Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - Георгій Флоровський

Майже одночасно з В. Зеньковським виїхав з України інший професійний філософ Георгій Васильович Флоровський, пройшовши подібний шлях в еміграції. Філософ, історик культури і церкви, визначний представник післяжовтневої еміграції Г. Флоровський народився в 1893 р. у родині ректора Одеської семінарії. Вищу освіту він здобув на історико-філологічному факультеті Одеського університету, по закінченні якого в 1920 р. був затверджений в званні приват-доцента. В цьому році виїхав за кордон, жив деякий час в Празі, де близько зійшовся з євразійцями, а в 1926 р. переїхав до Парижу, обійнявши посаду професора і кафедру патрології Богословського православного інституту. В 1932 р. Г, Флоровський рукопокладений в сан священика.

Другу світову війну протоієрей Георгій пережив у Югославії, а після її закінчення знову повернувся до Парижу, відновивши викладацьку діяльність в Богословському інституті. В 1948 р. переїхав до США, де став професором, а пізніше деканом Володимирської духовної академії в Нью-Йорку. Як православний богослов і церковний діяч брав активну участь в екуменістичному русі, був членом виконавчого комітету Всесвітньої Ради Церков. Протягом багатьох років викладав у провідних університетах США — Гарвардському та Принстонському. Помер у 1979 р. у Прин-стоні. Перу Г. Флоровського належать такі праці: "Восточные Отцы Четвертого Века", "Византийские отцы", "Пути русского богословия", а також значна кількість статей у періодичних зарубіжних виданнях наукового і полемічного характеру, в тому числі тих, що відносилися до історії російської філософської думки.

Представник молодшого покоління мислителів російського духовного Ренесансу, Г. Флоровський уже в 20-ті роки став яскравою та авторитетною постаттю в культурі західної еміграції, виступивши проти безрозсудного розуміння минулого і невігласного відкидання головного в ньому, вимагаючи критичного осмислення історії, викорінення помилок і виправдання істинних цінностей. Зблизившись з євразійцями, Г. Флоровський визнавав цінність цього напряму в обгрунтуванні своєрідності вітчизняної духовної традиції, у протесті проти спрощено-західницьких схем вітчизняної історії та культури. Однак зведення євразійцями самобутності Росії до етнічних та географічних чинників, культурно-побутової деталізації привело Г. Флоровського до критики євразійства, а потім і швидкого розриву з ним.

Історик культури, філософ, богослов, він обстоював історичне значення прийнятих Руссю християнських цінностей та начал. З цього погляду філософ відкидав уявлення про згубний вплив візантійства у вітчизняній історії, захищав не тільки історичне, а й неперехідне значення минулого давньоруської доби, її духовних цінностей. У свято-батьківській традиції він вбачав дійсну основу життя, життєвих прагнень, особистого і суспільного, моральної правди, ствердження істини і розкриття брехні в усіх сферах людського життя, в тому числі й філософського умогляду. Розглядаючи релігійно-філософські погляди своїх попередників та сучасників, Г. Флоровський критично ставився до них, різко виступав проти "публіцистичної короткозорості", яка стає на заваді процесу розпізнавання, замінюючи його обговоренням, осудженням або трепетливим захопленням, неповаги того, чого бояться. Особливо різко він виступав проти утопічної свідомості та соціального утопізму.

Г. Флоровський більш ніж грунтовно проаналізував метафізичні передумови та витоки утопізму як складної, багатоповерхової споруди, основаної на вірі у можливість кінцевого здійснення в межах історії, де "дійсність ідеалу" прирівнюється до "природної дійсності" і підпорядковується їй в межах одного і того самого плоского емпіричного буття. Зростаючи на натуралізації цінностей та абстрактного ідеалу, утопізм, на думку Г. Флоровського, заперечує самі цінності, історичний процес, оскільки рух і безкінечність мети нічим не відрізняються тут від спокою. В утопізмі виправдовується світ, однак не людина, особа. Остання перетворюється в орган, елемент світової сутності, в жертвоносному цілому; історичний автоматизм "залізної необхідності", бування в "штифтик", ланку якогось всезагального ланцюга, в річ, орган "зовнішнього везіння", продукт середовища, де Індивідуальне існування зайве, не потрібне.

Не сприймаючи пантеїзму та онтологізації логічних форм західноєвропейського раціоналізму, філософ пов'язував подолання утопічної свідомості з християнсько-православною традицією, яка грунтується на визнанні творення світу Богом, розумінні історії як покладання слова Божого, "рухомого роблення", де тільки в ім'я Боже і Христове здійснюється справжність буття, а у вірі досягається трагізм історії, внутрішня свобода і творче становлення. Звертаючись до Бога, Одкровення, віруючий умогляд долає в корені утопічне захоплення, утопічну спокусу, сприймає історичну перспективу в її широті та справжньому розумінні.