Філософія - Осічнюк Ю.В. - Поняття світу. Буття і матерія, їх взаємозв'язок

Розкриття сутності людини дозволяє зрозуміти, що людина, вийшовши з тваринного світу, стає універсальною істотою за своїми потребами, за видами діяльності, за різноманіттям свого відношення до навколишнього дійсності і до самої себе. Однак виділення сутності людини на основі аналізу її емпіричного буття обумовлює необхідність розкриття і сутності світу, у якому вона здійснює свою життєдіяльність. Тому відношення "людина - світ" набуває істотно важливого значення як основна світоглядна проблема.

Поняття "світ" як світоглядна категорія сформувалася ще в дофілософський період розвитку суспільної свідомості. Генетично виникнення і формування цієї категорії пов'язане з практичним виділенням людини з природи. Опосередкування життєдіяльності людей процесом матеріального виробництва і системою суспільних відносин зумовило становлення суспільства як певної цілісності, у якій життєдіяльність індивідів стала можливою тільки у формі їх колективної діяльності, спрямованої на освоєння сил природи для задоволення своїх потреб. Склалася специфічна система взаємозв'язків між самими індивідами в рамках первісної общини, що проявилася в тому, що життєдіяльність окремих індивідів, задоволення їх життєвих потреб стало можливим тільки за допомогою задоволення потреб общини як цілісності. І, як зазначалося раніше, такими спільними потребами стали потреби у виробництві знарядь праці, засобів для задоволення життєвих потреб і у формуванні суспільних відносин. Ця внутрішня система взаємозалежності індивідів і потреб общини зумовила характер і спрямованість їх діяльності, необхідність у колективній діяльності.

Крім того змінився і характер ставлення общини до природи: становлення людини стало можливим тільки з переходом від пристосування і збирання до діяльності, спрямованої на зміну і перетворення предметів природи на знаряддя праці, а за їхньою допомогою — на перетворення предметів природи на засоби задоволення потреб. Тим самим природа безпосередньо включалася в сферу активної діяльності людини. Складалася певна єдність не тільки індивідів усередині общини, але і єдність людини і природного середовища, включеного в сферу її практичної діяльності. На цій основі почало створюватися і цілісне уявлення про коло предметів, явищ, цінностей, про систему відносин, що становлять життєву сферу людини. Таке уявлення про життєдіяльність людини, як у взаєминах між людьми, так і у взаєминах людини і природи, втілилося в категорії "світ". У своєму виникненні це поняття є родовою самосвідомістю людини, усвідомленням включення індивіда в общину, у колективну спільну діяльність по освоєнню природи і забезпечення свого існування, функціонування. Оскільки община виступала як відносно самостійна система, яка поєднує індивідів у їхній боротьбі за забезпечення свого існування, остільки для індивіда світ визначався рамками роду, племені, а для общини - рамками того природного середовища, у якому вона жила, ця особливість бачення людиною себе у взаємозв'язку з іншими людьми і з природою у буденному вжитку і розумінні, як "світ — це громада", "увесь світ — уся громада", "усім миром — усією громадою".

В міру становлення і розвитку людини відбувався розвиток і зміна уявлень про світ. У цьому зв'язку наповнялося конкретним значенням і відношення "людина — світ". У філософському осмисленні дійсності, в історичному розвитку філософської думки категорія "світ" наповнялася змістом відповідно до розвитку самої людини, її пізнавальних здібностей і засобів зміни навколишньої дійсності.

Становлення змісту поняття "світ" здійснювалося в різних аспектах. Серед них найважливішими є: становлення уявлень про просторово-часові параметри світу і про його зміст; про першооснови, про граничні основи його буття; про місце людини у світі, відношення до нього, можливості його пізнання і перетворення, про роль світу в життєдіяльності людини.

Ці уявлення формувалися в безпосередньому зв'язку з практичною і пізнавальною діяльністю людини.

Так, на ранніх етапах становлення людини, життя якої обмежувалося певною територією, склалося уявлення,щосвіт - це простір, площина, обмежена небом і обрієм.

В міру розвитку виробництва, торгівлі, засобів пересування світ постав у формі півсфери, що стоїть на китах, слонах і т.д., потім світ постав у вигляді земної кулі, які була центром всесвіту.

Потім виникли уявлення про те, що Земля - це тільки одна з планет сонячної системи, а ця система — частина Галактики і т.д. Поступово сформувалося уявлення проте, що світ нескінченний у просторі.

