Філософія - Петрушенко В.Л. - ТЕМА 18. ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

Філософія історії— це наукова теорія історії, критичне переосмислення різноманітних напівлегендарних або й відверто міфічних відомостей і переказів.

Анн Робер Жак Тюрго

Філософ також думає про минуле, aлe робить це так, що не дублює праці історика, адже минуле для нього — це не низка подій, а система пізнаних речей.

Робін Дж. Коллінгвуд

Предметам філософії історії є історичний вимір буття людини. Об'єктом філософського розгляду стає той чи інший сегмент історичного життя людства чи всесвітня історія в цілому.

Юрій Кімельов

Історія - це розгорнута в часі реальність буття людини як людини. Саме історія людства розкриває і демонструє можливості людини. Водночас історія не тотожна життю сукупності людей: вона певним чином структурована, у Прусі виявляється не лише розумність людини, а й людське несвідоме так само, як і велика кількість чинників і факторів природного, виробничого, технологічного та іншого характеру. У зв'язку з цим виникає потреба загальної орієнтації в історичному процесі, відгуком на яку і постає розділ філософського знання "Філософія історії".

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

ІСТОРІЯ— процеси дійсності, що виникають та розвиваються як частина космічних процесів, але частина особлива — пов'язана із свідомою діяльністю людини та із свідомими фіксаціями сукупності подій, що її супроводжують; через це історія розвивається прискореними темпами, весь час розширює сферу своїх проявів та можливостей, і, отже, постає, як простір творення та реалізації людиною своєї свободи.

ПРОГРЕС — такий характер розвитку певних, перш за все - соціальних процесів, коли параметри цих процесів підлягають оцінці або вимірюванню за принципом переходу від простого до складного, від одноманітної тотожності до диференційованої єдності, від меншого до більшого та ін.

СЕНС ІСТОРІЇ— таке бачення історії, яке передбачає розуміння її в якості процесу, спрямованого до певної кінцевої мети, до виконання певного стратегічного задуму або ж такого, що передбачає завершення та виявлення в такому разі певного свого першого завдання.

СУБ'ЄКТ ІСТОРІЇ — та самодіяльна одиниця, що в історичному процесі постає джерелом історичної активності та, в кінцевому підсумку, - вихідною мотивацією історичних дій; в даній темі аргументується визначення суб'єктом історії не людини, не історії як окремої самовладної персони, а людської особистості.

18.1. Філософія історії як напрям філософського знання: історичне формування проблематики

Якщо сутнісні сили людини окреслюють її можливості, то історія людства постає виявленням реальності людини. Якщо ми бажаємо знати, що таке людина, якими є її справжні прояви, то повинні звернутися до історії.

Певна, хоча б і початкова орієнтація в історичному процесі потрібна не лише політикам, а й кожній людині, яка прагне свідомо будувати своє життя, бо поза історією людства людини просто немає. Це означає, що людське буття має принципово історичний характер і вимагає від людей певних зусиль, спрямованих якраз на забезпечення історичних умов свого життя. Таких, наприклад, як ^виховання та навчання дітей, передання історичної естафети досвіду, здобутків власної діяльності, збереження історичних надбань.

Філософія історії як особливий напрям філософського пізнання покликана здійснювати загальну орієнтацію людини в історичному процесі.

Термін "філософія історії" уперше вжив Ф.Вольтер (XVIII ст.), але остаточного узаконення він набув після виходу у світ праці Йоганна Готфріда Гердера (1744 - 1803) "ідеї до філософії історії людства" (т. І - 4, 1784 -1791) та лекцій з філософії історії, що їх читав Георг Гегель у Берлінському університеті (1822 - 1831). Проте, в розвитку філософської думки осмислення історії як особливої сфери дійсності було наявне на всіх її етапах. Тому є усі підстави вести розмову про античну, середньовічну, ренесансну філософію історії, про ідеї філософії історії у новоєвропейському Просвітництві І Т.Д., аж до XX ст. Упродовж усього цього історичного періоду поступово формувалося коло вихідних проблем філософії історії, які ми й окреслимо в їх історичному змістовому наповненні.

Найпершу проблему, що постає при осмисленні історії, можна сформулювати так: чи має історичний процес власну якісну особливість?

