Історія філософської думки в Україні - Огородник І.В. - 2. ПРОФЕСІЙНА ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА В УКРАЇНСЬКІЙ ДІАСПОРІ

Твердження офіційної марксистсько-ленінської історіографії про те, що на рубежі XIX—XX ст. в Російській імперії, а тим більше в Україні, на загальному фоні бурхливого розвитку марксистської філософії відбувається занепад філософської думки — далеке, як ми бачили з попередніх лекцій, від істини. Вивчаючи історію філософської думки цього періоду, а не "відношення до неї", неважко встановити, що в усі передреволюційні роки до 1922 р. філософія в Росії розвивалася надзвичайно активно і досягала небувалого рівня. В ці роки вперше було створено самобутню метафізику, що спиралася на аналіз історичного, культурного та релігійного досвіду російського буття, отримавши назву філософії російського духовного Ренесансу. Значна частина її фундаторів (М. Бердяєв, С. Булгаков, С. Трубецькой, Л. Шестов, Г. Шпет та ін.) жили і працювали в Україні, зокрема в Київському університеті, який став на цей час значним центром гуманітарної освіти.

Отримали розвиток і інші філософські школи, течії, формувалися й функціонували філософські товариства не тільки в Петербурзі, Москві, Києві, айв інших містах Росії та України, зростав випуск філософських часописів, масив перекладних праць із доробку західноєвропейських мислителів. Такого творчого філософського життя, такого кола видатних філософів в Російській імперії не було ніколи. І це закономірно. Сама епоха змушувала задуматись над складними питаннями людського буття, долі людства, шукати на них адекватну відповідь. Зрозуміло, що відповідь на ці питання, поставлені реальним життям, не збігалася з офіційними ідеологічними настановами того часу, навпаки, передбачались ті соціальні та духовні деформації, з якими доводиться зустрічатися і сьогодні.

На противагу райдужним перспективам ортодоксального марксизму з обгрунтуванням можливості появи цих деформацій виступили мислителі немарксистської орієнтації. Замість того, щоб прислухатися до голосу розуму, радянський уряд оголосив їхні погляди "ворожими справі побудови соціалізму", вислав у 1922 р. в адміністративному порядку велику групу вчених, творчої інтелігенції, серед яких було немало філософів із світовим іменем. Вислані за кордон, вони зуміли створити ряд нових філософських течій, висловити цінні філософські та соціально-політичні ідеї, які сьогодні отримують своє осмислення.

Стосовно України, то наступ на українську творчу інтелігенцію розпочався задовго до 1922 р. У роки громадянської війни "невідомими" були вбиті видатний український композитор М. Леонтович, перший міністр освіти в українській державі І. Стешенко, в одеській ЧК був розстріляний П. Дорошенко. Встановлення радянської влади, падіння незалежної Української держави продовжили список вигнанців і жертв тоталітарного режиму. У вигнанні опинилися кращі представники української нації: Д. Антонович (син українського історика В. Антоновича), І. Біднов, В. Винниченко, І. Горбачевський, М. Грушевський, Д. Донцов, Д. Дорошенко, О. Колеса, В. Липинський, О. Лотоцький, І. Мірчук, С. Наріжний, І. Огієнко, М. Шаповал, А. Яковлів. Доля тих, хто залишився в країні, була більш трагічною.

Тоталітарний режим зламав другого президента Академії наук України М. Василенка, був заарештований і розстріляний "рицар духу" С. Єфремов, в таборах ГУЛАГу загинув А. Кримський та ряд інших українських вчених, митців, представників творчої інтелігенції. Невлаштованість життя, відсутність елементарних умов для наукової творчості, постійні нападки й цькування примушували виїздити за кордон українських філософів раніше, ніж це відбувалося в примусовому адміністративному порядку "гуманної акції" радянської влади в 1922 р. З таких причин за кордон виїхали професійні філософи В. Зеньковський (1919), Г. Флоровський (1920), Л. Шестов (1920), Д. Чижевський (1921), які пізніше плідно працювали на ниві вітчизняної та західноєвропейської філософії.