Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАХІДНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Лекції 17—18

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАХІДНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Бурі, що проносились над Україною, розкидали чимало українців по всьому світу, і сьогодні легше назвати країни, в яких вони не проживають, ніж перерахувати ті, де вони живуть. Як соціальне явище еміграція має свої причини, давні витоки та історію. В пошуках кращої долі, з тих чи інших причин економічного, соціально-політичного характеру не тільки українці, а й представники інших народностей зривалися з насиджених місць, добровільно чи примусово переселялися на інші, осідаючи там. Щодо української еміграції, то найбільш масовою вона стає після скасування кріпосного права в Російській та Австро-Угорській імперіях, а від її початків до сьогодення можна виділити три основні хвилі.

Перша хвиля (умовно з 1865 р. до початку першої світової війни) починається з масового виїзду населення Західної України (Галичина, Буковина, де йому "добре" жилося з точки зору сучасних "нових братів" та радикальних націоналістичних істориків) до Америки, Аргентини, Бразилії, Канади та інших країн. Значна частина з них не доїздила туди, а осідала на Балканах, в західноєвропейських країнах. У літературі цю хвилю називають "трудовою еміграцією". Загалом це було "перекачування робочої сили", де шукати кращої долі йшли переважно молоді, самотні чоловіки, бідні та неписьменні. Вони швидко осідали на нових землях, обзаводились сім'ями, ставали громадянами тих країн, в які потрапляли, хоча все життя сумували за Батьківщиною. Відплив інтелектуальних сил був незначний, оскільки їх представники могли забезпечити більш-менш безбідне життя в межах Росії чи Австрії. За політичними мотивами виїздили, як правило, одиниці* Відбувалася значна міграція і в українських землях Російської імперії, проте тут вона пов'язувалася з переселенням в південні землі України, промислові центри, Сибір, Казахстан, Далекий Схід, де переселенці відчували себе громадянами своєї, хоча й Російської держави.

Друга хвиля еміграції (між першою та другою світовими війнами) була викликана не тільки економічними, а й соціально-політичними чинниками. її основу становила переважно молодь, яка не бажала служити в російській чи австрійській арміях, ті, хто був не згодний з режимами, які встановились після війни, або ті, хто зі зброєю боровся проти радянської влади. В еміграції опинилися керівники та громадяни скасованої Української Народної Республіки, великі і середні землевласники, власники промислових підприємств, торгівці, службовці, священики, люди вільних професій. Частина з них виїздила до Канади та Південної Америки, однак основна маса осідала в країнах Західної Європи —Австрії, Чехословаччині, Польщі, Німеччині. На відміну від першої друга хвиля еміграції мала значний інтелектуальний потенціал, тим більше, що у її складі виявилися відомі українські письменники, публіцисти, культурно-освітні та наукові діячі. Осередком української наукової еміграції того часу були Чехословаччина та Німеччина.

Третя хвиля еміграції хронологічно охоплює період кінця другої світової війни до 80-х років, отримавши назву "політичної". Основними її представниками стали антисоціалістичні елементи, військовополонені та люди, вивезені до Німеччини на примусові роботи, які з різних причин не змогли повернутися на батьківщину. З 70-х років склад української еміграції поповнився дисидентами. Стосовно її інтелектуального рівня, то крім частини представників другої хвилі еміграції в неї влилися нові сили як з СРСР, так і ті, що виросли і були виховані в діаспорі.

Сьогодні можна говорити про початок нової хвилі еміграції уже з незалежної суверенної України. Отримавши свою незалежність, Україна мала найкращі стартові можливості з усіх республік колишнього СРСР для розбудови своєї державності, яка б могла забезпечити економічне процвітання країни та достаток своїм громадянам. Це викликало хвилю ейфорії, яка зараз змінилася апатією та песимізмом. У зв'язку з цим Україна втрачає не тільки своїх громадян, а й науковий потенціал через гру політиків, які, розваливши економіку, гублять науку, освіту.

Загалом станом на грудень 1994 р. за межами України проживало близько 16 млн українців. У кількісному відношенні картина розселення українців має такий вигляд: Росія — 4,4 млн, США — близько 2 млн, Канада — 1 млн, Казахстан — 896 тис, Молдова — 600, Польща — 600, Бразилія — 400, Румунія — 300, Білорусь — 291, Аргентина — 200, Узбекистан — 153, Словакія — 150, Киргизстан — 108, Латвія — 92, Югославія — 55, Грузія — 53, Чехія — 50, Литва — 45, Естонія — 44, Таджикистан — 42, Франція — 40, Китай — ЗО, Німеччина — 25, Австралія — 35 (це число постійно зростає), Велика Британія — 20, Уругвай — 15, Парагвай — 10, Туреччина — 10, Венесуела — 6, Австрія — 5, Бельгія — 4 тис. чол. У таких країнах, як Греція, Іран, Іспанія, Нідерланди, Скандинавські держави, проживає від 1 тис. до 200 українців.

