Філософія - Петрушенко В.Л. - 17.1. Діалектика як складова філософи, теорія та метод

Звернення до питань, пов'язаних із діалектичним методом, не є випадковим. Справа у тому, що "сліди" марксистського зачарування діалектикою даються взнаки у нашій філософії всюди: наприклад, в типовій навчальній програмі з філософії, що була оприлюднена у свій час для обговорення, питання філософської методології, як і в "славетні недавні часи", знову майже повністю обмежуються діалектикою: питання методології подаються в темі під назвою "Діалектика та її альтернативи". Виходить, що окрім діалектики методів або не існує, або всі існуючі методи автоматично стають альтернативами діалектики.

Термін "діалектика" має давньогрецьке походження. Перекладається він як "вміння, мистецтво сперечатись, вести розмови про наукові речі". Якщо виходити із кореневої основи, то цей термін можна перекласти як "вибирати, сортувати, розділяти на частини". Обидва ці значення так чи інакше присутні в змісті діалектики. Коли саме з'являється цей термін у філософії, точно не відомо. Проте він вже фігурує у міркуваннях Сократа, Платона, Аристотеля, а в подальшому не зникає з горизонту філософії. В ранніх виявленнях діалектика постала як мистецтво не лише вести наукову розмову, а як вміння вдумуватись у мовлене, виділяти у словах елементи їх значення, співвідносити їх та Зробити виправдані висновки. В такому сенсі діалектика постає як справа, поза якою взагалі неможливо виправдано судити про будь-що та в будь-якій сфері пізнання. Ні у філософії, ні в науці не можна сподіватись на успіхи справи, якщо не приділяти належної уваги точності виразу думки в мові, термінах, символах або формулах.

Проте діалектика не лише вимагала певної точності, коректності у справі пізнання та мислення, а й від самого виникнення претендувала на певне світобачення, тобто на те, щоби бути певною філософією. Внаслідок того сформувались різні підходи до пояснення її співвідношення із філософією (а також - із наукою). Отже, необхідно зазначити відмінності між діалектикою як теорією (позиція "а") та діалектикою як методом (позиція "б"). Діалектика як філософська теорія передбачає певне окреслення сутності світу, буття, людини, а діалектика як методологія включає в свій зміст способи, прийоми, виправдані засоби побудови людських міркувань. Діалектика як теорія намагається дати відповідь на питання, що є світ (за суттю), а діалектика як методологія - як повинна мислити людина, щоби пізнання було ефективним, достовірним, виправданим.

Існують також позиції, що намагаються синтезувати означені підхо-

ди: вони подають діалектику як певну теорію світу, а після того спрямовують її в бік пізнання і стверджують, що мислити і пізнавати треба діалектично, тому що саме такою є дійсність (в усіх її проявах — як природа, суспільство, людина). Такою поставала діалектика в одного із її засновників у Геракліта Ефеського, у Гегеля, в марксизмі.

Засновником свідомо діалектичного осмислення світу називають давньогрецького філософа Геракліта Ефеського (VII - VI ст. до Р. X). "Все тече, все змінюється", "Війна є всьому батько", "Живе вмирає, мертве відроджується" - ці відомі вислови філософа стали майже прислів'ями.

Як світобачення діалектика передбачає розуміння світу як неперервного процесу змін. Це значить, що рухові у явищах та процесах дійсності належить провідне місце; наявність рівноваги, спокою, фіксованого стану постає скоріше явищем тимчасовим та рідкісним на тлі нескінченних рухів та флуктуацій (раптових збурень). Самий спокій в світлі діалектичних тверджень постає зовсім не відсутністю руху, а лише його рівновагою чи збалансованістю в межах цілком певного (наприклад, механічного) руху. З позиції діалектики усякий спокій є відносним, а рух - абсолютним. Звідси випливає принципово важливий висновок: будь-який спокій рано чи пізно порушується хоча б тому, що він врівноважує в якомусь тілі тільки певні рухи; скажімо, тіло покоїться на землі, проте в ньому рухаються молекули, атоми, елементарні частинки. Цей останній рух так чи інакше змінює дане тіло.

Тому під рухом слід розуміти не якійсь його конкретний прояв (скажімо, зміну місця розташування), а будь-які зміни взагалі.

