Філософія - Сидоренко О.П. - 7.5. Суспільно-економічні формації — сходинки історичного процесу

При вивченні будь-якого складного системного об'єкта неминуче вирішення проблеми типології. Без цього неможливо побудувати саму систему об'єкта, виявити закони і закономірності її розвитку, прогнозувати ще невідомі її елементи, властивості, ознаки. Типологія (грец. відбиток, форма, зразок і слово, вчення) — сукупність методів роз'єднання елементів системного об'єкта та їх групування в узагальнену ідеалізовану модель чи тип (наприклад, типи рослин, тварин, воєн, темпераменту та ін.).

Суспільство — складна соціальна система. її типологія —фундаментальне завдання соціальної філософії з причини необхідності розробки проектів майбутнього суспільства, "ідеального суспільства", тобто суспільства як ідеалу, в якому немає місця недолікам і вадам суспільства, що існує. Це завдання належить до "вічних". Ще Платон розрізняв три історичні типи суспільства: природний; суспільний, але не відповідний природі людини; розумний чи ідеальний, майбутній.

Вперше у філософії про наявність в історичному процесі об'єктивної логіки розвитку оголосив Г. Гегель. Такою він вважав ступінь усвідомлення людьми своєї свободи і відповідно до неї розрізняв у суспільстві три його типи, що послідовно змінюють один одного: східний, античний і німецький. У суспільстві східного типу люди ще не усвідомлювали своєї свободи, і тому були рабами; у суспільстві античного типу частина людей усвідомила свою свободу, тому перетворилась на соціальну групу вільних, а решта залишилася рабами; лише в суспільстві німецького типу всі люди стали вільними. Г. Гегель стверджував, що всесвітня історія прямує зі Сходу на Захід, Європа є її кінцем, а Азія — початком. Отже, у цій типології Г. Гегель відступає від свого діалектичного методу, абсолютизує німецький тип суспільства. Однак у ній очевидне і раціональне: відмова від суб'єктивізму та емпіризму (суспільство справді розвивається в напрямі зростання ступеня свободи: від "царства необхідності до царства свободи"); вказівка на неоднозначність реального суспільства й історичного типу (різні країни неоднаково відповідають сутності типу); констатація необхідності вивчення країни найбільш розвинутої стадії певного типу для дослідження історичного типу в цілому.

Друга половина XIX ст. у галузі філософського пошуку основ типізації суспільства ознаменувалася відкриттям матеріалістичною соціальною філософією формаційної методології. Об'єктивним критерієм вирізнений і вивчення типів соціальних систем з різних причин були виробничі відносини.

По-перше, будь-яке суспільство не існує без виробничих відносин. Кожне з них змушене виробляти матеріальні засоби життя. Це виробництво об'єктивно суспільне, виробники в його процесі обов'язково вступають в економічні, тобто у виробничі, відносини між собою.

По-друге, виробничі відносини виражають прямий і послідовний зв'язок в історії між усіма етапами її розвитку і всіма сферами життя і діяльності суспільства. Кожне нове покоління людей змушене включатися у виробничі відносини, створені попередніми поколіннями, жити і працювати під їх визначальним впливом.

По-третє, виробничі відносини виражають повторюваність у розвитку суспільства і становлять базу для зведення численних і різноманітних суспільних відносин у різних країн і народів до кількох типів.

По-четверте, виробничі відносини динамічні, вопи завжди перебувають у русі, зміні та розвитку, неоднозначні і за ступенем своєї зрілості. Цей динамізм зумовлює відмінності між народами і країнами навіть одного історичного типу.

Такими були основні обставини, відповідно до яких формаційна методологія взяла за об'єктивний та істотний критерій типології суспільства виробничі відносини.

Поки соціологи обмежувалися дослідженням тільки ідеологічних суспільних відносин, вони не змогли виявити повторюваності, отже, закономірності в розвитку різних народів і країн. Справжню повторюваність у суспільному русі було відкрито у процесі вивчення матеріальних суспільних відносин. На її основі вдалося узагальнити всю розмаїтість емпіричного матеріалу про розвиток різних соціальних систем в одному понятті — "суспільно-економічна формація", що виражає конкретно-історичний тип суспільства як цілісність, що функціонує і розвивається за об'єктивними законами.

