Філософія - Сидоренко О.П. - 3.3.2. Течії та школи у сучасній некласичній філософії

Вони виникли на початку XX ст. у складі ще одного впливового напряму філософствування — ірраціоналістичного (лат. ірраціоналізм — нерозумний, несвідомий). На відміну від раціоналізму, філософи — ірраціоналісти обмежують або заперечують можливості розуму у пізнавальному процесі, вважають основою світорозуміння дещо недоступне розуму або неприродне йому — волю, безпосереднє споглядання, інтуїцію, містичне "осяяння", уяву, інстинкт, несвідоме.

Ірраціоналізм був особливою реакцією на надмірний гегелівський логізм, який поширювався і на розуміння людини. Філософи — ірраціоналісти протиставили йому глибокий психологізм, виявлення пластів людської психіки (пристрастей, емоцій, хвилювань), які важко піддаються раціональному аналізу. Концентрація уваги на різноманітті і багатоплановості внутрішнього життя людини, виявлення у ньому таких важливих аспектів, які могли не розглядатися за раціонального підходу, значною мірою зумовлювало тривалий і стійкий вплив у суспільстві цього філософського напряму.

Соціальною базою такого роду філософствування є крах ілюзій сучасного суспільства, неспроможність його економічної і політичної системи задовольняти потреби й інтереси людей, що постійно зростають, перебороти відчуження пращ, реалізувати гасла свободи і рівності громадян. Замість суспільства високого рівня масового споживання було створено суспільство виживання. Ейфорії з приводу безмежних можливостей сучасного суспільства щодо створення гідних для людей умов життя більше немає. Гносеологічними і методологічними відповідями ва такі виклики стала некласична філософія. Однак подолати їх вона пропонує шляхом не докорінної зміни економічних, політичних і правових парадигм, а пошуку та реалізації альтернатив раціональності, чогось недоступного розуму і розумінню в межах логічного мислення.

Попередником ірраціоналізму у філософії вважається датський теолог, філософ і письменник Серен К'єркегор (1813—1855). "Де Я? — запитував себе мислитель. — Що означає сказати "світ"? Яке зпачення має це слово? Хто заманив мене сюди і залишив тут? Хто Я? Як Я опинився в цьому світі? Чому в мене не запитали, чому не познайомили з його правилами і звичаями, а просто впхали в нього, ніби мене було куплено у продавця душ? Як Я опинився втягненим у це велике підприємство, яке називають дійсністю? Хіба це не справа вибору?.. Кому Я можу поскаржитись?.. Провина — що вона означає? Чи це невідомо, як виходить, що людина буває винною?".

Зрозуміло, що К'єркегор на перший план своїх роздумів ставив тему особистості, її долю, проблему людської суб'єктивності, що саме по собі було традиційними для філософії проблемами. Але він немовби ізолював людину від суспільства і світу та поставив завдання пізнати її у цій ізоляції, як дане, конкретне, рідкісне існування шляхом занурення всередину самого себе. Раніше найбільш надійним способом пізнання людини вважався раціональний метод науки, а К'єркегор такими способами визнавав саморефлексію і відчуття, як дещо абсолютно недоступне науці.

Гегелівську раціоналістичну філософію К'єркегор оголосив есенціалізмом — ученням про абстрактні сутності, які осягаються у загальних поняттях, ігнорують окреме, конкретне, індивідуальне. Ця філософія не може проникнути в людське існування, або екзистенцію, оскільки є завжди індивідуальною, екзистенція не може бути вираженою в понятті, вона є реальністю, яка не піддається об'єктивації. Екзистенція дана людині не в мисленні, а в почутті, переживаннях і емоціях, які виникають у потоці життя, зіткненні індивіда з проблемами. Таке розуміння індивідом своєї екзистенції відбувається у критичні моменти його життя, коли виникає необхідність вибору способів поведінки, дії за принципом "або — або", наприклад, у ситуації страху. Здебільшого людина веде несправжнє існування; вона зайнята справами, занурена у різноманітні стосунки з іншими людьми і машинально дотримується звичної рутини життя, але в моменти страху індивід залишається наодинці з собою, ніби на краю безодні, відмовляється від усіх ілюзій, робить вибір. Не надто важливо, чи правильний цей вибір. Важливо те, що індивід вибрав, оскільки помилковий вибір можна виправити, а уникнення вибору виправити неможливо. Це і є справжнє існування.

У К'єркегора тільки в акті вибору людина знаходить свободу. Вибір і відповідальність — цс і є свобода. Свобода абсолютна, оскільки вибір абсолютно недетермінований і немає жодного об'єктивного критерію. Якщо вибір детермінований чим-небудь, то людина, яка робила його, не вільна і не може нести за нього відповідальність.

