Філософія - Подольська Є.А. - Перехід від класичної філософії до некласичної

Перехід від класичної філософії до некласичної

У другій половині ХІХ ст. поступово готується, а на рубежі ХХ ст. починає здійснюватись перехід до нової некласичної науки, змінюються принципи, зразки, парадигми філософствування.

Хоча буржуазні революції ХVII-ХVШ ст. і привели до прискореного розвитку капіталізму, однак зростання продуктивності праці і суспільного багатства, зумовлені розвитком машинної індустрії, не супроводжувались поліпшенням становища трудящих. Якщо філософи ХVII-ХVШ ст. вірили, що з ліквідацією феодальних суспільних відносин встановиться царство розуму, справедливості, рівності і навіть братства між людьми, то капіталістична дійсність спростувала ці ілюзії.

Філософія XIX ст. відмовляється від досягнень попередньої філософії, заявляє, що в усьому досвіді людства виявляється безсилля розуму; вона стає на позиції ірраціоналізму.

Поняття ірраціоналізм (від лат. іrrationalis - нерозумний, несвідомий) об'єднує різні філософські вчення, які відстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт, як основні види пізнання. Ірраціональними за своїм змістом виявляються усі релігійні і релігійно-філософські вчення.

Отже, ірраціоналізм невипадково сформувався в XIX ст., коли поширення відчуження на сферу розумової праці, криза буржуазного суспільства і його культури ввійшли в суперечність з ідеями "царства розуму" та суверенності розуму, що їх проголошували просвітителі. Ірраціоналістичний умонастрій одержує широке розповсюдження і особливо виявляється в таких течіях, як "філософія життя" (Дільтей, Бергсон та ін.), екзистенціалізм (Хайдеггер, Ясперс та ін.) та деякі різновиди неопозитивізму.

Для філософії XX ст. характерні також сцієнтизм та анти-сцієнтизм - протилежні світоглядні позиції, пов'язані з абсолютизацією позитивних (сцієнтизм) або негативних (анти-сцієнтизм) аспектів впливу природничих наук на розвиток культури. Сцієнтизм (від лат. scientia - знання, наука) - це уявлення про наукове знання як про вищу культурну цінність і достатню умову для орієнтації людини у світі.

Сцієнтистська орієнтація виявляється в некритичному застосуванні в гуманітарних науках (зокрема суспільних) зовнішніх форм і методів організації знання, властивих природничим і точним наукам, запереченні суто філософських проблем, позбавлених пізнавального досвіду; визнанні справді науковими лише математичних і конкретних природничих знань, що характерно, наприклад, для позитивізму.

Антисцієнтизм стверджує принципову обмеженість науки у вирішенні проблем людського існування, звертає увагу на негативні наслідки науково-технічного прогресу (руйнування природного середовища, створення зброї масового винищення, тлумачення науки як "дегуманізованої сили", що є джерелом трагічного людського існування). Позиції антисцієнтизму захищають такі напрями сучасної філософії, як екзистенціалізм, феноменологія.

Взагалі ж під сучасною західною філософією розуміють сукупність філософських вчень, що виникли в кінці XIX - на початку XX ст. і основні ідеї яких розробляються й нині.

Сучасна духовна культура являє собою єдність, синтез двох тенденцій: модифікованого старого та народженого нового, тобто єдність класичного і некласичного. У самому загальному вигляді водорозділ між класичною і некласичною філософією, в першу чергу, проходить у зв'язку з відношенням до проблеми раціонального та його протилежності - ірраціональності.

До класичного типу філософії можна віднести такі течії, як неокантіанство, феноменологія, неопозитивізм, структуралізм, аналітична філософія, неотомізм, марксизм та інші; до некласичного - філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм, постмодернізм тощо.

Антикласичним орієнтаціям у ХІХ-ХХ ст. постійно протистояв міцний ідейний рух, спрямований на захист розвитку традицій філософської класики. Під лозунгом "Назад до Канта" в останній третині ХІХ ст. народилося неокантіанство, а під лозунгом "назад до Гегеля" сформувалося неогегельянство, що було спричинене критичним відношенням до спекулятивної метафізики та еклектики.

У межах неокантіанства розрізняються фізіологічний напрям, марбургська та баденська філософські школи. Представники фізіологічного напряму наполягають на ідеї створення суб'єктом об'єкта пізнання. Так, на думку німецького фізика та фізіолога Германа Гельмгольца (1821-1894), відчуття людини хоча і викликаються зовнішніми причинами, але не залежать за своїм змістом ні від них, ні від самих органів чуття; вони є просто символами, а не адекватним відображенням світу. Знання цих символів дозволяє людині спрямовувати свою діяльність.