Антична філософія вписувала людську історію у загальний космічний коло-обіг, а філософія Середньовіччя, навпаки, підпорядковувала природу людській

історії, розглядаючи буття природи як до певної міри результат драми людського гріхопадіння (до гріхопадіння в природі царили мирта гармонія). У добу Відродження з'являється думка про те, що історія є сферою випробування людських можливостей (Я. Макіавеллі, Дж. Бруно). Вона набула ще більшого поширення серед деяких просвітників (Ж.-Ж. Руссо, Ф.Вольтер)та в пізніші часи (І. Г. Гердер). Для Просвітництва була досить характерною думка про те, що історія розгортається відповідно до якостей, притаманних людській природі. У некласичній філософії історичний процес досить часто розглядали як похідне від певних індивідуальних якостей людей (фрейдизм, частково—екзистенціалізм, культурологія). На тому, що історія має свою власну якість, яка принципово відрізняє її як від природи, так і від індивідуальних людських виявлень, уперше почав наполягати Ф.Шеллінг. "Над першою природою повинна вибудовуватись друга і наче вища, в якій панує закон Природи, але зовсім інший, ніж у природі видимій, а саме — закон Природи, що існує задля свободи".

Отже, підкреслював, що у світі історії панують закони, протилежні за спрямованістю законам природи. Цю лінію думок досить аргументовано і поглиблено розвивав Гегель, а потім — історики середини XIX ст. Врешті-решт, у XX ст. названа позиція стала майже незаперечною.

Другою за значенням слід назвати проблему спрямованості історії: куди йде людська історія? Чи має вона відкриту або приховану мету? Чи має (або повинна мати) історія визначений початок, а також — свій кінець? Частковим — за обсягом, але не за значенням - елементом цієї проблеми постає питання про прогрес в історії. В історичному розгляді цієї проблеми можна виділити такі варіанти тлумачень спрямованості історії:

Замкнений коловорот, тобто постійне повернення історії на вже пройдені шляхи (антична філософія): у горизонтальній площині, тобто без зміни рівня того, що відбувається, — Геракліт Ефеський, піфагорійці, стоїки; у вертикальній площині, тобто із виходом на певні вищі стани та із подальшим поверненням до низших, початкових - Емпедокл, Демокріт, Лукрецій Кар.

Лінійний варіант (прямування історії у нескінченність, але без суттєвих змін): частково - імператорський Рим, частково - Новий час та некласична філософія.

Завершений, але цілеспрямований процес, християнська середньовічна філософія, філософія історії Геґеля. При цьому варіанті вважалося, що історія має мету, прямує до її здійснення та завершення до досягнення такої мети.

Історія як процес, що прогресує у варіантах: а) руху "по висхідній лінії" (Ф. Бекон, М. Ж. Кондорсе); б) у варіанті "збільшення можливостей розвитку" ( Г. Гердер, деякі течії філософії XX ст., наприклад, технократичні).

Циклічний процес: а) у варіанті "зльотів та падінь" (К. Таціт, И.Макіавеллі, Ж. Боден); б) у варіанті "коливань у певних межах", наприклад, від миру до воєн, від об'єктивного до суб'єктивного та ін. ("Теорія катастроф" Ж. Кюв'є, некласична філософія О. Шпенглера та ін.).

В античній філософії панував погляд на хід історії як колообіг - нескінченне повернення до минулого та його відтворення у незмінному вигляді через "світовий рік".

Такий погляд на історію був притаманний думці Римської імперії, а також деяким представникам філософії Нового часу. Наприклад, Б. Спіноза вважав, що в ході історії змінюються лише форми її існування, а сутність лишається незмінною. Подібні підходи до історії помітно у фундаторів некласичної філософії А. Шопенгауера та С. К'єркегора.

В епоху Середньовіччя історія чітко вкладається у межі кількох вирішальних подій і має кінцевий, завершений характер: вона розпочинається з гріхопадіння, яке відразу ж передбачає центральну подію історії (пришестя Ісуса Христа) та її кінець (Страшний суд).

Незаперечним досягненням історичної думки була поява ідеї прогресу. Спочатку вона зачіпала лише окремі сторони суспільно-історичного буття (у Дж. Бруно йшлося про прогрес розуму та пізнання), але поступово була поширена на всі сторони суспільного життя. Чи не першим своєрідний гімн суспільному прогресу проспівав Ф. Бекон, а потім - М.Ж.Кондорсе. Ідея суспільно-історичного прогресу була досить всебічно розгорнута у працях Г.Гегеля9 а також постала органічною складовою частиною марксистської теорії. У XX ст. ідею прогресу пропагували і пропагують прихильники концепцій технічного (або технологічного) детермінізму, індустріального суспільства і т.ін. (див. теми 9, 20). Слід зауважити, що ідея прогресу суспільної історії логічно пов'язана з поглядом на історію з позиції регресу, тобто занепаду та деградації. Перші уявлення про те, що суспільна історія прямує до занепаду, ми знаходимо у пращ античного епічного поета Гесіода "Праці й дні", де історію змальовано як рух від "золотого віку" до "залізного".