К'єркегор був одним із перших філософів середини XIX ст., який відкрито відмовився від об'єктивної істини. Для нього істина завжди суб'єктивна: дещо є істинним тому, що людина завзято вірить у те, що вона засвоїла цю ідею, всім єством; впевненість — тільки в суб'єктивності, шукати об'єктивність означає помилятися. Разом з тим К'єркегор виявив проблему людської індивідуальності. Крім того, філософ був першим мислителем, який надав проблемі вибору набагато глибшого і більш принципового значення, ніж інші його сучасники. Стиль його філософствування у XX ст. став прикладом ірраціональної думки, а до його вчення звернулись протестантська діалектична теологія, екзистенціалізм і "філософія життя".

Основоположником некласичної філософії і попередником ірраціоналістичності "філософії життя" став німецький філософ Артур Шопенгауер (1788—1860). Головний філософський твір "Світ як воля і уявлення" він опублікував 1819 р. У його вченні були використані ідеї і положення, запозичені у Платона, І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, у німецьких романтиків, індійських і буддистських мислителів. Шопенгауер створив суперечливе, але послідовне і цілісне вчення, яке стало особливо популярним у XX ст.

Філософія А. Шопснгауера — суб'єктивно-ідеалістичний волюнтаризм. Услід за Дж. Берклі і під сильним впливом його вчення він оголосив реальний світ уявленням. "...Все, що належить і може належати світові, неминуче обумовлене суб'єктом та існує тільки для суб'єкта. Світ — уявлення".

Така філософська позиція характерна для всього суб'єктивного ідеалізму. Вона походить від абсолютизації ролі суб'єкта в пізнавальному процесі, в якому без суб'єкта немає об'єкта, інакше не буде самого пізнавального акту. Якщо ґрунтуватися тільки па суб'єкті, вважати вірогідним тільки його існування, то об'єкт пізнання і впливу виявиться прив'язаним до суб'єкта і про його незалежне існування не може бути і мови.

У такому аспекті розглядав Шопенгауер і питання теорії пізнання. Всі уявлення він поділяв на інтуїтивні, тобто чуттєві, й абстрактні, або поняття, створені розумом. Вони вторинні відносно інтуїтивних уявлень. Поняття — уявлення про уявлення. Вони можуть бути і помилкою, і забобонами, і догмами, тому логіка ніколи не бути мати практичної користі, а тільки становить теоретичний інтерес для філософії. Розум взагалі нічого створювати не може, хоч і втілюється у науці.

Суть науки філософ вбачав у формальній чіткості її положень. Історію наукою не вважав. В історії події перебувають лите в хронологічному зв'язку, а загальне полягає тільки в огляді головних періодів, з яких не можна вивести окремих подій, у ній господарює координація, а не субординація. Отже, історія — знання, але не паука.

За Шопенгауером доказовою не може бути жодна наука, оскільки кожен доказ потребує недоказової істини, яку отримують шляхом інтуїтивного переконання, що е джерелом будь-якої істини і основою будь-якої науки. Проте за допомогою інтуїції ззовні у сутність речей проникнути неможливо.

Шопенгауер оголосив примат волі людини над її розумом. Суб'єкт, що пізнає, є одночасно індивідуумом. Індивідуум має тіло, а тіло дане суб'єкту пізнання не тільки як уявлення, а й як воля. Кожен акт його волі є одночасно рухом його тіла. Рухи тіла — об'єктивовані акти волі, а саме тіло є об'єктивністю волі. Цю ситуацію Шопенгауер поширив на всю реальність поза людиною. Він перетворив волю па першооснову й абсолют. Воля — абсолютно вільне хотіння, яке не має ні причин, ні підстав; її неможливо контролювати. Весь світ тепер став волею та уявленням. Тим самим однобічностям раціоналізму Шопенгауер протиставив крайнощі волюнтаризму.

У Фрідріха Ніцше (1844—1900) світ є становленням і волею до влади. Ніцше — основоположник "філософії життя". На формування його світогляду значний вплив справили ідеї Шопенгауера. Проте шопенгауерівський моністичний волюнтаризм він замінив плюралізмом воль, визнанням численності "центрів" духовних сил, які конкурують у боротьбі, а волю перетворив на волю до влади. Власну філософську концепцію він виклав у працях "Так говорив Заратустра", "По той бік добра і зла", "Генеалогія моралі", "Антихрист", "Сутінки кумирів", "Воля до влади", центральне місце в яких займають поняття "воля до влади", "надлюдина", "вічне повернення", "нігілізм".

