Філософія - Осічнюк Ю.В. - Людина, її соціально-діяльна сутність

Людина, її соціально-діяльна сутність

В історії філософської думки проблема відношення людини і світу завжди залишалася центральною. Однак вирішення її було обмежене як рівнем розвитку самої людини, суспільства як системи її безпосереднього буття, так і рівнем пізнавальних здібностей і можливостей людини. Крім того, кожен етап історії висував специфічні завдання в осмисленні особливостей взаємозв'язку людини і світу. У силу цього щоразу актуальною ставала яка-небудь одна із сторін цього складного відношення. Однак у міру ускладнення і переплетення взаємозв'язків людини з навколишнім світом і в самім суспільстві, з становленням суспільства як певної цілісності почала формуватися потреба в розкритті сутності самого світу буття людини і її власної природи і сутності. Слід зазначити, що поняття "природа" і "сутність" людини не тотожні, вони дуже тісно пов'язані, але кожне з них має свою специфіку. Коли йдеться про природу людини, то акцент робиться на її походженні, на механізмі становлення її як людини, на її зв'язку з тим середовищем, з якого вона вийшла. Коли ж йдеться про сутність людини, то акцент робиться на виявленні тих глибинних зв'язків, тієї основи, що зумовила її виникнення, можливість її існування, розвитку, визначає її якісну відмінність від усього живого і з руйнуванням якої її життя стає неможливим.

Саме життя поставило перед людиною завдання розкрити свою власну таємницю, щоб потому піднятися до розкриття всього багатства її зв'язку з дійсністю. З цього приводу Енгельс писав: "Людина повинна лише пізнати себе саму, зробити себе саму мірилом усіх життєвих відносин, дати їм оцінку згідно зі своєю сутністю, влаштувати світ істинно по-людськи, відповідно до вимог своєї природи, — і тоді загадка нашого часу буде нею вирішена". Про яку загадку йдеться? Про розкриття сутності історичного процесу, тенденцій його розвитку, про майбутність людства, про сенс життя. Багато філософів прагнули розкриття сутності людини. Але, можна сказати, що у вирішенні цієї складної і багатогранної проблеми склалося дві основні концепції: матеріалістична й ідеалістична. З точки зору матеріалістичної концепції людина за своєю природою і сутністю є результатом, продуктом розвитку матеріального світу, і її свідомість — властивість високоорганізованої матерії — мозку — продукт становлення людини як соціальної істоти. З точки зору ідеалізму, визначальним в становленні людини є духовне начало.

Однак такий розподіл стосується тільки з'ясування граничних основ буття людини: що є основою її виникнення, існування, розвитку. При розкритті ж змісту цього процесу спостерігаються взаємопереходи цих точок зору, використання тих самих аргументів для обґрунтування розглянутих питань. Більше того, часто проблема сутності людини як цілісності підмінюється якою-небудь окремою стороною її життєдіяльності, що призводить до однобічності вирішення цієї загальної проблеми, (див. Розділ 2).

Прагнення перебороти суперечливість і ідеалізм у вирішенні питання про природу і сутність людини виявив Людвіг Фейєрбах, який піднявся до розгляду дійсної людини і зробив висновок, що філософія повинна спуститься в глибину людських потреб і звернути увагу на саму людину. Однак Фейєрбах не зміг розкрити соціально-діяльну сутність людини. Він, як і його попередники, не зміг зрозуміти матеріальної зумовленості виникнення й основи її (людини) існування і розвитку. Він намагався зрозуміти її сутність, виходячи з характеристики ізольованого індивіда з його природними даними. Але цього було недостатньо для розкриття сутності людини і сутності світу її буття, а також їхнього взаємозв'язку.

Багато уваги проблемі людини в соціальному плані приділялося в англійській політичній економії. Однак там людина розглядалася тільки як виробник. Перед філософською же думкою постало завдання дати характеристику людини в її цілісності.

Може виникнути питання, чому саме проблема сутності людини набула такого значення. Справа в тому, що неможливо зрозуміти все різноманіття зв'язків, відносин у будь-якій системі, якщо не розкрита сутність даної системи. Але сутність не лежить на поверхні явищ. Шлях до неї важкий і складний. Адже людина спочатку має справу з безпосереднім сприйняттям дійсності, зданими органів чуття. І тільки в процесі практичної пізнавальної взаємодії з предметами зовнішнього світу відбувається перехід від дослідження емпіричного прояву зв'язків до розкриття глибинних зв'язків і відносин, до пізнання сутності, від сутності першого — до сутності другого порядку і т.д. Розкриття ж сутності, виражене в абстрактній теоретичній формі, стає вихідною посилкою для сходження від абстрактного до конкретного, причому до конкретного теж різних порядків.