Представники марбургської та баденської шкіл головну увагу звертали на логіку пізнання та методологію Засновник марбургської школи Герман Коген (1842-1918) підкреслював тотожність мислення та буття як предмета пізнання, знання визначав як самостійну систему, в межах якої розгортається вся різноманітність відносин між пізнанням та дійсністю, суб'єктом та об'єктом. Поза знанням, на думку Когена, немає нічого, дійсність виступає лише формою, у якій мислиться або існує знання; будь-які зміни знання приводять до зміни дійсності, а не навпаки.

Учень і послідовник Когена Пауль Наторп ( 1854-1924) розробляв проблеми так званої соціальної педагогіки, підкреслюючи, що від освіти залежить і включення людини в світову культуру, в нове суспільство, де людина виступає самоціллю. Наторп визначив три основних початки в моралі - чесність, справедливість та любов, - які обумовлюють соціал-демократичні цінності: свободу, справедливість та солідарність.

Ернст Кассірер (1874-1945) осмислював місце і роль культури в житті людства. На його думку, культура є квінтесенцією людського існування, її зміст пов'язаний з формоутворюючими принципами та системами символів. Символ він тлумачив як форму самопізнання людського духу, що має різні прояви: мова, міф, мистецтво, наука тощо. Саме тому важливішою функцією культури стає інформаційно-комунікативна, за допомогою якої відбувається передача та збереження символів культури від покоління до покоління, від етносу до етносу. Людина, яку Кассірер сприймає як "тварину, що створює символи", насправді починає існувати у породженому її символічною творчістю світі символів. Культуру, як описує Кассірер у книзі "Філософія символічних форм", утворюють дві складові: 1) символіка культурних форм; 2) діяльнісний активний початок людини.

Засновники баденської школи - Вільгельм Віндельбанд (1848-1915) та Генріх Ріккерт (1863-1936) сформулювали поняття номотетичних методів природознавства та ідіографічних методів гуманітарних (історичних) наук. Якщо в науках про природу акцент ставиться на прояснення загального та встановлення законів, виявлення незмінної форми реальних подій то при пізнанні явищ культури основною метою є прояснення неповторних та унікальних актів культурної творчості. Віднесеність до цінностей, як твердить Віндельбанд, одночасно є і віднесеністю до трансцендентального, без чого взагалі неможливо пізнавати сутність культурно-історичного процесу.

Саме в неокантіанській філософії формується філософська традиція розуміння, а не знання як такого. В усіх сферах діяльності етично зорієнтований практичний розум людини домінує над теоретичним, тому людина обов'язково вносить оцінку в процес пізнання. Оскільки смисл виступає посередником між реальним буттям та цінностями буття, то метою філософії є вивчення систем цінностей. Відповідно до систем цінностей Ріккерт виділяє шість сфер життєдіяльності: мистецтво, етика, еротика (блага життя), наука, пантеїзм (містика)теїзм; їм відповідають такі базові цінності, як красота, добро, благо (щастя), істина, святість, на основі яких складаються специфічні цінності культури.

Неогегельянство виступало як "оновлений ідеалізм", по-новому інтерпретуючи діалектику Гегеля та його вчення про абсолютний дух. Френсіс Герберт Бредлі (1846-1924) дійсним суб'єктом мислення вважає "абсолютну дійсність", або Абсолют (не просто розум, а "абсолютний досвід"). Протиріччя, на які наштовхується пізнання, - це просто видимість, свідчення недійсності об'єкта. Такими недісними Бредлі вважає причинність, рух, розвиток, протиріччя, боротьбу тощо. Причиною пізнання мислитель вважає "неспокій" від неспівпадання фрагментарних понять розуму та "відчуття цілого", тому потрібно здійснити "синтез відмінностей", домагатися взаємодоповнюваності. Бредлі формулює принцип моральної та соціальної поведінки людини: вільне підкорення індивіда загальному, тобто державі як прообразу Абсолюта в соціальній реальності. Оскільки до Абсолюта входять і протиріччя, то йому притаманні і зло, і потворне, і химерне, а тому це не повинно викликати протесту.

З таким приниженням людини не погоджувався Бернард Бозанкет (1848-1923), який у праці "Принцип індивідуальності та цінність" намагався зняти конфлікт між індивідом та державою завдяки перенесенню рис індивідуальності на суспільство і державу. Держава як система індивідів має абсолютну владу над ними і покликана здійснювати постійний контроль над умами та діями людей, щоб "тваринна обмеженість" не заважала існуванню суспільстіва.

