Філософія - Губерський Л.В. - Зміст філософської віри

Від філософії чекають переконливого розсудкового осмислення, чогось, що кожний повинен визнати правильним і що він може знати, а не чому він повинен вірити.

Насправді, філософія не посилається ні на одкровення, ні на авторитет. Однак те, з чим розумно висловлює свою згоду філософствуючи людина, - щось значно більше, ніж переконливе розумове знання. Це те, що він осягає як істинне з власних витоків і привносить у сьогодення за допомогою всіх органів.

У філософствуванні людина здійснює прорив свого єства, але за допомогою власної сутності. Те, що вона в цьому прориві схоплює як буття і як саму себе, і є його вірою. У філософствуванні ми йдемо шляхом, який веде до витоків віри, властивий людині як людині.

У своїх началах філософські думки присутні в кожній людині, у найбільш чистому вигляді іноді в дітях. Виявляти такі міркування, проясняти їх і розкривати, повторювати їх і дізнаватися в них те, що мислилося протягом тисячоліть, - справа філософії як такої, що перетворилася на професійне ремесло мислення. До цього належать, по-перше, рефлексія щодо простору змісту віри (методичне осмислення), по-друге, рефлексія щодо змісту самої віри. <...>

Простір змісту віри

Він відкривається чотирма питаннями: Що я знаю? Що, власне, є? Що є істина? Яким чином я знаю? Виходячи з розроблених у першій лекції понять, ми відповідаємо:

Перше питання: Що я знаю? Відповідь зазначає: Усе, що я знаю, перебуває у розмежуванні на суб'єкт і об'єкт, воно для мене предмет (об'єкт), явище, що існує не саме по собі. Однак у цьому розмежуванні суб'єкт і об'єкт пов'язані один з одним. Немає об'єкта без суб'єкта, немає й суб'єкта без об'єкта. Тому те, що я пізнаю як буття, завжди перебуває в цілісності розмежування на суб'єкт і об'єкт, а не тільки на одній із цих сторін.

Розмежування на суб'єкт і об'єкт багатоаспектне: наявне буття виступає у своєму світі як навколишнє середовище; свідомість узагалі протистоїть предметам: дух живе в ідеях, екзистенція співвіднесена з трансценденцією. Однак навколишнє середовище, ідеї, трансценденція стають мислимими об'єктами тільки у свідомості взагалі за допомогою опредметнення в схемах і символах.

Отже, те, що я знаю, - завжди об'єктивність у свідомості взагалі й обмежене цим; але у своїй кінечності воно - можливий трамплін до трансцендентування.

Друге питання: Що, власне, є? Відповідь варто шукати й знаходити не в перерахуванні численного сущого, а в схоплюванні того, що саме по собі або справді є. Оскільки наше питання завжди припускає розмежування на суб'єкт і об'єкт, а буття повинно виходити за межі суб'єкта й об'єкта або охоплювати те й інше, то питання про буття є одночасно питанням про того, хто запитує. Відповідь повинна показати нам буття в нерозривному зв'язку з тим, що ми є самі; адже буття за допомогою сутності нашого буття має допускати можливість питання про нього й бути доступним цій запитальності до нього з таким питанням.

На питання щодо буття є ряд типових відповідей, іноді влучних, іноді зовсім неправильних. Спочатку буттям або основою всього сущого вважали предметність, що зустрічається у світі: матерію, просторові структури, картини світу. Буття є об'єктом.

Потім, навпаки, тим, із чого виходить буття, тим, що його створює, опредмечує, стали вважати суб'єктивне. Буття є породженням "Я".

Нарешті, буття, очищене від випадків матеріально визначеного, осмислюється як структури мислення (категорії), які дають можливість осягати буття тому, що вони самі містяться у самому бутті. У мисленні щодо буття стає безпосередньо достовірним, що буття є, не є, постає, існує, є щось, субстанція, причина й дія тощо. Буття є Логосом.