Філософська концепція Ніцше— ірраціоналізм і волюнтаризм. В онтологічній її частині попередні філософські уявлення, починаючи з Парменіда і Платона і закінчуючи І. Кантом, про "два світи" заперечуються. "Справжній" світ у Ніцше не допускає опозиції матерії і свідомості, істинності і прозорості, несправжнього чуттєвого світу скінченних предметів ("світу для нас") і надчуттєвого справжнього світу ("світу в собі"). Світ є цілісністю, яку він позначав словом "життя", але ототожнювати в розумінні Ніцше світ і життя неправомірно. Його філософія вкрай суперечлива і непослідовна. Він стверджував, наприклад, що світ, взятий незалежно від можливості жити в ньому, не існує, й одночасно багато міркував і писав про неорганічний світ, його існування поряд з органічним, про "хімічний" світ, "мертвий" світ та ін. Очевидно, що заміна поняття "світ" на поняття "життя" була зумовлена концептуальними філософськими інтересами Ніцше, що спричинили його критичне ставлення до сучасної йому соціальної дійсності та установки на "радикальний аристократизм", який вбачав у великих людях мету історії.

Ніцше оголосив волю до влади рушійною силою потоку становлення і першоосновою всього, що існує. Вона є не одним із різновидів вольових імпульсів людської поведінки, а визначальним стимулом діяльності і головною здатністю людини. Більше того, волю до влади він запровадив у самі надра Всесвіту, світу в цілому. На цих підставах він побудував свою своєрідну гносеологію, яка є певною абсолютно релятивістською та ірраціоналістичною сукупністю ідей, і яку тільки приблизно можна називати теорією пізнання.

Ніцше заперечував "річ у собі" як об'єктивну реальність. Сутністю речі є лише думка про річ. Пізнання — лише корисний для суб'єкта засіб продукування фікцій (тобто понять, практично виправданих, але які не мають об'єктивного теоретичного значення), що дають можливість йому вижити і здійснити свою волю до влади. Пізнання — знаряддя влади, тому його дія не простягається далі того, що потрібно для здійснення цієї волі і націлене лише на тлумачення світу. Немає фактів, е тільки їх інтерпретації, але й вони не мають одного змісту. Думка в образі — знак, який має безліч тлумачень. Відчуття теж завжди інтерпретується нами і часто є дуже химерним.

Згідно з Ніцше, уявне тлумачення — нижча сходинка пізнання; вищою сходинкою є справа, діяльність суб'єкта, який уявляє, мислить, бажає, відчуває. Цій діяльності зобов'язані своїм існуванням усі речі. Немає речей, відмінних від явищ, немає сутності, відмінної від думки. Світ істинний для нас тому, що ми в ньому живемо.

Ніцше відкинув традиційне тлумачення істини в плані адекватного образу об'єкта, що існує незалежно від пізнавальної активності суб'єкта. Він послідовно ототожнював істину з помилкою і неправдою. Істина — той вид помилок, без яких світ живих істот не міг би існувати. Тільки помилки і віра — умови життя, оскільки в них виявляється перш за все воля до влади. Людина оволодіває тим, на що спрямований її інтерес.

Воля до влади — критерій значущості будь-якого явища і суспільного життя. Що добре? — Усе, що підвищує почуття влади, волю до влади. Що погано? — Усе, що відбувається через слабкість. Раціональне пізнання не сприяє підвищенню волі, навпаки, паралізує її. Воля до влади — основа нрава сильного. Мораль, що існує, проповідує любов до ближнього, отже, підриває волю до влади і тому має бути відкинута.

Ніцше розглядав мораль як сукупність законів, які створює людина та яким сама себе підкоряє. Він називав себе імморалістом, але моральні норми й оцінки не відкидав, оскільки моралетворчість у людській поведінці розглядав як природний вияв волі до влади. Нерівність людей Ніцше вважав природною, а протилежність панської і рабської моралі — вічною. Сам він був на боці моралі "панів", тому що в її основі бачив головну цінність життя — волю до влади, сильну людину, тобто природженого аристократа, абсолютно вільного, який не зв'язує себе жодними морально-правовими нормами. Це суб'єкт панської моралі, або "надлюдина". Прообраз надлюдини він вбачав у гомерівських героях, у скандинавських вікінгах, у Цезарі, Макіавеллі, Наполеоні.

