Філософія - Подольська Є.А. - Розділ третій. Особливості розвитку та основні моделі класичної філософії

Соціокультурні умови становлення класичної філософії

Класична модель філософії формувалась під впливом тих уявлень про її сутність та завдання, які були закладені ще в античній філософії та були суттєво доповнені тенденціями, що почали з'являтись у культурі вже пізнього середньовіччя. Виникнення і розвиток номіналістичних течій, поява інтересу до дослідного пізнання природи, початок звільнення природознавства від теології, розширення передових матеріалістичних ідей - усе це підготувало занепад схоластики і нове піднесення науки та філософії епохи Відродження.

Епоха Відродження визначається як історичний процес ідейного і культурного розвитку, який приходить на зміну середньовіччю і сам передує періоду ранніх буржуазних революцій. У цілому епоха Відродження починається в ХIV-ХV ст. і завершується в ХVІ-ХVІІ ст. Епоха Відродження (фр. - Ренесанс) є періодом подолання попередньої тривалої стагнації (застою) виробничих сил. Це епоха започаткування капіталістичних відносин, формування національних держав, абсолютних монархій, епоха глибоких соціальних конфліктів - Селянської війни в Німеччині, релігійних війн у Франції, Нідерландської буржуазної революції, Реформації, католицької реакції в Європі. У XVI ст. з'являється третій напрям у християнстві - протестантизм.

Філософія епохи Відродження тісно пов'язана з розвитком природознавства, великими географічними відкриттями, успіхами в галузі медицини (М. Сервет відкрив закони кровообігу, Д. Фракастро створив вчення про причину інфекційних захворювань, з'явилися праці Ан. Везалія з анатомії), механіки, астрономії. Тому долі філософських вчень і долі самих філософів не можна зрозуміти поза політичними та ідеологічними конфліктами епохи.

Відмінними рисами філософії Відродження, антифеодальної у своїй основі, є:

♦ її світський характер;

♦ гуманістичний світогляд;

♦ "відродження" античної традиції, античної культури (звідси і назва);

♦ спрямування проти християнсько-схоластичної культури середньовіччя.

З руйнуванням старих феодально-релігійних уявлень і створенням нової системи цінностей, що відповідала буржуазній епосі, яка зароджувалась, був пов'язаний антропоцентризм. Центром світу проголошувалась людина, яку вважали частиною природи, найдосконалішим її витвором. На противагу феодально-церковному аскетизмові, проповіді пасивності нова, гуманістична етика звеличувала людську діяльність. "Я людина, і ніщо людське мені не стороннє", - цей старовинний вислів став лозунгом гуманістів, їх погляди просякнуті оптимізмом, вірою в силу людської особистості, у її право на земні радощі. Гуманістичний характер чітко виявляється уже на першому, ранньому етапі Ренесансу (ХIV-ХУ ст.) і зосереджується перш за все в Італії. Пізніше, в ХУІ-ХУП ст. Відродження набуває природничої орієнтації.

Гуманізм (від лат.: humanus - людський) у широкому розумінні означає потяг до людяності, створення умов для гідного людини життя. Гуманізм починається тоді, коли людина починає міркувати про саму себе, - свою сутність і призначення, сенс свого буття. У вузькому розумінні слова гуманізм визначається як ідейний рух періоду Ренесансу, змістом якого є вивчення і розповсюдження античних мов, літератури, мистецтва і культури. Гуманістичні ідеї Відродження відбивались в образотворчому мистецтві, спочатку в Італії (Джотто, Боттічеллі, Рафаель, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі), а потім і в інших країнах. Художники епохи Відродження у своїх творах відображали силу, велич, красу енергійної ділової людини - борця з усіма її фізичними та психологічними особливостями на тлі реальної природи. В літературі видатними представниками були Ф. Петрарка, Дж. Боккаччо, Т. Тассо та ін. Філософія в епоху Відродження повертається до проблем людського буття. Якщо в середні віки існувала думка, що людина створена за подобою Бога, але вона гріховна, то гуманізм Відродження зовсім інакше розуміє призначення людини. Людська особистість, яка намагається розірвати ланцюги станового та корпоративного ладу, постає в центрі уваги. Філософія як наука про людину рішуче протиставляється гуманістами того часу наукам про Бога. Індивідуалізм епохи Відродження спрямований проти ієрархії родового аристократизму, бо доводить, що шляхетність дається не з народженням, а досягається особистими зусиллями.

Антропологізм гуманістичної філософії означає, по-перше, першочерговий розгляд не проблем онтології, а етичних проблем; по-друге, перебудову всієї картини світу, переосмислення співвідношення Божого і природного. Велику увагу гуманісти приділяють земним проблемам існування людини, її діяльності.