Зі створенням вчення про суспільно-економічну формацію, соціальна філософія і соціологія перетворилися на науку, на місце абстрактних роздумів про суспільство взагалі було поставлено конкретний аналіз різних його типів. На відміну від таких категорій, як продуктивні сили, держава, право та ін., у яких відображаються різні сторони суспільного життя, категорія "суспільно-економічна формація" охоплює всі сторони життя суспільства у їх органічному зв'язку.

З позиції формаційної методології і вчення про суспільно-економічну формацію протягом історії людства відомо п'ять основних типів виробничих відносин, яким відповідають п'ять історичних типів суспільства, або суспільно-економічних формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, посткапіталістична. Отже, суспільно-економічна формація — поняття соціально-філософське. Належність якоїсь країни до певної суспільно-економічної формації не залежить від місця її розташування на планеті чи століття буття. У цьому понятті фіксуються в теоретичній формі тип суспільства, його історично минущий характер, історичний процес як закономірна зміна суспільно-економічних формацій.

Формаційний поділ суспільства не тотожний реальному історичному процесу. Суспільно-економічна формація — це ідеалізація історії, об'єкт у "чистому вигляді", але вона дає змогу досліднику враховувати всю складність, поліваріантність об'єкта, загальні закономірності поступального руху, об'єктивну логіку його розвитку; перейти від опису суспільних явищ до наукового їх вивчення, виокремлювати як загальне для всіх країн одного історичного типу, так і те, що їх відрізняє. Специфічні закони розвитку кожної суспільно-економічної формації є водночас загальними для всіх країн, у яких вона наявна чи утверджується. Структура всіх суспільно-економічних формацій аналогічна і відрізняється лише ступенем їх зрілості та розвинутості.

Кожна формація становить цілісну систему. її матеріальну основу становить спосіб виробництва — історично-діалектична єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Вона включає також історично визначену сукупність суспільних відносин.

Компонентом системи будь-якої суспільно-економічної формації є не один історичний тип виробничих відносин, а принаймні три і більше: залишки виробничих відносин попередньої формації, виробничі відносини певної формації та елементи майбутньої. Наприклад, за капіталізму функціонують залишки феодальних виробничих відносин, капіталістичні та елементи посткапіталістичних відносин, що формуються. Сукупність усіх виробничих відносин кожної конкретної формації утворює її реальний базис, або економічну структуру.

Базис визначає надбудову суспільства. Категорія "надбудова" відображає ідеологічні суспільні відносини, суспільну свідомість, організації і установи, в яких вони закріплюються.

У більшості відомих суспільно-економічних формацій надбудова диференціюється на політичну, правову, моральну, естетичну, релігійну та ін., що є системами відповідних суспільних відносин свідомості, організацій і установ. Так, політичний вид надбудови включає політичну свідомість, політичні відносини, як форму політичної діяльності і політичну організацію суспільства (органи влади з такими засобами, як збройні сили, міліція, розвідка і контррозвідка; політичні партії і рухи;

масові громадські організації — профспілки, інші об'єднання і спілки громадян). Водночас усі види надбудови інтегруються в певну цілісність: політичні рішення, наприклад, ґрунтуються на принципах і нормах права, які у свою чергу спираються на норми моралі тощо.

Базис і надбудова діалектично єдині й історично конкретні. Кожна суспільно-економічна формація має специфічні базис і надбудову. Надбудова формується відповідно до свого базису. Сукупність базису і надбудови характеризує конкретний тип суспільно-економічної формації. Базис як економічна форма виробництва одночасно є змістом надбудовних форм і відносин. "Чистого" базису не буває, тому, аналізуючи конкретне суспільство, для одержання повної і точної картини рівня його розвитку і зрілості необхідно розглядати не тільки панівний тип виробничих відносин і відповідні йому явища надбудови, а й усю сукупність різних типів виробничих відносин, які становлять економічну структуру певного суспільства.