У даному випадку йдеться про те, що суспільство є системою зв'язків і відносин, у якій здійснюється життєдіяльність людей. Тому перше, що підлягає дослідженню — це розкриття сутності людини. Аналіз сутності людини є необхідною умовою для визначення вихідного, найзагальнішого поняття, тієї абстракції, сходження від якої до конкретного дозволить зрозуміти все різноманіття зв'язків і відносин об'єктивної дійсності. Вироблення цього поняття є також необхідною умовою для визначення логіки побудови теорії досліджуваного предмета.

Вихідні посилки для розкриття соціально-діяльної сутності людини були розроблені К. Марксом і Ф. Енгельсом. їхні ідеї вплинули на розвиток філософської думки. У сучасних умовах дослідників приваблюють не тільки загальні проблеми сутності людини, але і поглиблене вивчання різноманітних сторін її життєдіяльності, що дозволяє виробити цілісні знання про людину як особливого феномена, як суб'єкта соціальної діяльності. Тут, безумовно, позначається, з одного боку, традиція історичної спадкоємності в розвитку філософії, а з іншого боку — потреба відповісти на питання, які ставить сучасне життя.

При розкритті сутності людини необхідно виходити з вимог діалектичної логіки, які зводяться до того, що будь-яке явище, процес необхідно досліджувати насамперед у тій системі зв'язків і відносин, у якій досліджуване явище виникло. Причому це дослідження повинне бути спрямоване на те, щоб з'ясувати, чому і як дане явище виникло, чим воно є у своїй сутності й у чому полягає його якісна відмінність від інших явищ даної системи, яка внутрішня структура і логіка розвитку даного явища, що є джерелом його саморуху, саморозвитку, а також, який зворотний вплив чинить дане явище на інші явища системи і на систему загалом.

З цього погляду, для розкриття сутності людини необхідно розкрити її генетичний зв'язок зі світом живого, у якому вона виникла, а також розкрити її сутність і її якісну відмінність від усього живого. У той же час, для розкриття сутності людини необхідно виходити насамперед з аналізу безпосередньої, емпіричної дійсності, безпосередніх способів здійснення людської життєдіяльності. Такий підхід дозволяє розкрити як зв'язок життєдіяльності людини з усім живим, так і її специфіку. Тому вихідною посилкою дослідження проблеми людини, розкриття її сутності є розкриття сутності самої життєдіяльності, того загального, що поєднує людину з усім живим і що складає найзагальнішу основу її існування. Так у чому ж полягає сутність життєдіяльності? Щоб відповісти на це питання, необхідно виходити насамперед з того, що люди, як і все живе, щоб жити, повинні задовольняти свої життєві потреби (їсти, пити, вдягатися і т.ін.). Отже, вихідним імпульсом життєдіяльності людини і всього живого є потреба. Але тоді постає питання, а що ж це таке, що таке потреба як феномен життєдіяльності? На цьому питанні варто зупинитися, з огляду на важливість розкриття специфіки потреби, а також з огляду на відсутність спільності поглядів на потребу серед її дослідників.

Найчастіше потреба розглядається як необхідність для живого і людини в певних умовах існування. Однак такий підхід є недостатнім, тому що специфіку потреби він убачає в зовнішніх зв'язках живого з умовами існування. Сучасні дослідження проблеми потреби дозволяють зробити висновок, що саме виникнення цього феномена пов'язане з виникненням такої складної відкритої системи, що саморозвивається, саморегулюється, якою є живе. Особливістю цієї системи є те, що вона може існувати, функціонувати, розвиватися тільки в постійній взаємодії з умовами існування, істотною ознакою цієї взаємодії є обмін речовин. Живе змушене весь час поповнювати з навколишнього середовища засоби для забезпечення свого існування, а також звільнятися від непотрібного. Виразом специфіки цієї складної системи і специфіки її взаємозв'язку з навколишньою дійсністю, з умовами свого існування, способом буття і способом взаємодії з навколишнім світом є потреба.