Гуманісти не відкидали тезу про створення людини Богом, безсмертя душі; основне завдання філософії вони вбачали не у протиставленні Божого і природного в людині, а у розкритті гармонії духовних і матеріальних засад у ній. Філософія в цей період перестала бути служницею богослов'я. Було відкинуто церковні догми і створено новий, раціональний, життєстверджуючий світогляд. Так, П'єтро Помпонацці (1462-1524) під прикриттям двоїстої істини висловлював матеріалістично-атеїстичні ідеї. У трактаті "Про безсмертя душі" він стверджував, що всі найважливіші проблеми повинні розглядатися у двох різних планах - філософському та релігійному. Безсмертя душі, свобода волі, можливості чудотворців не можуть бути доведені філософією, а тому повинні бути визнані лише для "простого люду", а істинними "богами землі" є філософи. "Чудодійства" Помпонацці пояснює збудженою фантазією людини або брехнею жерців.

В основу лютеранського віровчення було покладено догмат про досягнення "небесного врятування" завдяки особистій вірі, а не підкоренню авторитету церкви та різних пожертв на її користь. Мартін Лютер (1483-1548) - професор теології Віттенберзького університету 31 жовтня 1517 р. прибив до дверей церкви м. Віттенберг свої знамениті "богословські тези". У дев'яносто п'яти тезах було піддано критиці офіційну католицьку доктрину. Висуваючи тезу про "загальне священство", Лютер по суті робив непотрібним духівництво. Лютер переклав Біблію німецькою мовою, зробивши її зміст ближчим і зрозумілішим основній масі віруючих. По-новому переосмислювалася антична спадщина. Особливо поширилися ідеї пантеїзму, які використовували в боротьбі із схоластикою.

Пантеїзм (усе Бог) - філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим початком, розлитим в усій природі, тотожним з нею або з її субстанцією. Пантеїст Мюнцер вважав, що віра - це пробудження; розуму людини. Немає потойбічного пекла, покарання, все треба шукати в земному житті. Христос був такою ж людиною, як і ми. Пантеїстичною є і філософія Нікколо Кузанського: він стверджував, що "Бог в усіх речах, як всі вони в ньому".

Одним із головних завоювань філософської думки був розвиток натурфілософії (Н. Кузанський, Г. Галілей, Н. Коперник, Дж. Бруно, Б. Телезіо). Натурфілософія (від лат. natura - природа) - система умоглядних і часом фантастичних уявлень про природу. Обмеженість наукових знань про природу натурфілософія намагалась компенсувати філософськими роздумами про неї. В епоху Відродження натурфілософія відіграла велику роль у боротьбі проти схоластики. Натурфілософи того часу розвинули низку глибоких матеріалістичних та діалектичних ідей: Дж. Бруно, наприклад, висунув ідею про нескінченність природи і незліченність світів, що входять до її складу, Нікколо Кузанський - про збіг протилежностей у безмежно великому і нескінченно малому.

Нікколо Кузанський (1401-1464) - син німецького рибалки - був кардиналом римської церкви, але став захисником віротерпимості та церковної реформи. Він вважав, що Всесвіт нескінченний, що Земля не є центром світу, а подібна до інших планет. Визначний астроном і математик свого часу, він склав першу географічну карту Центральної та Східної Європи. Пізнання вищих істин досягається не шляхом схоластичних роздумів, а на засадах досвіду. Таке пізнання Кузанський називав "вченим незнанням", на відміну від схоластичного "знання". Збіг протилежностей Кузанський ілюструє та обґрунтовує даними математики. Разом з тим він стверджував, що тільки інтуїтивним шляхом людина може збагнути, що у вищій єдності світу співпадають протилежності.

Великим науковим відкриттям, яке сприяло звільненню природознавства з-під влади релігії, було створення видатним польським вченим Коперником геліоцентричної системи світу. У своїй праці "Про обертання небесних сфер" (1543) він висунув і обгрунтував положення про те, що центром світу є не Земля, а Сонце, що Земля - одна з рядових планет і не є нерухомою, а рухається довкола своєї осі і навколо Сонця. Таким чином, було підірвано релігійні теорії геоцентризму і

антропоцентризму, що панували протягом тривалого часу та стверджували, що Земля перебуває в центрі Всесвіту і створена Богом заради людини. Церква розгорнула шалену атаку проти нової теорії Коперника, Оголосила її єрессю, а твір славетного астронома включила до "Індексу заборонених книг".