З погляду часових параметрів спочатку світ уявлявся як щось виникле з хаосу, створене якимись надприродними силами. Як і все, що існує, він має свій початок і буде мати кінець.

Але з розвитком науки, особливо з відкриттям закону збереження і перетворення енергії, сформувалося уявлення про те, що світ неможливо створити і неможливо знищити, що він вічний. Отже, світ нескінченний у просторі і вічний у часі, а людина - тільки його частка.

Яке ж місце займає людина у світі і чи можна обмежити поняття світ тільки його просторово-часовими параметрами? Звичайно ж ні. Питання про світ, його природу і сутність значно складніше і багатогранніше. І шлях до його розуміння лежить через виявлення сутності людини.

Розкриття соціально-діяльної сутності людини дало можливість осмислити світ не просто як об'єктивну дійсність, але і як "дійсність людських сутнісних сил". Це означає, що світ за своєю суттю — це єдність природної і суспільної дійсності, зумовленої практичною діяльністю. Тому категорія "світ" фіксує не просто природні, об'єктивно-матеріальні властивості дійсності, але насамперед особливості людського практично-діяльного ставлення до себе і до умов свого існування. Категорія ця містить у собі також уявлення про відповідний світопорядок, тобто про систему соціальних і природних зв'язків, центр яких — людина, її соціально-діяльна сутність. У цьому зв'язку категорія "світ" відрізняється від інших філософських категорій, що вживаються для різних характеристик всього існуючого, тим, що вона розглядає суще не саме по собі, а в його існуванні і відношенні до людини. Тому світ постає насамперед як людський світ, як реальний процес життєдіяльності людини, узятої в її реальному існуванні як людська дійсність. Щоб зрозуміти взаємозв'язок людини і світу, необхідно людину уявити не просто у світі, а у світі історичному, у системі суспільних відносин, що визначають характер і відношення до світу природного.

Людина в процесі активного, цілеспрямованого впливу на природу змінює її, перетворюючи її на світ олюдненої природи, що забезпечує її існування, життєдіяльність. У той же час вона руйнує природу, створюючи загрозу власному існуванню. Якщо зникне людина, то світ перестане існувати як світ людського буття. Це не означає, що зникне природа і ті зміни, що здійснила у ній людина. Природа й олюднена природа втратять свою якісну визначеність як світ буття людини. Тому можна сказати, що категорія "світ" служить для позначення тієї сфери дійсності, яка під впливом і в ході суспільно-історичної практики перетворюється на реальну умову і основу життєдіяльності людини, тобто світ — це практично опосередкована предметна дійсність, у якій і за допомогою якої здійснюється людська життєдіяльність.

Зміст і межі світу не є чимось незмінним. В міру освоєння людиною природи, ускладнення соціальних зв'язків і відносин зміст світу поглиблюється, збагачується, а межі усе більше розширюються. У сферу практичної і пізнавальної діяльності включаються не тільки предмети безпосередньої найближчої природи. Людина виходить у космос, проникає в самі глибини Всесвіту. Однак серцевиною світу є система соціальних зв язків і відносин, у яких людина здійснює свою життєдіяльність. У зміст світу, природно, включається і духовний світ людини, способи і продукти духовної творчості.

Важливо підкреслити, що розкриття сутності людини і світу, а також їх взаємозв'язку здійснюється за допомогою певного понятійно-категоріального апарату, який в історичному розвитку філософської думки постійно розвивався, удосконалювався. Особливого значення в цьому плані набувають категорії "сутність", "існування", "дійсність", "буття". У різних філософських системах зміст цих категорій трактується неоднозначно. А в останні десятиліття розробці понятійно-категоріального апарату, розкриттю змісту окремих категорій у філософській літературі приділялося зовсім мало уваги. Тому в даній роботі трактування змісту цих понять не може претендувати на загальне визнання. Проте говорити про їх ззміст необхідно, щоб було зрозуміло, про що йдеться.

Сутність — це глибинна система зв'язків і відносин, виникнення якої зумовлює виникнення, існування, функціонування, розвиток явищ, процесів, систем і з руйнуванням якої припиняється існування останніх. Так, як зазначалося, сутність людини полягає у виникненні опосередкування задоволення життєвих потреб системою соціальних потреб і відповідних до них видів діяльності. Це опосередкування складає ту основу, на якій базується саме існування людини і поза якою вона перестає бути такою.