Історія за Ніцше — це сукупність героїчних зусиль видатних індивідів, низка повчальних прикладів того, чим може стати людина і чого вона здатна досягти. Історичні події завжди починаються з творчих зусиль великих особистостей, які здатні розірвати пута традиції; історію робить дух свободи. Народні маси заслуговують на увагу тільки як слабкі копії великих людей, як сила опору великим і як знаряддя великих. Ніцше не визнавав за кожною людиною права бути особистістю. Величезна кількість людства — "стадо", "маса", що є головною загрозою для розвитку творчої особистості.

Ніцше передбачав неминучість глибокого перетворення духовного життя людини у XX ст., пов'язуючи це з розвитком техніки, з реальними небезпеками, які виникають унаслідок оволодіння гігантськими силами природи в умовах архаїчного мислення, не адекватного цим силам, зі зростанням психічних навантажень, зі створенням індустрії відпочинку тощо. Все це може викликати саморуйнування культури й особистості. Проте за принципом "чим гірше — тим краще" Ніцше бачив у цій тенденції умови визрівання волі, яка здатна протистояти їй: демократизація суспільства породжує ненависть до нівелювання людей, демократія— одночасно несвідома передумова вирощування тиранів, а демократичне роздрібнення характерів приводить до того, що навіть не дуже сильна воля у прагненні до влади має шанс на успіх, оскільки люди схиляються перед будь-якою силою волі, що наказує.

На підставі таких роздумів Ніцше закликав виховувати нові породи людей: філософів — законодавців і слухняні маси. Він вважав даремними скарги на інертність маси, доводив, що маса безплідна тією мірою, якою безплідні вихователі. Не заперечував Ніцше і "зворотного зв'язку" — впливу маси на вождів. Засобом проти руйнівного впливу маси на вождів він вважав мілітаризацію. Організацію суспільства за військовим зразком вважав кращою порівняно з економічною організацією. Тому потрібно навчитися сприймати робітників як солдатів, ліквідувати будь-який зв'язок між оплатою праці та її результатом, усіх індивідів розмістити за рангом так, щоб кожен мав найбільшу продуктивність праці.

Ніцше багато писав про майбутнє. Він вбачав завдання у тому, щоб навчити спрямовуватись у майбутнє, навіть на тисячі років. Він пророкував європейцям керівництво всією світовою культурою, вважав, що на цьому шляху передбачається декілька століть воєн, які йтимуть одна за одною і подібних яким історія ще не знала. Головними суперниками у війнах за панування над Землею стануть Росія й об'єднана перед лицем її грізної військової сили Європа, центром і керівником якої буде Німеччина.

Філософія Ніцше постійно викликає дискусії, різні інтерпретації і тлумачення. В останні роки визначилася стійка тенденція неупередженої оцінки його філософської творчості. Захоплює в пій духовний ризик, наявність постійної внутрішньої опозиції, здатність відмовитись від виношених, але вже "зношених" переконань, акцент на духовному житті особистості.

Типовим прикладом "філософії життя" в нових умовах XX ст. була творчість Освальда Шпенглера (1880—1936). Головним твором цього філософа є "Присмерк Європи", перший і другий томи якого було опубліковано відповідно у 1918 і 1922 pp. Витоки популярності його творів, очевидно, полягали у неабиякому літературному таланті та незвичайній ерудиції їх автора, а головне — у претензії Шпенглера дати відповідь на питання про долю європейської культури у своєрідних історичних умовах після Першої світової війни. Філософія Шпенглера — крайній суб'єктивізм і релятивізм, войовничий антиінтелектуалізм. Його вихідним поняттям було "життя", тобто здійснена свідомість, хвилювання.

Головна ідея Шпенглера: історія— це зміна окремих замкнених культур, що виключає єдиний історичний процес та історичний прогрес. Є тільки суб'єктивне, індивідуальне уявлення про світ, яке змінюється від людини до людини, від культури до культури. Для справжнього мислителя немає абсолютно правильних або неправильних поглядів, все відносне, все змінне, все скороминуще. Він рішуче заперечував поняття всесвітньої історії; не бачив ні прогресу, ні мети, ні самого шляху людства. Для нього існували лише окремі ізольовані культури, кожна з яких раптово виростає, безцільно розквітає, як квіти в полі, а потім, як і все живе, гине.

Шпенглер нараховував вісім культур, що досягли завершення, кожна з яких визначається особливою душею: китайська, вавилонська, єгипетська, індійська, антична, арабська, європейська, культура народів майя. Виокремив він і російську культуру, але як таку, що перебуває на етапі виникнення. Детально Шпенглер описав три культури: античну, європейську й арабську. Вони породжені своїми душами: аполлопівською (греко-римською), яка вибрала своїм ідеальним типом чуттєве тіло; фаустівською (західноєвропейською), символом якої є безмежний простір і всезагальна динаміка; магічною (візантійсько-арабською), яка виражає чіткий дуалізм душі і тіла.