Надбудова відносно самостійна щодо базису. Вона може випереджати базис чи відставати від нього, має внутрішню логіку розвитку. Методологією дослідження взаємозв'язків базису і надбудови є діалектика філософських категорій змісту (базис) і форми (надбудова). Ігнорування цієї діалектики, тим більше підміна її суб'єктивізмом, обертається, як правило, серйозними втратами для багатьох людей і цілих держав. Наприклад, тривалий час у колишньому СРСР взаємозв'язки між базисом і надбудовою регулювалися диктаторською політичною надбудовою. Ціною величезних зусиль і жертв країна була виведена на провідні економічні позиції у світі. Однак у підсумку все закінчилося економічною кризою небувалих розмірів, руйнуванням величезної держави, а створені па її руїнах держави па багато років опинилися на узбіччі світового розвитку.

Надбудова справляє активний зворотний вплив па базис, отже, па все суспільство. Так, передові ідеї стають могутньою рушійною силою, сприяють прогресу суспільства, і навпаки, відсталі і реакційні ідеї гальмують суспільний рух і можуть бути навіть причиною величезних людських трагедій.

У структурі суспільно-економічної формації специфічне місце посідають соціальні відносини: між особою і суспільством, класами, соціальними групами і верствами населення, історичними спільнотами людей, у родині та побуті тощо. Всі вони закріплюються в таких елементах суспільно-економічної формації, які безпосередньо до базису і надбудови не входять, але визначаються ними і мають на них активний зворотний вплив. До таких відносин належать: наука і культура, етноси, родина і побут, соціальні групи, суспільні класи і соціальні верстви населення.

Наука — сфера людської діяльності, завдання якої полягає в здобутті об'єктивних знань про дійсність та їх теоретичні систематизації. Наукове знання — продукт інтелектуальної діяльності людини, духовного виробництва. За природою воно ідеальне, тобто надбудовне, але одночасно базисне, тому що зміст теоретико-пізнавальних образів про закови і закономірності дійсності може бути переданий поколінням людей тільки через їх предметне впровадження в знакових системах (математичних, хімічних, графічних), у техніці, продуктивних силах і виробничих відносинах тощо.

Наука і техніка належать до найвеличніших досягнень людства. Тривалий час вони розвивалися значною мірою ізольовано одна від одної. Тільки в середині XX ст. вони набули органічної єдності, що отримала назву "науково-технічна революція". Основні її напрямі такі: перехід до розробки і застосування різних видів немеханічних технологій; розвиток біотехнологій і генної інженерії; широке використання атомної енергетики; одержання нових матеріалів із заданими властивостями; космічні дослідження, перетворення космічного корабля на лабораторію для проведення експериментів і спостережень; кібернетизація різних сфер людської діяльності; комп'ютерна революція. Нині наука перетворилася на масову діяльність, привела до небувалого зростання знань і потоків інформації. Світове співтовариство усвідомило, що знання, перетворені на інформацію, становлять величезне національне багатство, здатне давати прибуток.

Крім культурно-світоглядної функції і безпосередньої продуктивної сили суспільства наука у сучасних умовах виконує також функцію соціальної сили, яка полягає у використанні даних і методів науки для розробки масштабних планів і програм соціального і економічного розвитку. Ця функція характерна для всіх наук (суспільних, природничих, технічних).

Отже, наука — суттєвий компонент суспільно-економічної формації. Розвиток базису і надбудови сучасного зрілого суспільства без науки немислимий. Водночас потреба удосконалення його базису і надбудови є головним мотивом наукового прогресу.

Культура (лат. обробка, освіта, розвиток) як компонент суспільно-економічної формації е специфічним способом організації розвитку людської життєдіяльності, представленим у продуктах матеріальної і духовної праці, у системі соціальних норм і установок, у матеріальних і духовних цінностях, сукупності ставлення людей до природи, до самих себе і відносин між собою.

Категорія "культура" фіксує як загальну відмінність життя і діяльності людей від їх біологічних форм життя (культура однозначно соціальна), так і якісну своєрідність історично конкретних форм цієї життєдіяльності на різних етапах суспільного розвитку в межах певних історичних епох (розрізняють культуру античності, Відродження, Нового часу і т. ін.); етнічних спільнот (українська, російська, французька культура тощо); особливостей свідомості та поведінки людей (культура праці, побуту, харчування, виробництва, культура управління тощо).