Потреба — це насамперед внутрішня суперечність між необхідністю існування, функціонування системи (живе, людина) і обмеженістю внутрішніх можливостей і засобів її забезпечення. Однак потреба — це не просто зазначена суперечність, а особливий стан системи, стан незадоволеності, викликаний наявністю даної суперечності і необхідністю її вирішення. Але через те, що внутрішніх можливостей для вирішення цієї суперечності немає, то потреба змушує живе вступати у певні зв'язки з навколишнім світом. Отже, потреба — це особливий стан системи, стан незадоволеності, що виражає суперечність між необхідністю існування, функціонування, розвитку й обмеженістю внутрішніх можливостей і засобів забезпечення цієї необхідності, а також визначає характер і спрямованість відношення системи до умов свого існування для забезпечення своєї життєдіяльності Таким чином, потреба виступає як внутрішній імпульс саморуху живого, імпульс життєдіяльності. Основними рисами потреби є:

— імпульсивність, яка полягає в тому, що потреба є внутрішнім поштовхом, внутрішнім імпульсом, що приводить живе до певного стану і примушує його вступити у певні зв'язки і відносини з навколишнім світом. Крім того, імпульсивність характеризується тим, що прояв потреби обмежений визначеними часовими рамками. Будучи задоволеною, потреба начебто на якийсь час вгасає, поступається місцем іншій потребі;

— вибірковість. Вибірковості притаманні три основні характеристики: якісна (що потрібно), кількісна (скільки потрібно), часова (коли потрібно). Особливість часової характеристики полягає втому, що організм визначає пріоритетність потреб, що є найважливішими і задоволення яких відіграє визначальну роль у життєдіяльності організму, а також послідовність задоволення потреб;

— повторюваність, яка означає, що задоволена потреба через певний час виникає знову;

— спадкоємність, яка полягає в тому, що зі зміною й ускладненням зовнішніх умов існування живого, усередині самого живого відбувається зміна старих і народження нових потреб. Спадкоємність знаходить свій вираз як у розвитку повторюваних, що відтворюються, потреб, так і в народженні нових, що якісно відрізняються від попередніх;

— активність, яка виражає спрямованість живого до пошуку засобів і умов для задоволення потреби. Стосовно потреби активність виступає в трьох планах: 1) вона — властивість, ознака самої потреби (стан незадоволеності); 2) набуває відносної самостійності і стає способом і засобом задоволення потреб; 3) є передумовою, умовою виникнення і народження нової потреби.

Потреба, виникнувши як результат становлення живого, перетворюється на передумову його подальшого існування і розвитку. Вона вирішується на основі активної взаємодії живого з умовами свого існування. Зі сказаного можна зробити висновок, що життєдіяльність за своєю сутністю є процесом задоволення, відтворення і народження нових потреб, що здійснюється в активній взаємодії живого з умовами свого існування. Це визначення сутності життєдіяльності характеризує і життєдіяльність людини. У цій характеристиці життєдіяльності звертається увага насамперед на те загальне, що поєднує людину з усім живим, те, без чого неможливе взагалі життя. Якщо припиниться народження нових потреб, то це означає, що припиниться подальший розвиток. Разом з тим, у цьому най загальнішому визначенні життєдіяльності передбачається, що людина може мати якісно інші, порівняно з твариною, потреби. Ця найзагальніша характеристика сутності людини містить в собі не тільки вираження спільності між людиною і всім живим, але і всі інші можливі характеристики людської сутності. Ця сутність людини виявляється в діалектиці потреб і діяльності, де потреби виступають як внутрішній вихідний, спонукальний імпульс активного ставлення до дійсності, а діяльність — як спосіб задоволення потреб, як безпосередній процес функціонування людини, її взаємодії з навколишньою дійсністю, а також як фактор відтворення і народження нових потреб.

Таким чином, сутність людини в її найзагальнішому вираженні (сутність першого порядку) полягає в тому, що її життєдіяльність є процесом задоволення, відтворення і народження нових потреб, що здійснюється на основі активного, діяльного ставлення до умов свого існування (Потреба — Діяльність — Потреба...).