Незадоволеність кожною такою онтологією веде до усвідомлення своєрідності філософської переконаності буття.

1. Якщо те, що справді існує, не е предметом як об'єктом для суб'єкта, то воно недоступне для того типу пізнання, яке означає предметне знання чогось.

Однак оскільки все те, що постає для нас як предмет, змушує зрозуміти відмінність його наявності від самого по собі буття, то буття як явище вказує на справжнє буття, яке у ньому говорить і стає відчутним.

2. Якщо те, що справді існує, не є пережитим як об'єктом для одиничної свідомості, що споглядає, то воно недоступне і психологічному пізнанню.

Однак оскільки все пережите є присутністю буття, то спосіб існування в суб'єктивності є основним явищем буття; переживати й розуміти - обов'язкові акти для знаходження впевненості в бутті.

3. Якщо те, що справді існує, не є структурою мислення в категоріях, не Логосом, то воно недоступне і логічному пізнанню.

Але оскільки все, що є для нас, повинно ввійти в спосіб мислення, то знання категорій - умова ясності філософствування.

Справжнє буття, що не є ні об'єктом, ні суб'єктом, а виявляє себе в цілісності розмежування на суб'єкт і об'єкт і повинно наповнити категорії, щоб додати їм смисл і значення, ми назвали всеосяжним.

Тому питання, що, власне, є, повинно знайти відповідь за допомогою висвітлення модусів всеосяжного - світу й трансценденції - наявного буття, свідомості взагалі, духу, екзистенції. Але тому що в основі всіх цих способів лежить єдине, то в остаточному підсумку відповідь повинна говорити: справжнє буття є трансценденцією (або Богом), положенням, істинне розуміння якого містить у собі всю філософську віру й все філософськи визначене мислення, що знаходить тільки один шлях - у послідовності всіх способів всеосяжного.

Третє питання: Що є істина? Відповідь говорить: У кожному модусі всеосяжного, яке є ми, міститься своєрідний смисл, властивому буттю істини.

У наявному бутті знаходиться істина як безпосередність чуттєво наявного, як вітальна користь, як інстинкт, як практичне й те, що сприяє.

У свідомості взагалі істина постає як несуперечність предметно мислимого в загальних категоріях.

У духові істина постає як переконаність в ідеях.

В екзистенції - як справжня віра. Вірою називається усвідомлення екзистенції у співвіднесенні з трансценденцією.

Всяка істинність висловлюється в середовищі свідомості взагалі, яка, однак, дає при цьому лише форми правильності, тоді як джерело істини походить з інших модусів всеосяжного.

Четверте питання: Яким чином я знаю? Коли виникає сумнів, я шукаю обґрунтування. Я ставлю запитання щодо способу, за допомогою якого я знаю, щодо смислу і меж цього знання. Тоді стає зрозуміло, що кожна істина присутня в особливому способі мислення. Ці способи мислення пізнаються у вченні про категорії й про метод. Вони дають мені загальне уявлення про філософствування, опанувавши яке я не тільки знаю, але й знаю, яким чином і за допомогою чого я знаю.

<...>

Наші чотири питання ведуть до міркування, яке у своїх межах трансцендентує все пізнаванне й світ у цілому таким чином, що ми переконуємося в явищності наявного буття, а тим самим і у всеосяжному, і відкриваємо царину віри. Це трансцендентуюче мислення є мисленням, що завдяки методу наукове за своїм характером, а разом із тим через зникнення визначеного предмета інше, ніж наукове пізнання.

Таке міркування постає непереконливим для кожного, подібно до емпіричного й раціонального пізнання предметів, але переконливим для того, хто застосовує його, хто, трансцендентуючи в ньому все визначене, пізнає разом із визначеним і нескінченне. Рухаючись уздовж меж, воно змушене відчувати межу як межу; методично воно долає за допомогою категорій саме ці категорії, у незнанні воно виявляє новий спосіб безпредметного знання. Таке філософствування здійснює міркування, яке, щоправда, ще не відкриває змісту віри, але звільняє для нього простір.