Теорія діалектики також передбачає й те, що світовий потік рухається впорядковано із певним ритмом та певними напрямами. Це значить, що рух розуміється в діалектиці як розвиток. Теорія руху як розвитку зустріла у XX ст. досить рішучий опір з боку сцієнтистів та представників аналітико-прагматичних філософських течій. Вони вважають, що визнання розвитку веде до визнання жорстокого, та ще й цільового визначення всього, що відбувається в світі та в суспільстві. Виходить, що при тому суттєво знецінюється людська свобода, значення вибору та випадку в людській життєдіяльності. В гегелівських міркуваннях дійсно можна побачити дещо схоже на телеологію—цільову визначеність всього, що відбувається в світі. В твердженнях К. Маркса можна побачити телеологізм у відношенні до суспільних процесів (комунізм, наприклад, повинен неминуче перемогти в усьому людстві, бо він випливає із діалектичних законів). Але в той же час слід сказати, що сама теорія діалектики зовсім не страждає від того, якщо ми будемо розуміти розвиток як певною мірою впорядкований процес, в якому відбуваються незворотні зміни. Тобто, як не можна звести рух до якогось його прояву, так не слід розуміти розвиток як невпинний рух по висхідній лінії; останній рух називається прогрес (поступ). Діалектика лише стверджує, що в світі відбуваються незворотні зміни.

Наступний змістовий компонент теорії діалектики: діалектика припускає принципову єдність, цілісність світу та його процесів, зв'язок всього із усім. Цілісний світ передбачає, що всі події та процеси, що в ньому відбуваються, впливають не лише на найближчі явища та процеси, а й на стан (припустимо — інформаційний) всього світового цілого.

До особливостей діалектичного світобачення слід віднести також вчення про суперечливу природу світу, руху, всіх явищ та процесів дійсності. Якщо світ існує, то він рухається; якщо він рухається, то змінюється; якщо змінюється, то не інакше, як шляхом зміни певної якості на протилежну і навпаки. Значить, саме протилежності постають умовою та формами виявлення руху, тобто протилежності слід осмислити як джерело та причину саморуху світового цілого. Дане положення діалектики має дуже важливе евристичне значення. Згідно нього, розглядаючи певні явища, ми повинні шукати їх внутрішні, властиві їм протилежності, а не перекладати причини якихось змін та процесів на зовнішні чинники та фактори. Коли ми кажемо, наприклад, що кон'юнктура зовнішнього ринку є в даний момент несприятливою для певного виду виробничої діяльності якоїсь країни, то слід поставити запитання: а чому саме цим виробництвом обмежена кон'юнктурна здатність даної країни? Коли якась людина вважає, що їй краще залишити дане місце перебування та виїхати кудись заради вирішення певних її життєвих проблем, то слід ще дослідити, чи не переїдуть ці проблеми разом із нею в нове середовище?

Отже, внутрішня суперечливість постає органічною складовою діалектичного світобачення. Коли діалектиці закидають, що логіка мислення не припускає суперечності та розглядає останню як прояв заблудження, то відповісти можна хоча б в такому дусі, що будь-що кінцеве передбачає існування двох кінців. "Кожна палиця з двома кінцями ", — англійське приспів я. Звичайна або формальна логіка справедливо вимагає: якщо ми сказали "ліве ", то не новітні робити вигляд, що ліве — це праве. Проте, коли йдеться не про форми фіксації ходу нашого міркування, а про його зміст, то, безумовно, ми повинні розуміти, що там, де є ліве, передбачається й праве, і що жодна реальна річ не може бути за місцем та сенсом лише лівою або ж лише правою.

Нарешті, до важливих положень теорії діалектики слід віднести і її розуміння конкретності явищ та процесів дійсності. Якщо світ є цілісним, то в ньому все постає пов'язаним із усім, але це зовсім не значить, що всі речі постають якоюсь мішаниною або ж сумішшю всього. Кожна річ у міру того, що вона визначається співвідношенням певних протилежностей, постає яскравим носієм саме такої пропорції і саме таких протилежностей. Звідси випливає, що кожна річ має свою індивідуальну міру виявлення протилежностей (протилежних якостей) і вступає в цілком визначену систему співвідношень із іншими речами. З огляду на те, що вирішальна роль у розумінні дійсності в діалектиці відведена внутрішнім протилежностям, для буття кожної речі вирішальне значення має саме їх співвідношення.

Діалектика як теорія світобачення добре підтверджується науковими дослідженнями: у жодного науковця не виникає сумніву відносно того, що ми пізнаємо певні сутності, що в світі панує процесуальність та динамізм, що в явищах дійсності завжди присутня конкретна міра поєднання певних якостей чи властивостей.

Проте, як зазначалось, існує поширене розуміння діалектики як методу пізнання та практичної діяльності.

Діалектика як метод постає перш за все як сукупність (єдність) певної низки принципів розумової діяльності. Всі ці принципи базуються на змісті діалектики як теорії світобачення, але свого визначення та обгрунтування набувають в діалектичній логіці.