Однак визначення цього рівня сутності людини (сутності першого порядку) не виявляє ще якісної відмінності людини від тварини. У цьому зв'язку необхідно коротко зупинитися на питанні про перехід від тварини до людини. А це проблема людського начала, розкриття якої припускає не просте визначення часових параметрів виникнення людини, а розкриття специфіки її становлення як якісно нової цілісної системи.

Перехід від тварини до людини полягає в зміні способу життєдіяльності. Тваринний спосіб життєдіяльності характеризується безпосередньою взаємодією тварини з природними умовами існування і є процесом пристосування і збирання, що здійснюється на основі системи умовних і безумовних рефлексів, інстинктів. Тварина співвідноситься з природою односторонньо: прагнучи задовольнити свої потреби, вона обмежується пристосуванням і збиранням. І якщо вичерпані можливості задоволення потреб тим, що дає природа, тварина чи приречена на загибель, чи змушена мігрувати в пошуках нових місць проживання.

В міру ускладнення форм життя, з виникненням високоорганізованих тварин, деякі з них починають використовувати окремі предмети природи як допоміжні засоби забезпечення тваринного способу життєдіяльності. У цьому зв'язку виникають елементи інстинктивної трудової діяльності. З розширенням використання предметів природи як допоміжних засобів для впливу на саму природу і забезпечення задоволення потреб накопичувався життєвий досвід, вироблялися навички користування природними предметами, здійснювався добір найпридатніших для впливу на навколишнє середовище предметів. Поступово почався процес не тільки добору, але і найпростішої обробки предметів як засобів задоволення потреб. Згодом предмети природи, яких піддали обробці, перетворюються на знаряддя праці, що систематично використовуються не просто для індивідуального задоволення якої-небудь потреби, а для забезпечення спільної життєдіяльності багатьох індивідів.

Але перехід від тварини до людини здійснюється не тоді, коли починається виготовлення знарядь праці і їх використання як допоміжних засобів тваринного способу життєдіяльності, а тоді, коли виробництво знарядь праці і виробництво за їх допомогою засобів задоволення потреб перетворюється на особливу потребу, соціальну. Потреба у виробництві знарядь праці і засобів для життя виступає, з одного боку, інтегрованим виразом безлічі життєвих потреб, а з іншого боку — фактором, що визначає саму можливість життя. Виникнення цієї потреби зумовило виникнення і нового способу її задоволення, яким став процес матеріального виробництва. Таким чином, перехід від тварини до людини характеризується насамперед опосередкуванням задоволення життєвих потреб задоволенням потреб у виробництві знарядь праці та засобів задоволення життєвих потреб і трудовою діяльністю. У процесі виробництва людина, впливаючи на природу і змінюючи її, створює світ олюдненої природи. Причому під впливом нового способу життєдіяльності відбувається зміна, олюднення самих життєвих потреб, успадкованих людиною при її виокремленні з тваринного світу.

На основі сказаного можна зробити висновок: сутність людини (сутність другого порядку) полягає в тому, що її життєдіяльність є безупинним процесом задоволення, відтворення і народження нових потреб, що здійснюються на основі матеріального виробництва, у якому виробництво знарядь стає особливою потребою. Виникнувши як результат життєдіяльності, як умова забезпечення задоволення життєвих потреб, вона і процес її реалізації перетворюються на передумову самої життєдіяльності. Сутність людини (сутність другого порядку) здійснюється в діалектиці потреб у знаряддях праці і трудової діяльності.

У цій діалектиці здійснюється не тільки виробництво знарядь праці і засобів задоволення потреб, але також відтворення і народження нових потреб, як життєвих, так і в знаряддях праці. Більше того, процес суспільного виробництва (маємо на увазі не окремий трудовий акт) є в один і той же час процесом створення світу олюдненої природи, виробництва і відтворення системи суспільних відносин, суспільних умов життя і виробництва і відтворення самої людини в її індивідуальному бутті. Саме тому матеріальне виробництво виступає як основа життєдіяльності суспільства.