Усі культури виняткові до несумісності, до взаємної недосяжності. Кожна замкнута в собі і не має нічого спільного з іншими. Між культурами немає жодної історичної спадкоємності, жодного впливу або запозичення. Людина, яка належить до однієї культури, не тільки не може сприйняти чогось із цінностей інших культур, а й навіть пе спроможна їх зрозуміти. Кожна філософія е вираженням свого і тільки свого часу, в історії філософії немає спадкоємності; у кожної культури своя філософія, тому проблема природи або душі, що турбує філософів, насправді має суто місцеве і тимчасове значення, вона не становитиме жодного інтересу і навіть залишиться незрозумілою для філософів інших культур.

Сучасну історію Шпенглер оцінював як таку, що перебуває па стадії цивілізації. Цивілізація — це старість культури, її поступове відмирання, симптомами якого є атеїзм, матеріалізм, соціальні революції та поширення наукових знань. Це імперіалізм, що вступив у останню фазу. її змістом буде боротьба між грошима і кров'ю, яка завершиться цезаризмом, меч переможе гроші, а володаря знову підкорить собі воля до здобичі. Демократія в країнах Європи є хибною, за нею приховується безроздільне панування правлячих верств. Загострення соціальних антагонізмів між керівниками і виконавцями може спричинити "бунт мас". Крім того, загострюються суперечності між європейськими промислово розвиненими країнами та іншими "расами". До Європи рушила дешева робоча сила, яка неминуче спричинить безробіття у розвинутих країнах. Безробіття — це вже не криза, а початок катастрофи. Сучасну історію буде вичерпано, як і всі форми будь-якої культури. Коли та як загине нинішня цивілізація, Шпенглер не знав.

Основні ідеї філософії історії і політичної концепції Шпенглера вкрай песимістичні, оскільки виходять із неминучого кінця західноєвропейської культури і суспільства. Концепція циклічності культур антиісторична, а тому непереконлива. її обґрунтування Шпенглером міфологічне, а використані історичні аналогії довільні. Це була філософія історичного песимізму, невіри у суспільний прогрес, остраху перед соціальними потрясіннями, які насувались на суспільство середини XX ст.

Видатним представником "філософії життя" у Франції був Анрі Бергсон (1859—1941). Широко відомі його праці "Матерія і пам'ять" (1898), "Сміх" (1900), "Творча еволюція" (1907), "Довжина й одночасність" (1922), "Два джерела моралі і релігії" (1932), "Думка і рухоме" (1934) та ін. Це був філософ широкої ерудиції, він володів глибокими знаннями не тільки з філософії, а й із математики, фізики, біології, мистецтва і літератури. У 1927 р. йому присуджено Нобелівську премію в галузі літератури.

Бергсону належить розробка специфічної концепції розвитку, яка отримала назву "творчої еволюції". Boнa була спрямована проти панівної у XIX ст. механістичної концепції, що зводила розвиток до кількісних змін, простого зростання. Бергсон справедливо уподібнював її дитячій грі, яка полягає в складанні картинки з перемішаних її частинок. Однак він гостро критикував її не за заперечення стрибкоподібного характеру розвитку та наявності в природних і соціальних процесах якісних змін, пе за зведення закономірностей дійсності до законів механіки, а з метою визнання причинно не зумовлених, непередбачуваних і раціонально непояснюваних нових якостей, які виникають у процесі еволюції, критики паукового розуміння розвитку взагалі, проведення у філософії ірраціоналізму та інтуїтивізму.

Рушійну силу розвитку Бергсон шукав у певному духовному началі, яким оголосив "надсвідомість", або абсолютну свідомість, неподільну безперервність, порив, який володіє творчою потенцією, здатністю до різноманітних чи то мінливих, чи відносно стійких втілень.

Свідомість суб'єкта є також виявом "надсвідомості", що використовує мозок як своє вмістилище, сховище, форму буття, яка входить до мозку подібно до того, як кинджал входить у піхви.

