Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - Іоанн Баптист Шад

Народився І. Б. Шад в сільській католицькій родині поблизу Бамберга в 1758 р. З дитячих років його життя було пов'язане з монастирем, де й отримав освіту в єзуїтській школі виховання. Монахом-бенедиктинцем захопився філософією, що привело його до розриву з католицизмом. У 1798 р. втік з монастиря, викладав філософію в Готі, Ієні. За рекомендацією Фіхте, Шіллера і Гете в 1804 р. граф С. Потоцький запросив його до Харківського університету, де до 1816 р. він читав курс логіки. Завдяки блискучій красномовності, глибокій ерудиції, переконливості своїх думок І. Б. Шад завоював симпатії студентської молоді, колег по роботі. Ведучи педагогічну роботу, значну увагу приділяв підготовці філософських кадрів, знаходив час і для наукової роботи. У Харкові він підготував і видав латинською мовою підручник з логіки (Institutiones philosophiae universae, tomus primus, logicam comp-letens. — Харків, Галле, 1812), курс природного права (Institutiones juris naturae. — Харків, 1814). У 1816 р. за пропаганду шеллінгіанства і за "гординю безвір'я" протягом 24 годин був висланий спочатку з Харкова, а потім за межі Росії. Повернувшись до Ієни, читав курс лекцій в університеті як приват-доцент. Помер в Ієні в 1834 р.

Філософські погляди І. Б. Шада значно змінювалися впродовж його діяльності. Деякий час він спирався на твори Канта, які справили на нього подвійне враження. З одного боку, кантівська філософія приваблювала Його ідеєю свободи та гідності людини, а з другого — відштовхувала приниженням розуму, підпорядкуванням розуму вірі, що, власне, вело до "духовного рабства". В 1798 р. від Канта Шад переходить до філософії Фіхте, стає його послідовником, присвячуючи свій самий великий твір доступному викладенню фіхтеанської філософії. В подальшому І. Б. Шад відходить від фіхтеанства, стає послідовником Шеллінга, зводячи філософію до абсолютної тотожності суб'єкта та об'єкта, водночас критично ставлячись і до шеллінгіанства.

У поглядах І. Б. Шада на природу переважає пантеїстична тенденція, особливо при розгляді єдності усіх її сфер З його погляду, природа матеріальна, а вся матерія наділена двома силами, які і є її джерелом розвитку. Це позитивні і негативні сили, що існують як в неорганічній, так і в органічній природі, а також у людському суспільстві, тільки по-різному виявляються. В неорганічній природі вони проявляються у вигляді притягування і відштовхування, в органічній — подразливості і відчуття, а у суспільстві — як бажання і здатність мислити. Спосіб прояву і продукування, який ми спостерігаємо в органічному царстві, має місце в усій природі, бо ніщо не відбувається без сутичок і безперервної боротьби двох видів, протилежних один одному. Завдяки цьому все в природі поєднується, зв'язується, вона начебто стає одним організмом, не перестаючи народжувати нові і нові покоління, знаходячи в цьому задоволення, ніколи не старіє і не буває безплідною. Із старості тут народжується юність, із самої смерті б'є ключем нове життя.

Відповідно до такого розуміння розвитку природи І. Б. Шад до певної міри не сприймав гносеологічних установок Канта, вважаючи, що вони приводять до антиномій, в яких все зводиться до взаємовиключення, тоді як протилежності мають бути в єдності, оскільки в абсолюті всі протилежності збігаються, стають тотожними Якщо розум практичний перебуває в боротьбі з теоретичним, то немає ніяких критеріїв, щоб встановити, якому з них вірити. Заперечуючи Канту, його агностицизму та апріоризму, Шад зазначає, що постулювання критичного розуму Канта нездатне допомогти людині, бо грунтується не на знанні, а на уявленні. Існує тільки один розум, а різним він здається через те, що виявляє себе у різних функціях — як теоретичний і практичний, між якими не існує абсолютної протилежності. Щоправда, сам І. Б. Шад розглядав розум дещо теологічно, як відображення "абсолютного розуму", що є творцем світу. Однак, долаючи кантівський апріоризм, закони і принципи логіки, він виходив не безпосередньо з розуму, а з дійсності, доводячи здатність розуму пізнавати речі в собі, абсолютне.

