Філософія - Подольська Є.А. - Неотомізм - релігійна філософія

Релігійна думка і пов'язана з нею філософія належать до традиціоналістського, догматичного типу мислення. Однак і в руслі релігійної думки народжувалися видатні філософські вчення, які значно впливали на культуру людства. Це і концепції Августина, Фоми Аквінського, і ідеї католицьких філософів Ж. Марітена, Е. Жільсона, Г. Марселя, Тейяра де Шар-дена, філософа IVдаїзму

М. Бубера, протестантських авторів К. Варта, П. Тілліха, Р. Нібу-ра. В ісламському світі широко відомі імена Джемела ад-Діна ал-Афгані, поета і філософа Мухаммада Ікбала.

Одним з напрямів релігійної філософії є неотомізм, що сформувався в 70-ті роки XIX ст. під впливом рішень І Ватикансь-кого собору (1869-1879 рр.). Неотомізм відроджує схоластичну систему філософа XIII ст. Фоми Аквінського. Відродження томізму було проголошено Енциклікою папи Лева XIII в 1879 р. Нині неотомізм - офіційне філософське вчення Ватикану.

У неотомізмі чітко розрізняються дві течії: одна з них - "суворий томізм" - претендує на збереження недоторканим вчення Фоми, вважаючи, що в ньому містяться відповіді на всі філософські питання; друга - власне неотомізм - дотримується гасла "старе збагачується новим". Йдеться не про те, щоб узяти систему святого Фоми і внести її такою, як вона є, у потік сучасної релігійної думки, а модернізувати її шляхом звернення до вчення Канта та інших новітніх шкіл західної думки.

Нині неотомізм набув великого поширення в усьому світі, особливо у католицьких країнах - Італії, Франції, Іспанії, Німеччині, країнах Латинської Америки. Розробкою і пропагандою неотомізму займається Академія св. Фоми у Ватикані, католицький інститут у Парижі, Пуллахський інститут поблизу Мюнхена, інститут Нотр-Дам у США та ін. Видаються журнали "Томіст" та "Божественний Фома". Основні представники неотомізму: Е. Жільсон, Ж. Марітен, А. Сертийянж (Франція), І. Бохенський, А. Демпф, І. Лотц, К. Ранер, М. Грабман, Й. де Фріз (Німеччина), Д. Мерс'є, А. Дондейн, Л. де Рейме-кер, Ф. Ван-Стеєнберген, А. Сертилланж (Бельгія), Ф. Оль-джаті, У. Падовані, К. Фабро (Італія), а також професійний філософ (Іоан Павло II), що написав книгу "Діюча особа".

Після II Ватиканського собору (1962-1965), який узяв курс на оновлення ("аджорнаменто"), відбувається асиміляція інструментарію і категоріальних засобів феноменології, екзистенціальної герменевтики, персоналізму.

Представники неотомізму виступають проти поділу філософії на два протилежні напрямки - матеріалізм та ідеалізм. Свою доктрину вони називають "реалістичною" на тій підставі, що вона визнає зовнішній матеріальний світ як частину більш широкого загального буття (Бога). Матеріальний світ залежить не від людської свідомості, а від абсолютного буття.

Свою відданість томізму сучасні західні філософи доводять, коли говорять про призначення філософії. Згідно з неотомістсь-кою концепцією, філософія повинна служити теології. Вища мета філософських досліджень - обстоювати несхибність християнського вчення, істинність богослов'я. Якщо система знань людства - це піраміда, то теологія знаходиться на її вершині, філософія - посередині, а всі інші науки є її підвалиною. Отже, офіційній релігійній філософії притаманний теоцентризм, тобто концентрація усіх ідей про людину, світ, усіх етичних проблем навколо проблеми. Бога. Основний зміст неотомізму -догми про існування Бога, безсмертя душі, свободи волі.

Неотомістська концепція буття не монотеїстична, а дуалістична. Вона протиставляє абсолютне, надприродне буття і буття конкретних речей. Буття саме по собі - це чисте буття (Бог). Неотомізм проголошує існування аналогії між Богом і його творінням: Творець протилежний світові, але його творіння дозволяє судити про нього. Буття Бога доводиться на підставі створених ним речей. В основі теорії буття лежать ідеї креаціонізму, про виникнення органічного і неорганічного світу внаслідок акту "божественного творіння". Звідси випливає, що матерія не вічна, вона другорядна. Питання про те, що таке буття, вирішується таким чином: "бути значить бути створеним Богом, бути значить бути в Богові".