У XVIII ст. французький просвітник Ж.-Ж. Руссо доводив, що технічний прогрес веде до моральної деградації людини. Так само песимістичний погляд на історію розвивав та обґрунтовував О. Шпенглер; притаманний він і теоріям технофобії — "жаху перед технікою".

Важливо відзначити, що Г. Гегель досить переконливо І доводив, що поняття прогресу та регресу співвідносні що прогрес у певних сферах супроводжується регресом в інших і навпаки.

При тому в реальному ході історії можна спостерігати прояви майже всіх окреслених варіантів розвитку: тобто дещо в історії прогресує, дещо регресує, дещо змінюється циклічно і т.ін. Мало того, Гегель продемонстрував, що кожен конкретний крок в історичному процесі можна вважати прогресом, оскільки це є вихід на деякі нові рівні виявлення історії, але водночас і регресом, оскільки при тому відрізаються можливості інших рівнів та здійснень. Тому можна вважати гегелівський підхід до ходу та спрямованості історії найбільше вільним від однобічностей, хоча й не в усьому виправданий; наприклад, не всі погодяться із тим, що історія слугує лише саморозкриттю та самопізнанню Абсолютної ідеї, що таке самопізнання вже реалізоване в основному у філософській системі самого ж Гегеля.

Із питанням про спрямованість історії тісно пов'язане і питання про її сенс та можливе завершення. Чи має історія кінець? Чи здійснює вона якийсь певний сенс? На ці питання навряд чи можна дати остаточну та переконливу відповідь. Наприклад, логічно припускати, спираючись на знання та досвід людства, що все, що має початок, має і свій кінець.

Упевненість у неминучості завершення історії пронизує християнське світосприйняття, гегелівську філософію історії, роздуми представників філософії російського "релігійного ренесансу (В. Соловйов, М. Федоров, М. Бердяєв та ін.). Але можна цю проблему осмислити й інакше: якщо людина вбирає у себе глибинні потенції буття, якщо її поява у світі пов'язана з виходом процесів буття на рівень самоусвідомленого здійснення, то так само логічно припустити і можливість нескінченного (або, принаймні, невизначено тривалого) прогресування людської діяльності від певних рівнів досягнень до інших і т.д. Згадаймо, скільки вже разів в історії людям дещо здавалось неможливим, але знаходились люди, які починали вважати неможливе можливим і навіть необхідним і, врешті-решт, здійснювали це неможливе.

Ідея нескінченного прогресування містить у собі імпульс до історичного ентузіазму та творчості.

Свого роду проміжним варіантом у розгляді цього питання постає розуміння історичного процесу як єдності перервного та неперервного, тобто як еволюційного поступового процесу, що переривається час від часу різкими революційними змінами. Внаслідок таких змін в історії здійснюється перехід до нових рівнів і форм суспільного життя, щось закінчується, відмирає, але з'являється дещо принципово нове. Самі періоди таких якісних змін в історії досить часто люди сприймають як історичні катастрофи, бо раптово руйнується і зникає усе те, до чого вони звикли.

Питання про сенс історії вирішується майже автоматично за умови припущення її кінця: історія завершується, і сенс окреслюється. Але й у разі нескінченності історії можна розглядати її як створення сенсу та нагромадження елементів осмисленого вибудовування людського буття.

Важливими проблемами філософії історії постають також такі:

Як співвідносяться між собою людина та історія? Особа та історія?

Чи можна вважати бажання та наміри людей основним чинником історії?

Чи існують закони історії?

Чи можна достовірно пізнавати історію, чи, навпаки, зацікавленість та упереджене ставлення тут завжди будуть домінувати?

Ці проблеми ми окреслимо в подальших пунктах розділу, а зараз можна зробити висновок про те, що основні проблеми філософії історії вводять нас у сферу досить важливих людських зацікавлень, допомагаючи краще осмислювати своє становище у тих процесах дійсності, з якими людина пов'язана необхідними зв'язками.