Категорія "існування" служить для позначення насамперед наявності. Коли ми говоримо: "воно" існує, то й наголос робимо на тому, що "воно" є в наявності. Однак фіксація факту існування ще не розкриває специфіки існуючого. Остання розкривається в категорії "дійсність", яка виступає, з однієї сторони, як певна реальність, існуючий світ. Але це не просто наявність різноманіття предметів, явищ, процесів. Тому дійсність, з іншої сторони, є такою наявністю, у якій різноманіття перейняте внутрішніми взаємозв'язками, які створюють цілісну систему з її основою, із закономірностями функціонування, розвитку. Отже, строкате різноманіття набуває значення дійсності тільки в єдності із сутністю. Це означає, що дійсність — не простий синонім наявного положення речей, а єдність сутності й існування. Для осмислення дійсності необхідно проникнути в сутність, що складає її основу. У такому плані дійсність — це спосіб буття сутності, обумовлений як самою сутністю, її внутрішньою структурою і логікою розвитку, так і зовнішніми умовами й обставинами, у яких вона знаходить свій прояв. Поки не розкрита сутність, дійсність постає як просте різноманіття, сукупність різних явищ.

Оскільки сутність виявляється в дійсності і під впливом зовнішніх умов, то ці умови можуть впливати на характер і спосіб прояву сутності. У результаті цього дійсність може виразити сутність не адекватно, а в перекрученому, спотвореному вигляді. Під впливом цих умов можливо також, що наявна дійсність може втратити свою колишню сутність і наповнитися іншою. Тому, щоб розкрити зв'язок дійсності із сутністю, необхідно від емпіричного споглядання дійсності перейти до розкриття глибинних зв'язків і відносин, що складають її основу. За самою фіксацією дійсності ще не можна виявити сутність. Якби сутність була на поверхні, то не потрібна була б ніяка наука (К. Маркс). Природно, що людині для орієнтації в навколишньому світі, у визначенні свого відношення до нього і до самої себе необхідно піднятися до пізнання сутності світу і своєї сутності. Розкриття ж сутності світу і сутності людини, до яких вона йде від емпірично даної дійсності, стає передумовою змістовного розуміння самої дійсності у всім її багатстві, різноманітті, якісній визначеності і суперечливості.

При розкритті взаємозв'язку, з однієї сторони, сутності світу і сутності людини, а з іншої — дійсності, необхідно мати на увазі, що в дійсності знаходить свій прояв як сутність у її цілісності, так і в різноманітті її внутрішньої структури. У найзагальнішому вигляді сутність людини в її дійсності постає як сукупність, система (ансамбль) всіх суспільних відносин. Іншими словами, сутність людини не існує сама по собі як особливий феномен, вона знаходить свій вираз і виявляється тільки в системі суспільних відносин. При такому підході акцент робиться на тому, що життєдіяльність людини здійснюється в якісно новій системі зв'язків і відносин. Ця система зв'язків і відносин є структурно-змістовним аспектом людської дійсності. У цьому зв'язку виникає необхідність розкриття самої структури суспільних відносин, внутрішнього механізму взаємозв'язків між структурними елементами. Однак це не дозволяє осмислити людську дійсність як адекватний прояв сутності у всьому різноманітті її внутрішньої структури. Різні аспекти прояву сутності в дійсності зумовлюють різноманіття людської дійсності. Причому різноманіття людської дійсності може розглядатися і з погляду внутрішньої структури сутності людини, і з погляду різноманіття взаємозв'язків людини з умовами її існування.

Кожний з розглянутих раніше рівнів (порядків) сутності людини має свою специфічну форму прояву. Так, сутність першого порядку, що характеризує людину насамперед як живу істоту і вказує на саму загальну основу, на якій здійснюється її життєдіяльність (безперервний процес задоволення, відтворення і народження нових потреб на основі активного, діяльного ставлення до дійсності), у своїй дійсності виявляється як безпосередній процес життя у всім його багатстві і різноманітті, у всім багатстві потреб і способів їх задоволення.

Сутність другого порядку, що розкриває залежність життєдіяльності людини від процесу виробництва, у якому виробництво знарядь праці набуває значення особливої, соціальної потреби, у своїй дійсності виступає як продуктивні сили в їх функціонуванні, як безпосередній процес матеріального виробництва, у якому і за допомогою якого людина створює засоби для забезпечення своєї життєдіяльності.