Гносеологія неотомізму базується на поглядах Фоми Акві-нського про наявність форм речей у розумі Бога, про їх втілення у конкретних речах у світі, а також про існування їх у вигляді абстракцій в інтелекті,

Неотомісти розрізняють онтологічну і логічну істини. Перша -продукт відповідності речі задуму Бога. Логічна істина - результат пізнавальної діяльності людини.

Кожний матеріальний об'єкт може розглядатися під різними кутами зору. Звідси твердження про можливість взаємодо-повнення повсякденного, наукового, філософського і реального бачення одних і тих же речей.

Пізнання - процес дематеріалізації змісту. Першим етапом пізнання вважається чуттєво-теоретичне освоєння світу, коли природничі науки фіксують феномени, а далі філософія природи, що синтезує дані природничих наук. Друга сходинка - математика - знання про чисту кількість, третя - метафізика

(універсальна філософська теорія буття), що вивчає буття в цілому. Теологія є єдністю пізнавального і практичного ставлення до дійсності. Отже, неотомісти розрізняють три види пізнання: чуттєве - це пізнання окремого, теоретичне - пізнання загального і, нарешті, пізнання за аналогією, яке відноситься до абсолютного буття і включає пізнання кінцевого сущого.

Творець є протилежним світові, його творіння дозволяють судити про нього самого. Людина, пізнаючи матеріальний світ, пізнає його творця - Бога. Людина створена "за образом і подобою" божественної особистості. Природа людини двоїста (вона має тіло і душу). Людина - це єдиний носій духу в матеріальному світі. Дух з'являється в результаті акту творення. Бог створює кожну душу індивідуально.

Багатовіковий конфлікт між прихильниками науки і релігії -наслідок трагічного непорозуміння, яке виникло через суто особисті, суб'єктивні причини: по-перше, "нетерпимість" окремих церковників, з одного боку, і "недипломатичність" деяких учених у взаєминах з церковниками - з іншого. Католицька церква переглянула "Індекс заборонених книг" і визнала вчення Галі-лея, Коперника та інших, дозволивши в XX ст. пропагувати їх.

Друга причина - це непорозуміння, пов'язані з алегоричним характером змісту "святого письма". Текст священних книг не можна тлумачити буквально. Оберігаючи акт творення світу Богом, неотомісти говорять, що Бог, відкриваючи таємницю творення, мусив пристосуватися до примітивного рівня свідомості людей. Говорячи про "дні" творення, слід мати на увазі мільярди і мільйони років, цілі геологічні епохи, протягом яких народжувався світ.

Неотомісти намагаються довести, ніби релігія і наука не протилежні, а доповнюють одна одну. Для цього вони використовують ідею "гармонії віри і розуму". Поєднавши філософію Ар-істотеля з католицькою теологією, Фома Аквінський зумів уникнути крайнощів ірраціоналістичного заперечення наукового знання на користь віри, раціонального їх протиставлення як двох незалежних одне від одного джерел істини (теорія двоїстої істини). Філософські істини не можуть суперечити істинам віри. Розвиваючи ідеї Фоми, неотомісти твердять, що розум вільний у своїх міркуваннях доти, доки він не суперечить вірі; наука не має права висувати і розв'язувати світоглядні проблеми, це прерогатива віри.

З моменту творення душа створює субстанційну єдність людини. Єдність душі і тіла існує тільки в земному бутті людини. Душа людини безсмертна. Неотомізм відстоює права людини на буття, на поліпшення умов свого життя, право на врятування душі (виконання релігійних обрядів).

Людина має не тільки розум, а й волю. Там, де немає свободи вибору, немає й моралі. Найвища норма моралі - служіння Богу, сенс людського існування - у служінні Богу. Вчення про свободу волі пов'язане з вченням про теодицею. Якщо все в світі створене Богом, всемогутнім, всесильним, то чому у світі існує зло? Хто винен у цьому? Відповіді на ці запитання нео-томісти пов'язують зі свободою волі. Сама свобода волі - велике благо, подароване Богом, але людина зловживає ним. Ось у чому корінь зла. Однак не можна дорікати Богові за те, що він дарував людині свободу волі, можна лише йому за це дякувати. Людина не вміє правильно розпорядитися цим благом.