У західній діаспорі діє 94 українських громадсько-політичних організацій, 32 професійних об'єднання, 38 церковних, 17 молодіжних та 12 жіночих організацій, 17 видавництв, виходять 184 українські газети та журнали. Найбільш впливовими громадсько-політичними об'єднаннями західної діаспори є Світовий конгрес українців (СКВУ), який об'єднує близько 130 політичних згрупувань з центром в Торонто (Канада); Український народний союз (УНС), заснований 1894 р. у США (Нью-Джерсі); Українська робітнича спілка (УРС), заснована в США (Пенсільванія) у 1910 p.; Конгрес українців Канади (КУК) — центр у Вінніпезі; Організація українських націоналістів (ОУН), організована 1929 р. у Відні; Український демократичний рух (УДР) — антибандерівський центр, організований 1976 р. в США; Українська революційно-демократична партія (УРДП) — в своєму сучасному вигляді оформлена 1946 р. з центром в Торонто; Українське національне об'єднання (УНО) — має 100 відділків, центр організації м. Едмонтон (Канада) та ін.

Функціонують також регіональні та територіальні українські громадсько-політичні організації, які об'єднують українців тієї чи іншої країни або регіону, численні об'єднання українських колективів, земляцьких товариств.

Серед партій найбільш впливовою і масовою залишається Організація українських націоналістів-революціонерів (ОУНрев), головою якої був С. Бандера. Партія обстоювала революційний шлях до незалежності України, тяжіючи до авторитарного стилю, намагаючись контролювати всі галузі суспільного життя, підпорядкувати своєму впливові всі громадські, релігійні, культурно-освітні організації.

Досить значною, якщо не найбільшою у західній діаспорі, е група партій національно-демократичного напряму, пов'язаного з активізацією ОУНс (мельниківці), УРДП та УГРВ—ОУНз (Організація українських націоналістів за кордоном). Перша з названих партій була організована Є. Коновальцем, А. Мельником, О. Штум-Ждановичем. Своїм завданням вона вважала боротьбу проти Російської імперії, а не проти російського народу. Борючись проти комунізму, партія підтримувала тих комуністів, які обстоювали людські та національні права, виступали за надання Україні політичних атрибутів суверенної демократичної держави. Органами ОУНс є газета "Новий шлях" (Торонто), "Українське слово" (Париж), "Наш клич" (Буенос-Айрес), журнал "Самостійна Україна" (Чикаго). УРДП часто називають партією українців із східних областей. Вона підтримує демократично-революційні та національно-визвольні рухи, однак виключає тоталітаризм, комунізм і фашизм. Партією видаються газета "Українські вісті" (Детройт), часописи "Український Прометей", "Наші позиції". ОУНз відділилась від ОУНрев, відібравши найбільшу частину інтелігенції. Партія виступає за демократичний вибір, не сприймаючи авторитаризму. Вона є організатором видавництва "Пролог", редагує "Енциклопедію української діаспори", "Літопис УПА", часописи "Патріархат", "Українське слово", "Сучасність".

Цілком очевидно, що великий людський масив західної української діаспори, поділений полярними політичними орієнтаціями, крім громадсько-політичних установ та організацій зі своїми видавництвами, газетами, журналами має також 46 наукових та навчальних закладів, 41 культурно-мистецьку організацію, формування яких має свою історію ще з перших часів другої хвилі еміграції. Так, 1920 р. у Відні був організований Український вільний університет, перенесений пізніше до Праги. На початку 20-х років у Чехословаччині було організовано Українську господарчу академію (1922), Вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова (1923), Студію класичних мистецтв (1923), Український інститут громадознавства (1925 р., на базі віденського Українського соціологічного інституту, заснованого ще М. Грушевським), Українське історико-філологічне товариство (1926).

У Німеччині з листопада 1926 р. почав діяти Український науковий інститут. Щоправда, в роки другої світової війни працював тільки Український вільний університет, переведений з Праги до Мюнхена, а Українська господарська академія стала Українською технологічно-господарською академією із заочною формою навчання.

В 1968 р. був організований Український науковий інститут Гарвардського університету. На сьогодні основними науковими та культурно-освітніми центрами західної діаспори є Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, Асоціація діячів української культури (Нью-Йорк), Українська академія мистецтв та культури (Нью-Йорк), Українська вільна академія наук (Аусбург), Український науковий інститут Гарвардського університету (СІЛА), Український інститут Америки (СІЛА), Канадський інститут українських студій (Едмонтон), Український католицький університет (Рим), Український вільний університет (Мюнхен). В названих закладах провадиться значна наукова діяльність, плекаючи та збагачуючи українську літературу, мову, культуру, національні традиції українського народу, поряд з якими серйозна увага приділяється дослідженню філософських та соціально-політичних проблем.