Сутність третього порядку, що виражає залежність життєдіяльності людини від виробництва і відтворення суспільних відносин, у своїй дійсності виступає як внутрішнє структурована система суспільних відносин, яка включає в себе економічні відносини, відносини історичних спільностей людей (рід, плем'я, народність, нація): шлюбно-сімейні, побутові, міжособові, відносини суспільства й особи, людини і природи.

Сутність четвертого порядку, що розкриває залежність життєдіяльності людини від ступеня усвідомлення нею свого ставлення до світу і до себе, від вироблення, реалізації і відтворення цілей, у своїй дійсності виступає як система суспільної свідомості у всім багатстві її структури і змісту, як духовне життя суспільства.

Сутність п'ятого порядку, що показує залежність життєдіяльності людини від рівня людської свободи, у своїй дійсності виступає як реальний процес творчого, перетворюючого впливу на навколишній світ і на саму людину для забезпечення свого існування, — процес, у якому людина виступає як суб'єкт соціальної діяльності.

Подібно до того, як різні рівні (порядки) сутності людини у своїй єдності і взаємозв'язку складають сутність людини як цілісність, як основа, що зумовлює ЇЇ якісну відмінність від тваринного світу, так і різні сторони дійсності людської сутності в їх взаємозв'язку і взаємозумовленості складають людську дійсність як цілісність, яка є системою (ансамблем) усіх суспільних відносин.

У цьому ж плані виявляється взаємозв'язок сутності світу і дійсності. Людина, що представляє собою відкриту систему, може існувати і функціонувати тільки у взаємозв'язку з навколишнім світом, здійснюючи з ним речовинний обмін. Тому дійсність варто розглядати як природний, олюднений і соціальний світи, узяті в їх єдності. Така єдність зумовлена практично-діяльним ставленням людини до цього світу. Отже, дійсність набуває своєї визначеності і з погляду її значимості для людини, як сфера й умова забезпечення її життєдіяльності.

Важливе значення в розкритті взаємозв'язку людини і світу, виявленні їх сутності і конкретних форм прояву цієї сутності в дійсності має категорія "буття".

Якщо в категорії "існування" увага акцентувалося насамперед на фіксації наявності "чогось", то в категорії "буття" підкреслюється не просто наявність, а наявність чогось у його якісній визначеності: є реальне те, є дане. Тому існувати і бути — не те саме. Навіть у повсякденних відносинах розрізняється існування і буття при оцінці життєдіяльності якої-небудь людини. Якщо людина не виявляє себе як активний суб'єкт соціальної діяльності, не виявляє своїх людських якостей, обмежується життям як жива істота, про неї говорять: "Вона не живе, а існує". Отже, бути людиною — це означає виявляти себе у всіх сферах життєдіяльності, жити повноцінним людським життям, у якому виявляється людська сутність.

Буття людини означає розкриття способу її існування, того способу, завдяки якому вона є людиною. Тому буття людини можна зрозуміти, тільки розкривши механізм її життєдіяльності, механізм її становлення як якісно нової системи, розкривши сутність людського начала.

Часто буття ототожнюється з об'єктивною реальністю, з наявною системою природних і соціальних зв'язків і відносин. Але це не так. Наявність певної системи умов, зв'язків, відносин ще не є підставою для того, щоб розглядати їх як буття. Буття — це система зв'язків і відносин, які зумовлюють характер і спрямованість життєдіяльності людей. Умови, зв'язки, відносини набувають значення буття тоді, коли вони виступають як фактори, що обумовлюють зміст і способи прояву людської життєдіяльності. Буття означає також існування у певній якості. Буття — це не тільки наявність певних зв'язків, відносин, але і наявність того, що виникає під їхнім впливом. Різноманіття зв'язків і відносин зумовлює різноманітні якісні визначення предметів, явищ. Наприклад, та ж людина може поставати в різній якості: чоловік чи жінка, учитель, інженер, син, дочка і т.ін. І буття в цих різних якостях завжди зумовлено певною системою умов, зв'язків, відносин. З цього погляду людське буття в цих різних якостях виступає як єдність природного і соціального, єдність, у якій сформовані зв'язки і відносини зумовили перехід від живого до людини, зумовили становлення людської сутності.