Мета політики, згідно Бозанкету, - знайти та реалізувати індивідуальне, а це може зробити тільки Абсолют, оскільки людина скінчена, обмежена в своєму існуванні та мисленні. Реальна можливість індивіда вийти за межі скінченості - це "самонадсходження" людського Я, що здійснюється в державі, релігії, мистецтві.

У концепції Джона Елліса Мак-Таггарта (1866-1925) цінність приписується на Абсолюту як цілому, а його частинам ( як не можна сказати "місто нетверезе", якщо нетверезі деякі його мешканці, так не можна вважати, що світові притаманні цінності, якщо вони притаманні тільки його елементам. У такому взаємовідношенні частини і цілого, індивіда і Абсолюта, Бог виступає як частина цілого, що виконує функцію контролю. Сутність концепції безсмертя Мак-Таггарта полягає в обгрунтуванні ідеї про те, що чим більше зла у світі, тим більше добра очікується попереду.

Робін Джорж Коллінгвуд (1889-1943) доводив, що в історії людства, як і в житті окремої людини, відбувається зміна фаз людського досвіду (типів культури), причому в кожній з них людина повторює одні й ті ж форми діяльності, але на різному рівні. Коллінгвуд виділяє наступні фази історії: 1) фазу, коли мистецтво, релігія та наука зафарбовані силою уявлення, притаманній мистецтву; 2) фазу юнацтва, коли релігія, наука мистецтво знаходяться під впливом благочестивого релігійного відчуття; 3) фазу зрілого віку, коли мистецтво, релігія та наука поєднуються точністю думки. Спрямованість історичного процесу полягає в тому, щоб відновити втрачену єдність форм духовної активності, єдність "абсолютного досвіду".

Концепція історичного ідеалізму Коллінгвуда близька до вчення Бенедетто Кроче 1866-1952, який стверджував, що дух - це єдина реальність, і виявляє він себе в теоретичній і практичній діяльності людей, тобто у формах культурної діяльності. В теоретичній діяльності духу виділяються дві форми: 1) інтуїтивне знання, спрямоване не одиничне, та 2) логічне пізнання, пов'язане з загальним, універсальним. Практична діяльність також поділяється на дві форми:

1) економічну, спрямовану на індивідуальний інтерес, та

2) моральну діяльність, що обумовлюється загальним благом. Історія, згідно Кроче, - це розгортання духу, а значить розвиток свободи, яка є незалежною від будь-яких фактичних умов. Оскільки абсолютний дух у Кроче співпадає з індивідами, то люди вільні вже в силу того, що вони живуть та мислять. В історії відбувається коловорот, де свобода збільшується або зменшується, а періоди реакції та терору - це лише "абстрактні моменти" діалектичної конкретності історії. Причому, чим більше перешкод зустрічає людина, тим ефективнішою є свобода, оскільки перешкоди не дозволяють духу деградувати.

Усі перелічені концепції не вичерпують ідей і форм неокантіанства та неогегельянства, проте вони наочно демонструють основні напрями ревізії гегелевської та кантівської філософії в умовах складних реалій кінця ХІХ - початку ХХ століття.

У 70-х роках XIX ст. виникає ще один напрям західної філософії, який отримав назву прагматизм (від грец.: pragma - справа, дія). Найбільшого поширення прагматизм набуває в США. Засновником прагматизму і автором основних поглядів був американський філософ Чарльз Пірс

(1839-1914) - особистість різнобічна (хімік, астроном, математик, філософ, логік, творець семіотики). У 1871 році Пірс виступив з доповіддю перед невеликою групою наукових співробітників у Кембріджі ("Метафізичний клуб"). У 1878 р. у статтях "Закріплення вірування" і "Як зробити наші ідеї ясними" він виклав основні ідеї прагматизму. Його підтримав Уїльям Джеймс (1842-1910). На початку XX ст. до них приєдналися П. Дьюї та Дж. Г. Мід. В Англії ідеї прагматизму пропагував К. С. Шіллер, в Італії - Дж. Папіні та інші. У 20-ті роки свою версію прагматизму запропонував Льюїс, а у середині століття із своєрідним синтезом прагматизму, сучасної логіки і аналітичної філософії виступили У. Куайн та Н. Гудмен. З кінця 70-х років прагматичні ідеї посідають значне місце в поглядах Рорті, Макдермотта та Бернстайна.