"Надсвідомість" стосовно життя Бергсон назвав "життєвим поривом", що трактується як потреба творчості, котра пронизує все живе. "Життєвий порив", що влився в матерію, розпадається на два основні "рукави": інстинкт та інтелект, виражений у мисленні людини. Інтелекту властиві творчі потенції з їх вищим втіленням у науці, однак пізнавальні можливості інтелекту і науки обмежені та однобічні. Інтелект бачить у речах тільки той їх бік, який становить інтерес для практики. Інтелект не споглядає, а вибирає. Він відкидає, опускає все зайве, не зважаючи на те, наскільки важливе воно саме по собі. Тому всі філософи минулого помилялися, стверджуючи, що призначення інтелекту, а отже, завдання науки, полягає у відображенні дійсності такою, як вона є. Ні інтелект, ні наука не створені для цього: предмет науки не сама реальність, а практичне ставлення людини до неї, головним чином — до її дії, а інтелект у своїй основі е тільки здатністю до організації та підготовки наявних і можливих дій. Звідси Бергсон робив висновок про повну неспроможність теорії пізнання всіх філософів минулого.

Як ідеальний спосіб філософського пізнання Бергсон висував інтуїцію, тобто споглядання, незалежне від будь-якого зв'язку з практичними інтересами, вільне від поглядів і методів, які навіює практика. Для оволодіння інтуїцією не потрібно жодних спеціальних здібностей чи пізнавальних органів, необхідно лише звільнити свідомість від практичної зацікавленості, усунути співвідносні з практикою погляди. Щоб пізнавати інтуїтивно, не потрібно нічого вміти, знати, робити, потрібне тільки зусилля волі, яке спрямовує свідомість усупереч усім нахилам, звичкам, поглядам, що склалися в інтелекті.

Отже, інтуїція у Бергсона — безпосереднє осягнення сутності речей, її умова — відмова від форм логічного мислення. її критерій — безпосередня очевидність споглядання, яке вилучене з усіх практичних відносин. Механіцизму і метафізичному способу мислення вчений протиставив не діалектику, а ірраціоналізм і алогізм. В останніх працях Бергсон зайняв позиції релігійно-містичного тлумачення процесу еволюції. Він будував свою соціальну філософію, в якій розглядав людину і суспільство як вияв знову-таки "життєвого пориву".

Людина створила технічні засоби панування над природою і перетворила їх на особисту чи колективну власність. Бажання збільшити її породжує між людьми і державами конфлікти, які нерідко переростають у війни. Війна — природне зло, і міжнародні організації мають сприяти нейтралізації агресивних прагнень людей. Як засіб відвернення війн Бергсон пропонував обмеження прагнень людей до багатства, розкоші, протиставлення "духові комфорту" "духу аскетизму".

Бергсон не створив філософської школи, але сформулював безліч провідних ідей, які набули поширення в усій ірраціоналістичній філософії XX ст., зокрема у французькому персоналізмі й екзистенціалізмі.

Екзистенціалізм — один із найбільш впливових напрямів у філософії XX—XXI ст. Він започаткований у вченнях російських філософів М.О. Бердяева (1874—1938) та Л.І. Шестова (1866—1938). Після Першої світової війни він поширився в Німеччині, де філософську творчість йому присвятили К. Ясперс (1883—1969) і М. Хайдеггер (1889—1976). Письменники і філософи Ж.-П. Сартр (1905—1980), А. Камю (1918— 1960), Г. Марсель (1889—1973) представляли французьку гілку екзистенціалізму. В Іспанії до нього був близьким X. Ортега-і-Гассет (1883—1955), у США його ідеї популяризували У. Лоурі, У. Баррет, Дж. Еді та ін.

Соціальним джерелом екзистенціалізму стали процеси соціально-економічного і політичного життя суспільства у XX ст., що втілилися в різних формах відчуження людини. Під відчуженням мається на увазі соціальний процес перетворення діяльності людини та її результатів па панівну над нею і ворожу їй силу, панування уречевленої праці над живою. Психологічним виявом відчуження у свідомості індивіда є розрив ніж очікуваннями, бажаннями людини і нормами, приписаними соціальними установами і структурами, сприйняття цих норм як чужих і ворожих особі, почуття ізольованості, самоти, руйнування норм поведінки і духовних цінностей. Екзистенціалізм виник як відображення у філософії духовної кризи суспільства, спричиненої Першою світовою війною (1914—1918).

Гносеологічним джерелом екзистенціалізму є проблеми буття, існування людини, співвідношення раціональних і нераціональних форм її самопізнання. Екзистенціалізм головну увагу приділив питанню "Як стати людиною?", або конкретніше — "Чи можна стати людиною в умовах кризи суспільства, а якщо так, то яким чином?". Основними в категоріальному апараті екзистенціалізму є категорії "екзистенція", "буття", "ніщо", "сутність", "гранична ситуація"; головними питаннями — критерії відмінності справжнього і несправжнього існування або буття людини, можливості, межі і методи досягнення справжнього існування, а центральною проблемою — відчуження індивіда від суспільства.

