Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - Петро Лодій

Народився П. Лодій 4 травня 1764 р. в селі Збой (тепер Словаччина). Отримавши освіту, з 1787 по 1802 р. був професором метафізики і моральної філософії богословсько-філософського відділення Львівського університету. З 1802 по 1803 р. — професор Краківського університету. В 1803 р. переїхав до Петербурга, де обійняв посаду професора Петербурзького головного педагогічного інституту, що пізніше був перетворений на університет. Працюючи в Петербурзі, П. Лодій не поривав зв'язків з Україною, листувався з професорами Львівського університету, надсилав їм кращі книги. З 1819 по 1829 р. — декан філософсько-юридичного факультету. П. Лодій активно виступав за розвиток освіти і науки, критикуючи тих, хто намагався заборонити викладання філософії в навчальних закладах Росії, заявляючи, що така заборона помилкова і "суперечить здоровому глузду і правилам логіки". В 20-х роках зазнав утисків і переслідувань, його книги не дозволялось перевидавати, йому було заборонено читати філософію. Книга П. Лодія "Логические наставления, руководствующие к познанию и различению истинного и ложного" була визнана "наповненою загрозливих... руйнівних начал". Помер 10 червня 1829 р. у Петербурзі.

На перших етапах своєї діяльності П. Лодій виступав послідовником Хр. Вольфа, переклавши етичний твір Баумайстера, хоча ставився до нього критично, намагаючись доповнити його ідеями Канта, почасти полемізуючи і з ним. Постійно звертаючись до Канта, Лодій розвивав сенсуалістичні погляди на проблему пізнання і саме з цих позицій полемізував з Кантом, критикуючи його за суб'єктивний ідеалізм, скептицизм і агностицизм, розрив чуттєвого і раціонального, логічного і емпіричного. На його думку, світ існує сам по собі, поза нашим розумом і свідомістю. Знання виникають в результаті дії предметів зовнішнього світу на органи чуття, ставлячись до дійсності як копії до оригіналу. Стверджуючи достовірність даних чуттєвого досвіду, підкреслюючи їх роль в процесі пізнання, Лодій зазначав, що за допомогою мислення людина може глибше пізнати світ, відкривати властивості речей, закони природи. Істинність знання він вбачав у відповідності наших суджень предметам матеріального світу такими, які вони існують самі по собі, розділяючи Істину на метафізичну, логічну, моральну та фізичну. Критерієм Істини вважав несуперечливість і одностайність думки більшості людей, що досягається за допомогою розуму і досвіду.

Звертаючись до філософських поглядів Канта, П. Лодій виступав проти його спроби провести принципову межу між формою і змістом, сутністю та явищем, показати мислення незалежним від буття. У кантівській теорії пізнання він вбачав шлях до заперечення об'єктивного існування речей, відрив чуттєвих уявлень від зовнішнього світу. Агностицизм Канта виводив з апріоризму, зокрема суб'єктивно-ідеалістичних уявлень про простір і час як апріорні форми чуттєвості, що вносять порядок у дійсність. Критично ставився Лодій і до ідеалістичних вчень Берклі, Юма, Шеллінга. Розглядаючи проблему співвідношення душі і тіла з деїстичних позицій, заперечував божественний характер походження душі, релігійно-ідеалістичні уявлення про її безсмертя, доводив залежність психічних явищ від діяльності мозку, вказуючи на те, що коли всі органи людського тіла будуть нормальними, а мозок пошкодженим, то ми не матимемо ніяких відчуттів, не кажучи вже про більш складні психічні акти.

У галузі соціально-політичній П. Лодій виступав з філософським вченням про природне походження всезагального державного права, згідно з яким усі люди рівні за своєю природою. Проте доводиться констатувати, що праці "Природне право народів", "Повний курс філософії", в яких концептуально викладені погляди Лодія з цього питання, не були опубліковані і загинули, у зв'язку з чим немає можливості об'єктивно і найповніше проаналізувати його філософську спадщину. Однак безумовним залишається одне: пропаганда і критичне осмислення нових досягнень західноєвропейської філософської думки не могли не сприяти орієнтації на неї академічної філософії як в Росії, так і в Україні, де вплив П. Лодія так само, як і Д. Велланського, був досить значним, посилюючись зверненням до них українського студентства, яке, навчаючись в столичних навчальних закладах, поверталося до України. Репрезентаторами академічної філософії в Україні виступили Харківський університет, РішельєвськиЙ ліцей (Одеса), Київська духовна академія, Університет Св. Володимира.

Харківський університет, відкритий в 1805 р. завдяки клопотанням громадськості та особистій ініціативі В. Каразіна, став значним осередком не тільки поширення романтичного світорозуміння, а й нових течій західноєвропейської філософії. Ректором університету став російський філософ, логік, автор одного з перших в Росії підручників з логіки І. Рижський, професор філософії Петербурзького гірничого корпусу, лекції якого слухав В. Каразін, перебуваючи в Петербурзі. Першим професором філософії був запрошений німецький філософ І. Б. Шад.