Із самого початку прагматизм - зовсім новий тип філософського мислення, що походить із своєрідного розуміння людської дії, що стала тим центром, навкруги якого обертаються і формуються усі філософські поняття й концепції. Оскільки дія має свідомий і доцільний характер, то постає питання про механізми свідомості, розумові структури, що забезпечують продуктивну дію.

Отже, центральна проблема в прагматизмі - проблема цінності понять, суджень, що виявляється в практичних результатах дій, які на них базуються. Критерієм цінності та істинності знань прагматизм вважає практику, яка тлумачиться як діяльність індивіда, що спрямована на задоволеннях його безпосередніх потреб, а не як взаємодія людини з об'єктивною природою. Об'єктивну реальність прагматизм ототожнює з досвідом, суб'єктивізує її, розчиняє реальність у свідомості. Закони і форми логіки прагматики вважають фікціями, корисними для пристосування людини до оточуючого світу. Прогрес у суспільстві полягає, на їх думку, не в досягненні суспільством певної мети, а в самому процесі руху.

Філософія, на думку представників прагматизму, повинна займатися людськими цілями, засобами їх досягнення, вона повинна бути перетворена в інтересах того, що вигідне, корисне для нашого життя. Людина діє в ірраціональному і непізнаванному світі, а тому до наукових теорій, моральних принципів слід підходити інструментально, з точки зору їх корисності, зручності.

Відмітною рисою поглядів американського філософа, логіка Чарльза Пірса є відмова розглядати пізнавальну діяльність у відношенні до зовнішньої (об'єктивної) реальності і перенесення уваги на чисто внутрішні, значною мірою психологічні процеси. Насамперед Пірс став говорити не про знання, а про віру, розуміючи під нею готовність або звичку діяти в той чи інший спосіб.

Чарльз Пірс розробив дві теорії: сумніву-віри та значення. Згідно з концепцією сумніву-віри, функцією мислення є подолання сумніву та вироблення стійкої віри як звички діяти при певних обставинах. При цьому не має значення, чи відповідає віра реальності чи ні. Таким чином, об'єктивне знання було замінене соціальне прийнятним віруванням.

Пірс визнавав важливість категорії істини для теорії пізнання, однак вважав, що істина - це узгодженість абстрактного твердження з ідеальною межею, до якої нескінченне дослідження привело б думку вчених. Оскільки цієї межі не можна досягти в кожному конкретному дослідженні, то істина виступає "регулюючою ідеєю", істинність будь-якого результату встановлюється колективом учених: істинним визнається те, відносно чого в цей час немає досить переконливих сумнівів.

Істинною вважається така стійка віра, яка приводить нас до поставленої мети. У межах теорії значення Пірс тлумачить мислення як досягнення суб'єктивного психологічного задоволення, істину - як те, що веде нас до мети, а речі ототожнює із сукупністю їх чуттєвих або "практичних" наслідків.

Оскільки будь-яка дія спрямована в майбутнє, то Пірс наполягав на необхідності розглядати поняття не з точки зору минулого, а з точки зору тих наслідків, які можуть викликати користування цим поняттям, тобто з точки зору майбутнього. Пірс так сформулював свою "прагматичну максиму": якщо розглянути, які практичні наслідки, на думку дослідника, можуть бути здійснені об'єктом поняття, то поняття про всі ці наслідки і буде повним поняттям об'єкта.

Уїльям Джеймс (Джемс) (James) свою філософію характеризував як "радикальний емпіризм", що проголошує єдиною "речовиною" світу досвід у широкому розумінні від чуттєвого, емоційного до релігійного. У своїх творах "Залежність віри від волі", "Різноманітність релігійного досвіду", "Прагматизм", "Всесвіт з плюралістичної точки зору" Джеймс розробив доктрину прагматизму, згідно з якою значення ідей і теорій визначається їх практичними наслідками, а істина тлумачиться як успішність або корисність їх застосування у досвіді.

"Плюралістичний Всесвіт" являє собою "квітуче безладдя, що гуде, дзижчить"; він незамкнений, незакономірний, У ньому панує випадок і постійно виникає нове. Всесвіт еластичний, податливий до людських зусиль, але немає точки, з якої його можна охопити і виразити в одній системі. Світ, за Джеймсом, далекий від досконалості, але може бути прикрашений (так звана позиція меліоризму).