Зміст віри

Філософський зміст віри можна висловити в таких положеннях: Бог є.

Існує безумовна вимога.

Світ володіє наявним буттям, що зникає, між Богом і екзистенцією.

1. Бог є. Трансценденція над усім світом або до всього світу називається Богом. Найбільша відмінність віри полягає в тому, чи вважаю я світ у його цілісності буттям самим по собі, природу - Богом, чи розглядаю світ у його цілісності як позбавлений у собі основи й шукаю основу світу й самого себе в тому, що перебуває поза світом.

<...>

... Упевненість у бутті Бога, якою б зародковою й незбагненною вона не була, постає як передумова, а не результат філософствування.

<...>

2. Існує безумовна вимога: Основою для поставлення перед нами вимог є зазвичай цілі в наявному бутті (користь) чи безсумнівний авторитет.

<...>

Безумовна вимога підступає до мене в часовості мого теперішнього життя як вимога до мого наявного буття, з боку моєї справжньої самості, вимога того, що я немовби вічно є передтрансценденцією. Якщо основа моєї волі безумовна, то я сприймаю її як таку, що я, власне, є і чому повинно відповідати моє наявне буття.

Саме безумовне не стає часовим. Там, де воно є, воно постає перпендикулярним часу. Воно втручається з трансценденції в цей світ шляхом, який іде через нашу свободу.

3. Реальність світу володіє наявним буттям, що зникає, між Богом і екзистенцією: хиткість усіх способів пізнання реальності, тлумачення як риса будь-якого пізнання, даність будь-якого буття для нас у розмежуванні на суб'єкт і об'єкт, всі ці основні риси можливого для нас знання означають: всі предмети - лише явища, пізнане буття ніколи не є буттям само по собі й у цілому. Явленість наявного буття - основний висновок філософського мислення. Хоча він і може бути зрозумілий не предметно, а лише під час трансцендентування, але той розсудок, який взагалі здатний трансцендентувати, не може ухилитися від нього. Цей висновок не додає нового часткового знання до знання, що вже існує, але робить зрушення в усвідомленні буття в цілому.

<...>

Світ у цілому не стає для нас предметом. Кожний предмет перебуває у світі, але жоден предмет не є світом. Кожне визначення світу й кожна оцінка його, чи то оптимістичне твердження гармонії світу, чи песимістичне заперечення світу в його розірваності, ведуть до тотальних суджень, у яких завжди перевага надається окремим реальностям і не беруться до уваги інші. Цьому протистоїть впевненість у незавершеності й безмежності світу, а тим самим і готовність постійно вслухуватися в усі способи буття світу, у події й власні діяння в часовому процесі завжди незавершеного життя. Із цією готовністю пов'язані:

по-перше, впевненість в абсолютній трансцендентності Бога стосовно світу: Deus absconditus (Невидимий Бог) віддаляється, коли я хочу його осягнути, і раптово близький в абсолютній історичності кожної даної ситуації;

по-друге, пізнання світу як мови Божої: буття світу не існує саме по собі; у ньому здійснюється в постійній багатозначності слово Боже, котре лише в миті, що зникає, може стати історично однозначним для екзистенції.

Для такої віри наше буття в часі постає як зустріч екзистенції й трансценденції - вічного, яким є ми як створені та подаровані собі, і вічного самого по собі. У світі зустрічається те, яке вічне, і те, яке виявляє себе в часі.

Але оскільки зустріч екзистенції й трансценденції е зустріччю у світі, вона пов'язана зі світом у цей час. Оскільки те, що є для нас, повинно поставати в часовості буття світу, не існує безпосереднього знання про Бога й екзистенцію. Дослідження світу - єдиний шлях нашого пізнання, здійснення світу, - єдиний шлях екзистенціального здійснення. Втрачаючи світ, ми одночасно втрачаємо самих себе.