Одним із головних понять цієї філософії є "екзистенція" (лат. існування), що означає спосіб буття особистості, центральне ядро людського "Я", причому не як всезагального, загальнолюдського, а як конкретної неповторної особи. Аргументоване пояснення специфіки екзистенції дав Ж.-П. Сартр у праці "Екзистенціалізм — це гуманізм". На його думку, виготовляючи річ, людина заздалегідь формує її ідею, знає, що буде робити. Отже, суть речі передує її існуванню. Інакше у випадку з людиною. Дитина, яка народилася, вже існує, але їй ще потрібно отримати свою сутність, стати людиною. Тут існування передує сутності. Кожний індивід набуває в процесі становлення своєї сутності, людина сама її створює, немає наперед заданої людської природи, жодна зовнішня сила, ніхто, крім самого індивіда, не може перетворити його па людину. Індивід несе відповідальність за це, навіть якщо перетворення па людину по-справжньому не відбудеться. Цей процес триває впродовж усього життя. Індивід сам відповідає за формування своєї суті, тому він вільний і є волею. Воля полягає у виборі індивідом своєї поведінки і своїх дій, а її основою є ірраціональна екзистенція.

Ж.-П. Сартр та інші французькі екзистенціалісти ретельно аналізували проблему вільного вибору в умовах фашистської окупації Франції в період Другої світової війни. Підкоритись фашизму або стати в лави руху Опору? Вибір неминучий, але яка роль у цих умовах особистості, раціональних моментів у цілому? Відповідь екзистенціалістів: мінімальна. Якщо вибір, наприклад, робиться на користь участі в Опорі, то раціональний розрахунок відразу попереджає про ризик для життя. У ті дні й години, коли людина дивиться в обличчя смерті, головну опору, підтримку вона може знайти тільки в самій собі, у своїй екзистенції, і тільки тоді вірність Опору буде міцною. Це характерне явище для будь-якої ситуації, коли людина бореться за волю, за своє заповітне "Я". Найнадійнішим свідком істини є нетрансльована індивідуальна суб'єктивність свідомості, яка виявляється в настроях, переживаннях, емоціях людини. Збагнути світ таким, яким він є, означає виявити зміст єдиного світовідчуття особистості, яке мимоволі наявне в цих настроях, переживаннях, емоціях (наприклад, нудьги, огиди тощо). Вони можуть бути зумовлені обставинами, але ніколи повністю, і завжди несуть у собі дещо загальне для всіх людей, виражають суть людського існування у світі. Ця необумовлена тенденція переживання стає видимою, коли ситуація, що пробудила його, трагічно загострюється або коли саме переживання виникає зі спонтанною довільністю. Лише в цих випадках індивід неначе вловлює свої переживання в їх миттєвостях, не даючи їм перерости в міркування, навіть початкову форму теоретичного мислення, оцінки обставин. За таких умов переживання перетворюються на свого роду "вікна", через які можна побачити світ таким, яким він е, яким він одвічно існує для тлінної людини.

Отже, використання екзистенціалістами поняття "екзистенція" не має па увазі свідомість у значенні інстанції раціональної обдуманості (дослідження, цілеспрямування, предметні уявлення та ідеали). Проте все-таки воно, безумовно, позначає свідомість, але таку, що не пізнає, не є духовно активною, а тільки відчуває, страждає, є тлінною, стурбованою. Отже, філософія екзистенціалізму виражає чуттєво-інтуїтивне осягнення світу і людини в їх взаємозв'язку.

Філософія екзистенціалізму створила специфічну онтологію — вчення про буття. У ньому визначається існування світу поза і незалежно від людини, але проводиться кантівська ідея про людину, яка бачить світ суто крізь призму своєї свідомості. Саме тому екзистенціалізм рішуче відмежувався від класичної онтології, що спиралася па самостійне буття світу і від нього рухалася до розуміння людини, ставлячи її в залежність від світу. Сучасна філософія мас "олюднити" категорії онтології. Bona може бути по-справжньому гуманістичною, і в центрі її справді опиниться людина, якщо її онтологія буде відштовхуватися від людського буття до буття світу, як він сприймається людиною і "будується" навколо неї.

Екзистенціалізм спрямував онтологію па обґрунтування унікальності людського існування і сутності людини. Місце індивіда в бутті у кожний певний момент неповторне. Людина незмінна. Кожний має шукати і виражати своє неповторне, унікальне "Я", примушувати себе жити і творити самого себе.