Американський філософ закликав розраховувати не на науку і розум, а на волю і віру, бо ми маємо право на свій власний ризик вірити в будь-яку гіпотезу, якщо вона приносить задоволення. Оскільки ідеї релігії, за Джеймсом, вносять заспокоєння і надію, вони є істинними. Основою світу Джеймс вважає чистий досвід, бо все фігурує або як речі" або як ідеї. Зусиллям волі ми відділяємо з потоку свідомості згустки, які стають речами навколишнього світу. Згідно з концепцією "радикального емпіризму", реальність - "пластична", ми можемо зусиллям волі надати їй будь-яку форму. Досвід охоплює і сни, і галюцинації, і релігійний екстаз, і спіритичні видовища. Таким чином, ці ідеї Джеймса можна характеризувати як суб'єктивно-ідеалістичні, волюнтаристські.

Оскільки ідеї не мають об'єктивного змісту, то за істину вважають корисність. Істина - це просто засіб для досягнення мети.

Суспільне життя тлумачиться Джеймсом як потік свідомості, що розуміється суб'єктивно-ідеалістично. Людина не підвладна об'єктивній необхідності, а тому може обирати будь-яку лінію поведінки, робити те, що "окупається", дає дивіденди. Згідно з його "теорією еліти", історія визначається не діяльністю народних мас, а енергією, волею особи.

У своїй версії прагматизму Джон Дьюї (1859-1952) також спирається на досвід, що включає усі форми і вияви життя людини. Філософія, згідно з Дьюї, виникла не від здивування перед світом, як

вважали стародавні філософи, а із стресів та напруженості суспільного життя, а тому саме аналіз і удосконалення соціального досвіду складають для нього основну мету філософії.

Американський мислитель вважає науку засобом, який забезпечує успішну поведінку людини в світі. Пізнання він тлумачить не як пасивне, а як енергійне втручання в пізнавальне явище. Але насправді у Дьюї пізнається не реальність, а сама пізнавальна діяльність, зникає сам об'єкт пізнання і залишається лише "процес дослідження".

Таким чином, речі виникають у процесі пізнання. Вода не існує до пізнання, вона є продукт хімічних досліджень. Дьюї ототожнює існування об'єктивної реальності з її пізнанням, об'єктивний світ - з науковою картиною світу. А тому зміна наших уявлень про світ трактується як "утворення реальності". Існувати, за Дьюї, - значить бути об'єктом наукового дослідження.

Дьюї вважає завданням науки "перетворення проблематичної ситуації у вирішену". Для цього вчений утворює категорії, поняття, які не відображують об'єкти реальності, а використовуються в міру корисності і зручності. Наука, таким чином, тлумачиться як "скринька з інструментами" (ідеями, законами), з яких вибираються корисні, необхідні. У суспільному житті з нагромадженням фактів (політика, торгівля, виховання і т. п.) "логіка ситуації" дозволяє методом проб та помилок експериментальне обрати будь-який фактор для поліпшення суспільства. При цьому не враховуються засади суспільного розвитку (спосіб виробництва).

Моральність вчинку теж оцінюється з точки зору успішності вирішення моральної "проблематичної ситуації". Прагматизмові притаманний своєрідний етичний релятивізм, згідно з яким моральне є те, що корисне.

При вирішенні соціальних проблем Дьюї вважає особливо небезпечним намір керуватися заздалегідь встановленими кінцевими цілями ідеалами, що зумовлюють нашу поведінку. Можливість функціонування "методу розуму" Дьюї пов'язує з демократичним устроєм суспільства, що надає вільним індивідуумам широкі можливості як для соціального, так і для іншого експериментування і неперервного поліпшення життя суспільства, так що "саме зростання" є єдина моральна мета. Слід додати до цього, що найважливішим принципом соціальної реконструкції Дьюї вважає використання тільки мирних засобів і категоричну відмову від будь-якого насильства.

"Бунт проти розуму" - характерна риса ірраціоналізму. Ірраціоналістична, навіть "міфологічна" антитеза раціональної традиції Просвітництва постає з творів представників так званої "філософії життя", яка об'єднала таких несхожих і водночас єдиних у своїх міфологічних установках на світ мислителів, як Артур Шопенгауер (1788-1860), Едуард фон Гартман (18421906), Фрідріх Ніцше (1844-1900), Вільгельм Дільтей (18331911), Освальд Шпенглер (1880-1936), та ін. "Філософія життя" звертається до "життя" як первинної реальності, цілісного органічного процесу, що передує поділу на матерію та дух, буття та свідомість. "Філософія життя" виступила проти методо-логізму і гносеологізму в ідеалістичній філософії (неокантіан-ство, позитивізм).