Однак виробництво знарядь праці і засобів для забезпечення своєї життєдіяльності люди можуть здійснюватись тільки спільно, вступаючи в якісно нові, порівняно з тваринним світом, зв'язки і відносини між собою і з природою. Визначальними серед цих відносин є економічні, що являють собою ту соціальну форму, у якій і за допомогою якої люди здійснюють як виробництво знарядь праці, так і необхідних засобів для задоволення життєвих потреб. Тому суспільна праця забезпечує не тільки виробництво засобів для задоволення життєвих потреб, але також виробництво і відтворення певних суспільних відносин, певних форм спілкування. Якщо виробництво засобів життєдіяльності здійснюється в сфері емпіричної взаємодії з зовнішнім світом, то виробництво суспільних відносин здійснюється поза безпосереднім емпіричним сприйняттям світу. Виникнувши, ці відносини впливають на процес матеріального виробництва, сприяючи його розвитку чи стримуючи його. Ці відносини проявляються як відносини власності, відносини обміну діяльністю, розподілу, обміну, присвоєння, споживання. Але крім них у систему суспільних відносин входять відносини між історичними спільностями людей (рід, плем'я, народність, нація), шлюбно-сімейні відносини, побутові, міжособові, між суспільством і особою, між суспільством і природою. Тому життєдіяльність суспільства виникає як складний процес не тільки задоволення життєвих потреб і потреб у знаряддях праці, але і відтворення всієї системи суспільних відносин. Причому відтворення цих відносин стає особливою соціальною потребою життєдіяльності людини, перетворюється на відносно самостійну сферу життя. Слід зазначити, що відтворення і нове виробництво суспільних відносин часом набуває більш важливого значення, ніж безпосередні результати процесу матеріального виробництва. Це пояснюється тим, що матеріальне виробництво створює необхідні для життя засоби, суспільні ж відносини визначають спосіб розподілу і спосіб споживання цих результатів. Система суспільних відносин, виникнувши як результат життєдіяльності людини, перетворюється на її передумову. Таким чином, виникнення системи суспільних відносин становить важливу ланку в становленні людини і є одним з найважливіших аспектів людської сутності, компонентом людського начала.

Зі сказаного можна зробити висновок: сутність людини (сутність третього порядку) полягає в тому, що її життєдіяльність є безупинним процесом задоволення, відтворення і народження нових потреб, що здійснюється в системі суспільних відносин, вироблення і відтворення яких стає особливою соціальною потребою. Ця потреба, як і потреба у виробництві знарядь праці, виникає і формується як інтегрований вираз життєвих потреб людини, як умова їх задоволення і у той же час — як передумова їх відтворення і народження нових. Цей рівень сутності людини реалізується в діалектиці потреб у суспільних відносинах і діяльності з їх відтворення. Сутність людини (сутність третього порядку) схематично можна визначити у такий спосіб:

Таким чином, матеріальне виробництво і система суспільних відносин є тими факторами, що опосередковують саму можливість задоволення життєвих потреб людини, складають ту основу, завдяки якій вона виділилася з тваринного світу і яка є передумовою самої її життєдіяльності.

Взаємозв'язок виробництва засобів для задоволення життєвих потреб із суспільними відносинами не можна розуміти так, начебто спочатку виникло виробництво, а вже потім - суспільні відносини.

Це процес одночасний, як дві сторони одного цілого. Йдеться тільки про механізм взаємозумовленості цих двох сторін життєдіяльності людини.

Виникнення опосередкування задоволення життєвих потреб і всієї життєдіяльності людини процесом виробництва і системою суспільних відносин зумовила потребу в новому типі орієнтації, орієнтації в соціальних умовах буття. Тваринний тип орієнтації, заснований на системі умовних і безумовних рефлексів, інстинктів, став недостатнім для людини. Опосередковані зв'язки і відносини стали недоступними для безпосереднього сприйняття їх органами чуття. Тому виникла потреба в усвідомленні людиною опосередкування своєї життєдіяльності соціальними умовами буття, потреба в абстрактному мисленні.

Процес формування нового типу орієнтації є складним і багатоплановим. У процесі виробництва, перетворення предметів природи на знаряддя праці і засоби задоволення потреб людина, яка формується, стала помічати і використовувати ті властивості предметів, що можуть бути використані і для виготовлення знарядь праці і засобів життя. Накопичений емпіричний досвід узагальнювався і позначався певними символами і знаками, групи властивостей і предметів позначалися словами. Це словесне позначення предметів зовнішнього світу знайшло свою реалізацію в мові. Важливо підкреслити, що в ході трудової діяльності ускладнюється і система взаємозв'язків між людьми, виникає потреба в спілкуванні не тільки в безпосередній життєдіяльності, але й у здійсненні виробництва, у якому використовувалися узагальнені результати практичного освоєння світу. Крім цього, виникли зв'язки і відносини, викликані необхідністю вирішення питань організації виробництва, здійснення розподілу створених продуктів. Іншими словами, виникла потреба в особливому засобі спілкування між людьми. І цим засобом стала мова.