У 1600 р. в Римі за вироком інквізиції був спалений на вогнищі мужній вчений Джордано Бруно, полум'яний прихильник і пропагандист вчення Коперника. Він висунув сміливу на той час ідею про безкінечність Всесвіту і безмежну кількість світів, подібних до нашої Сонячної системи, які постійно виникають і гаснуть. Він стверджував матеріальну єдність світу та об'єктивність його законів. Дійсна філософія, на думку Бруно, повинна спиратися на науковий досвід; потрібно покінчити із схоластикою, з її далекими від життя дефініціями, з її ворожнечею проти дослідницького знання. Бруно виступав проти підкорення знання вірі. Він виступав проти теорії "двоїстої істини" і вважав за істину тільки науку.

Бруно розробив нову матеріалістичну концепцію Всесвіту. Згідно з його теорією, Всесвіт єдиний, матеріальний, нескінченний і вічний. Земля - маленька частинка у необмеженому світі. Матеріалістичний та атеїстичний світогляд Бруно мав пантеїстичний характер. Основою світу він вважав єдину матеріальну субстанцію, .наділену творчою силою. Природа для нього -це "Бог" у речах. Завдання філософії - пізнання єдиної субстанції як причини, початку всіх природних явищ. Згідно з теорією пізнання Бруно, існують три ступені осягнення істини: відчуття, розум та інтелект". Філософія Бруно оптимістична. Світ у цілому гармонійний та досконалий, недосконалість та смерть притаманні лише одиничним явищам.

Галілео Галілей завершив вчення Коперника і Бруно, поклавши початок телескопічній астрономії. Він досліджував місце Землі в Сонячній системі, розкрив основні закономірності будови і розвитку Всесвіту. В розумінні матерії Галілей близький до атомістів. Він запропонував ідею матеріальної субстанції як єдиного незмінного підґрунтя природи, яка має структуру і потребує для свого опису виключно механіко-математичних

засобів (фігури, числа, руху). Так звані вторинні якості (смак, запах, колір) не мають субстанціальності, ненаукові. В гносеології вчений розвивав ідею безмежності пізнання природи.

Діяльність Н. Коперника, Дж. Бруно, Галілео Галілея та інших вчених завдала удару церковному вченню про Всесвіт і природу, заклала підвалини науково-дослідницького природознавста.

Однією з найістотніших особливостей епохи Відродження була її діалектичність, що виявилась у визнанні вічного руху, змінюваності буття, у вченні про "збіг протилежностей" (Н. Кузанський, Дж. Бруно). Для перших натурфілософів було властивим захоплення магією. Природу уявляли вони таємничою книгою, шифр до якої шукали у числовій символіці, у пізнанні "світових душ" та "стихійних духів". Але магія Відродження ставила своєю метою панування людини над природою завдяки пізнанню її "сил". Один з типових представників ранньої натурфілософії у її магіко-містичній формі - швейцарець Парацельс (1493-1541). Його наукові інтереси мали три основні напрямки:

♦ виявлення характеру і методу наукового знання;

♦ оновлення медицини;

♦ підготовка наукової хімії.

Парацельс ввів до обігу цілу низку нових лікувальних засобів рослинного та мінерального походження. Разом з емпіричними даними він надавав великого значення примітивній символіці. Так, він запропонував для лікування серцевих захворювань плоди однієї рослини лише тому, що вони мали форму серця.

На думку Парацельса, процеси в організмі людини - це хімічні сполуки і перетворення трьох основних "начал": 1) ртуті - відповідно до духу; 2) солі - до тіла; 3) сірки - до душі, що поєднує дух із тілом. Усі властивості тіл він пояснює різними пропорціями в них усіх трьох "начал". Хвороба зумовлена невірним поєднанням ртуті, сірки та солі. Таке розуміння людського організму привело Парацельса до створення медичної хімії, або ятрохімії. Медицина є для Парацельса дійсною наукою, бо піклується про людину, а людина - центр Всесвіту і кінцева мета всього творіння.