Саме поняття життя тлумачиться в різних планах, як біологічне явище ("воля до влади"), космологічне ("життєвий порив"), культурно-історичне (потік переживань, що культурно-історично обумовлені), як творче становлення. Залежно від цього можна виділити три напрямки "філософії життя".

Біологічно-натуралістичне тлумачення (Ніцше, Клагес, Лессінг) полягає у визначенні "живого", природного як протилежного штучному, механічно сконструйованому. Це тлумачення протистоїть матеріалізму, духу, розуму, раціоналізму, характеризується зверненням до примітиву та культу сили, бажанням звести ідею до вітальних потягів, інтересів, інстинктів, волі індивідів або групи. У межах цього тлумачення мораль і пізнання трактуються прагматично: добром і істиною вважається те, що посилює первинний життєвий початок, а злом та неправдою - те, що його послаблює.

Особисті засади підміняються індивідуальними, а індивід -родом, тотальністю. Саме це тлумачення сприяє формуванню ідеології націонал-соціалізму, фашизму.

Історицистський варіант (Дільтей, Шпенглер, Зіммель, Ортега-і-Гассет) пропонує визначення "життя" як внутрішнього переживання у сфері історичного досвіду і духовної культури. Особлива увага звертається на індивідуальні, культурно-історичні зразки. Для цього тлумачення характерне релятивістське розмивання всіх моральних, культурних цінностей у потоці життя, історії. Протест проти перенесення методів природознавства у сфері історії і культури призводить до розробки спеціальних методів пізнання духу (герменевтика і соціологія "розуміння" Дільтея, морфологія історії Шпенглера). Антитеза органічного і механічного постає у вигляді протиставлення культури і цивілізації.

Пантеїстичний варіант ніби відновлює "світову думку" неоплатоніків та Шеллінга, які безперервно породжують себе і творчі нові форми. Життя сприймається як космічна сила "життєвого пориву", "запалу" (Бергсон). Субстанцією життя визначається чиста "тривалість", змінність, що сприймаються інтуїтивно.

Теорія пізнання "філософії життя" - це ірраціоналістичний індивідуалізм. Динаміка життя, індивідуальна природа предмета не можуть відбиватися в загальних поняттях, вони сприймаються тільки в акті безпосереднього споглядання, інтуїції. Звідси і випливає культ творчості, генія у "філософії життя" і несумісність філософського та наукового підходів до світу. Наука, згідно з таким тлумаченням, намагається заволодіти світом, підкорити його, а філософія є його спогляданням, мистецтвом.

Велику увагу представники "філософії життя" звертають на художні символи: Шпенглер доводить, що культури давнини та Нового часу розгортаються з "символу прадуші" кожної культури; Зіммель вважає, що культура - проросток з "прафеноме-ну" як рослина і насіння; Бергсон розуміє концепцію, ідею як прояв глибинної інтуїції її творця.

Творчість ці мислителі вважають синонімом життя. Бергсон сприймає творчість як народження нового, виявлення багатства і повноти природи. Зіммель, Степун підкреслюють трагічно-двоїстий характер творчості, бо продукт творчості застигає і стає ворожим для творця. Звідси виходить надривно-безвихідна інтонація Зіммеля, фаталістичний пафос Шпенглера, пафос "любові до фатуму" Ніцше.

Одним з перших представників ірраціоналізму був німецький філософ Артур Шопенгауер (1788-1860). Починаючи з Шопенгауера, "мислення буржуазії відійшло від ідей історичного

прогресу і віри в розум". У 1818 р. вийшов у світ перший том його праці "Світ як воля і уявлення".

Шопенгауер спирається на філософіські погляди Канта, Платона, Шеллінга. Його вчення є поєднанням об'єктивного та суб'єктивного ідеалізму, а особливістю є волюнтаризм.

Згідно з Шопенгауером, основою всього сущого є світова воля. Спадкуючи Канта, він розрізняє "річ у собі" і "явище"; "річ у собі" пізнається, але вона є нічим іншим, як "волею", що створює абсолютний початок усього буття. До появи людини світ був тільки "волею", а з її появою він став об'єктом пізнання з боку суб'єкта, або "уявленням". Шопенгауер доходить висновку, що існує тільки він один, а весь світ - це його уявлення. Світова воля - несвідома, темна, на відміну від волі людини, не освітлена інтелектом. Воля являє собою сутність життя, запалює світло в інтелекті, який є другорядним. Він - орган, який створила собі воля. Сама воля - надприродна. Інтелект пов'язаний з фізичною субстанцією - мозком, виникає і існує разом з людиною. Сама воля більш довершена, ніж інтелект, що служить практичній меті, він - знаряддя в руках волі. Шопенгауер ставить знак рівності між волею і волею до життя. Врешті-решт воля до життя зводиться до статевого потягу.