У матеріальному виявленні культура є частиною базису, у духовному — надбудови. Вона визначається базисом і надбудовою і справляє на них зворотний вплив, сприяє їх розвиткові. Світ культури — світ цінностей, створених людьми, і сам процес виробництва цінностей: матеріальних (знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, засоби зв'язку, транспорту та ін.) і духовних (пізнання, виховання і освіта, політичні, правові, моральні, естетичні, релігійні, філософські, наука). Розмежування матеріальної і духовної культури функціональне, тому що предмети матеріальної культури є реалізацією ідей і теорій, матеріалізацією знання, а духовна культура об'єктивується за допомогою матеріальних засобів.

Будь-який об'єкт культури — це єдність матеріального і духовного. Наприклад" здавна людина мріяла вивести рослини, які б мали найкорисніші для неї властивості. За допомогою біотехнологій, вдалося змінювати в сортах смак, колір, запах і вміст вітамінів. І все це без застосування шкідливих хімікатів!

Отже, економіка, матеріальне виробництво, базис і надбудова детермінують основні параметри культури. Однак творить культуру людина. Вона формує предметний світ культури і одночасно виробляє саму себе як суспільну істоту та цілісний універсальний продукт суспільства. Культура — все людське, що є в людині.

Кожній суспільно-економічній формації притаманний свій тип культури. Однак це не означає розриву в розвитку культури, знищення старої культури, відмову від культурної спадщини і традицій. Законом розвитку культури є спадкоємність, яка визначає не тільки активне використання новими поколіннями попередньої культури, а й її вплив на формування культури майбутніх поколінь. На жаль, відомо чимало прикладів, коли у роки до корінних суспільних перетворень та зміни суспільно-економічних формацій, знищувалися об'єкти і предмети культури на тій підставі, що вони нібито служили попередньому політичному ладу. Проте об'єктивні закономірності розвитку культури свідчать, що, навпаки, необхідне бережливе і турботливе ставлення до культури минулого як основи культурного прогресу.

У зв'язку з цим соціальна філософія покликана вирішувати і таку актуальну сьогодні проблему, як взаємодія культур. Різноманітність культур — об'єктивна реальність. У суспільній свідомості до неї склалося двоїсте ставлення: як до єдиної світової культури у Всьому її розмаїтті і як до несумісного набору локальних, регіональних, національних, етнічних культур, кожна з яких стимулюється своїми принципами і нездатна до взаємодії з іншими культурами.

Матеріалістична соціальна філософія обґрунтовує істинність першої позиції: світова культура єдина у своїй різноманітності. її основами є єдність історичного процесу, універсальна природа праці, людської діяльності взагалі, інтеграція та інтернаціоналізація світового співтовариства. Локальні, національні культури сформувалися в періоди відособленого розвитку народів, утворення народностей і націй, однак кожна з них виражає в особливій формі всезагальний, загальнолюдський зміст. Якщо об'єкт, предмет, явище чи процес відповідає критеріям культури, то він входить до її змісту незалежно від місцезнаходження чи історичної епохи походження. У жодного народу, держави ніколи не належали до культури, наприклад, тероризм, бандитизм, алкоголізм, наркоманія, будь-які дії з руйнування здоров'я і психіки людини.

Отже, не штучна ізоляція, а навпаки, взаємодія, взаємозбагачення, взаєморозуміння, синтез культурних досягнень є ще однією загальною закономірністю розвитку і функціонування культури. Boнa реалізується через розвиток, удосконалення, розквіт кожної з локальних культур. Відмінність культур — одне з джерел різноманітності історичного процесу, міжкультурна взаємодія — істотна його частина. Як не може бути культури поза чи до людини, так не може бути і людини поза чи до культури. Культура — це сутність, родова якість людини. Культурними не народжуються, а стають: кожна людина вчиться бути культурною.

Отже, культура є одночасно базисним і надбудовним компонентом суспільно-економічної формації. Світ культури — світ самої людини, який від початку і до кінця вона створює сама. У культурі людина представлена головним чином як творець, як суб'єкт їх змін і перетворень. Ідеал культури конкретного народу, держави, регіону — загальнолюдські матеріальні і духовні цінності, рух до яких е магістральним шляхом соціального прогресу суспільства і кожної особи.

Як наука і культура, матеріальними і духовними компонентами суспільно-економічної формації є одночасно родина і побут. Безпосередньо до базису і надбудови вони не належать, але залежать від них і активно впливають на їх розвиток і функціонування.