Творчість Леонардо да Вінчі (1452-1519) - це яскравий зразок поєднання художньої та наукової діяльності. Леонардо виступив проти духовної диктатури католицької церкви, називаючи її "розсадником брехні". Піддаючи критиці теологію та забобони, він стверджував, що всі явища природи підкорюються об'єктивному закону необхідності. "Необхідність - наставниця та улюблениця природи. Необхідність - тема та винахідниця природи, і вуздечка, і вічний закон". Мислителя глибоко цікавили питання теорії пізнання. Він виступав проти теорії "двоїстої істини", стверджуючи, що істина одна і належить вона не релігії, а науці. Витоками чуття він вважав вплив навколишнього світу, природи на органи чуття, а чуття - початок пізнання. Необхідно спиратися на експеримент, який є істинним підґрунтям науки. Леонардо намагався поєднати емпіризм та раціоналізм; спираючись на досвід, встановлювати причинний зв'язок явищ природи, "починаючи з досвіду та з ним вишукувати причину". Стихійною діалектикою просякнуті міркування Леонардо про можливість і дійсність, про перехід матерії з одного стану в інший. Не втратили свого значення і в наш час визначні здогадки Леонардо про єдність науки та практики, хоча практику він розумів дуже вузько, лише як наукову та художню діяльність.

Серйозний крок у розвитку філософії в Італії зробив Бернардіно Телезіо (1509-1588), пропагуючи дослідницьке вивчення природи. У своєму основному творі "Про природу речей згідно з їх власними принципами" він відзначав, що об'єктивно існує вічна і незмінна матерія, однорідна, нестворювана та незнищувана. Разом з тим він вважав, що всі природні сили живі. У ролі джерела рухомості матерії він вбачав протилежність тепла та холоду.

Іспанський вчений Хуан Луїс Вівес (1492-1540) у своїх творах "Про науки", "Про початок, розподіл та користь філософії", "Дороговказ до мудрості" та ін. виступає як гуманіст, пристрасний поборник прогресу та науки. Філософія Вівеса дуалістична, бо поряд з матеріальною субстанцією він визнає духовну - Бога і стверджує, що існують такі священні речі, в які Бог заборонив проникати людині. Дуалізм Вівеса виявляється у його вченні про протилежність душі та тіла. Тілу притаманні здоров'я, сила, красота та їх протилежності - хвороба, слабкість, каліцтво. У душі є знання і чесноти та їх протилежності - неуцтво та хиби. Якщо вища частина душі керується розумом, волею, то нижча - різними афектами.

Боротьба проти схоластики та мракобісся за нову, гуманістичну культуру провадилася в XV-XVII ст. також і в Нідерландах. Письменник-сатирик Еразм Роттердамський (14661536) у своєму творі "Похвала Глупоті" впроваджує ідею розповсюдження освіти як засобу для виправлення усіх соціальних прикрощів. Він висміює вади феодального суспільства, якими, на його думку, опікується "цариця Глупота". Він виступає за миролюбні стосунки між народами. У творі "Скарга Миру" він стверджує, що у війні зацікавлені тільки ті, чий добробут залежить від людського горя.

ХУІ ст. у Франції ознаменувалося великим піднесенням художньої літератури, політичної публіцистики, культури взагалі. Видатний французький філософ того часу П'єр де ла Раме (Рамус) (1515-1572) вважав єдиним джерелом знань не божу щиросердність, а "природну мудрість" і розум людини. Щоб досягти досконалості в науках, він вважав за необхідне виробити правильний метод, який пов'язував з математикою. Раме намагався створити логіку, що була б вільною від середньовічної схоластики.

Із закликом до віротерпимості виступив французький філософ Мішель де Монтень (1533-1592). Його філософії був притаманний скептицизм. Змінюються люди, говорив він, а з ними змінюються і погляди; кожна думка є плід індивідуального розвитку людини, і тому непотрібно надавати цим поглядам об'єктивного значення. Відчуття, головне джерело наших знань, - облудні та недостовірні. Скептицизм Монтеня спрямований проти середньовічної схоластики. Він розповсюджується і на політичну сферу. Він виступає проти революційних нововведень, за дотримання законів, співчуває бідним. Його ідеалом є людина, вільна від феодально-станових ланцюгів, релігійного гноблення, ідейної та політичної диктатури церкви. У центрі його філософії - людина як вільна індивідуальність. "Я розмірковую про самого себе", - говорить Монтень. Другим пунктом його програми є культ природи. Закономірний і постійний плин природи, незалежний від людської мінливості стан речей - ось що викликає захоплення Монтеня.

Філософські праці П'єра Шаррона (1541-1603) "Про мудрість", "Короткий трактат про мудрість" присвячені аналізу людської психіки, правил пізнання і основних моментів права як вчення про взаємовідносини людей. Шаррон вважав, що людина метушлива та несильна, схожа на тварину, є її "сусідкою та ріднею". У той же час людина горда та пихата і може підкорюватись голосу істинної моралі. Основа цієї моралі - наслідування природі. Причиною всіх вад та хиб у поведінці людини є відволікання від природи, її сутності. Людина - частина природи, і в кожній людині є частина природи. Істинна мораль випливає з природи, а не з релігії. Наслідування природі та "здоровий глузд" Шаррон тлумачить як "насолоду".