У бутті людини, таким чином, виступають: а) наявний світ, але не просто узятий сам по собі, як фіксація факту його наявності, а в його даності як основі виникнення, існування людини; б) сама людина, соціально-діяльна сутність якої виявляється у всьому різноманітті форм її життєдіяльності. Тому буття варто розглядати як систему обумовленості існування людини в її людській якості. Це — реальний процес життєдіяльності людини, у якому здійснюються зміни, перетворення об'єктивної реальності на засоби саморозвитку людини, її самоствердження як суб'єкта соціальної діяльності. Буття не тільки зумовлює якісну визначеність людини, але і детермінує характер її ставлення до дійсності і до себе, способи усвідомлення цього ставлення, характер і спрямованість її діяльності, воно є загальною підставою практично-діяльного і пізнавального освоєння світу.

В історії філософської думки категорії "буття" приділялася увага протягом всього часу і розвитку. Вона зайняла особливе місце серед філософських категорій. Часто ця категорія вживається як синонім категорії "матерія". Однак таке їх ототожнення викликає серйозне заперечення. На відміну від категорії "буття" категорія "матерія" пов'язана з розкриттям граничних основ існування світу і людини, із з'ясуванням того, що лежить в основі світу.

Питання про граничні основи світу і людини виникло ще в давню давнину. Це був процес пошуку тієї "цеглинки", з якої побудований увесь світ. Такою першоосновою визнавалися вода, вогонь, повітря, апейрон, атом і ін. Але в процесі становлення самої людини, розвитку науки, техніки, розширення і поглиблення пізнання навколишньої дійсності ці уявлення змінювалися, наповнялися новим змістом. Специфіка цього процесу полягає в тому, що людина постійно має справу з реально існуючими поза нею предметами, явищами процесами. її оточує "первозданна природа", не створена людьми і "інша природа", створена людиною, змінена відповідно до її потреб і інтересів. Усе це складає макрокосм людського буття. Але крім цього зовнішнього світу існує і сама людина з її внутрішнім світом ("мікрокосм"). У людини виникло прагнення з'ясувати, який же взаємозв'язок між цими макро- і мікросвітами, чи є в них спільна основа й у чому розходження між ними. Пошук відповідей на ці питання перетворився на особливу потребу.

Чи не з цієї потреби співвіднести власну життєдіяльність із усією навколишньою дійсністю, визначити своє місце в навколишньому світі виник свого часу у людини невичерпний інтерес до пошуку першооснови, субстанціональної основи буття? До першооснови, що могла б стати свого роду універсальною точкою опори для всіх людських діянь і починань, вселяючи в людину впевненість у тому, що дійсність буде не тільки чинити опір, але і сприяти їм — у випадку, якщо удасться досить глибоко осягти її властивості, закономірності.

Але в такому випадку виходить, що від ступеня і характеру розуміння згаданих об'єктивних властивостей дійсності залежить і самосвідомість людини — з'ясування нею свого призначення, свого місця у світі, і, відповідно, формування того, що називають життєвою позицією — активно творчої, сполученої з розвинутим почуттям відповідальності за свої дії, за їхню людяність, або ж пасивно-пристосувальної, що випливає з уявлення, начебто "так вже влаштований" навколишній світ і сама людина, що намагатися змінити що-небудь у цьому світі - пуста витрата сил.

Чи може таке теоретичне з'ясування сутності і першооснови буття допомогти вирішенню такого животрепетного завдання, як вироблення першої зі згаданих життєвих позицій? — Безсумнівно. Однак, лише тоді, коли таке з'ясування доводиться до адекватного усвідомлення передумов, джерел і майбутніх перспектив розвитку людини.

У руслі охарактеризованої тенденції, втіленням якої став, зокрема, новоєвропейський гуманізм, відбувалося у свій час формування філософії марксизму з її наріжною тезою - розумінням людини як творця самого себе. На цій обставині хотілося б акцентувати особливо, тому що сьогодні, "зводячи рахунки" зі своїм (у тому числі і філософським) минулим, нерідко в запалі полеміки приписують марксизму навряд чи не явно антигуманні наміри. Насправді ситуація не настільки проста, оскільки філософія марксизму, повторюємо, є сприйняттям як ряду сильних, так і слабких сторін класичної гуманістичної традиції, що і стало причиною досить серйозного ставлення до неї з боку багатьох провідних сучасних західних філософів. Отчому, скажемо, М. Хайдеггер визнавав, що марксизм правильно відображає особливості нашої епохи (хоча сама ця епоха, на думку Хайдеггера, минуща), що сутність марксистського матеріалізму - не у твердженні, начебто все є матерія, але в розгляді всього сущого як матеріалу людської праці (а такий розгляд сходить ще до гегелівської "Феноменології духу"), сутність матеріалізму "криється в сутності техніки, про яку хоча і багато пишуть, але мало думають". Слід, однак, мати на увазі, що подібні вади техногенної цивілізації виявилися у всій їхній масштабності лише в наші дні...