Родина — мала група людей, яка ґрунтується на шлюбі чи кровній спорідненості, стосунках між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми.

Шлюб — історично зумовлена, санкціонована і регульована суспільством форма стосунків між чоловіком і жінкою, що встановлює їх права і обов'язки один до одного та до їх дітей. Суспільство охороняє і захищає шлюб, зобов'язує його учасників матеріально забезпечувати і виховувати один одного і своїх дітей. Соціальна сутність шлюбу визначається системою суспільних відносин, головним чином морально-правових, оскільки чоловік і жінка виступають у ньому як особистості і громадяни держави. Серед моральних цінностей шлюбу особливо актуальні для його стабільності — індивідуальне статеве кохання, шлюбний і батьківський обов'язок, взаємна повага і допомога. Правове і моральне регулювання шлюбних відносин не суперечить свободі шлюбу. Воно спрямоване на зміцнення і удосконалення родини.

Родина — специфічний соціальний інститут, який взаємодіє з економікою, політикою, правом з усіма сферами суспільства, змінюється під їх впливом і має відносну самостійність, є елементарною клітинкою суспільства. Родина у суспільстві виконує функції регулювання міжстатевих стосунків, відтворення населення і виховання дітей, ведення господарства і побутового обслуговування.

Як стійкий соціальний інститут родина виникла в період розпаду родового ладу. Для кожної суспільно-економічної формації характерні свої історично зумовлені форми родини. Вони еволюціонують від полігямії до моногамії в таких напрямах, як забезпечення рівності подружжя, подрібнення великих сімей і окреме проживання старших і молодших поколінь, посилення виховної і зменшення ролі господарсько-побутової функцій.

Отже, у правовій державі юридичну основу родини становить шлюб. Зміцнення і удосконалення родини та сімейних стосунків — загальна закономірність розвитку суспільства.

Побут — невиробнича сфера життєдіяльності людей, у якій вопи задовольняють потреби в харчуванні, одязі, житлі, лікуванні та підтриманні здоров'я, освоєнні духовної культури, спілкуванні, відпочинку, розвагах. У широкому розумінні побут — уклад повсякденного життя. Він с частиною базису і надбудови одночасно. Його стан і розвиток визначаються в кінцевому підсумку способом виробництва. Водночас він суттєво впливає на всі сфери життєдіяльності людей (працю, громадську діяльність, настрій, поведінку).

Розрізняють суспільний, сімейний, індивідуальний, молодіжний, міський, сільський та інший побут. Під впливом соціально-економічних і географічних умов у різних народів сформувався комплекс побутових норм, традицій, звичаїв, обрядів. Разом з тим за мстою і завданнями, предметами й умовами задоволення потреб людей побут інтернаціональний. Значення побуту в житті людей постійно зростає, особливо у зв'язку із сучасною урбанізацією суспільства і збільшенням вільного часу.

Інтернаціоналізація побуту, його збагачення в процесі соціально-економічного і культурного розвитку суспільства — ще одна загальна закономірність його функціонування і удосконалення.

Особлива роль у складі суспільно-економічної формації належить соціальній структурі суспільства. Boнa визначається способом виробництва і також входить одночасно до базису та надбудови.

Соціальна структура суспільства — це сукупність класів, соціальних груп і верств населення, система відносин між ними. Об'єднання людей у великі і малі групи відбувається об'єктивно і за різними ознаками. За головною ознакою — відношення до засобів виробництва — люди об'єднуються у суспільні класи (раби і рабовласники, капіталісти і пролетарі та ін.), у соціальні групи (інтелігенція, службовці), у верстви всередині класів і соціальних груп (робітники вищої і середньої кваліфікації, чорнороби, технічна і художня інтелігенція та ін.).

Основу соціальної структури класового суспільства становлять суспільні класи — групи людей, які відрізняються за місцем в історично визначеній системі виробництва за відношенням до засобів виробництва, за роллю в суспільній організації праці, за способом одержання і розмірами частки суспільного багатства, яка їм належить. Класи — групи людей, з яких одна може привласнювати працю іншої завдяки різниці між їх місцями у певному укладі суспільного господарства.