Таким чином, філософська думка епохи Відродження все більше відходить від схоластики і наближається до пізнання людини, її здібностей, потреб, вчинків. На противагу теологічному тлумаченню явищ природи, що його давала схоластика, на перший план висувалися спроби їх наукового пояснення.

Епоха Відродження - це початок формування нового типу виробництва, епоха формування європейських націй. Соціально-економічні зміни, які сталися в епоху Відродження, відобразилися в соціальних концепціях, що презентували суспільство як суму ізольованих індивидів. У цей період виникли соціальні утопії (Т. Мор, Т. Кампанелла), що проповідували ідеї рівності людей, ліквідації приватної власності, соціально-корисне застосування досягнень науки. Можна виділити три напрямки побудови соціальних концепцій: концепції

централізованої держави, теорії природного права і утопічні соціалістичні теорії.

Уже в кінці XV ст. в Італії виявилася гостра потреба в сильній, централізованій державі, яка б могла політично об'єднати країну. Тому ідеї державного абсолютизму знаходили велику підтримку. Авторами цих теорій були італієць Н. Макіа-веллї та француз Ж. Боден.

Нікколо Макіавеллі (1469-1527) відокремлює політику від теологічних уявлень. Політика - автономна частина

людської діяльності. Вона є втіленням вільної людської волі в межах необхідності ("фортуни"). Політику визначає не Бог, не мораль, а практика, природні закони життя і людська психологія. Мотивують політичну діяльність, за Макіавеллі, інтереси, потреби, потяг до збагачення.

Правитель нового типу, який став на шлях "долі", "фортуни", не повинен пов'язувати себе правовими приписами, нормами, релігією або власним словом. Він керується тільки фактами і має право бути грішним, жорстоким, нещадним. Термін "макіавеллізм" став синонімом політики, яка керується принципом "мета виправдовує засоби".

Ще одну концепцію абсолютизму запропонував Жан Боден (1530-1576), який теж інтереси держави ставив вище релігійних. Основою держави є сім'я. Державу він визначає як правову владу над соціальними питаннями кількох родин. Монарх - єдине, абсолютне джерело права, суверенності.

В епоху Відродження активно обговорювались і проблеми права. На той час існувало два тлумачення права: як вияв Божого суду і тому воно мало характер необхідності, абсолютності і вічності (так було в середні віки) і як продукту угоди людей, який є відносним, може змінюватись (цей підхід зустрічаємо вже за давніх часів). Але існує ще й третя інтерпретація, згідно з якою право має людське походження, але, не дивлячись на це, воно необхідне, бо його сутність витікає з загальної людської природи. Це так зване "природне" право. Цієї концепції дотримувався голандський юрист, історик і політик Гуго Гроцій (1583-1645), який визнає існування Божого права і права людського. У людському праві він розрізняє громадянське і природне право. Громадянське право виникає історично, обумовлене політичною ситуацією, а природне право витікає з природного характеру людини і є предметом не історії, а філософії.

В епоху Відродження, пов'язану з первинним накопиченням капіталу, виникають теорії, які критично реагували на соціальну диференціацію. В них висловлюються ідеї соціальної рівності людей. Ці теорії одержали назву утопічних. Термін "утопія" (неіснуюче місце) походить від назви фантастичного острова з однойменного твору (1516) англійського філософа Томаса Мора, де ніби-то було створено ідеальний суспільний лад. Надалі термін "утопія" був поширений на всі науково необгрунтовані проекти взірцевого суспільного устрою. Корінь зла Мор вбачав у приватній власності. Він говорив, що держава - це змова багатіїв задля гноблення простого народу. Ідеалом суспільного устрою для Мора були суспільна власність, високо-організоване виробництво, доцільне керівництво, яке гарантує справедливий і рівний розподіл суспільного багатства.

Т. Кампанелла у своїй праці "Місто Сонця" (1623) також висунув ідею рівності людей, виступав проти приватної власності, проти багатих і бідних. Нове суспільство засноване на засадах загальної праці, яка є найбільш почесною справою. Мета "Міста Сонця" - земні благополуччя, добробут його жителів ("солярійців") і розвиток культури. Таким чином, у цих перших соціалістичних утопіях проголошено вимоги щодо встановлення повної рівності, добробуту, миру, щодо розвитку духовних сил людства.

Взагалі ж філософська думка епохи Відродження відійшла від схоластики і наблизилась до пізнання людини, її вчинків, потреб і прихильностей.