У цьому зв'язку постає необхідність зрозуміти, що пошук першоджерел, першооснов буття ніколи не був для філософії деякою інтелектуальною самоціллю. Він завжди був обумовлений найгострішою практичною і світоглядною потребою: усвідомити місце людини у світі, велич і відповідальність людських діянь, знайти "земні" основи такої величі, земні ж умови і шляхи її досягнення.

Саме такий образ повнокровної, нестворюваної і незнищуваної, яка вічно розвивається, матерії, вінцем якої є людина, яка діє і мислить, — світоглядне і методологічне ядро діалектико-матеріалістичного світорозуміння. Саме життя підказало, що необхідно пов'язати гносеологічну характеристику матерії як об'єктивної реальності, даної людині в її відчуттях, відображуваної цими відчуттями й існуючої незалежно від них (тобто як незалежного від свідомості об'єктивного світу), — і світоглядне осмислення матерії в її "людиномірності", з позицій з'ясування місця, яке займає людина в системі різних форм буття матерії.

Взаємодія двох згаданих характеристик матерії важлива для людської діяльності, зокрема, для усвідомлення того, що світ у його людиномірних характеристиках, чи, як ще його називають, "соціогенний світ", при усій своїй якісній своєрідності — не протистоїть, а органічно взаємодіє з "позалюдським" світом (точніше — світами, іменованими субстраторегіональними: Космос, Земля, жива чи нежива природа і т.п.). Оскільки сутнісні особливості останніх незалежать від людства, воно змушене постійно співвідносити з цими особливостями свою діяльність по перетворенню навколишньої дійсності.

Форма організації матерії, до якої належить людина, дуже специфічна, це — матерія, що володіє свідомістю як духовним регулятивом життєдіяльності. Дана обставина послужила джерелом ідеалістичних уявлень про субстанціальну основу людини і навколишнього світу.

Пошуки такої основи невіддільні від вирішення основного питання філософії, із приводу якого постійно полемізували прихильники матеріалістичного й ідеалістичного світорозуміння.

Філософські уявлення про субстанцію як першооснову і сутність всіх речей, причину самої себе історично розвивалися від ототожнення цієї субстанції з певними конкретними формами речовини (земля, вода, повітря, вогонь і т.д.), далі, через спроби розглянути її в деякій безструктурній першоречовині — до виниклого в давньогрецькій філософії уявлення про визначені фізичні елементи, що володіють особливими якостями (атоми), комбінації яких визначають властивості всього сущого.

Характерно, що з виходом на цей рівень розуміння першооснови сущого у філософії виявляється особлива поляризація двох протилежних тенденцій — "лінії Демокрита" і "лінії Платона": якщо згідно з Демокритом атоми існують поза і незалежно від нашої свідомості, то для Платона вони — цеглинки світобудови, наділені не фізичними, а геометричними характеристиками: їхні властивості залежать від геометричної форми, що виражає, подібно, скажемо, до трикутника сутність, ідею трикутника взагалі, незалежну від реальних предметів, більше того, "завдану" їм.

Уявлення про те, начебто форми, ідеї речей, предметів первинні, а останні — лише втілення цих ідей, — найбільш чіткий вираз ідеалістичних спроб субстанціалізувати свідомість.

Варто мати на увазі, що такий підхід — зовсім не довільна вигадка філософського ідеалізму. Він пов'язаний з абсолютизацією однієї із сторін взаємозв'язку людини зі світом, більше того, однієї із сторін практичної життєдіяльності людини. Адже остання немислима поза таким її атрибутом, як свідомість, доцільність. Саме тому філолофськоідеалістичні уявлення неможливо спростувати "кавалерійським нальотом", справді науковий підхід потребує не даремного їхнього заперечення, а вдумливого аналізу, виявлення й обліку того раціонального змісту, що існує в них.