Мова стала засобом не тільки обміну інформацією, але й узагальнення досвіду людської діяльності, його добору, систематизації, збереження і передачі від покоління до покоління, від однієї історичної епохи до іншої, а також засобом активного впливу людей один на одного. Виникнення мови стало найважливішим фактором становлення людини. Вона стала не тільки матеріальною формою свідомості, але і засобом активного впливу людини на навколишній світ і одна на одну.

Говорячи про обумовленість виникнення нового типу орієнтації, варто підкреслити, що залежність безпосередньої життєдіяльності людини від соціальних умов життя знайшла свій вираз в інтересі — у соціальному феномені, властивому людині і який є виразом об'єктивної залежності життєдіяльності людей від соціальних умов життя. Зміст інтересу визначається, по-перше, змістом, характером і спрямованістю потреб і, по-друге, тим, у якій мірі соціальні умови життя забезпечують чи не забезпечують задоволення потреб. Через інтереси здійснюються взаємозв'язки між людьми. Різне місце соціальних суб'єктів (осіб, груп, класів) у системі суспільного виробництва зумовлює різну спрямованість і роль їхніх інтересів у житті суспільства.

Під впливом інтересу людина ставиться до об'єктивної дійсності як суб'єкт, тому що ця дійсність, чинячи вплив на можливості задоволення потреб, змушує її до певного характеру і виду діяльності. Під впливом інтересів відображення об'єктивної дійсності у свідомості людей здійснюється не дзеркально, а через призму необхідності забезпечення їх життєдіяльності. Характер усвідомлення соціальними суб'єктами свого відношення до об'єктивної дійсності, до світу людського буття залежить від того, збігаються чи не збігаються їх інтереси з об'єктивними законами, тенденціями розвитку природи і суспільства. Якщо інтерес збігається з цими законами, то усвідомлення людиною відношення до цієї дійсності буде відповідати цій дійсності. Якщо ж інтерес не збігається з об'єктивними тенденціями розвитку суспільства, то усвідомлення не буде давати правильного відображення дійсності. Більше того, соціальний суб'єкт, що є носієм такого інтересу, змушений протидіяти об'єктивній логіці історичного процесу, тому що ця логіка веде до руйнування умов життєдіяльності соціального суб'єкта. Отже, інтерес зумовлює суб'єктивність ставлення соціальних суб'єктів до об'єктивної дійсності, а також суб'єктивність бачення світу.

Усвідомлення людьми відношення до природних і соціальних умов життя через призму інтересів виражається в цілях, які, виникнувши як результат усвідомлення, як результат життєдіяльності загалом, стають ідеальними спонукальними імпульсами активної діяльності людини. Усе, що робить людина, вона робить, реалі-зуючи ті чи інші цілі. Таким чином, цілепокладання і реалізація цілей набувають значення відносно самостійної сфери життєдіяльності — сфери, що, з одного боку, є результатом попередньої життєдіяльності, а, з іншого боку — її передумовою. У цьому процесі вироблення, реалізація і відтворення цілей стає особливою соціальною потребою.

Саме опосередкування задоволення життєвих потреб процесом матеріального виробництва і системою суспільних відносин зумовило потребу у виникненні суспільної свідомості, носієм якої стала мова, потребу у виробленні цілей і діяльності з їхньої реалізації і відтворення.

Завдяки свідомості і цілепокладанню людина від пристосування і збирання приходить до творчої, цілеспрямованої зміни умов своєї життєдіяльності, до створення світу олюдненої природи і соціального буття. Суспільна свідомість і цілепокладання є дуже важливим чинником людського начала.

На основі сказаного можна зробити висновок: сутність людини (сутність четвертого порядку) полягає в тому, що її життєдіяльність є процесом свідомої доцільної діяльності, спрямованої на пізнання і зміни світу для забезпечення задоволення потреб, процесом, у якому відтворення і вироблення нових цілей стає особливою соціальною потребою. Цей рівень (порядок) сутності людини реалізується в діалектиці потреб в цілях і діяльності щодо їхнього втілення в життя і відтворення.

