Філософія - Осічнюк Ю.В. - Філософія Відродження

Епоха відродження беззастережно розцінюється як найвищий зліт у розвитку мистецтва, особливо живопису і поезії. Нова картина світу починає складатися з нового розуміння людини. У тлумаченні людини світоглядні відкриття мистецтва не менш значимі, ніж теоретичні побудови науки і філософії. Першою людиною "нового світу", що придала гуманістичну спрямованість світогляду, який складається заново, справедливо вважається Петрарка (1304-1374 р.). У своїй поезії він відійшов від зображення реального світу як символічного чи алегоричного вираження вищого, божественного змісту. Петрарка відкриває світ живого людського почуття й усвідомлює його найбільшу цінність. Людська природа, її тілесність, природні почуття вперше після тисячолітньої традиції усвідомлюються не як носії гріховності, а як вища цінність і онтологічна справжня реальність.

Словесному світу релігії і схоластики в епоху Відродження протиставляється світ у його безпосередності і чуттєвому багатстві. Наприклад, у живописі предмети зображувалися так, як вони природно сприймаються людським зором. Не випадково малюнок став основною мовою нової науки. Якщо у світі існують тільки індивідуальні речі, то і засобом усвідомлення повинно стати живе зображення. Живопис Відродження прагне перебороти розрив між духовним і матеріальним, перебороти неосяжність думки, зробити її конкретно-зримою, пластичною.

Методологічна установка Відродження полягала в тому, щоб від мертвих абстракцій і коментування творів древніх авторів (біблійних пророків, батьків церкви) перейти до живого спостереження речей. У науці це відразу дало величезне збільшення нового матеріалу і нових знань. Чимало цьому сприяв живопис. Потреба зображення людського тіла не в символічному змісті, а в природному вигляді дала поштовх до вивчення анатомії людини, викликала інтерес до проблем оптики. Це у свою чергу призвело до пояснення дії кришталика людського ока, винаходу камери обскури, лупи, мікроскопа і зорової труби. Зримий, чуттєво сприйманий світ різко розсунув свої обрії і вглиб, і вшир.

Світоглядна установка Відродження складалася у відкритті самоцінності людської особи, у гуманістичній спрямованості пізнання. Ця епоха створила тип культурного індивідуалізму, що має загальнолюдське призначення. Пізніший буржуазний індивідуалізм, хоча Й одержав первісний поштовх від гуманістичного індивідуалізму Відродження, формується вже в інших соціально-економічних умовах і має інше світоглядне забарвлення. Гуманістичний індивідуалізм епохи Відродження орієнтований не на практичну економічну діяльність, а на духовну культуру.

В часи Відродження в Італії склалася соціальна група людей, що називалися гуманістами. Основним устремлінням свого життя вони зробили заняття філософією, літературою, древніми мовами, відшуканням і вивченням здобутків античних авторів, філологічними дослідженнями. Гуманістів не можна вважати інтелігентами в сучасному розумінні слова; вони представляли езотеричну елітарну групу, що своїми заняттями і способом життя стверджувала нову систему духовних цінностей. Головним у цій новій системі ціннісних координат було утвердження примата особистих достоїнств і особистої шляхетності над походженням, тобто родовою шляхетністю по крові. Ученість піднімає людину більше, ніж походження, багатство чи влада. Критерієм особистої шляхетності і достоїнства виступає в гуманістів духовна культура. Сутність гуманізму Відродження і полягала в концепції індивідуального удосконалювання шляхом залучення до культури. Змінюються світоглядні орієнтири: ціль людського життя вбачається тепер у творчості, пізнанні, служінні людям, суспільству. У такий спосіб гуманісти підходять до ідеї культурно-історичного безсмертя людини — особистість творця продовжує посмертне життя в продуктах духовної творчості, у загальнолюдській культурі. Світовідчування Відродження прагне, таким чином, перенести абсолют на природну площину й одночасно до космічного возвеличення людського єства, земного життя.

Культурноцентричний гуманістичний індивідуалізм Відродження знаходить своєрідне доповнення й обґрунтування у фундаментальному світоглядному перевороті в поглядах на світобудову, здійснений Миколою Коперником (1473-1543 р.). Його праця "Про обертання небесних сфер" (1543 р.) відродила і обґрунтувала як наукову істину древню ідею геліоцентризму. "Зрушивши" Землю з центра світобудови, Коперник завдав нищівного удару теологічним уявленням про Всесвіт і місце людини в ньому, відкрив нові шляхи для розвитку фізики й астрономії, усього природознавства. Геліоцентрична теорія перевернула не тільки уявлення про Всесвіт, але і панівну точку зору на пізнання світу, що полягала в ототожненні видимого і дійсного. Відтепер затверджується протилежна установка — видиме ще не є достовірним, воно лише "перевернене" відображення прихованої за явищем дійсності. Розбіжність сутності і явища, так переконливо продемонстрована геліоцентричною системою, зробила основним завданням філософії Нового часу, що зароджувалася, пошуки й обґрунтування адекватного методу пізнання дійсності.

На рівень філософського узагальнення коперниканську теорію підняв Джордано Бруно (1548-1600 р.), що висловив ідею нескінченності Всесвіту і множинності населених у ньому світів. Джордано Бруно стояв на позиціях пантеїзму, він "розосередив" Бога у всій природі: природа і є Бог у речах, а тому метою пізнання повинна виступати тілесна, матеріальна природа, а не понадприродний Бог. Принцип індивідуалізму епохи Відродження Дж. Бруно узагальнив філософським поняттям "монад" (індивідуальна сутність, що сполучає у собі духовне і тілесне начала і виступає основною одиницею буття).

Дж. Бруно сформулював "символ" віри природознавства Нового часу, що зароджується: Всесвіт єдиний, нескінченний, нерухомий (у просторі рухаються лише тіла — його складові частини), не породжується і не знищується, не може зменшуватися чи збільшуватися. Особливе натхнення черпав філософ в ідеї нескінченності Всесвіту і, виходить, безмежності пізнання. Пізнання нескінченності вимагає героїчного ентузіазму, що піднімає людину над буденністю і повсякденністю, уподібнює мислителя Богу. Свята інквізиція не могла простити філософу настільки єретичних поглядів і засудила зухвалого мислителя на спалення. І Дж. Бруно, як колись в античності Сократ, не тільки своїм вченням, але усім своїм життям і смертю стверджував героїчний ентузіазм пізнавальних дерзань людського розуму.