Процес пізнання постає у Шада як єдність чуттєвого і раціонального, бо, з його точки зору, чуття — це своєрідний канал, яким здійснюється зв'язок з дійсністю і саме за їх допомогою формуються категорії як для діяльності розсудку, так і для діяльності розуму. Перший має справу з досвідом, об'єднує протилежності лише формально, другий — з ідеями, які вносять у світ єдність і гармонію. Розум є і в функціях мислення, І в функціях хотіння, бо у першому випадку він робить реальне ідеальним (розумне реальне), а в другому — перетворює ідеальне в реальне (здійснює ідеальне). Звідси Шад робить висновок, що дійсне теоретичне пізнання, дійсна філософія е не просто пізнанням феноменів чи основ тих феноменів, через які ми не можемо нічого знати, а постає як досягнення можливості феноменів, яке залежить від ідеї. Керуючись ідеями, ми пізнаємо речі такими, якими вони є самі по собі.

Цілком зрозуміло, що таке розуміння світу і пізнавального процесу не вкладалося в "рамки" вимог духовного відомства, не зовсім вписувалось в існуючі традиції російської духовної культури, що й дало підстави для звинувачення І. Б. Шада в "гордині безвір'я" і його висилки за межі Російської імперії. "Логіка" Шада була відома не тільки в Україні, айв Росії — Москві, Петербурзі. Саме спираючись на неї, С. Давіташвілі задовго до К. Маркса і Ф. Енгельса зробив спробу об'єднати об'єктивну і суб'єктивну діалектику, обгрунтувати принципи діалектичної логіки на матеріалістичній основі. За умов абсолютистської деспотії та кріпацької неволі, що панували в Російській імперії, ще менше симпатій в панівної верхівки могли викликати соціально-політичні погляди Шада з його вимогою свободи.

Відповідно до поглядів Шада закон розвитку як основний закон природи, Всесвіту лежить в основі походження людини, соціальних процесів. Шад підкреслює, що у своєму розвитку людина проходить три етапи: тваринний, природний та моральний, де перехід від одного етапу до другого обумовлюється соціальним середовищем. Критично ставлячись до договірної теорії походження держави, він обстоював ідею природного права, виводячи походження держави і права з розуму людини. Вищим законом в суспільстві він вважав закон абсолютної свободи. Суть цього закону полягає в тому, що людина володіє абсолютною свободою в тому розумінні, що вона здатна панувати над собою, спонукати себе до таких дій, до яких не може бути примушена зовнішніми силами. З природним правом, яке є вродженим і вічним, пов'язуються у суспільстві законодавство і державність, які мають відповідати розуму людини.

Якщо законодавство в суспільстві суперечить розуму або людина обирає його не за своєю волею, то вона втрачає гідність розумної істоти, перестає бути собою, потрапляє в рабство. Рабство — це вища форма насильства. Вона полягає в тому, що людину починають розглядати як річ, а це суперечить природному праву, самому суспільному життю. Ліквідувати такий стан можна через пропаганду правових ідей, самовдосконаленням людини, бо природа людини і визначає закони суспільства, право кожної людини досягати призначеної її природою вищої мети. Звідси засудження Шадом усіх форм деспотизму, вимоги свободи совісті, думки, свободи університетської освіти, заборона рабства.

І. Б. Шад, підкреслюючи важливу роль вдосконалення людини, законодавства і державності, основу прогресивного розвитку людства вбачав в його різноманітності, де умовою нормального життя кожного організму є протилежність між його частинами, в даному випадку вільне діяння і протидіяння націй, їх протилежність, що залежить від клімату, рівня культури, звичаїв, різних тілесних та духовних здібностей. Безмежна різноманітність в природі і людському роді відтворює безмежну різноманітність джерел життя, прагнень, з яких постають гармонія і вдосконалення. Відносно до людини протилежності виявляються в родині через протилежність роду і віку, в державі — правителя і народу, а також станів і поколінь, в цілому людському роді — через різницю націй, де одна з протилежностей виявляє досконалість та недосконалість Іншої. Будь-яке прагнення до вдосконалення згасає, коли знищується різниця між народами і націями. Нація, яка підкоряється іншій навіть з прагнення вічного миру, виявляє своє падіння і заслуговує всі ті нещастя, які на неї можуть впасти.