<".>

Історичні джерела філософського змісту західного філософствування перебувають не тільки в грецькому, а й у біблійному мисленні. Той, хто не здатний вірити в одкровення як таке, може все-таки звернутися до Біблії як до джерела й перейнятися її істиною, залишаючи осторонь одкровення...

Порівнюючи біблійну релігію з релігіями Індії й Східної Азії, ми усвідомлюємо, що саме в ній наша своєрідна основа. Правда, і в інших релігіях не повністю відсутні основні риси біблійної релігії, але вони не набувають у них такого вирішального значення. І в Біблії ці основні риси присутні не скрізь, а деякі з них - лише в небагатьох, але особливо важливих місцях. Нагадую їх:

1. Єдиний Бог: Єдине стає основою свідомості буття й етосу, початком діючого занурення в світ. Немає інших богів, крім Бога - така метафізична основа серйозності визнання єдиного у світі.

2. Трансцендентність Бога-Творця; Подолання демонічного світу й магії приводить до усвідомлення трансцендентності Бога, що не має зображення, образу, не доступного думці. Ідея створення приводить світ у цілому в стан нестійкості. Світ безмежний й існує не із себе. Людина як одиничне у своєї екзистенції знаходить свою волю у світі як створене Богом; у своєму єднанні з трансцендентним Богом і тільки за допомогою цього єднання він незалежний стосовно світу.

3. Зустріч людини з Богом: Трансцендентний Бог має особистісний аспект. Він - особистість, до якої звертається людина. Існує прагнення до Бога, прагнення почути Бога. З цього виникає жагуче бажання людини шукати особистого Бога...

4. Заповіді Бога: 3 неповторною простотою висловлюються у десяти заповідях основні істини як заповіді Бога. Розходження між добром і злом виражено в абсолютній формулі: або - або. З часів пророків потрібна любов до ближнього, яка набуває свого вищого вираження в словах: люби ближнього свого як самого себе.

5. Усвідомлення історичності: Воно виникає в епоху політичних катастроф як універсальне історичне усвідомлення історії, що твориться Богом. Воно стає основою створення релігійного центру життя, що втягує в "тут і тепер" цілісність усього світу. Не випадковість нескінченного, а створене Богом сьогодення надає життю його значення.

6. Страждання: Страждання оволодіває гідністю, страждання постає шляхом до Божества...

7. Відкритість не вирішенням: Вірогідність віри якнайрішучіше випробовує себе. Здійснюється смілива спроба за даних релігійних позицій - а кожне висловлювання неминуче стає позицією - виявляти створене в ній невирішуване...

Кожна з цих основних рис пов'язана зі своєрідними відхиленнями:

1. Єдиний Бог стає абстрактним, і тоді він тільки негативний стосовно всього буття миру, його різноманіття й повноти. Одиничне умертвляє множинність.

2. Трансцендентний Бог виокремлюється від світу. Бог без творення є думка, в якій все зникає...

3. Зустріч із Богом стає егоїстичною або перетворюється в насолоду почуттям. Небезпека цієї молитовної релігії полягає в настирливості щодо божества за егоїстичної щиросердечної спрямованості.

Інша небезпека - схильність до впевненості в знанні волі Божої, котра стає джерелом фанатизму...

4. Заповіді Божі перетворюються з простих основ моральності в абстрактні юридичні норми й розвиваються в нескінченну законність особливих визначень.

5. Усвідомлення історичності втрачається в історично об'єктивному спогляданні. Тоді виникає претензія на право розпоряджатися світовою історією, чи то мисленнєво у вигляді знання цілого або навіть дійсно, виходячи з відомого діючого божественного промислу...

6. Страждання перетворюється в психологічному переосмисленні на мазохістське задоволення або садистично затверджується, або мислиться як жертовність у давно подоланих магічних категоріях.