Становище класів у суспільстві визначається способом виробництва. Ті класи, існування яких зумовлене конкретним способом виробництва і які с його носіями, називаються основними (наприклад, феодали і селяни за феодалізму), а класи, існування яких зумовлене збереженням залишків попереднього або появою нового способу виробництва, називаються неосновними (наприклад, за феодалізму раби і рабовласники, капіталісти і пролетарі).

Класи виникли в період розпаду первісної і становления рабовласницької суспільно-економічної формації. Пертими класами були раби і рабовласники. їх становище в суспільстві та інтереси булл протилежними, тому і відносини між ними були антагоністичними. Нони постійно перебували у стані боротьби між собою за оволодіння засобами виробництва, отже, за панівне становище у суспільстві.

Впродовж тисячоліть існування класів було історично необхідним, а класова боротьба — рушійною силою історичного процесу. Ця боротьба виявлялася у трьох основних формах: економічній, ідеологічній і політичній. Вищою формою класової боротьби залишається політична боротьба — боротьба за володіння державною владою, кульмінаційним пунктом якої є соціальна революція.

У соціальній філософії категорія "соціальна революція" відображає спосіб переходу від застарілої суспільно-економічної формації до більш прогресивної, докорінний якісний переворот и усій соціально-економічній структурі суспільства. Об'єктивною економічною основою соціальної революції є конфлікт у способі виробництва між продуктивними силами і виробничими відносинами. Цей конфлікт сирими ти. політичну кризу— політичну об'єктивну основу революції, що виражається, з одного боку, у нездатності правлячої еліти контролювати становище в країні, управляти старими методами, а з іншого — у небажанні народу підкорятися будь-яким урядовим рішенням, яке зростає и обстановці загострення його злиденності ("низи" не хочуть жити по-старому, а "верхи" не можуть управляти по-новому). Суб'єктивною основою соціальної революції' с готовність і рішучість її рушійних сил до активних дій у боротьбі за владу аж до самопожертви.

Єдність об'єктивних і суб'єктивних умов соціальної революції створює революційну ситуацію. За її наявності революція в країні стає неминучою. Вона приводить виробничі відносини у відповідність до продуктивних сил, утверджує в житті більш прогресивний спосіб виробництва та економічний базис, здійснює переворот в усій політичній надбудові. Головною ознакою революції є прихід до влади більш прогресивного класу. (Від революції слід відрізняти контрреволюцію, коли при владі опиняються старі, реакційні класи, і державні перевороти, коли влада в ході революційної боротьби потрапляє до представників різних течій одного і того ж класу.)

Завершуються соціальні революції встановленням нової суспільно-економічної формації. Так, у результаті соціальної революції первіснообщинна формація змінилася рабовласницькою; революція рабів при вела суспільство до феодалізму; буржуазні, буржуазно-демократичні революції — до капіталізму, який через соціальну революцію змінюється постканіталізмом.

Соціальні революції відбуваються із застосуванням збройних чи мирних засобів або деякого їх поєднання. Історичний досвід показує, що революції можуть починатися збройним повстанням, а продовжуватися мирними засобами, чи, навпаки, у мирному розвитку революційного процесу можуть виникати збройні конфлікти. У будь-якій формі соціальна революція — це не короткочасний акт, а відносно тривалий процес. Приходом прогресивного класу до влади революція тільки починається, а завершується встановленням у країні нової суспільно-економічної формації.

Суспільні класи історично ми пущі. їх не було в первіснообщинному суспільстві, не буде і в посткапіталістичному. Класи відмирають внаслідок об'єктивних обставин. Поступово протилежність класів змінюється істотною відмінністю між ними, потім просто відмінністю і зрештою класи в соціальній структурі суспільства замінюються стратами (лат, шар, верства, пласт)— об'єднаннями людей за ознаками зайнятості, прибутку, побутових умов, освіти, психологічних особливостей, релігійних переконань та ін., а не лише за відношенням до засобів виробництва як цілісності, хоч ознаки страт в основному виражають властивості, притаманні засобам виробництва. Процес відмирання класів тривалий. Він має декілька етапів, одним із яких є формування так званих середніх класів (в Україні — це підприємці міста і села, менеджери). Вони вже не класи в класичному їх розумінні, але ще і не страти.

Відмирання класів — загальна закономірність суспільного розвитку, результат удосконалення продуктивних сил, всієї системи суспільних відносин, базису і надбудови.