Для Шопенгауера характерне зоологічне розуміння суспільства. Боротьба за існування має місце не тільки у природі, а й у суспільстві. Суспільство існує тому, що люди знищують один одного. Погляди Шопенгауера на життя песимістичні. Песимізм досягає своєї завершеності, коли Шопенгауер намагається довести нікчемність життя. Він стверджує, що страждання переважають у житті людини. Людське життя плине між бажаннями та їх задоволенням. Бажання породжують страждання; люди, прагнучи до мети, не досягають її. Задоволення ж бажання насичує людину, після чого настає нудьга. Щастя зводиться до позбавлення від страждань, відмови від бажання, до аскетизму. Життя вищих класів також не викликає заздрощів: якщо життя простого народу супроводжують злидні, то для "вищих світу" характерною є нудьга.

Шопенгауер доводить, що основа всіх страждань людини має космічний характер і ніякі суспільно-політичні перетворення не можуть нічого змінити в житті людини. Він виступає за сильну державу, яка може подавити будь-які виступи народу проти існуючого суспільного ладу.

Філософські традиції Шопенгауера продовжив представник біологічно-натуралістичного варіанту філософії життя Фрідріх Ніцше (1844-1900). Упродовж багатьох десятиліть цього німецького філософа вважали виразником "реакційної ідеалістичної філософії", його називали "апологетом ірраціоналізму", "предтечею фашизму", "нігілістом" і "містифікатором".

Однак базельський професор відігравав величезну роль у духовному житті Європи на початку XX ст. "Ніцше похитнув самовдоволений оптимізм дев'ятнадцятого сторіччя", - писав у книзі "Боязнь свободи" Еріх Фромм. "Одним з перших, хто помітив безвихідь цивілізації, був Фрідріх Ніцше, - стверджував у статті "Про ідею людини" Макс Шелер, - і це його найбільша заслуга". "Найбільшим філософом минулого XIX століття", "найбезстрашнішим з-поміж усіх паладинів думки" називав Ніцше Томас Манн, слушно вважаючи, що "під впливом цього письменника, філософа і психолога, сформувалось духовне життя цілої епохи". Іван Франко писав: "Певна річ, не сам "Заратустра", але взагалі всі писання Ніцше дали мудрим людям не одну загадку до розв'язання".

У філософському розвитку Фрідріха Ніцше виділяють три етапи. На першому етапі він виступає як послідовник вчення Шопенгауера (насамперед, його волюнтаризму) і Р. Вагнера. Другий період визначається зближенням Ніцше з позитивізмом, природознавством. Третій період характеризується посиленням метафізичного елемента, поступовою розробкою вчення про волю до влади.

Філософія Ніцше складається в епоху посилення ірраціоналістичних, а також позитивістських і релятивістських тенденцій у буржуазній філософії.

Викладаючи кантівський дуалізм "явища" і "речі в собі" (а в особі Канта - всю раціоналістичну традицію XVII-XVIII ст.), Ніцше звертається до сократівської філософії, яка приваблювала його нероздільністю думки і буття на противагу аналогічним

тенденціям і абстрактній систематиці більш пізньої філософії. Основні поняття філософії Ніцше - "світ", "життя", "річ", "становлення", "людина" - покликані відновлювати цільність життя і одержувати свій конкретний зміст залежно від контексту.

Вихідний пункт філософії Ніцше - визнання того, що життя сучасної Європи йде до "страшного напруження суперечностей і хилиться до занепаду". Вся наша європейська культура, - пише він, - мов би прямує до катастрофи". Ознаки і симптоми цього занепаду Ніцше бачить у загальному послабленні духовного життя, у поширенні песимізму і шанобливому захопленні декадентськими ідеями, у втраті віри в духовні цінності, одним словом - у нігілізмі, що став стягом століття. Ніцше хоче подолати цей нігілізм і дати своєму класу нове, оптимістичне вчення.

Згідно з Ніцше, становлення, безцільність світу конкретизується в ідеї "вічного повернення одного в те саме". Весь світ Ніцше зображує як шумуюче море енергії, як "становлення", зміст якого складає боротьба "центрів сили", чи "пунктуаційної волі", які постійно збільшують чи втрачають усю владу. Світ - вічне становлення без початку і кінця. Воно не призводить ні до чого сталого, не підлягає ніяким законам, відбувається без напряму і мети. Це хаос, гра сил, що виникають з навколишнього небуття і занурюються в нього, "процес, який не веде нікуди".