Пошуки субстанціальних основ буття протягом досить тривалого періоду здійснювалися у філософії з позицій принципу елементарності: усі речі і явища зводяться до деяких першоелементів, що відрізняється від утворених ними речей. Акцент на безструктурності елементів, пов'язаний з уподібненням їхньої субстанціальності до деякої першоматерії, свідчив про обмеженість такого підходу, що стала виявлятися усе більше в міру розвитку природничонаукових уявлень про матерію. Завдяки останнім виявлялася відносність різних поглядів на субстанцію як першопричину змін речей і явищ, і у філософії зріло уявлення про субстанціальність матерії, що зводиться не до визнання наявності деякого останнього рівня, "дна матерії", а стверджує лише її об'єктивність, незалежність від свідомості і здатність до нескінченних самоперетворень, що зумовлюють природу різних властивостей і форм руху тіл.

Будь-яке ж "наділення рисами скінченності" субстанції як першооснови і сутності всіх речей небезпечне кризами, що можуть виникати при кожному черговому поглибленні людського пізнання в сутність матерії.

Подібну перспективу, до речі, передбачали в якомусь ступені ще древні анатомісти-субстанціалісти: на думку Демокрита "необхідно відкинути можливість розподілу на частини до нескінченності, щоб нам не... залишитися без реальності, розпорошуючи її в ніщо"4. Криза метафізичного субстанціалізму, що виникла в зв'язку з революційними змінами в природознавстві на рубежі XX століття, підтвердила це побоювання, яке виявилося свого роду самокритичним пророцтвом древніх субстанціалістів. Методологічний урок, що випливав з цієї кризи, — необхідність діалектичного підходу до розуміння субстанціальних основ явищ, усвідомлення того, що ці основи відрізняються розмаїтістю, невичерпністю, рухливістю, мінливістю.

Саме в руслі такого усвідомлення на основі філософського аналізу ряду природничо-наукових відкриттів кінця XIX - початку XX століття було сформульоване визначення матерії. Не пов'язуючи зміст матерії з елементами конкретної будови речей і Всесвіту, з їхньою структурною організацією, це розуміння акцентує увагу лише на загальній властивості їхньої матеріальності — здатності об'єктивного існування незалежно від людської свідомості. Зберігаючись в будь-яких перетвореннях речей, згадана властивість свідчить про нестворюваність і незнищуваність матерії, про її вічне і нескінченне існування.

Помітимо, що теза про нестворюваність і незнищуваність матерії, її первинність щодо свідомості, яка протягом багатьох століть є предметом гострої полеміки матеріалізму й ідеалізму, одержує нині ще одне дуже своєрідне і парадоксальне підтвердження - фактом появи глобальної загрози людській цивілізації і самому життю на землі. У випадку, якщо ця втрата здійсниться, можуть виявитися цілком зруйнованими саме ті вищі рівні матеріального буття, на яких виникає, функціонує і розвивається людська свідомість — єдина з відомих нам сьогодні різновидів свідомості, у той час як досвідомі, добіологічні рівні буття зберігають своє існування.

Наведене розуміння може виступати й аргументом на користь ієрархічності форм, структурних рівнів матерії і матеріальних систем, які їх утворюють, форм руху матерії. Ця ієрархічність сполучена з найфундаментальнішою властивістю матерії — здатністю до саморуху. Матерія, природа є "начебто згорнутою єдністю усього, що виникає через рух".

Джерело такого саморуху — внутрішні суперечності предметів і явищ. З досягненням тим чи іншим предметом вищого ступеня загострення суперечностей виникають передумови самозаперечення певного предмета і переходу його в нову якість. Саме тому рух — найважливіший атрибут, спосіб існування матерії, причина її неймовірного різноманіття, гарант її нестворюваності і незнищуваності, ЇЇ нескінченності в часі й у просторі.

З великою глибиною й емоційністю характеризував рухливість і мінливість матерії видатний російський мислитель О. І. Герцен. "Буття живе рухом: ...життя є не що інше, як рух безперервний, що не зупиняється, діяльна боротьба і, якщо хочете, діяльне примирення буття з небуттям, і чим завзятіша, зліша ця боротьба, тим ближче вони один до одного, тим вище життя, що розвивається ними; боротьба ця вічно в кінці і вічно в початку, — безперервна взаємодія, з якого вони вийти не можуть"7.

У процесі саморуху матерії виникають різні за складністю форми її існування, що виражають властиву їй системну організацію. У сучасній філософській літературі їх звичайно характеризують у такий спосіб:

- системи неживої природи (елементарні частинки, у тому числі античастинки, поля, атоми, молекули, мікроскопічні тіла, космічні системи різних порядків - Земля й інші планети, Сонце й інші зірки, Галактика, системи галактик);

- біологічні системи (уся біосфера від мікроорганізмів до людини: внутрішньоорганізменні біосистеми, надорганізменні системи, уся біосфера);

- соціально-організовані системи (людина, родина, різні колективи, об'єднання й організації, партії, класи, нації, держави, системи держав, суспільство, людство загалом).