Однак реалізації цієї програми протистоїть "не — Я", передусім — соціальний світ, суспільство. Сучасне "не — Я" відчужене від індивіда, вороже йому. Тому "Я" завжди має страх перед "не — Я", перед світом та іншими людьми. Екзистенціалісти стверджують, що світ цей песправжній, у ньому речі панують над людьми, особистість стандартизується і стає безликою посередністю, індивід перебуває в занедбаному етапі, підвладний чужорідним стереотипам поведінки.

Чи можливе справжнє буття індивіда? Як подолати постійний страх і не боятись "не — Я"? Екзистенціалізм пропонує протистояти "не — Я, бунтувати проти нього, розривати ланцюги, що сковують серце і душу. Цс може робити тільки сам індивід, лише він є для себе єдиним і незамінним провідником із лабіринту відчуження і самотності до справжнього буття. Шлях до нього — цілеспрямованість, енергія, наполегливість в осягненні своєї екзистенції. Таким чином людина осягає свою свободу, можливість вибору кожного вчинку.

У повсякденному житті людина не може усвідомити себе як екзистенцію. Таке усвідомлення відбувається тільки в особливих ситуаціях, які К. Ясперс назвав "граничними" — моментами найглибших потрясінь людини (страх, страждання, боротьба, смерть). Загроза, близькість смерті примушує людину замислитися над сутністю прожитого, повернутися від повсякденності до самого буття, до власної екзистенції — сутності, яка єдина з існуванням, і тим самим знайти справжню свободу. Людина не повинна тікати від усвідомлення своєї смертності і високо цінувати все те, що нагадує їй про суєтність її практичних починань. Життя завжди межує зі смертю. Життя — "буття до смерті".

Звернення екзистенціальної філософії до проблеми смерті небезпідставне. Будь-яка людина неминуче замислюється про смерть. Питання про смерть — водночас і питання про сутність життя, а в сучасному світі — і про виживання людства. Гранична ситуація стосовно смерті сьогодні стала глобальною. Людство цілком реально опинилося перед загрозою смерті. Страх перед глобальною катастрофою охопив багатьох людей. Тому використання екзистенціальних попять, що стосуються індивіда, цілком виправдане для аналізу актуальних проблем людства. Boнo ще раз демонструє неподільність долі унікального індивіда і всього людства, суспільства в цілому. Разом з тим не можна не сумніватись у теоретичній і моральній справедливості визначення життя як "буття до смерті". Людське життя розгортається через протидію смерті, а людина орієнтується на життя, виявляє волю до нього, або свідомо жертвує ним заради життя інших людей.

Екзистенціалізм має два різновиди — атеїстичний і релігійний. Атеїстичним різновидом вважається філософська творчість Ж.П. Сартра, М. Хайдеггера, А. Камю, М. Мерло-Понті та ін. Однак атеїстичним він є лише умовно, оскільки визнання того, що Бог помер, супроводжується твердженням про неможливість і абсурдність життя людей без Бога. Релігійний представлено, головним чином, К. Ясперсом і Г.О. Марселем. На їх думку, екзистенція органічно пов'язана з Богом, смертність людини, залежність від інших людей — також від Бога. Свобода індивіда, зрештою, теж має божественне походження.

Екзистенціалізм постійно піддається всебічній критиці. Його називають "філософською кризою". Разом з тим, це результат світовідчуття людини, яка втратила віру в історичний і науковий розум, відображення духовної ситуації сучасної епохи. Він не зміг запропонувати реальних шляхів виходу з цієї ситуації, але її суперечності та хвороби розкрив упевнено. Це справді філософія людини, яка поставила за мету допомогти людині знайти не просто близькі та зрозумілі їй істини, а й невіддільні від неї, такі, заради яких їй хотілося б жити і померти.

Серед ірраціоналістичних течій сучасної філософії однією з поширених і впливових є неофрейдизм, що в різних варіантах і модифікаціях відтворює ідеї психоаналітичного вчення австрійського лікаря — невропатолога і психіатра Зігмунда Фрейда (1856—1939).

На межі XIX—XX ст. Фрейд розробив метод психотерапії і вчення, у центрі уваги якого були несвідомі психічні процеси і мотивації. Це і є психоаналіз, який сам вчений прагнув не пов'язувати з певною філософією, однак у його теоретичних поглядах тенденція до філософських узагальнень проглядалася цілком очевидно. Характеру універсальної філософської течії психоаналіз набув у працях сучасних неофрейдистів. їх філософія є претензією на розкриття, осмислення й узагальнення не тільки фактів індивідуально-особистісної поведінки людини, а й соціальних, політичних, історичних, к