7. Відкритість невирішеностям веде до розпачу або до нігілізму, до бунту дивовижної негативності.

<...>

Розум і комунікація

Виявлення простору всеосяжного й вказівка на основоположення, які при висловленні змісту віри все-таки залишаються невизначеними, ще недостатні для характеристики філософської віри. Тому що філософствування істотно відбувається в часі. Філософія займає проміжне місце між витоками й ціллю. Щось у нас, що веде нас цим шляхом, спонукає за межі нашої суб'єктивності, притягує до об'єкта, не будучи само чимось відчутним, те, за допомогою якого ми, власне кажучи, і живемо у філософському розумінні, називається розумом. Розум ніколи не буває без розсудку, але нескінченно перевершує розсудок. У філософську віру розум входить як необхідний момент. Будь-яке почуття істини розкривається лише тоді в чистому вигляді, коли воно очищене в русі розуму.

Нам уявляється необхідним охарактеризувати розум. Розум зіставляє всі рівні істини, показуючи значущість кожного. Він перешкоджає замиканню істини в собі. Він розуміє, що кожна віра, яка ізолює й абсолютизує один із модусів всеосяжного, стає помилковою. Так, помиляється навіть "віра" свідомості взагалі, коли вона стверджує несуперечність самого буття. Тому свідомість взагалі може лише сказати, що для неї незбагненне те, що не дотримується її законів, таких як закон суперечності. Однак усі доступні змісти свідомості взагалі - ще не саме буття, а лише спосіб його появи в категоріях загальнозначущого мислення.

Розум забороняє зупинятися на якому-небудь смислі істини, що не містить у собі всю істину. Він забороняє потрапляти в глухі кути, задовольнятися вузькістю, якою б звабною вона не була, забувати або проходити повз що-небудь, чи то реальність, значущість або можливість. Розум вимагає нічого не упускати, вступати в співвідношення з усім, що є, шукати за межею будь-якої межі те, що є й, мабуть, охоплювати навіть протилежності й завжди осягати цілісність, усяку можливу гармонію.

Але разом з тим розум намагається також у кожній цілісності знайти можливість необхідного прориву. Він забороняє завершену гармонію. Він доходить до крайнощів, щоб пізнати справжнє буття.

<...>

Розум - це всеосяжне в нас, що не має справжніх джерел, але є знаряддям екзистенції. З боку екзистенції він - безумовне, спрямоване на те, щоб виявити джерела в їхній здійсненності як найглибше одкровення.

...Розум - зв'язок усіх модусів всеосяжного. Він не допускає, щоб яке-небудь суще абсолютно відокремилося, затвердилося у відірваності, стало незначним через розпорошення. Ніщо не повинно бути загублене там, де розум стає дієвим, те, що є, шукає зв'язок. Виникає універсальна співучасть у житті, відкрита зацікавленість...

Розум вимагає безмежної комунікації, він сам - тотальна воля до комунікації. Оскільки в часі ми не можемо об'єктивно володіти істиною як єдиною та вічною й оскільки наявне буття можливе тільки поряд з іншим наявним буттям, екзистенція осягає себе лише в співтоваристві з іншою екзистенцією, комунікація становить образ відкриття істини в часі.

Є ряд більших спокус: віддалитися від людей у вірі в Бога, виправдати свою самотність уявним знанням абсолютної істини, за допомогою передбачуваного володіння самим буттям досягти задоволеності, що в дійсності є відсутністю любові. До цього приєднується твердження, що кожна людина

- замкнута монада, що ніхто не може вийти із себе, що комунікація - ілюзорна ідея.

Цьому протистоїть філософська віра, яку можна назвати також вірою в комунікацію. Тому що тут мають силу два положення: істина е те, що нас з'єднує, і - в комунікації закладені витоки істини. Людина знаходить у світі іншої людини як єдину дійсність, а якої вона може об'єднатися в розумінні і довірі...