У соціальній структурі суспільства помітне місце посідає інтелігенція (лат. розумний, мислячий) — соціальна група, яка професійно займається розумовою працею (вчені, інженери і техніки, діячі літератури і мистецтва, спеціалісти освіти, інформації, охорони здоров'я, апарату управління). їх соціальна функція полягає у створенні, розвитку і поширенні культури в її широкому розумінні.

У зв'язку з НТР чисельність інтелігенції постійно зростає, наприклад нині у розвинутих країнах вона становить понад третину самодіяльного населення. Інтелігенція — справжнє інтелектуальне багатство суспільства і держави. їй належить видатна роль у науці і техніці, у всіх видах суспільного виробництва, в інформатиці та управлінні, в утвердженні гуманістичних відносин між народами, у розвитку базису і надбудови.

До структури суспільно-економічної формації входять також різні етнічні спільноти — тобто об'єднання за ознаками спільності їх походження, мови, території проживання, традицій, звичаїв, особливостей індивідуальної та групової психології (роди, племена, народності і нації).

Для первіснообщинної суспільно економічної формації була характерна родоплемінна етнічна спільнота, для рабовласницької та феодальної — народності, для капіталістичної та посткапіталістичної — нації і народності. Рід — група кровних родичів, які походять по одній (материнській чи батьківській) лінії, усвідомлюють себе порома ж по нащадками загального предка (реального чи міфічного) і мають загальне родове ім'я. Роди об'єднувалися в племена, тому що існувати ізольовано не могли. Плем'я зберігало кровноспоріднені зв'язки в родах, мало територію проживання, певну примітивну економічну основу у формі полювання і збирання дарів природи, мовні діалекти, самосвідомість.

Родоплемінна спільнота виникла з первісного людського стада приблизно на межі нижнього і верхнього палеоліту (понад 2 мли років тому). її вивчають вчені — етнографи, які одержують цікаві матеріали із досліджень не тільки стародавніх джерел, а й життя, побуту, комунікацій сучасних аборигенів Австралії, північноамериканських індіанців, кочовиків — арабів, африканців.

Народність — мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей. Попа формувалася лі змішування племен, близьких за походженням та мовою, чи різномовних племен, які змішалися в результаті завоювань одних племен іншими. Наприклад, давньоруська народність виникла зі східнослов'янських племен (полян, сіверян, древлян, в'ятичів, кривичів та in.); польська — із західнослов'янських племен (полян, віслян, мазовшаи та ін.); північнофранцузька — з галльських племен, римських колоністів і германських племен (франків, вестготів, бургундів та ін.).

Перші народності склалися за рабовласницької формації (давньоєгипетська, давньоеллінська та in.). В Європі процес створення народностей завершився в основному в період феодалізму, у решті частин світу цей процес тривав у наступні епохи.

З розширенням економічних і культурних зв'язків між народами народності перетворилися на нації: давньоруська — на російську, українську і білоруську нації; півпічнофранцузька — на португальську, німецьку, французьку нації і т. ін. Нація (лат. плем'я, народ) як категорія соціальної філософії, відображає існування груп людей, котрі проживають па одній території, володіють загальною для всіх літературною мовою, пов'язані економічно, характеризуються особливостями культури, психіки, традицій і звичаїв.

У світі с велика кількість націй. Водночас держави, як правило, багатонаціональні, що породжує проблему міжнаціональних відносин не тільки міждержавного, а й внутрішньодержавного характеру. У цих відносинах діють дві об'єктивні тенденції.

Перша тенденція — пробудження національного життя і національних рухів, боротьба проти національного гніту, створення національних держав. Друга тенденція розвиток співпраці націй, усунення національних перешкод, створення інтернаціональної єдності економічного життя, політики, науки, культури тощо. Перша тенденція переважає в умовах нерозвинутості національних відносин з причини низького рівня продуктивних сил, особливо їх людського фактора, друга — у цивілізованому суспільстві.

Ці тенденції зумовлюють суперечність соціальної функції націй і народностей, що є інтегративно-дезінтегративною. З одного боку, належність людей до однієї нації чи народності об'єднує їх, згуртовує, спрямовує па спільні дії в усіх видах суспільного виробництва, у тому числі міжнародного співробітництва. З іншого — така належність небезпечна національним ізоляціонізмом і навіть конфліктністю.