Якщо ми порівняємо ці форми організації матерії, то помітимо, як ускладнюються фактори, що визначають цілісність наявних у ній систем. У неживій природі, де цілісність визначається ядерними, електромагнітними і гравітаційними силами зв'язку, вона забезпечується тим, що енергія взаємодії між елементами системи перевищує сумарну кінетичну енергію цих елементів разом з енергією зовнішніх впливів, спрямованих на руйнування системи. У живій природі до згаданої умови забезпечення цілісності додається забезпеченість її інформаційними процесами зв'язку і керування, саморегуляції і відтворення біосистем на різних структурних рівнях. У суспільстві цілісність забезпечується численними соціальними зв'язками і відносинами, що становлять — принаймні в ідеалі — найбільш розвинутий у якісному плані рівень саморегуляції систем.

Акцентуючи на настільки високому ступені розвиненості саморегуляції суспільних систем, варто враховувати і ту немаловажну обставину, що ефективність її забезпечувана лише в тому випадку, якщо суспільна життєдіяльність не перешкоджає нормальному здійсненню саморегуляції нижчого рівня — біологічних систем. Тут особливо зрима не тільки перевага вищих рівнів самоорганізації матерії над нижчими, але і нездоланна залежність перших від останніх.

Факт наростання такої залежності вдало помітив в одній зі своїх робіт основоположник філософської антропології М. Шелер. "Потік діяльних сил... тече у світі, де ми живемо, не зверху вниз, але знизу нагору! — пише він. Із найгордішою незалежністю стоїть неорганічний світ з його закономірностями — лише в деяких точках він містить щось начебто "живе". З гордою незалежністю протистоять людині рослина і тварина, причому тварина набагато більше залежить від існування рослини, ніж навпаки. Тваринна орієнтація життя означає аж ніяк не тільки досягнення, але і втрати порівняно з рослинною організацією, тому що в неї більше немає того безпосереднього зв'язку з неорганічним, котре є в рослини завдяки її способу живлення... Кожна вища форма буття безсильна щодо нижчої і здійснюється не власними силами, а силами нижчої форми. Життєвий процес є ...процесом, що має власну структуру, але здійснюється він винятково матеріалом і силами неорганічного світу"8. Дана думка — гарний привід також для міркувань про відносність "субординативних" уявлень про структуру буття, що дотепер у нас превалюють.

Названим раніше рівням регуляції цілісності матерії відповідають різні форми її руху, що виражають цілісні зміни матеріальних об'єктів і визначальні властивості, структурну організацію і характер існування матерії. Серед форм руху звичайно виділяють дві групи: ті, котрі виявляються у всіх відомих просторових масштабах і структурних рівнях матерії (механічний рух атомів, молекул, мікроскопічних і космічних тіл; поширення електромагнітних і гравітаційних хвиль; рух елементарних часток), — і форми руху, що виявляються лише на певних структурних рівнях у неорганічній природі, у живій природі і суспільстві. У першому випадку це: просторове переміщення; рух елементарних часток і полів (електромагнітні, гравітаційні, сильні і слабкі взаємодії, процеси перетворення елементарних часток і ін.); рух і перетворення атомів і молекул, що містять у собі хімічну форму руху; зміна космічних систем різних розмірів (планет, зірок, галактик і їхніх скупчень). В другому випадку — це форми руху в живій природі — процеси, що відбуваються в організмах і в надорганізменних системах: обмін речовин, процеси відображення, саморегуляції, керування і відтворення, різні відносини в біоценозах і інших екологічних системах, взаємодія всієї біосфери з природними системами землі і суспільством. Суспільна форма руху матерії містить у собі всі різноманітні прояви свідомої діяльності людей, що втягує у свою орбіту всі досоціальні форми руху.

Людина, тим самим, здійснює унікальну акцію, неможливу для всіх інших живих істот: вона, за словами Ф. Бекона, опановує рухом. Людина здатна витягати з навколишньої природи усе могутніші енергетичні ресурси, використовуючи їх як засоби для реалізації своїх цілей. В міру зростання своєї здатності витягати з природи ці енергор