Схематично сутність людини (сутність четвертого порядку) виглядає таким чином:

У процесі пізнання і практичної зміни навколишньої дійсності людина піднімається до усвідомлення об'єктивних зв'язків, законів,

тенденцій розвитку навколишнього світу, пізнання сутності світу свого буття і своєї власної сутності, пізнання об'єктивної необхідності. Реальний процес життя потребує узгодження життєдіяльності людини як з її потребами й інтересами, так і з об'єктивною логікою розвитку природи, суспільства, мислення. У різноманітті зв'язків і відносин людини з умовами її існування виникає необхідність врахування об'єктивної необхідності для забезпечення свого існування, функціонування. У той же час стає необхідною можливість вибору прийняття рішень, що узгоджувалися б з об'єктивною необхідністю, а також з потребами й інтересами людини. Іншими словами, виникає потреба у свободі. Усвідомлення потреб, інтересів, об'єктивної необхідності стає передумовою творчої зм і тональної діяльності людини, діяльності, у якій потреба у свободі стає найважливішою передумовою її життя. На різних етапах історичного розвитку суспільства рівень свободи різний. Ступінь розвитку свободи є показником ступеня зрілості людини як соціального суб'єкта.

Цей порядок сутності людини можна визначити в такій послідовності:

Таким чином, сутність людини (сутність п'ятого порядку) полягає в тому, що її життєдіяльність с процесом вільного, творчого, змінювального впливу на навколишній світ і на саму людину для забезпечення свого існування, функціонування, розвитку і здійснюється в діалектиці потреби у свободі і творчій діяііьності з її реалізації і відтворення.

Виділення і розкриття специфіки різних рівнів (порядків) сутності людини є одночасно і виявленням тих сторін її ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ, які відіграють певну роль у її бутті і які тільки у своїй єдності і взаємодії дають цілісне уявлення про людину як соціальну істоту У той же час усвідомлення відносної самостійності цих рівнів дозволяє повніше уявити процес виникнення, становлення, розвитку суспільства в його внутрішній логіці формування як цілісності.

Розкриття різних порядків сутності людини дозволяє повніше висвітлити питання про людське начало. Відповідно до такого підходу людським началом є не просте виробництво знарядь праці, а виникнення людини як цілісної системи, у якій безпосередня її життєдіяльність опосередковується потребою у виробництві знарядь праці і трудовою діяльністю, потребою в суспільних відносинах і діяльністю з їхнього відтворення, потребою в цілях і діяльністю по їх реалізації і відтворенню, потребою у свободі і творчій перетворювальній діяльності.

Необхідно також підкреслити, що в міру становлення і розвитку суспільства, формування його як якісно нової системи, цілісності починають формуватися і потреби суспільства, значення яких неухильно зростає. Щоб могли жити окремі індивіди, група, клас як соціальні суб'єкти, необхідно існування суспільства саме як тієї цілісності, у рамках і за допомогою якої можлива їх життєдіяльність. Потреби суспільства стають фактором, який опосередковує ступінь і характер, а також можливості задоволення всіх інших потреб. Природно, що для реалізації, задоволення цих потреб необхідні спільні дії всіх людей. Це потреби виживання людства.

Розглянуті рівні (порядки) сутності людини — це лише різні взаємозалежні між собою сторони її життєдіяльності.

Варто підкреслити, що послідовність порядків сутності людини не слід розглядати як проходження одного за іншим в історичному розвитку. Кожний з наступних рівнів (порядків) сутності людини, виникаючи як результат наявності і функціонування попереднього, виступає в той же час як його передумова. Так, необхідність забезпечення життєдіяльності (сутність першого порядку) зумовила перехід до виробництва знарядь праці і засобів задоволення життєвих потреб (сутністьдругого порядку), які стали визначальною умовою забезпечення самої життєдіяльності. Суспільні відносини, виникнувши як результат становлення виробництва, стали тією соціальною формою, у рамках і за допомогою якої можливо саме виробництво. Це ж стосується всіх наступних порядків сутності людини. Іншими словами, становлення сутності людини - це єдиний, одночасний процес, у якому всі порядки сутності — це тільки різні сторони єдиного процесу.