Такою є структура суспільно-економічної формації. Всі її компоненти діалектично єдині: продуктивні сили визначають виробничі відносини, базис — надбудову, надбудова — науку, культуру, родину і побут, соціальні і етнічні спільноти людей. Одночасно всі вони відносно самостійні, впливають одне на одного і мають власну внутрішню логіку розвитку.

Отже, згідно з матеріалістичним розумінням історії, розвиток суспільства є природно-історичним процесом зміни суспільно-економічних формацій. Природним, тому що суспільство, які природа, розвивається за об'єктивними законами, тобто такими, які діють незалежно від людей, незалежно від їх свідомості, волі, бажань. Історичним тому, що об'єктивні закони розвитку суспільства — це закони діяльності людей. Вони не вічні, як закони природи. Вони формуються і функціонують як результат людської діяльності. Без суспільного виробництва різного історичного рівня немає життя людей, а суспільного виробництва, у всіх його типах, видах і формах, немає без людського життя. Щоб жити, потрібно виробляти, а щоб виробляти, потрібно жити. Такою є ця діалектична єдність протилежностей, суперечність якої вирішується тільки загальнолюдською працею. Без компетентної, добросовісної і відповідальної, науково обґрунтованої і по-сучасному технічно оснащеної, ефективної праці неможливі ні приріст продукції сільського господарства, ні успіхи промисловості і суспільства в цілому.

Крім основних, в історії відомі перехідні виробничі відносини, яким відповідають перехідні стани суспільно-економічних формацій. У них певною мірою зберігаються виробничі відносини попередньої формації" а нові ще остаточно не сформувалися. Це найбільш складні і суперечливі періоди в історії суспільного розвитку. З початку 90-х років XX ст. Україна перебуває в одному з таких періодів — у перехідному періоді від застою до прогресу, до передових рубежів світового співтовариства. На цьому шляху особливо актуальні наукові теоретичні розробки і практичні рекомендації вітчизняної і світової соціальної філософії.

Формаційна методологія вивчення історичного процесу в сучасній соціальній філософії не єдина. Певною мірою популярні і деякі інші. Наприклад, англійський історик і соціолог А. Дж. Тойнбі (1889—1976) розробляв теорію кругообігу локальних цивілізацій. Згідно з нею, всесвітня історія є сукупністю історій окремих і відносно замкнених цивілізацій. Спочатку А. Дж. Тойнбі називав 22 з них, а потім скоротив їх кількість до 13 основних. Кожна цивілізація, на його думку, у своєму розвитку проходить стадії виникнення, зростання, надлому і розпаду, після ного гине, поступаючись місцем іншій. Л.Дж. Тойнбі намагався вивести деякі формальні емпіричні закони повторюваності розвитку суспільства, які б надавали можливість передбачати головні події майбутнього. Прогрес людства він вбачав у духовному його вдосконаленні, яке уявляв як релігійну еволюцію від примітивних анімістичних вірувань через універсальні релігії до єдиної синкретичної релігії майбутнього.

З другої половини XX ст. у соціальній філософії активно розробляються технократичні і науково-технічні концепції історичного прогресу, в яких критеріями типології суспільства є техніка, наука, індустрія. Наприклад, наприкінці 50-х років XX ст. американський соціолог, економіст й історик У. Ростоу (нар. 1916) опублікував книгу "Стадії економічного зростання. Некомуністичний маніфест", у якій розглядав п'ять етапів (стадій) у розвитку суспільства: традиційну, перехідну і стадії суспільства піднесення, суспільства зрілості, суспільства високого рівня масового споживання. Ідеальним представником останнього типу він вважав англо-американський зразок. Критеріями стадій зростання є рівні розвитку промисловості, техніки, господарства в цілому, науки і особливо частки нагромадження капіталу в національному прибутку. Однак він розглядав ці критерії у відриві від форм власності, а основою стратифікації суспільства вважав професіональний поділ праці.

У Франції концепцію У. Ростоу підтримали філософ, політолог і публіцист Р. Арон (1905—1983), інші соціологи і філософи країни. Р. Арон одним з перших розробляв концепцію деідеологізації суспільства. В