі та Москви. Політично Україна згинула, але репрезентовані нею політичні принципи переможуть: вони вже обізвалися в Польщі третємайською Конституцією 1791 р., а в Москві — повстанням декабристів. Камінь, відкинутий будівничими, ляже "во главу угла" нової політичної споруди. Народ, "найменьший в народах", позбавлений державної організації, стане зразком для багатших і зорганізованіших. "І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар. І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов'янськім".

До останнього в "Статуті" зазначалось: "Приймаємо, що духовне і політичне сполучення слов'ян є істинне їх призначення, до якого вони прагнуть... Приймається, що кожне плем'я повинне мати правління народу і зберігати повну рівність співгромадян по їх народному християнському віросповіданню і стану". І далі: "Товариство буде прагнути (старатися) раніше про викорінення рабства і всякого приниження нищих класів, рівним чином про всемісне розповсюдження освіченості".

Звичайно, наведені положення певною мірою, як буде показано далі, збігаються з ідеями позацензурних творів Т. Шевченка. Однак формування їх потребувало певної опори на наукові дослідження, висновків з них, що, власне, простежується в ряді праць М. Костомарова ще до-братського періоду, зберігаючись в подальшому як орієнтири науково-теоретичних узагальнень. Безумовно й те, що на формування світогляду Костомарова значний вплив мали філософська спадщина вітчизняних мислителів, з якою він був добре знайомий, його власні пошуки і дослідження, де на перше місце ставились проблеми історіографії, рухомих сил суспільного розвитку, національного питання, життя народу та його культури. Як зазначалось, вік Костомарова був віком історії, і в осмисленні наведених питань він спирався на зіставлення точок зору найбільших авторитетів світової історичної науки того часу, починаючи від епохи романтизму, що їх започатковувала, до епохи появи позитивізму, яка їх завершила.

Тут Костомаров цілком виправдано виступив проти сучасної йому історіографії школи істориків державності, особливо російської, представники якої одні мимоволі, а інші навмисне абсолютизували принцип державності, перетворивши державу як таку в єдино Істинно діючу історичну силу. "Вступаючи на кафедру, — писав Костомаров, — я поставив собі за мету в своїх лекціях висунути на перший план народне життя в усіх його детальних проявах... Я бачив, що держава ставала більш випадковим плодом завоювань, ніж необхідним наслідком географічних і етнографічних особливостей народного життя". На його думку, основним недоліком історичності школи державності є те, що її представники ковзають на поверхні життя минулого, не розкриваючи життя народних мас в усій повноті їх життєдіяльності: побуту, звичаїв, почуттів, прагнень.

Історія не зводиться до історії державності. Для історичного аналізу вихідним пунктом повинна бути не держава сама по собі, а здійснення людини в певній спільноті і асоціаціях, де людина не губиться і не блукає серед політичних надінститутів. В історичному процесі народ — не бездуховна маса, матеріал для держави, а жива стихія історії. Він є змістом, державність — це тільки форма, яка живиться діяльністю народу. Вивчаючи історію, треба насамперед вивчати історію народу, трудящих сіл і міст, їхнє духовне життя, яке постає вирішальним в історичному процесі. Водночас, зазначав Костомаров, саме правильне описання подробиць домашнього, юридичного, громадського побуту буде мертвим, якщо воно позбавлене живої душі народу, його надій, прагнень. Історик повинен ставити на перше місце діяльні сили людини, а не те, що нею створене.

М. Костомаров, спираючись саме на такі підходи до вивчення історії, уже в ранніх дослідженнях "Мысли об истории Малороссии" вперше в українській історіографії докладно з'ясував хід і сутність історії України, пов'язаних з культурним і духовним життям народу, що знайшло свій відбиток в програмних документах Кирило-Мефодіївського братства. Пізніше, повертаючись до цього питання, в працях "Правда москвичам про Русь", "Дві руські народності" він дає розгорнуте епічне полотно руху історичного процесу України. У відповідь на відношення російського самодержавства і його ідеологів до українського народу як до грішного, нижчого, що не має своєї оригінальності, елементу російського народу, Костомаров доводить, що український народ має свою історію, мову, культуру, психологію. Обґрунтовуючи оригінальний погляд на розвиток Київської Русі, він, не заперечуючи єдності слов'янських народів, показав, що етнічна спільність народностей не є одвічною і незмінною категорією, а постає постійно змінним організмом. Усі розмови про особливу етнічну чистоту та однорідність південноруських та інших народностей позбавлені сенсу.

Формування державності завжди відбувалося так, що сильніша народність пригнічувала слабші, намагалася підкорити, а іноді асимілювати їх. Тому жодна держава в світі, в тому числі й Російська імперія, не складала однієї народності і навряд чи є народ, в якому б не можна було виявити нинішнє і минуле існування складних частин, які володіють своєю самобутністю. Це стосується і українського народу, його місця і положення в Російській імперії. Доводячи окремішність українського народу, його культури і світогляду, Костомаров пов'язував це з такими рисами українського народу, як індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоке вираження релігійності, демократизм, замилування свободою, нехіть до сильної влади. Впродовж життя він обстоював самобутність українського народу, його право на гідне існування, підняття та розвиток національної культури, його рідної мови. Важливішим чинником піднесення національної самосвідомості, розвитку духовної культури свого народу вважав розвиток освіти, науки з повсемісним викладанням їх здобутків українською мовою. "Поки на південноруській мові не будуть повідомлюватися знання, — писав Костомаров, — доки ця мова не зробиться провідником загальної освіти, до того часу всі наші писання на цій мові — блискучий пустоцвіт, і потомки назвуть їх результатом примхи, бажання для забави переодіватися із сюртука в свитку і припишуть їх більш моді на народність, ніж любов до народу".