Католицизм відходить від протестантської етики, де всі люди відповідальні за "першорідний" гріх Адама і Єви, він стверджує, що кожна людина має свободу волі. Зло - це відходження від сущого. "Гріховність" не випливає з необхідністю з природи людини, яка призначена Богом творити добро.

У неотомізмі звучить заклик приймати світ таким, який він є, дякуючи і звеличуючи Бога. Але приймати світ таким, який він є, значить приймати його, включаючи і притаманне йому зло, оцінюючи саме зло як благо. Лише завдяки стражданням, шляхом прийняття зла людина досягає ствердження, стає більш довершеною, наближається до свого ідеалу.

Релігійній філософії притаманний провіденціалізм (від лат. ргоуісіегґсіа - передбачення, провидіння), що є характерним для розуміння причин розвитку суспільства як прояву волі Бога. Сутність суспільного життя тлумачиться як боротьба сил добра і зла. Суспільство - це "град земний". Неотомізм виступає за третій шлях розвитку, критикуючи як капіталістичний індивідуалізм, так і "марксистський колективізм". Діалог церкви -"граду Божого" і суспільства - "граду земного" полягає у привнесенні вищих релігійних моральних цінностей у культуру суспільства. Євангелізація розглядається як вирішальний засіб вирішення суперечностей, що існують у суспільстві.

Неотомізм не є сьогодні єдиною релігійною філософією. "Діалектична теологія" - панівний напрям сучасної протестантської теології, який виник у 20-х роках XX ст. під впливом к'єркегорівського екзистенціалізму.

Основні представники цього напрямку К. Барт, Е. Брун-нер, П. Тілліх, Р. Нібур. Вони висунули песимістичну теорію "діалектичної теології", в центрі якої - протилежність між Богом і людиною, священною історією - і світськими діяннями, вірою і реальним життям.

Для всіх представників цього напряму характерні відмова від модернізму в релігії і проповідь повернення до ортодоксального вчення М. Лютера і К. Кальвіна (звідси ще й інша назва -"нооортодоксія"), ідея вічності кризи людського буття через нерозв'язаність суперечності між абсурдним, позбавленим сенсу, гріховним світом людини і Богом (звідси ще одна назва напряму - "теологія кризи"), зображення людського життя як вузла постійних суперечностей, що можуть бути розв'язані тільки через протиставлення, вибір за принципом "або" - "або" (звідси - ще одна назва - "діалектична теологія").

Історичний процес - антигуманний, людина безсила переобладнати світ, сама сутність людини - розірвана. Причиною цього є першородний гріх людини, який відділив її від Бога, а також спроба в епоху Відродження поставити в центрі світу людину.

Духовна криза сучасного суспільства пов'язана з гріховністю людей, відчуженістю від добра та істини. Сутність людини розірвана між двома сферами - соціальною та служінням Богу. Людина може оволодіти наукою, підкорити природу, удосконалити саму себе, покращити політичну організацію суспільства, але все це не зменшує її розриву з Богом і не врятовує її. Соціальна сфера віддаляє людину від Бога. Людина, отримуючи успіхи, починає думати про свою автономність, про можливість перебудувати своє життя. Світське життя - гріховне, віддаляє людину від Бога, штовхає її на "бунт проти Бога".

У підґрунті філософії "теології кризи" лежить протестантське вчення про гріховність людини, божественну обумовленість розвитку суспільства. Всі зміни в суспільстві обумовлені Богом, людина не може нічого змінити, її доля також визначається Богом. Людина повинна служити Богу - в цьому її основне призначення.

Саму релігію представники "діалектичної теології" вважають хибною, оскільки вона намагається пов'язати те, що не з'єднується: "не наочного" і "не речового" Бога з наочним і речовим світом людського інтелекту і уявлення. Релігія тлумачиться як ілюзія, завдяки якій людина у вигляді Бога одержує власний містифікований образ. Однак, заперечуючи релігію як суму предметних уявлень і дій, діалектична теологія стверджує віру в Бога, що є абсолютно трансцендентним (від лат. ґгашсегсіеш - що виходить за межі) відносно всього людства. Бог є "критичне заперечення" усього, суддя, небуття світу. У підґрунті такої концепції лежать ідея Кальвіна про позамежну "величність Божу" та вчення Лютера про Бога як вогняне море гніву, що винищує все людське. Саме у гніві Бога діалектична теологія вбачає єдину можливість милості, люб'язності Бога, а у його немислимості, неймовірності - єдину можливість його мислити. Людина може "знайти ставлення до Бога" лише на межі свого буття, лише у стані "знятості" Богом у діалектичному запереченні, що відбувається через Голгофу.