Ця одночасність і взаємозв'язок різних сторін опосередкування, необхідність орієнтації в складній системі соціальних умов зумовили потребу у швидкому розвитку й удосконалюванні мозку і всього організму. Як результат — за історично короткий період відбувся величезний стрибок в еволюції людського організму й у становленні його як суб'єкта соціальної діяльності, стрибок, що завершив перехід від тварини до людини.

Єдність цих рівнів (порядків) дозволяє зробити висновок, що виникнення людини — це виникнення якісно нової, відкритої, саморегулюючої системи, у якій інтегровано весь попередній розвиток живого, інтегровано таким чином, що забезпечено якісно новий спосіб життєдіяльності кожного окремого індивіда і суспільства в цілому.

У зв'язку з дослідженням питання про сутність людини і процес ії вихіду з тваринного світу дуже важливим є питання про те, чому, на відміну, наприклад, від мавпи, швидкими темпами почав розвиватися її мозок. Це особливо важливо тому, що в науково-дослідній і навчальній літературі часто висловлюється думка про те, що до цього часу залишаються невідомими причини швидкого розвитку мозку людини. В дійсності тут особливої таємниці нема. Хоча це питання є досить принциповим. Існує навіть точка зору, згідно якої саме саморозвиток мозку став причиною переходу від тварини до людини. Проте, аналіз даних сучасної науки дозволяє зробити висновок, що розвиток мозку є кінцевим результатом, наслідком дії цілого комплексу причин. Головною серед них є виникнення опосередкування задоволення життєвих потреб системою соціальних потреб і відповідними їм видами діяльності.

Ці потреби слід розглядати як інтегрований вираз життєвих потреб і як об'єктивну передумову їх задоволення, а, отже, як передумову виживання в процесі її становлення. Саме поступовий перехід від задоволення життєвих потреб в результаті безпосередньої взаємодії з оточуючим світом і на основі системи умовних і безумовних рефлексів, інстинктів до опосередкування задоволення життєвих потреб системою соціальних потреб шляхом свідомої, цілеспрямованої, перетворюючої діяльності взаємодії з умовами існування, став причиною переходу від тварини до людини.

Ускладнення взаємодії з оточуючим світом і між індивидами вело до величезного нагромадження і закріплення в пам'яті різноманітної інформації. На індивідуальному і на колективному рівнях усвідомлення набутого досвіду, необхідність використання цього досвіду, закріплених в пам'яті знань в реальному процесі життя, необхідність орієнтації в складній системі суспільних відносин і у взаємовідношеннях з природою, обумовили необхідність в формуванні особливиго органа, здібного переробляти цю величезну кількість інформації, систематизувати її, зробити придатною для використання. І таким органом став мозок.

Розвиток мозоку став, з однієї сторони, результатом ускладнення умов життєдіяльності, а з другої — передумовою, фактором її забезпечення. Якщо психіка тварин є засобом, що опосередковує взаємозв'язок життєвих потреб з об'єктивними, безпосередніми природними умовами життя, то психіка людини стає засобом, який опосередковує насамперед взаємозв'язлк між соціальними потребами і об'єктивним світом (природним і соціальними), взаємозв'язок, який є визначальною умовою виживання виду - людина.

В процесі становлення людини, коли почалось використання предметів природи як допоміжних засобів задоволення життєвих потреб, їх Виникнення носило індивідуальний і разовий характер. Але навіть ці окремі і випадкові факти закріплювались в пам'яті, сприяли формуванню досвіду. Просте випадкове використання предметів поступово перетворювалось в систематичне їх використання. Більше того, починається їх обробка. Але тут все ще має місце разове і індивідуальне використання предметів. Поступово змінювався і розширювався життєвий досвід. Але важливим було і те, що предки людей вели стадний спосіб життя, в цих умовах індивідуальний досвід починав наслідуватися підростаючими дітьми і соплемінниками. Поступово від індивідуального використання предметів здійснювався перехід до колективного їх використання для досягнення певних спільних цілей. Як результат, відбувся перехід від використання предметів природи як допоміжних засобів тваринного способу життєдіяльності до цілеспрямованого виготовлення певних знарядь праці, яке стає особливою потребою.

Ще на ранній стадії становлення людини, коли праця здійснювалась в стадній формі, вона вже виступала в якості простої кооперації, яка здійснювалась незалежно від віку, статі членів спільності. Ця кооперація сприяла зміцненню колективності, дисципліни, відповідальності. Все це було підпорядковано забезпеченню задоволення потре