М. Костомаров, віддаючи перевагу духовному перед матеріальним, виходив з того, що давати знання треба в православно-християнському дусі, який впродовж віків був основою моральної сили українського народу. Позитивно ставлячись до релігії, підкреслюючи свою віру в Божий промисел, був прихильником віротерпимості, вказуючи на те, що коли кругозір народу розшириться, то він сам вибере собі своєрідну сферу ідей на основі нових для нього даних про природу. Проте він був послідовним при несприйнятті пустого базікання, гри в національну культуру, якими намагались деякі діячі (та і сьогодні це робиться) підмінити реальну, конкретну і ділову роботу. "Писати повісті і вірші часто безбарвні, пусті з "чорнобривими дівками, буйним вітром, могилами, степами і зозулею", — зазначав Костомаров, — досить легше, ніж придаватися попередньому вивченню і творчій праці для складання народних книг, необхідних народові. Точно так і наші багаті народолюбці охоче одінуться для забави в квазінаціональні костюми, внесуть в свою мову два-три малоросійських вирази, посперечаються про достоїнства Шевченка, ніж виділять один-два рублі із своїх здобутків на справу загальної освіти".

Розв'язання національного питання М. Костомаров вбачав у децентралізації Російської імперії, в становленні федеративних засад у взаємовідносинах між народами Росії, де кожному народові буде гарантоване право мати свій народний уряд, рівності громадян незалежно від віросповідання, походження і суспільного положення. У відозві "Брати українці", "Книгах буття" основним кредо поставало: "...авторитаризм і класовий лад мусять бути знищені! Царизм і авторитаризм викривляють життя суспільства в самих основах, і суспільство не може відродитись, поки не звільниться від них". Саме авторитаризмові він і протиставляв єдність і спільність народів у федеративно-демократичній організації суспільства, принцип рівності всіх багатств при збереженні приватної власності, знищення класів і злиття народу в єдине ціле, в єдину сім'ю. "Поза нашою волею, — писав Костомаров в "Автобіографії", — став нам уявлятися федеративний лад як сама щаслива течія суспільного життя слов'янських націй. Ми стали уявляти всі слов'янські народи, з'єднані між собою у федерацію, подібно древнім грецьким республікам або Сполученим Штатам Північної Америки, з тим, що все знаходиться в тісному зв'язку між собою, але кожне зберігає свято свою окрему автономію".

Звичайно, на той час ідея федеративного устрою держави була неновою для соціально-політичної та філософської думки Західної Європи, з якою Костомаров був обізнаний. З її проповіддю виступав І. Кант, який обстоював добровільний союз "федерації всіх держав", де гарантоване право всім членам суспільства. Перейшовши від Канта до романтиків, Ідея союзу народів, всезагальної держави як всезагальної форми творчості, за якою кожний народ має право на територію, яку він займає і тому не повинен потерпати загрози насильства з боку пришельців, захищали Фіхте, Шеллінг, вплив яких на українську інтелігенцію був значним. Переваги федеративного устрою значною мірою демонстрували Сполучені Штати Америки, що не могли не враховувати братчики. Однак Костомаров, вірний своїй історіософській концепції, не обмежувався зовнішнім впливом указаних ідей, а шукав їх реальні витоки в народному житті свого народу.

Обгрунтування федеративної організації державності він знаходив в історії Київської Русі, її удільно-вічовій системі, яка тяжіє не стільки до єдинодержавства, скільки до федеративних засад, на основі яких формувалась державно-адміністративна структура, що витікала із суті становища слов'янських народів, їх життя. "Удільність", з погляду Костомарова, — це такий лад, при якому самобутні частинки разом утворюють одне державне тіло. Найповніше переваги такого устрою проявились в Україні тоді, коли замість довільних князівств почали виступати самобутні землі за природним поділом. За конкретних умов розбудови своєї державності Україна завжди прагнула саме до такої форми державного устрою, який виробився в організації українського козацтва.

Віддаючи собі звіт в тому, що впродовж довгої історії в Україні не було повного прояву федералізму, Костомаров все-таки вважав за потрібне розвиток українського народу пов'язувати саме з такою формою організації в майбутньому, фіксуючи це в програмних документах братства. "У майбутньому Слов'янському союзі, в який ми віримо і до якого сподіваємося, — зазначалося в них, — наша південна Русь повинна становити одну державну цілість на всьому просторі, де народ говорить українською мовою, зберігаючи єдність (з Росією), засновану не на згубній, мертвій централізації, але на ясній свідомості рівноправності своєї власної користі... то ж ні росіяни, ні поляки не вважають своїми землі, заселені нашим народом". При цьому Костомаров постійно підкреслював, що визнання за народом його окремішності, права своєї особливості при всезагальній і особливій свободі не призводить до ворожнечі між народами, до "відокремленості". Навпаки, якщо державне начало буде дотримуватися взаємоповаги до народностей, ставитися до них не як до другорядних, підпорядкованих, нижчих, вище яких є пануюча, а як до самобутніх, самоправних, тоді не може бути ні незадоволення до держави, ні ворожості до інших, разом з'єднаних народностей.

Романтичне світорозуміння проявляється в усіх творах Костомарова при постановці та розв'язанні конкретних проблем. Однак, як ми бачимо, його романтизм (як вічне явище вільного духу) органічно випливає з української культури, особливо в тих іпостасях, де соціальні і національні мотиви переломлюються через колізію свого часу, духовне відродження людини, що властиве не тільки Костомарову, а й іншим братчикам, особливо П. Кулішу і Т. Шевченку.