У 30-ті роки XX ст. К. Барт і П. Тілліх стали провісниками християнського опору гітлеризму, а Гогартен, навпаки, прилучився до пронацистської течії так званих "німецьких християн".

Взагалі, течія "діалектичних теологів" виявилась досить розгалуженою, плюралістичною: Бультман проголосив "деміфо-логізацію" християнського вчення, Тілліх намітив можливості відмови від імперативу віри в Бога, Бруннер перейшов до побудови нової "природної теології", а Нібур розгорнув критику теологічного лібералізму і соціального оптимізму.

Найбільш впливовим сучасним релігійним вченням є також тейярдизм. Засновник християнського еволюціонізму П'єр Тей-яр де Шарден (1881-1955) - відомий французький палеонтолог і антрополог, член ордену ієзуїтів.

Тейяр де Шарден став на шлях "виведення" основних принципів теології з наукових знань, насамперед геології, палеонтології, антропології, переосмислення теології в дусі еволюції. Пояснення дійсності він намагається вивести з досягнень конкретних наук. Завдання філософії - виробити правильне бачення світу, в якому вірно визначене місце людини в космосі, намічені шляхи її діяльності. Завдання філософії - показати, як людина залучається до об'єктивного процесу еволюції світу.

У своїх працях "Гімн Всесвіту", "Феномен людини" Тейяр де Шарден намагається погодити релігійний світогляд з досягненнями сучасної науки. Його не влаштовує томістська концепція сталої картини світу, в якій немає розвитку. Він розглядає дійсність як світ, що розвивається.

Головним у вченні Тейяра де Шардена є вчення про винятковість людини як свідомого продовжувача справи еволюції. Діяльність людини в процесі еволюції розглядається не тільки як спосіб єднання людини з світом, а як вихід за межі свого "Я" для приєднання до Христа. Людину з притаманною їй духовністю, складним світом свідомості він розглядав як заздалегідь запланований Богом висновок еволюції космічного цілого. Оскільки Бог розлитий, розчинений у світі, то цей духовний першо-початок спрямовує розвиток універсуму. Для доказу існування психічного змісту усіх феноменів матеріального світу Тейяр де Шарден використовував поняття "енергія", яке він тлумачить як невід'ємну властивість самої матерії, що одночасно виступає як духовна, рушійна сила, що задає імпульс еволюції космосу. Таким чином, психологічний енергетизм французький теолог використовував з метою обгрунтування божественного витоку космічної" еволюції.

Еволюція, на його думку, є основою розвитку. Процес космо-розвитку (космогенез) проходить три етапи: дожиттєвий, життя, думка. На першому етапі відбувається еволюція хімічних елементів і галактик, виникає фізико-хімічне середовище. На другому виникає біосфера, живі організми (від простих до людини). На третьому етапі відбувається становлення людини, формування сфери духу (ноосфера), через яку можливий вихід до "точки Омега", надособистості, духовного центру, "універсуму".

"Точка Омега" - духовна сила, якою визначається зміст, характер і напрям еволюції. "Точка Омега" існує поза часом і простором. Вона - трансцендентна. "Точка Омега" - це центр найбільшої концентрації свідомості, духовна особистість. "Точка Омега" виконує роль космічного еволюціонізованого Христа, отже це - персоніфікований універрум" "Точка Омега" як енергія, пов'язана з природою. По суті, Бог розлитий у всій природі (ідея пантеїзму).

Категорія діяльності є центральною у філософії Тейяра де Шардена. Діяльність - це творчість. Він відстоює творче ставлення до діяльності. Криза сучасного суспільства це криза людської діяльності. "Понаджиття" знаменує собою стан єднання душ людей після завершення історії у космічному Христі.

Взагалі, філософсько-історичні погляди Тейяра де Шардена мають гуманістичну, християнсько-ліберальну спрямованість. Людство, на його погляд, рухається в ході історії, де взаємно розчинені "град земний", шляхом універсалізації зв'язків між країнами і народами до стану "великої монади". Мислитель вірив у силу союзу християнства і гуманізму, які покликані згуртувати усіх людей планети, висунув ідею поєднання науки і містики як панацею від будь-якого лиха сучасності.