Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - 4. КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО

Синтез ідей романтизму і народності в єдності літературного, соціально-політичного та національно-визвольного аспектів знайшов відображення в діяльності та творчості діячів таємної організації "Кирило-Мефодіївське братство". Організоване в Києві у грудні 1845 р. воно проіснувало до березня 1847 р. До його складу ввійшло близько ста представників різночинної інтелігенції. Душею братства були його організатори: чиновник при Київському генерал-губернаторстві М. Гулак, професор Київського університету М. Костомаров, колишній студент цього університету В. Білозірський, геніальний український поет Т. Шевченко, культурний діяч П. Куліш. У соціокультурному аспекті братство, за висловлюванням В. Скуратівського, являло собою духовну реставрацію змагань українського бароко і очевидний складник всеєвропейського руху в бік синтезу християнства з модерним історичним життям внаслідок тягаря всіх можливих і неможливих форм людського відчуження спраглого якоїсь навічної, фундаментальної людської і людяної істини. Звідси ЇЇ політичне спрямування: звільнення селян від кріпацтва, національна свобода українського народу. Найважливіші програмні документи для Кирило-Мефодіївського братства написав М. Костомаров: "Книги буття українського народу", відомі під назвою "Закон божий", "Статут слов'янського товариства" і звернення до найбільших слов'янських народів — росіян, українців, поляків. Оцінюючи ці документи, особливо "Книги буття...", В. Скуратівський не без підстав зазначав, що це вже були не "Конституція" Пилипа Орлика, не потомственні і доволі станово-егоцентричні "діаріуші" автономістичної старшини, навіть не "Історія Русів", а перший могутній крик народження нації. Засудження автократизму і тиранії в цих документах поєднувалося із захистом ідей соціальної свободи і рівності, рівноправності і братського союзу народів, простим і дохідливим поясненням українському читачеві, що український народ може і повинен бути суб'єктом історичного процесу нарівні з іншими, а не в принизливому від них положенні.

Існують різні думки щодо єдності поглядів, програмних і тактичних вимог, мети і завдань членів товариства. Відповідно до рішення ЦК ВКП(б) і ЦК ВКП(б)У з питань історії, літератури і мистецтва, прийнятого в 1947 р., членів товариства розподілили на революційно-демократичне та буржуазно-ліберальне крило, а сам рух кирило-мефодіївців почали розглядати як такий, що йшов за тими рухами, які відбувалися в Росії в цілому, що справи братчиків знаходили підтримку з боку передових верств російської інтелігенції. Поділ членів товариства на революціонері в-демократів та буржуазних лібералів наші історики виконували на підставі показань у III відділенні студента Андрузького. Ця точка зору відбита і в "Історії філософії на Україні" (К., 1989. — Т. 2. — С. 75), де підкреслюється: "За історичних обставин даного часу ... були реальні умови формування двох ліній — революційно-демократичної та буржуазно-ліберальної. Це характеризує Росію в цілому, а в її складі й Україну 40-х років... На одному полюсі були В. Г. Бєлінський і Т. Г. Шевченко, ліве крило гуртка петрашевців, на другому буржуазні ліберали типу В. Боткіна, К. Кавеліна, М. Костомарова, П. Куліша". Отже, Т. Шевченко стояв на боці революційних демократів, знаходив підтримку з боку Бєлінського, а Костомаров і Куліш були буржуазними лібералами, до того ще й ідеологами буржуазного націоналізму, за що Бєлінський називав їх, особливо Куліша, образливими словами. Однак ці образливі слова відносились і до свого "однодумця" — Шевченка. З цього приводу М. Зеров писав: "Справа кирило-мефодіївців видимо не викликала великого співчуття серед російської інтелігенції. Відомий грубий лист Бєлінського, де він обурюється на Шевченка та українських "змовників".

Делікатніше висловився О. Хом'яков у листі до Ю. Са-маріна, але й він характеризував програму братчиків як "нісенітність і відсталість", заявляючи, що "малоросіян захопила політична глупота, заблудження, безтолоч яких більш, ніж очевидна". Щодо показів студента Андрузького, то знову повернемося до М. Зерова: "Найбільше матеріалу для III відділення дав допит студента Андрузького, який пробував у своїх зізнаннях установити поділ братчиків на групи. Він вказував на дві групи, що об'єднували братчиків: головна мета — з'єднання слов'ян воєдино, прийнявши за зразок Сполучені Штати або нинішню конституційну Францію; часткова при ній існуюча малоросійська — відновлення Гетьманщини, якщо можна — окремо (бажання таємне), якщо неможливо — у Слов'янщині. Представники головної мети: Костомаров помірковано; повним послідовником мети: Гулак. Представники малоросійської мети: поет Шевченко і Куліш, у вищій мірі помірковані — Посяда, казений селянин; він тільки й думав, що про селян". Шеф жандармів граф О. Орлов підтримав поділ Андрузького, говорячи про братчиків слов'янофілів та українофілів, небезпечними з яких вважав українофілів, але разом з тим доходив висновку, що "всі вони не заговорники, не зловмисники і захоплюються тільки: слов'янофіли — модним напрямом наук, а українофіли — палкою любов'ю до батьківщини". "Міри попередження" Орлов радив вжити передусім проти українофілів, "оскільки думки останніх про відновлення народності їх батьківщини можуть повести малоросіян, а за ними й інших підвласних Росії народів до бажання існувати самостійно".

На сьогодні існують й протилежні думки про єдність, цілісність поглядів братчиків, спільність їх мети. Так, Д. Чижевський пише: "Різними духовними шляхами прийшли кирило-мефодіївці до Києва, на різні сторони світу було розіслано їх з Києва. Але в Києві вони пройшли через певну духовну спільність, відблиски якої залишились у них на все життя". З точки зору М. Зерова, "думки та ідеї братства, а головне його ентузіазм, "апостольської любові до ближнього" знайшли собі відгомін у шевченківській творчості — хоч слов'янофільство Шевченкове і його пророцький пафос властиві були раніше від організації братства. Шевченко був голосом тої самої пори, переживав ті самі настрої".

Оскільки йдеться про тодішню пору, то зазначимо, що сутність її полягала в тому, що це був вік історії, століття, коли всі європейські і почасти євразійські народи згадали своє минуле і водночас почали створювати ретроспективи світового розвитку, своєї історії на основі поєднання кола енергії персональної християнської містики та її пафосу особистості з усією енергією масово-колективно-народного існування, всіх складників-інваріантів народного існування. Висловлене знайшло відбиток у світогляді братчиків, де вплив Шевченка на світогляд їх, в тому числі й Костомарова, був досить помітний, але студії Костомарова з історії України також не могли не вплинути на Шевченка. Ідеї костомарівської історіософії не могли не вплинути, поєднатися з історіософськими поглядами та христологією Шевченка, зумовивши зміст програмних документів та діяльності братства. Стосовно єдності братчиків, то їх дійсно об'єднувала братська любов, повага один до одного, свідченням чому може бути їх поведінка на допитах, коли кожний з них намагався взяти провину на себе, щоб не викликати підозри на інших. Звичайно, були й певні розходження в їх поглядах, розумінні шляхів досягнення поставленої мети. Головним, що об'єднувало братчиків, була любов до народу, вітчизни у тій формі, про яку говорив М. Костомаров: "Хто любить свій народ — хай любить його не по-донкіхотськи, не уявленням, а серцем і справою, хай любить не абстрактне поняття про народ, а народ в дійсності".