В основі філософського вчення Ніцше лежить скептицизм і біологічний волюнтаризм. Вчення Шопенгауера про космічне значення волі Ніцше інтерпретував у термінах модного на той час біологізму.

Антагоністична і прагматична тенденція філософії Ніцше виявляється в його розумінні інтелекту, який "не пізнає, а схематизує" світ до тої міри, до якої це необхідно для практичних потреб. Усе мислення наскрізь метафізичне, причому образність пов'язує людину з дійсністю, тоді як наукові поняття не мають цього зв'язку. За Ніцше, причина, послідовність, відносність, число, закон, свобода та інші категорії суть суб'єктивні фікції - співвіднесеністю їх до світу є міфологія. Взагалі дискретний образ світу є ілюзорний, хоча дискретність забезпечує можливість мислення.

Центральне поняття всієї філософії Ніцше - життя. Ніцше - фундатор біологічно-натуралістичного напряму "філософії життя". Життя - це світ в аспекті данності суб'єкта, що пізнає; це світ, розглянутий як організм; врешті решт, це істина і єдина реальність, яким повинен підлягати духовний початок у людині. Людина розглядається Ніцше як біологічний організм, що в процесі розвитку виробляє все складніші форми пристосування до навколишнього світу. Перш за все - це тіло, це деяка ієрархічна структура, де інтелект є вищим шаром, необхідним для збереження життєвих необхідних інстинктів. Підкреслюючи генетичну посередність різних рівнів людської психіки, Ніцше вважає, що в людини в знятому вигляді наявні всі ступені її розвитку. Ніцше намагається стати поза матеріалізмом та ідеалізмом. Життя і його носій - організм є нематеріальна і неідеальна, а якась третя реальність.

Основа життя, за Ніцше, - це воля; життя є проявом об'єктивації волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, певної волі - волі до влади. "Життя, - говорить він, - це воля до влади", яка тлумачиться, насамперед, як інстинктивний, ірраціональний першопочаток, якому підкорюються думки, почуття і вчинки людини. Людина зображується Ніцше як ірраціональна істота, котра живе інстинктами, несвідомими спонуканнями. "Волі до влади" Ніцше надає значення, що виходить за межі життя, розглядає її як постійний першопочаток, основу і рушійну силу світового прогресу. Ніцше стверджує, що світ не пізнається. Наш апарат пізнання, вироблений у ході еволюції, призначений не для пізнання, а для оволодіння речами з метою біологічного виживання, зміцнення волі до влади.

Саме тому, що світ є абсолютним становленням і зміною, будь-яка інтерпретація його, що припускає певність і стійкість, виявляється, за Ніцше, по суті, неправильною. Доводячи до логічного кінця лише агностицизм позитивістів і суб'єктивного ідеалізму взагалі, Ніцше стверджує, що всі наукові поняття, якими ми користуємося для пояснення світу, - це створені нами фікції. Немає ні "субстанції", ні "речі", ні "матерії", ні "свідомості", усе це - вигадки, фікції, які не мають об'єктивного значення. Весь доступний нам світ побудований з подібних фікцій. Тому не треба шукати "правдивий світ" чи "річ у собі", не існує ніяких об'єктивних фактів, є лише інтерпретації.

Не приховуючи своєї ворожості до науки, Ніцше стверджує: те, що в науці визначається як істина, є просто біологічно корисний вид, тобто насправді це не істина, а неправда. Тому й світ, оскільки він має для нас якесь значення, брехливий, він є "постійною брехнею, яка ніколи не наближається до істини". Тому Ніцше не лише заявляє, що світ брехливий, а наука логіка - лише система "принципових фальсифікацій", але й стверджує, що брехня необхідна і складає необхідну умову життя. Він "аргументує" це тим, що життя людини на землі, як і існування самої землі, позбавлене змісту, тому, щоб витримати життя в "безглуздому світі", потрібні ілюзії і самобрехня. Слабким вони дозволяють переносити тягар життя, для сильних вони є засобом ствердження волі до влади.

Ніцше проповідує абсолютний скепсис у теорії пізнання. Свій нігілізм Ніцше вкладає в принцип "Я вже ні в що не вірю". Такий правильний спосіб думки творчої людини. І все ж на противагу цій своїй філософській установці Ніцше прагне створити вчення про світовий процес. Він, правда, визнає, що це вчення не більш як одна із "численних інтерпретацій", перевага котрої полягає у тому, що дає можливість кра